Доказування і докази в цивільному процесі України

§ 1. Поняття судового доказування

Судове доказування в цивільному процесі України становить собою урегульовану нормами цивільного процесуального права розумову й процесуальну діяльність суб'єктів доказування, яка спрямована на встановлення фактів (обставин), що мають значення для справи, і яка складається із збирання, подання, дослідження (перевірки) та оцінки судових доказів.

Розумова діяльність є внутрішнім аспектом судового до­казування, що здійснюється в межах процесуальної форми, а процесуальна — його зовнішнім аспектом, що регламентується процесуальними нормами, які регулюють увесь процес доказової діяльності.

У процесуальній літературі можна виокремити дві точки зору на судове доказування.

Згідно з думкою А. Клейнмана, із судового доказування необ­хідно виключати оцінку доказів, а також процесуальну діяльність, суду зі збирання і дослідження доказів, зводячи судове доказу­вання до доказової діяльності осіб, які беруть участь у справі.

К. Юдельсон вважав, що суд є суб'єктом доказування фактів, покладених у основу рішення, і суб'єктом обов'язку з доказування. Цієї позиції дотримувались В. Семенов, А. Добровольський, які вважали, що суд збирає докази в силу прямої вказівки цивільного процесуального закону, а виключення дослідження, перевірки, оцін­ки доказів означає вихолощування змісту судового доказування.

Нині з урахуванням зміни суті принципу змагальності й пра­вових норм, що гарантують цей принцип, необхідно вказати, що ЦПК (ст. 137) цілковито не усунув суд із суб'єктів доказування. При вирішенні цивільних справ треба виходити із поданих сто­ронами доказів (ст. 60 ЦПК). Поряд із цим у разі, коли сторо­ни та інші особи, що беруть участь у справі, не в змозі зібрати докази, а без них правильно вирішити справу неможливо — за їх клопотанням суд вживає заходів щодо витребування таких доказів (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

Крім того, суд, як і раніше, визначає предмет доказування, розподіляє предмет доказування, вживає заходів щодо забезпе­чення доказів, виконує судові доручення, тобто сприяє у збиранні доказів у справі.

§ 2. Предмет доказування

Під предметом доказування розуміється коло юридичних фак­тів, від встановлення яких залежить вирішення справи по суті, зокрема факти обґрунтування позову і заперечень проти нього.

Юридичні факти (обставини) класифікуються, виходячи з низки ознак. Залежно від волі суб'єктів юридичні факти поді­ляються на події та дії, однак події не можуть розглядатися як факти, що безпосередньо породжують цивільні процесуальні правовідносини, вони стають приводом до вчинення дій особами, внаслідок чого і виникає процесуальне відношення.

Якщо виходити із відповідності тих або інших дій закону, то їх можна поділяти надії правомірні, тобто такі, що відповідають нормам процесуального права, та неправомірні, тобто заборонені нормою права.

Із точки зору впливу па права й обов'язки сторін юридичні факти можна поділяти на: 1) такі, що породжують права й обов'язки; 2) такі, що припиняють права й обов'язки; 3) такі, що змінюють права й обов'язки; 4) такі, що перешкоджають виникненню прав і обов'язків.

До предмета доказування входять факти (обставини) матеріаль­но-правового та процесуально-правового характеру, доказові факти, якщо вони мають значення для справи. До перших із них належать події і дії, які покладено в обґрунтування вимог і запере­чень сторін (ст. 60 ЦПК). Другі входять до предмета доказування у разі впливу на просування цивільної справи (ст. ст. 119, 201, 202, 205 та ін. ЦПК).

Визначення предмета доказування починається на стадіях від­криття провадження у справі і провадження у справі до судового розгляду (ст. ст. 119, 130 ЦПК). При цьому сторони як найбільш заінтересовані у вирішенні справи суб'єкти процесу вказують суду на обставини, покладені в обґрунтування їх вимог і заперечень. Якщо в сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вини­кають труднощі щодо отримання доказів, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК).

У ст. 60 ЦПК прямо не вказано, чи зобов'язані доказувати суттєві для справи обставини інші, крім сторін, особи, які бе­руть участь у справі, однак це правило поширюється на всіх заінтересованих учасників процесу. Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, доказує ті обставини, які обґрунтовують вимоги (ст. 34 ЦПК). Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має доказувати обставини, що впливають на її відносини зі стороною в процесі (ст. ст. 35, 36 ЦПК). Це правило також поширюється на пред­ставників сторін і третіх осіб (ст. 44 ЦПК). Уповноважений Вер­ховної" Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, які звернулися до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів, зобов'язані доказати обставини, покладені в обгрунтування поданої ними заяви (ст. 45 ЦПК). Якщо органи та інші особи, вказані в ст. 45 ЦПК, які вступили у вже розпочатий процес, ви­носять на обговорення суду які-небудь нові обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, вони зобов'язані підтверджувати їх відповідними доказами (ст. 46 ЦПК).

Деякі обставини не входять до предмета доказування, хоча без їх встановлення неможливе правильне вирішення справи. Із цього випливає, що предмет судового пізнання це співпадає з предметом доказування. До предмета судового доказування не входять і такі обставини, які доказувати не потрібно з огляду на їх визнання, загальновідомість, преюдиційність.

Першою підставою звільнення від доказування є визнання обставини. Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК визнання стороною та іншими особами, які беруть участь у справі, обставин, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, звільняє іншу сторону від необхідності доказування цих обставин.

Визнання обставин є приватним і неабсолютним випадком звільнення від доказування. Неабсолютний характер означених обставин обумовлений розсудом суду. Якщо в суду є підстави вважати, що визнання зроблено під впливом погрози, насильс­тва, введення в оману або зроблено з мстою приховання дійсних обставин справи, воно не повинно ним прийматися.

Другою підставою звільнення від доказування є загальнові­домість обставин (ч. 2 ст. 61 ЦПК). Загальновідомі обставини, визнані як такі судом, не потребують доказування. Загальнові­домість обставин може бути визнана судом лише за наявності двох умов: об'єктивної — відомість обставин широкому колу осіб, суб'єктивної — відомість обставин суду. Про визнан­ня обставини загальновідомою суд вказує у рішенні у справі (ст. 215 ЦПК).

Третьою підставою звільнення від доказування є преюдицій­ність обставини, існування або не існування якої встановлено судовим рішенням, що набрало законної сили у цивільній, гос­подарській або адміністративній справі.

