Грицак Анастасія

Видатні живописці Іспанії

ü Ель Ґреко

ü Дієґо Веласкес

ü Франсіско Гойя

ü Сальвадор Далі

Учениця 11 А класу

Грицак Анастасія

Ель Ґреко

Ель Ґреко (1541—1614) — іспанський художник грецького походження (народився на Кіпрі). За своє життя Ель Ґреко написав багато картин, з-поміж яких багато чудових. Також його пензлю належать полотна, які можна назвати шедеврами.

Сила впливу картини досягається передусім надзвичайною інтенсивністю та красою колориту. Величезна пляма винно-червоного одягу Христа, що полум'яніє у залі сакристії, є емоційним і образним ключем усієї композиції. У «Есполіо» густий, яскравий і благородний колір хітона немовби зберігає в собі гарячий потік крові. Можливо, він символізує колір життя. Невипадково тут збережений, згідно з Євангелієм, момент, коли перед стратою Христа солдати зривають з Нього одяг. Назву не можна перекласти точно, вона походить від іспанського слова— грабувати. Сюжет, до якого звернувся Ель Ґреко, є рідкісним для його часу. Христа притягли на Голгофу та ще й примусили нести важкий хрест. Натовп зібрався подивитися на Того, Кого нещодавно хотіли бачити царем Іудеї, а тепер готували до страти як злочинця. Кат уже зачепив край одягу Христа. Ремісник-тесляр готує хрест для страти і ні на кого не дивиться. Немовби загіпнотизовані на хрест і тесляра дивляться три Марії.

Художник створює цілу гаму людських переживань, що взаємодіють та об'єднані загальним трагічним відчуттям невідворотної загибелі головного героя. Внутрішній драматичний конфлікт показаний у розвитку, у становленні; у емоційному стані персонажів є щось приховане, мінливе.

Натовп, що заповнює майже всю верхню частину композиції, є своєрідним ницим психологічним пластом. Цей натовп, що виступає із сутінку, із безладним рухом списів, відблисками металевих шоломів і плямами яскраво-червоних і білих плюмажів на тлі вузького просвіту синьо-сталевого неба,— збентежений, тривожний. Тут багато майстерно написаних характерних голів: одні активні, грубі, потворні, інші дещо нейтральні. Різномасштабність зображення цих голів (через що ті, які розташовані позаду, виявляються більшими за тих, які попереду), обумовлена сприйняттям простору без скорочення вглиб. З-поміж натовпу, стіни людських тіл, зображено двох розбійників. У їх дивних напівбезумних обличчях переданий стан душевної неосудності. Стан внутрішнього потрясіння, у якому перебувають обидва розбійники, варіюється і видозмінюється у переживаннях інших персонажів картини, немовби згасаючи в деяких із них, сповнених незрозумілості своїх відчуттів.

Відтінок драми, що відбувається, звучить у нижній зоні картини. У лівому нижньому кутку — три Марії, праворуч їм протистоїть сильна фігура солдата, який готує хрест для розп'яття. Ззовні найактивніший з-поміж останніх солдатів своїм байдужим виглядом, відтіняє стан пригніченості, у якому перебувають жінки. Дуже стримано, але майстерно підкреслено відчуття, що об'єднує трьох Марій: вони не можуть відвести очей від знаряддя страти. Як заворожена, дивиться прекрасна білява Марія Магдалина на методичну роботу солдата, немовби закриваючи Богоматір від цього страшного видовища.

Значну роль у психологічній атмосфері «Есполіо» відіграє мова жестів. У мистецтві Ель Ґреко жест найчастіше є засобом вираження духовної єдності людей. Зазвичай він позбавлений енергії, аджце жест переживання, а не дії. Невипадково у ньому є щось недомовлене, миттєве (наприклад, без жодного зусилля руки тримають різні предмети, не охопивши їх пальцями, а ледве торкаючись до них). Особливо виразними є сильні руки солдатів-катів. Дієвим жестам протиставлені жести суто духовного характеру. Так, внутрішня близькість, що відчувається в зображеннях Христа і трьох Марій, звучить у жестах правої руки Христа і лівої руки Магдалини (у них загальне і типове для жестів персонажів Ель Ґреко розташування пальців — середні з'єднані, указівний і мізинець відставлені). Але якщо жест Христа натхненний його містичним переживанням, то ніжний жест Марії Магдалини, яким вона торкається плеча Богоматері, зігрітий живим людським відчуттям.

«Есполіо» яскраво виявило властиве Ель Ґреко прагнення до багатопланового вирішення теми, до складного образного взаємозв'язку, до підвищеної духовної змістовності, що вирізняють його видатні твори. Надзвичайними виявилися і деякі художні прийоми. Так, майстер висуває крупні фігури до передньої площини полотна. Таке наближення фігур до глядача дозволяє Ель Ґреко своєрідно використовувати характерний для нього прийом (назвемо його умовно прийомом протилежних ракурсів). Якщо відкинута назад голова Христа видна в ракурсі від низу до верху, то його ступні — в ракурсі зверху вниз. У результаті пропорції здаються ще більш витягнутими, фігури набувають підвищеної динаміки, хоча самі по собі й не наділені активним рухом, а головне, досягається дивний ефект фігур, що або летять у просторі, або ледве торкаються землі.