Ці обставини не доказуються при гозгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК).

Стосовно ж обставин, встановлених вироком, що набрав законної сили, у кримінальній справі чи постановою суду в справі про адміністративне правопорушення, і таких, що мають значення для цивільної справи, то для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок чи постанову суду, обов'язковою є лише та частина, яка стосувалась питань: чи мали місце ці дії, чи вони вчинені цією особою. Лише ці обставини не потребують нового підтвердження і не входять до предмета доказування (ч. 4 ст. 61 ЦПК).

У галузях права існують презумпції, які чинять вплив на обов'язок сторін щодо доказування. Не потребують доказування при розгляді справи обставини, які згідно із законом вважають­ся встановленими, тобто законні презумпції. Використовуючи презумпцію, суд вправі визнати істинним існування певної обставини, не вимагаючи від сторони, яка на неї посилається, доказування. Презумпції закріплені в ряді статей ЦК. У ст. 1166 ЦК вказано, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини; в ст. 1187 ЦК вказано, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непере­борної сили або умислу потерпілого.

Доказові презумпції наявні й у галузі сімейного права. Згідно зі ст. 60 СК кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індиві­дуального користування, є об'єктом права спільної сумісної влас­ності подружжя. У ст. 122 СК указано, що дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя.

У законодавчих актах указується, як правило, процесуальне значення презумпції, яке полягає в тому, що сторона, яка поси­лається на презумпцію, звільняється від доказування припустимої (такої, що презюмується) обставини.

§ 3. Поняття судових доказів

У ст. 57 ЦПК міститься норма, яка визначає поняття доказів: «Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд вста­новлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають зна­чення для вирішення справи..

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів».

Редакція цієї статті частково змінена і доповнена порівняно зі ст. 27 ЦПК 1963 р. «Докази»: у ст. 57 ЦПК не згадано такої дуже важливої ознаки доказів, як одержання будь-яких фактич­них даних у встановленому законом порядку, проте ця о вказана в ст! 59 ЦПК. Розширення ч. 2 ст. 57 ЦПК

заперечення, адже сторони, треті особи, їх представники не можуть бути допитані як свідки, тому що суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній цивільній справі перебувати у двох процесуальних становищах.

Є різні думки з приводу суті доказів. Ряд процесуалістів розуміє під судовими доказами фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін.

Інші вчені вважають, що доказами є, по-перше, фактичні дані і, по-друге, засоби доказування.

Згідно з ще однією точкою зору судові докази — єдине по­няття, що становить взаємозв'язок фактичних даних, на підставі яких суд у передбаченому законом порядку встановлює обстави­ни, що мають значення для обґрунтованості вимог і заперечень сторін та засобів доказування, що містять ці фактичні дані. Ця точка зору видається найбільш переконливою. При визначенні судових доказів необхідно охарактеризувати їх ознаки.

Судові докази, по-перше, характеризуються тим, що ста­новлять собою будь-які фактичні дані, тобто факти, сукупність відомостей про факти, які розглядаються у судовому дослідженні і мають значення для справи. Фактичні дані — це логічний зміст судових доказів, які розглядаються як відображення фактів реальної дійсності, що містять інформацію про них. Дані мають бути достовірними, достатніми, зміст їх повинен вірно відобража­ти обставини, що мають значення для правильного, об'єктивного й усебічного вирішення справи.

Достовірність доказів цс відповідність їх дійсності. До­статність доказів або їх сукупність означає, що вони дозволяють зробити достовірний висновок про існування факту, на підтверд­ження якого вони зібрані. Фактичні дані можуть виступати і у вигляді доказових фактів. Доказовий факт — це сформоване істинне й достовірне судження про обставини справи, які, будучи встановленими у звичайному порядку, надалі використовуються судом як докази існування юридичних фактів. У ряді випадків суду доводиться встановлювати наявність не юридичних, а інших обставин, ви­використовуючи їх надалі як підставу для логічного висновку про існування юридичних фактів, які його цікавлять.

Другою ознакою судових доказів є те, що це - фактичні дані, які стосуються справи. Визначення належності доказів закріплено в ч. 1 ст. 58 ЦПК: «Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування». Право суду відібрати лише такі, що стосуються справи, докази встановлено ч. 3 ст. 58 ЦПК. Значення ознаки належності полягає в тому, що вона дозволяє правильно визначити обсягу доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи, вилучити з процесу все непотрібне й несуттєве.

На важливість виконання судами вимоги щодо належності доказів указано в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. № 11 «Про судове рішення», де зазначено, що обґрунтованим визнається рішення, п якому відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності й підтверджуються достовір­ними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Питання належності доказів вирішуються судом па стадії відкриття провадження у справі. Пункти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК вимагають, щоб позивач виклав обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, і зазначив докази, що підтверджують кожну обста­вину, наявність підстав для звільнення від доказування.

На попередньому судовому засіданні суд з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин (п. 4 ч. 6 ст. 13О ЦПК), особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування письмових або речових доказів (ст. 137 ЦПК) або заявляє про виклик свідка (ст. 136 ЦПК), зобов'язана вказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами. Глава 4 розді­лу III «Судовий розгляд» містить ряд норм, які гарантують правильне застосування правил щодо належності доказів (ст. 179 та ін. ЦПК).

Однією із дій судді є визначення предмета доказування, тобто кола юридичних фактів, від встановлення яких залежить вирішення справи по суті (див. § 2 цієї теми). Особи, які беруть участь у справі, мають подати необхідні докази, що підтверджу­ють ці факти (ст. 60 ЦПК).

Позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відпові­дачів і третіх осіб (ст. 120 ЦПК). Відповідач подає суду докази, які обґрунтовують заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК) і заявляє клопотання про витребування доказів (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 5 березня 1977 р. № 1 «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду»).

Належність доказів може перевірятися і в попередньому судовому засіданні, в якому може вирішуватись питання щодо достатності доказів (ст. 130 ЦПК).

Суду України від 21 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосу­вання судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» суд має право доручити збирання доказів за межами своєї територіальної підсудності відповідному суду.

Отже, можна дійти висновку, що належність доказів — озна­ка, яка свідчить про взаємозв'язок доказів із обставинами, які належить встановити.

Належними є докази, які подаються і можуть підтвердити або спростувати факти предмета доказування.

Ряд авторів обмежується включенням до предмета доказуван­ня лише фактів матеріально-правового характеру.

Інші пропонують ширше тлумачення предмета доказування, вважаючи, що доказуванню також підлягають доказові факти. Так, факт перебування фізичної особи у певні строки в конкретному місці виключає вчинення нею будь-яких дій у іншому місці.

Як правило, доказові факти мають опосередковане відно­шення до спору, що розглядається, але мають значення у справі (ст. 57 ЦПК).

Також є спірним питання про те, чи входять процесуально- правові факти до предмета доказування. Процесуально-правові факти входять до предмета доказування, якщо вони суттєво впливають на просування цивільної справи (наприклад, факти, з якими пов'язане виникнення права на пред'явлення позову, зупинення або закриття провадження у справі тощо). Тому уявляється переконливою позиція авторів, які включають про­цесуальні факти до предмета доказування.

Пізнанню підлягають факти, які встановлюються судом для здійснення виховних і превентивних функцій. Ці факти необхідні для винесення окремих ухвал (ст. 211 ЦПК).

Правильне визначення кола фактів і обставин, які необхід­но встановити у справі, має велике значення для відповідного спрямування доказування.

Так, при вирішенні спорів про стягнення аліментів із повноліт­ніх дітей на утримання батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, потрібне з'ясування можливості одержання утримання від інших дітей, до яких не пред'явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків (ст. 205 СК) та дослідження доказів, які підтверджують ці факти.

При вирішенні спорів щодо стягнення аліментів на утримання неповнолітні* дітей з батьків (ст. 180 СК) факти матеріального становища одержувача значення не мають, але при визначенні розміру аліментів суд враховує, зокрема, матеріальне становище дитини (ст. 182 СК).

Згідно зі ст. ст. 1270, 1272 ЦК факти, які свідчать про поважні причини пропуску строків для прийняття спадщини, підлягають встановленню судом, і належними вважатимуться всі дані, що підтверджують ці факти.

Навпаки, у ст. 1281 ЦК указано, що факти, які засвідчують поважні причини пропуску шестимісячного (або річного) строку для пред'явлення вимог кредиторами спадкодавця до спадкоєм­ців, не мають значення (тобто ие є належними).

У деяких випадках диспозиція норм матеріального права ие містить точного переліку належних фактів, і суди мають зверта­тися до постанов Пленуму Верховного Суду України.

Вирішуючи спір між оатьками, які проживають окремо, про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд, виходячи з рівності прав та обов'язків батька і матері щодо своїх дітей, має ухвалити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду к України від 12 червня 1998 р. № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України»).

Третьою ознакою судових доказів є тс, що вони становлять собою фактичні дані, що стосуються справи, отримані судом із додержанням процесуального порядку, встановленого законом.

Цивільна процесуальна форма використання доказів полягає в тому, що як засоби доказування можуть використовуватись джерела, передбачені ЦПК; докази ви являються, збираються, фіксуються, досліджуються в порядку, який регламентований законом і становить собою систему взаємопов'язаних вимог від моменту виявлення доказу до його оцінки.

Допустимість доказів — важлива ознака у визначенні поняття доказів. У цивільному процесі є обмеження, пов'язані з тим, що деякі дані, які мають значення для справи, можна одержувати за допомогою заздалегідь передбачених нормами права доказів (ст. 57 ЦПК).

У нормах цивільного процесуального і господарського-процесуального права поняття допустимості сформульоване ідентично: обставини справи, які за законом мають бути підтверджені пев­ними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК, ст. 34 ГГІК).

Допустимість судових доказів необхідно розглядати в широкому та вузькому значенні. Допустимість доказів у широкому значенні означає, що будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встанов­лює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, можуть бути одержані на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідки, пока­зань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ч. 2 ст. 57 ЦПК).

Допустимість у вузькому значенні конкретизується в нормах матеріального права. Так, у ст. 218 ЦК указано, що недодер­жання сторонами письмової форми нравочину тягне незаконність рішення суду, що ґрунтується на свідченнях свідків.

Ряд авторів вважає, що допустимість доказів передбачає лише додержання певних форм правочинів.

Інші вважають, іцо допустимість доказів характерна також при встановленні фактів, покладених у основу й інших пра­вовідносин, адже щодо деяких категорій цивільних справ суду доводиться встановлювати обставини за допомогою передбачених у законі доказів, проте без виключення інших доказів.

Наприклад, при розгляді справ, пов'язаних із вирішенням спорів батьків щодо виховання дитини, необхідне одержання рішення органу опіки і піклування, постановлене на підставі вивчення умов життя батьків, їх ставлення до дитини, інших обставин, які мають істотне значення (ст. 158 СК, п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України»). Однак особливе значення допустимість доказів має для встановлення дійсності ряду правочииів.

Стаття 205 ЦК передбачає усну й письмову форму правочинів. У письмовій формі необхідно здійснювати: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною і юридичною особою, крім правочииів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК; 3) пра­вочини фізичних осіб між собою на суму, що в 20 і більше разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК; 4) інші правочини, щодо яких установлена письмова форма.

Залежно від наслідків недотримання письмової форми пра­вочини класифікуються на 2 групи:

1) правочини, для яких установлена письмова форма, пору­шення якої тягне наслідки у вигляді неможливості обґрунтування рішення суду свідченнями свідків (ч. ч. З, 4 ст. 719, ст. 811, ч. 2 ст. 828, ч. 2 ст. 909, ч. 1 ст. 930, ч. 1 ст. 937, ч. 1 ст. 981, ч. 1 Ст. 1031, ч. 1 ст. 1047, ч. 1 ст. 1055, ч. 1 ст. 1059, ч. 2 ст. 1107, ч. 1 ст. 1131 ЦК);

2) правочини, здійснені в письмовій формі, що вимагають нотаріального посвідчення (ч. 1 ст. 577, ст. 657, ч. 2 ст. 719, ч. 2 ст. 793, ч. 2 ст. 799, ч. 2 ст. 1031, ч. 3 ст. 1247 ЦК). Недодер­жання нотаріальної форми правочину тягне ие лише заборону посилатися на докази, які ие відповідають формі правочину, а й нікчемність правочину.

Ряд правочинів потребує не лише відповідної форми, а й дер­жавної реєстрації. Такі правочини вважаються вчиненим з моменту їх державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК). До таких належать правочини, вказані в ст. ст. 182, 577, 657, ч. 2 ст. 732, ч. 2 ст. 745, ч. 2 ст. 1031 ЦК). Недодержання вимоги щодо державної реєст­рації правочипу тягпе його нікчемність, адже державна реєстрація є єдиним доказом існування зареєстрованого права.

Останньою ознакою доказів є тс, що судові докази як факти реальної дійсності встановлюються за допомогою визначених у законі засобів доказування (ч. 2 ст. 57 ЦПК). Вони можуть містити різну інформацію, однак доказами стануть лише ті дані, які належить встановити у справі.

Фактичні дані, отримані засобами, не вказаними у ч. 2 ст. 57 ЦПК, не можуть бути судовими доказами. Також не можуть бути доказами фактичні дані, отримані з порушенням процедури судового розгляду.

Аналіз вищевказаних ознак дає можливість дійти висновку, що судові докази — єдине поняття. Лише взаємозв'язок фак­тичних даних і засобів доказування утворює судовий доказ, де фактичні дані є змістом судових доказів, а засоби доказування — формою судових доказів.

§ 4. Класифікація доказів

За джерелом отримання даних судові докази поділяються на особисті та речові. Під джерелом розуміється певний об'єкт чи суб'єкт, на якому або в свідомості якого мали відображення факти, що мають значення для справи. Тож у одному випадку джерелом даних є людина, в іншому — предмет, річ. У особистих доказах джерелом отримання даних про факти є фізична особа; у предметних (речових; доказах — носії інформації — матеріальні об'єкти, які зовнішніми ознаками і якостями передають дані про обставини, які мають значення для справи. Висновок експерта є змішаним видом доказів: джерелом даних, що містяться у виснов­ку, є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи (ч. 1 ст. 53 ЦПК); висновок ґрунтується на дослідженні підданих експертизі об'єктів.

Залежно від способу формування (утворення) докази можуть бути первинними і похідними. Для первинного доказу характерно тс, що між ним і фактом, про які він свідчить, немає проміжної ланки. Похідний доказ втілює зміст первинного і може з'явитися

тільки за його наявності. У силу принципу безпосередності (ст. 159 ЦПК) суд зобов'язаний прагнути використовувати переважно пер­винні докази, однак це не означає, що вони мають перевагу над похідними і останні взагалі не повинні використовуватись судом, адже всі докази мають перевірятися й оцінюватися в сукупності.

За характером зв'язку між доказом і фактом, що підлягає вста­новленню, докази поділяються па прямі й непрямі. Прямий — це такий доказ, із якого (за умови його достовірності) можна зробити висновок про існування (чи не існування факту, що доказується. Доказ, із якого (за такої самої умови) можна зроби­ти припустимий висновок про існування факту, що доказується, називається непрямим.

Щоб уникнути помилок, пов'язаних із застосуванням непря­мих доказів, у цивільному процесі напрацьовані такі правила їх застосування:

а) щоб на підставі непрямих доказів, зробити достовірний вис­новок, потрібно їх мати кілька;

б) достовірність кожного із них не повинна викликати сумнівів;

в) вони повинні підтверджувати і доповнювати один одного;

г) сукупність їх має становити певну систему, що дає підстави зробити один можливий висновок про факт, що доказується.

§ 5. Пояснення сторін і третіх осіб

Пояснення сторін і третіх осіб полягають у їх повідомленнях про факти, які цікавлять суд і лежать у основі вимог і заперечень. Так як сторони і треті особи є юридично заінтересованими, їх по­яснення досліджуються та оцінюються за загальними правилами оцінки доказів (ст. ст. 176, 179, 212 ЦПК). Рішення суду не може ґрунтуватися лише на поясненнях однієї сторони, не підкріплених іншими доказами, перевіреними в судовому засіданні.

Якщо спір не врегульовано в попередньому судовому засіданні, суддя викликає позивача, відповідача, допущену до участі у справі третю особу у разі необхідності уточнення змісту заявлених вимог, з'ясовує можливі заперечення проти них, одержує попередні дані про обставини, що мають значення для справи (ст. 130 ЦПК).

Пояснення третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, прирівнюються до пояснень позивача, оскільки вони мають самостійні вимоги з приводу предмета спору (ст. 34 ЦПК).

Пояснення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, обумовлені їх заінтересованістю у вирішен­ні спору, оскільки залежно від рішення у них можуть виникнути права чи обов'язки стосовно однієї зі сторін (ст. 35 ЦПК).

Крім сторін і третіх осіб, пояснення можуть давати їх пред­ставники (ст. ст. 27, 44 ЦПК). За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати лише представник (ч. 2 ст. 176 Ц1ІК). Цс не позбавляє сторони і третіх осіб можливості дати додаткові пояснення (ст. 192 ЦПК).

Пояснення сторін можна розподілити на твердження і виз­нання.

Твердженням є.таке пояснення сторони чи третьої особи, що містить дані про факти, які лежать у основі вимог і заперечень і встановлення яких судом відповідає процесуальним інтересам сторони або третьої особи.

Суд може обґрунтувати рішення твердженнями лише за умо­ви, що вони були зроблені в судовому засіданні та досліджені в сукупності з іншими доказами.

Визнання — пояснення сторони, яка підтверджує існування факту, який за загальними правилами доказування (ст. 60 ЦПК) має доказувати інша сторона. Визнання як самостійний доказ має бути судовим, тобто зробленим стороною на стадії попереднього судового засідання або на стадії судового розгляду. Позасудове визнання є доказовим фактом, який у свою чергу має бути доказаний.

Повним є визнання всіх фактів, покладених у обґрунтування вимог і заперечень іншої сторони. Якщо факти визнаються час­тково, то й визнання вважається частковим.

Визнання, зроблене без застережень, називається простим. Якщо ж визнання супроводжується застереженням, то воно на­зивається кваліфікованим.

Сторона може заявити про визнання всю як юридичного, так і доказового факту, а також позовних вимог повністю або частко­во. Визнання позову по суті, як правило, означає визнання всіх юридичних фактів, покладених у обґрунтування пред'явленої до відповідача вимоги.

Важливе процесуальне значення має визнання стороною фак­тів, які не можуть установлюватись за допомогою показань свідка (ст. ст. 208, 218 ЦК). Визнання факту укладення правочину, який має здійснюватися з дотриманням письмової форми, звільняє іншу сторону від обов'язку подавати письмові докази на підтвердження цього факту. У такому разі, якщо визнання факту не викликає у суду сумнівів, він стає безспірним (ст. 61 ЦПК). Якщо суд дійде висновку, що визнання суперечить дійсним обставинам справи, суперечить закону, порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд відхиляє визнання і продовжує дослідження фактичних обставин у звичайному процесуальному порядку.

Сторона вправі відмовитися від визнання обставин у попе­редньому судовому засіданні. Суд приймає відмову, якщо сто­рона, що відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною Сеті 178 ЦПК),

§ 6. Показання свідка

Показання свідка — це повідомлення юридично не заінтере­сованої у вирішенні справи фізичної особи про факти, які мають значення для справи й одержані в установленому процесуальному порядку. Інша заінтересованість свідка чи особливі стосунки з однією чи обома сторонами не перешкоджають допиту як свідка. Перед допитом свідка суд з'ясовує його стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ст. 180 ЦПК)-, що надалі враховується при оцінці його показань.

За загальним правилом як свідків викликають фізичних осіб, яким особисто відомі суттєві для справи обставини. Особи, які знають про ці обставини зі слів інших або внаслідок ознайомлення з певним письмовим доказом, за необхідності також можуть допитуватися як свідки, їх показання є похідними. Якщо свідок не може вказати джерело своїх даних, вони не повинні вважатися доказами.

Свідку направляється судова повістка про виклик до суду не пізніш ніж за 7 днів до судового засідання (ч. 4 ст. 74 ЦПК).

Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час. У ра­зі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд (ст. 50 ЦПК).

Належно викликаний свідок, який без поважних причин не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення. Не підлягають приводу в суд особи, які не підлягають допиту як свідки, а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди І і II груп, особи, які доглядають дітей віком до б років або дітей-інвалідів (ч. 4 ст. 94 ЦПК).

Особи, викликані як свідки, попереджаються про криміналь­ну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань і приводяться головуючим до присяги під розписку (ч. ч. 5, б ст. 180 ЦПК).

Особа, викликана як свідок, має процесуальні права: давати показання рідною мовою і користуватися послугами перекладача (ст. 7 ЦПК); вимагати допиту в закритому судовому розгляді, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення держав­ної або іншої таємниці, яка охороняється законом (ст. 6 ЦПК); даючи показання, користуватися записами в тих випадках, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті (ст. 181 ЦПК); бути допи­таним повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою (ч. 11 ст. 180 ЦПК).

ЦПК гарантує компенсацію витрат свідка, пов'язаних із пере­їздом до іншого населеного пункту, добові, компенсацію за втра­чений заробіток чи відрив від звичайних занять (ст. 86 ЦПК).

Свідком може бути кожна особа, здатна адекватно сприймати явища навколишнього світу. Не підлягають допиту як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості;

3) священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатич­них, представництв — без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК).

Фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб) (ч. 1 ст..52 ЦГІК).

У судовому засіданні кожен свідок допитується окремо. Свід­ки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи. Перед допитом свідка голову­ючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань.

Відмова від давання показань приймається судом шляхом постановлення ухвали. Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК і відмову від давання показань (ст. 385 КК) та при­водить його до присяги. Текст присяги підписується свідком.

Суд пропонує свідку повідомити все, що йому особисто відомо у справі. Першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі.

Якщо питання, поставлені свідку, за змістом ображають честь або гідність особи, є навідними або не стосуються предмета роз­гляду, головуючий за заявою осіб, які беруть участь у справі, має право знімати такі питання.

Кожен допитаний свідок залишається в залі судового за­сідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою сторін.

Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Під час дослідження інших доказів свідкам можуть ставити питання сторони, інші особи, які беруть участь у справі, суд. Суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях (ст. 180 ЦПК).

Допит малолітніх свідків (до 14 років) і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі.

Свідкам, які не досягли 16-річного віку, головуючий роз'яснює обов'язок про необхідність дати правдиві показання, не поперед­жаючи про відповідальність у разі відмови від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.

Педагог, батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники мо­жуть з дозволу суду задавати свідкові питання, а також висловлю­вати свою думку стосовно особи свідка, змісту його показань.

У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставим справи, на час допиту осіб, які не досягли 18-річного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість задати йому питання.

Свідок, який не досяг 16-річного віку, після закінчення його допиту видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі су­дового засідання (ст. 182 ЦПК).

У разі відкладення розгляду справи показання свідків, зібрані за судовими дорученнями в порядку забезпечення доказів під час допиту їх за місцем проживання, або показання, дані ними у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішен­ня, повинні бути оголошені і досліджені в судовому засіданні, в якому ухвалено рішення, якщо участь цих свідків у новому судовому засіданні є неможливою. Особи, які беруть участь у справі, мають право висловити своє ставлення до цих показань і дати щодо них свої пояснення (ст. 183 ЦПК).

Викликає заперечення положення ст. 184 ЦПК: «Якщо сторо­на, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки згідно із статтями 180 — 182 цього Кодек­су». Свідок і вказані особи посідають різне процесуальне стано­вище; свідок не може мати юридичного інтересу в справі; у них різний обсяг прав обов'язків; сторони, треті особи, їх представники не можуть бути попереджені про кримінальну відповідальність за неправдиві показання або за відмову від давання показань.

§ 7. Письмові докази

Письмовими доказами є будь-які предмети, на яких за допомогою знаків виражені відомості про певні обставини, що мають значення у справі. Письмові докази підтверджують обставини сутнісним зміс­том, що відрізняє їх від речових доказів, які встановлюють суттєві для справи обставини своїми якостями або ознаками.

Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги із них (ст. 64 ЦПК).

Письмові докази мають велике значення в цивільному судо­чинстві. Пояснюється це тим, що для певних категорій правочинів ЦК встановлює певну форму (див. § 3).

Письмові докази різняться за своїм змістом, формою, суб'єктом формування, способом формування.

За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі та повідомні.

Розпорядчими називаються ті письмові докази, які містять волевиявлення осіб, від яких виходить документ, спрямоване на виникнення, зміну чи припинення правовідносин (наприклад на укладення правочину).

У повідомних (інформаційних) письмових доказах особи, які їх склали, описують, підтверджують події, факти, що мають значення у справі (наприклад довідки, звіти, листи ділового та особистого характеру).

За формою письмові докази поділяються на 4 групи: 1) докумен­ти простої письмової форми (договори найму житла — ст. 811 ЦК); 2) документи обов'язкової форми і змісту (свідоцтво про шлюб — ст. 27 СК); 3) нотаріально посвідчені правочини (договір дару­вання валютних цінностей на суму, що перевищує 50-кратний роз­мір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян — ч. 5 ст. 719 ЦК); 4) письмові договори, які потребують подальшої державної реєстрації (договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна — ст. 657 ЦК).

За суб'єктом формування письмові докази поділяються на офіційні та приватні. Докази, які виходять від органів державної влади, місцевого самоврядування, установ, підприємств, органі­зацій, посадових осіб, вважаються офіційними. Докази, авторами яких є фізичні особи, називаються приватними (листи, записи телефонних розмов, телеграми).

За способом формування письмові докази поділяються на оригі­нали і копії (ч. 2 ст. 64 ЦПК). При дослідженні копії в судовому засіданні треба перевіряти дотримання встановленого порядку зні­мання копії і тотожності форми та змісту копії й оригіналу. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Письмові докази подають особи, які беруть участь у справі. Якщо ж у них виникають складнощі в одержанні письмових доказів, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який письмовий доказ вимагається, підстави, за яких особа вва­жає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які можуть підтвердити цей доказ.

Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосеред­ньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду. Особи, які не мають можливості представити доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про не суд із зазначенням причин протягом 5 днів з дня отримання ухвали (ч. ч. 1—4 ст. 137 ЦПК).

Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішен­ням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо не можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК).

Письмові докази, які не можна доставити в суд, оглядаються за їх місцезнаходженням (ч. 1 ст. 140 ЦПК).

Дослідження письмових доказів — це перевірка достовірності доказів, тобто перевірка з точки зору як їх належного оформ­лення, так І змісту ПО суті.

Наявні у справі письмові докази оголошуються головуючим. Вони можуть бути оголошені в будь-який момент дослідження обставин справи залежно від того, яка обставина ними підтверджується.

Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судо­вому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх ог­ляду. Особами, які беруть участь у справі, з приводу зазначених доказів можуть ставитися питання свідкам, а також експертам, спеціалістам (ч. 1 ст. 185 ЦПК). Про оголошення письмового до­казу в журналі судового засідання має бути зроблено запис (ч. 2 ст. 198 ЦПК). Якщо письмові докази не долучаються до справи — вказується номер, дата і зміст письмових доказів.

Стаття 31 Конституції встановлює: «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції». На розвиток цього конституційного положення норми ч. 4 ст. 6, ст. 186 ЦПК указують, що особисті папери, листи, записи телефонних розмов та інші види кореспонденції може бути оголошено лише за згодою осіб, визначених ст. 306 ЦК.

Спрямованість перевірки письмових доказів залежить від того, до якого виду вони відносяться.

При дослідженні письмових доказів може виникнути питання щодо їх достовірності або фіктивності (ч. 2 ст. 185 ЦПК). До­стовірність письмового доказу визначається його змістом. Важ­ливим критерієм визначення доказової сили письмового доказу є відображення реальної дійсності в змісті документа. Також необхідна перевірка процесу формування письмових доказів. Достовірність письмових доказів пов'язана з їх достатністю. Достатність письмових доказів дозволяє зробити достовірний вис­новок про наявність чи відсутність обставини, яка цікавить суд.

Письмовий доказ вважається фіктивним, якщо вій не відпові­дає дійсності. Спір щодо фіктивності може виникнути, якщо є підстави вважати, іцо письмовий доказ видано не тією особою, від імені якого він виходить. Письмовий доказ є фальшивим, якщо без відома особи, яка його видала, змінюється зміст шляхом виправлення, підчистки, доповнення тексту та інших відомостей, що викривляють зміст викладених відомостей.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд вилучити його а числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

§ 8. Речові докази

Речовими доказами є предмети матеріального світу, які міс­тять інформацію про обставини, що мають значення для справи (ч. 1 ст. 65 ЦПК). Частина 2 ст. 65 ЦПК також відносить до речових доказів магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Однак звуко- і відеозаписи (ч. 2 ст. 57 ЦПК) можна назвати самостійним видом доказів. Ними може бути не будь-який предмет матеріального світу, а спеціально виготовлений матеріал (диск, плівка). Для цього виду доказів своєрідним є процес формування. Інформація передається на носій з допомогою технічних засобів. Інформацію з носіїв звуко- і відеозаписів можна зняти за допомогою спеціальної техніки и методики відтворення звуку й зображення'.

Речові докази надаються особами, які беруть участь у справі. Витребування речових доказів здійснюється в тому самому по­рядку, що і письмових доказів (ч. ч. 1 -4 ст. 137 ЦПК).

Речові докази до набрання рішенням законної сили збері­гаються у справі або за окремим описом здаються до камери схову речових доказів суду. Речові докази, які не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за їх місцезнаходженням за ухвалою суду; вони повинні бути докладно описані й опечатані, а у разі необхідності — сфотографовані (ст. 139 ЦПК). Речові докази, які не можна доставити в суд, оглядаються за їх місцез­находженням (ч. 1 ст. 140 ЦПК).

Продукти та інші речові докази, що швидко псуються, негайно оглядаються судом з повідомленням про призначений огляд осіб, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не перешкоджає оглядречових доказів. У разі необхідності, у тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для проведення огляду може бути залучено свідків, пе|кекладачів, експертів, спеціалістів, а також здійснено фотографування і відеозапис (ч. 2 ст. 141 ЦПК).

Після вчинення вказаних процесуальних дій речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, якщо ці особи заявили таке клопотання і його задоволення можливе без шкоди для розгляду справи.

Речові докази, що є об'єктами, які вилучені з цивільного оборо­ту або обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підпри­ємствам. установам або організаціям (ч. ч. 1, 2 ст. 142 ЦПК).

Речові докази оглядаються судом або досліджуються іншим способом, а також налаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також ек­спертам. спеціалістам, свідкам. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати пояснення з приводу протоколів огляду, задавати питання з приводу речових доказів свідкам, а також експертам, спеціалістам, які їх оглядають.

§ 9. Висновок експерта

Висновок експерта — це висновки й обґрунтовані відповіді про наявність певних обставин, отримані у результаті дослідження, здійсненого експертом на підставі матеріалів справи за заданими судом питаннями, які вимагають застосування спеціальних знань.

Стаття 1 Закону від 25 лютого 1994 р. «Про судову експерти­зу» містить поняття судової експертизи: «Судова експертиза — не дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріаль­них об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про об­ставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства».

Суб'єктами експертизи е особи, які володіють спеціальними знаннями в галузі науки, техніки, мистецтва чи ремесла і залу­чаються судом до участі в процесі для надання свого висновку а питань. які вимагають спеціальних знань.

Судовим доказом є не експертиза як спосіб дослідження інформації про фактичні обставини, а висновок експерта, сфор­мульований на підставі результатів експертизи.

Судово експертну діяльність здійснюють державні спеціалізо­вані установи і судові експерти, які не є працівниками зазначених установ До них належать: науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України, науково-дослідні уста­нови судовик експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров'я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України. Судово-експертна діяльність щодо здійснення експертиз, які не провадяться виключно державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися крім судових експертів також інші фахівці з відповідних галузей знань.

Міністерство юстиції України веде державний Реєстр атестова­них судових експертів (ст. 9 Закону «Про судову експертизу»).

Судовими експертами можуть бути особи, які володіють необ­хідними знаннями для надання висновків із питань, іцо дослід­жуються. Судові експерти державних спеціалізованих установ повинні мати відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройти відповідну підготовку та мати кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності.

Не можуть залучатися до виконання обов'язків судового експерта особи, визнані у встановленому законом порядку не­дієздатними, а також особи, що мають судимість (ст. ст. 10, 11 Закону «Про судову експертизу»).

Експерт не може брати участі у справі і підлягає відводу, якщо:

1) при попередньому вирішенні цієї справи він брав участь у процесі як свідок, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання;

2) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; ¹

3) він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружи­на, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач або усиновле­ний, опікун чи піклувальник, член сім'ї чи близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

4) якщо є інші обставини, що викликають сумнів у його об'єктивності та неупередженості (ч. 1 ст. 20, ст. 22 ЦПК).

Крім того, експерт не може брати участі в розгляді справи, якщо:

1) він перебував або перебуває у службовій або іншій залеж­ності від осіб, які беруть участь у справі;

2) з'ясування обставин, що мають значення для справи, ви­ходить за межі сфери його спеціальних знань.

За наявності підстав, указаних у ст. ст. 20, 21, 22 ЦПК, екс­перт зобов'язаний заявити самовідвід. Із них же підстав експерту може бути заявлений відвід особами, які беруть участь V справі (ч. ч. 1, 2 ст. 23 ЦПК).

Експерт зобов'язаний з'явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований і об'єктивний висно­вок на задані йому питання, а у разі необхідності — роз'яснити його. Під час проведення дослідження експерт має забезпечити збереження об'єкта експертизи. Якщо дослідження пов'язане з повним або частковим знищенням об'єкта експертизи або змі­ною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформляється ухвалою. Експерт не має права

за власною ініціативою збирати матеріали для проведення екс­пертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також іншими учасниками цивільного процесу, за винятком дій, пов'язаних з проведенням експертизи; розголошувати відомості, які стали йому відомі в зв'язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи.

Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань чи без залучення інших експертів. У разі виникнення сумніву щодо змісту й обсягу доручення експерт невідкладно заявляє суду клопотання про його уточнення або повідомляє суд про немож­ливість проведення ним експертизи за заданими питаннями. Експерт не вправі передоручати проведення експертизи іншій особі.

У разі постановлений ухвали суду про припинення проведен­ня експертизи, експерт зобов'язаний негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувались для проведення експертизи (ч. ч. 3 — 9 ст. 53 ЦПК).

Експерт має право:

1) знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

2) заявляти клопотання про подання йому додаткових ма­теріалів і зразків;

3) викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання;

4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження;

5) задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам, а також користуватися іншими правами, встановленими законами України «Про судову експертизу» (ч. 10 ст. 53 ЦПК). Зокрема, подавати скарги на дії особи, в провадженні якої пе­ребуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта (п. 4 ч. 1 ст. 13 Закону).

Експерт має право на оплату викопаної роботи та на компен­сацію витрат, пов'язаних із проведенням експертизи та викликом до суду.

Витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту експертів, найманням ними житла, а також проведенням екс­пертиз, несе сторона, яка заявила клопотання про проведення судової експертизи.

Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо кло­потання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. У разі неон- лати судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи.

Добові, а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять експертам сплачуються стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Якщо у справах окремого

провадження, призначення експертизи здійснюється за ініціативою суду, витрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України (ч. ч. 1—4 ст. 86 ЦПК).

Основним процесуальним обов'язком експерта є складання об'єктивного висновку щодо питань, постановлених на його ви рішення. Експерт має суворо дотримуватись вимог закону, які гарантують достовірність судової експертизи,

Закон зобов'язує експерта надати об'єктивний висновок. З метою забезпечення такої об'єктивності головуючий попереджає експерта під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправ­дивий висновок і за відмову без поважних причин під виконання покладених на нього обов'язків (ст. ст. 384, 385 КК). Головуючий приводить експерта до присяги. Текст присяги підписується екс­пертом. Дія присяги поширюється і на ті випадки, коли висновок був складений до її проголошення. Якщо експертиза призначається під час судового розгляду, права, обов'язки експертів і їх підкові дальність роз'яснюються головуючим відразу після залучення їх до участі в цивільному процесі (ч. ч. 1 і ст 171 ЦПК).

Експерт може знайомитися з усіма матеріалами справи, які містять суттєві для надання висновку дані. У ряді випадків екс­перту варто надавати не лише письмові та речові докази, а й інші матеріали. Для експерта першочергову роль відіграють обставини. що стосуються предмета експертизи: дані, пов'язані з обставинами, що досліджуються, порівняльними матеріалами тощо.

Дані, отримані експертом із матеріалів справи або шляхом участі в процесуальних діях, допомагають провести повне- до­слідження й сформулювати достовірні висновки Якщо докази не можуть бути доставлені експерту, сул надає можливість йому оглянути їх за місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК).

Експертиза призначається ухвалою суду. В ухвалі вказуються:

1) підстави і строк для проведення експертизи;

2) з яких питань потрібні висновки експертів, ім'я експерта або найменування експертної установи, експертам якої дору­чається проведення експертизи;

3) об'єкти, які мають бути досліджені;

4) перелік матеріалів, що передаються для дослідження;

5) попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

Експертизу може бути призначено експертам різних установ У такому разі в ухвалі про її призначення зазначається найме­нування провідної установи, на яку покладається проведення експертизи. Якщо проведення експертизи доручається експертній установі та особі, яка не є працівником цієї установи, провід­ною визнається експертна установа. Ухвала про призначення експертизи направляється в кожну установу — виконавцям, а також особі, яка не є працівником експертної установи. Об'єкти дослідження та матеріали справи направляються провідній ус­танові (ч. ч. 1, 2 ст. 144 ЦПК). ЦПК указує на випадки обов'язкового призначення експертизи. Вона обов'язкова в разі заявлення про цс клопотання обома сторо­нами. Також обов'язковим є призначення експертизи за клопотан­ням хоча б однієї із сторін, якщо в справі необхідно встановити:

1) характер і ступінь ушкодження здоров'я;

2) психічний стан особи;

3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати (ст. 145 ЦПК).

Частина 1 ст. 146 ЦПК надає суду право за певних обставин визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити в його визнанні. Цс можливе в разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провес­ти експертизу неможливо. Суд враховує, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення.

У разі ухилення відповідача від проведення судово-біоло­гічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи (ч. 2 ст. 146 ЦПК).

Експерт надає висновок у письмовій формі. У висновку до­кладно описується весь хід проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовувані відповіді на питання, задані судом (ст. 66 ЦПК).

Процес і результати експертного дослідження викладаються в певній послідовності. Висновок експерта, як правило, має З частини: вступну, дослідницьку, висновки.

Вступна частина містить: дату складання і номер висновку; найменування суду, який призначив експертизу; дату постановлення ухвали про призначення експертизи; найменування доказів, надісланих для порівняльних досліджень; питання, поставлені на вирішення експерта.

У дослідницькій частині висновку докладно описуються про­цеси огляду, аналізу та порівняння об'єктів експертизи, викла­даються технічні умови застосування різних методів, що мають значення для оцінки висновків експерта.

У третій частині висновку експерт формулює свої висновки, тобто відповіді на поставлені йому питання.

Висновок має бути таким, щоб суд, знайомлячись послідовно з усіма його частинами, мав можливість оцінити обґрунтованість висновку, його доказове значення в сукупності з усіма матеріа­лами справи.

Висновок експерта оголошується в судовому засіданні. Для роз'яснення й доповнення висновку експерту можуть бути пос­тавлені питання. Першою ставить питання експертові особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо експертизу при­значено за клопотанням обох сторін, першим ставить питання експертові позивач і його представник.

Сул має право з'ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання екс­перту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі.

Викладені письмово і підписані експертом роз'яснення і до­повнення висновку приєднується до справи (ч. ч. 1 4 ст. 189 ЦПК).

Фактичні дані, встановлені у висновку експерта, перевіря­ються і оцінюються судом, як і будь-який інший доказ у справі. Рішення не може бути ухвалене на підставі висновку експерта, який суперечить достовірно встановленим доказам.

Висновок експерта оцінюється судом за своїм внутрішнім пере­конанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ст. 212 ЦПК). Оцінка висновку експерта полягає у визначенні достовір­ності обставин, установлених експертом.

Для з'ясування обґрунтованості фактів, установлених у вис­новку експерта, суд має проаналізувати весь хід експертного дослідження.

Після перевірки обґрунтованості висновку експерта суд по­винен перевірити достовірність факту, встановленого експертом, шляхом його сні вставлення з іншими доказами в їх сукупності

Незгода суду з висновком експерта має бути відображена в рішенні, в якому наводяться мотиви відмови в їх прийнятті (ч. 7 ст. 147, ч. 4 ст. 212 ЦПК).

Стаття 148 ЦПК передбачає проведення комісійної експертизи. Вона проводиться не менш як 2 експертами одного напряму знань Вони підписують єдиний висновок у разі, коли за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються. У тому разі, коли один експерт не згодний з висновком іншого експерта (ек­спертів), він дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності.

Проведення комплексної експертизи проводиться не менш як двома експертами за необхідності одночасного проведення дослідження із застосуванням різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. За її результатами скла­дається один загальний висновок, у якому вказується, які до­слідження і в якому обсязі провів кожен експерт, які факти він встановив і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і несе за неї відповідальність.

У результаті комплексної експертизи експерти складають загальний висновок. У разі виникнення розбіжностей між ними висновки оформляються так само, як і при комісійній експертизі (ст. 149 ЦПК).

Законодавець дозволяє проведення додаткової експертизи, Якщо первинний висновок буде визнано неповним або неясним. Її проведення може бути доручено тому самому або іншому ек­сперту (експертам) (ст. 150 ЦПК).

Під оцінкою доказів розуміється визначення належності, допус­тимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч. 3 ст. 212 ЦПК).

Оцінка доказів — це таке, що має правові наслідки, кінцеве твердження суду щодо сили та значення доказу, зафіксоване у відповідному судовому рішенні (ч. 4 ст. 212 ЦПК).

У основі оцінки судових доказів лежить внутрішнє суддівське переконання. Закон не містить вказівки на те, що один доказ більш достовірний ніж інший. Закон надає суду можливість са­мому оцінити кожен доказ. Переконання суду, будучи вільним, одночасно обумовлене законом. Воно складається, в результаті пізнання судом усіх обставин справи і фіксується у встановлених законом процесуальних формах.

Внутрішнє переконання суддів не є інтуїтивним, нічим не підкріпленим висновком. Воно має ґрунтуватися на всебічному, повному, об'єктивному і безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 212 ЦПК). Ця обгрунтованість здобуває відповідне відображення в рішенні суду Сет. 215 ЦПК).

Таке викладення об'єктивних даних, що визначають оцінку доказів, необхідне для того, щоб особи, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК), а також вищестоящий суд могли перевірити правильність оцінки доказів.

Жоден доказ не має для суду наперед установленого значення (ч. 2 ст. 212 ЦПК). Суд може відхилити будь-які дані, надані як докази, якщо дійде висновку, що вони неправдиві або сумнівні.

ІІід час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, як правило, за тими матеріалами і доказами, які були предметом дослідження і оцінки суду першої інстанції. Також він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням установле