Висунення фігур до передньої площини полотна підсилює їх інтенсивне колірне звучання. На тлі загальної похмурої сизої тональності спалахують великі плями червоного, синього, жовтого, зеленого. Яскраві, звучні фарби поєднуються з ніжними, вишуканими півтонами, які досягають надзвичайної краси в золотистому плащі і сіро-бузковій сукні Марії Магдалини. Мерехтливі рефлекси на зброї лицаря немовби фокусують багатство фарб. Пурпур хітона Христа згасає в холодному віддзеркаленні сталі.

Із-поміж творів Ель Ґреко «Есполіо», мабуть, справляє найпотужніше враження. Водночас художник уперше створює у межах замкнутої композиції відчуття таємничості й безмежності світу.

Неможливо відшукати іконографічні витоки твору. Неможливо знайти подібні композиційні схеми. Лише віддалено щось нагадує ікони видатних і безіменних майстрів Візантії. Проте деякі деталі значно відрізняються від іконописної традиції імперії, що на той час уже зникла.

Дієґо Веласкес

«Дієґо Веласкес — вершина іспанського живопису XVII ст.»

Дієґо Веласкес (1599— 1660). Сучасники називали його «художником істини». Веласкес від 1623 року до кінця свого життя був придворним художником іспанського короля Філіппа IV. Головними в його творчості були портрети. Іспанська аристократія не вимагала, щоб її малювали красивішою, ніж насправді,— вона пишалася своїм походженням, тому іспанці на портретах живописця — холодні та врівноважені. Портрети, створені у 1630-ті—1640-ві роки, здобули йому славу майстра. Хоча у портретах Веласкеса зазвичай відсутні жести й рух, проте вони надзвичайно реалістичні. Тіло максимально відтіняє фігуру, строга колірна гама пожвавлюється ретельно дібраними сполученнями кольорів. Веласкесу вдавалося у портреті передати характер людини, показати суперечливість рис її характеру.

Веласкес писав портрети членів королівської родини, іспанських дворян та їх дружин. Він ніколи не відступав від зображення правди, малював людину такою, якою вона була. Папа Інокентій, побачивши, яким його зобразив Веласкес, після роздумів промовив: «Занадто схожий». Захоплювався його портретами і король, кажучи, що на них він «як живий», не помічаючи, яким слабким та безхарактерним зобразив його автор. Найвідоміші роботи Веласкеса — портрети дона Хуана Матеоса, генерала Олівареса, кінний портрет короля Філіпа III, Папи Інокентія X.

Портретам пізнього періоду творчості Веласкеса значною мірою властиві артистизм і психологічна завершеність (інфанта Марія Тереза, 1651; Філіп IV, 1655—1656; інфанта Маргарита Австрійська, бл. 1660).

У трактуванні картини є глибока переконаність Веласкеса в реальності події, що зображується, але сама цю подію автор показує без жодного християнського спіритуалізму. Так вітати із новонародженим могли б і в селянських сім'ях Андалусії. У своєму трактуванні Веласкес не звертається до традиційної для сюжету екзотики: у волхвів немає ані тюрбанів з пір'ям, ані східного одягу; навіть дари, які вони тримають в руках (срібні кубки), є виробами севільських ремісників. Прототипи всіх образів картини «Поклоніння волхвів», узяті художником із реального життя. В образі молодого волхва зі смуглявим обличчям і горбатим носом можна впізнати натурника-цигана, яких чимало у Севільї. Риси обличчя Ісуса є абсолютно портретними, у них немає нічого божественного, крім слабкого СЯЯННЯ німба навколо тім'ячка Немовляти. Особливо цікавим є образ Марії. Її красиве здоровою красою обличчя позбавлене і святості, і аристократизму. Можливо, моделлю була севільська селянка, у чому також переконують згрубілі від роботи кисті великих рук, якими Вона бережно підтримує Немовля. Дія відбувається посеред руїн. Крізь арку видно вечірнє південне небо, гористий схил і густе листя дерев. У затемненому приміщенні промені світла різко висвітлюють об'єми фігур і облич, рельєфи складок на тканинах одягу...

Не зважаючи на загальний темний тон, картину відрізняють від коричнево-сірої гами бодегонів пошуки яскравих і різноманітнихкольорів. На Марії рожева зі сріблястими відтінками кофта і зеленувато-синя спідниця; у Ісуса — темно-блакитна стрічка і жовта ковдрочка; у африканця — яскраво-червоний плащ; у уклінного волхва плащ жовтого кольору, надягнутий поверх блакитного одягу. Подекуди на кольорових тканинах тіні покладені важкою темно-сірою фарбою, але жовта ковдра і особливо рожевий одяг Марії написані абсолютно інакше. У ній зовсім немає чорноти; на гребенях складки світло-рожеві, сріблясті, у поглибленнях червоні, темно-яскраво-червоні.

Франсіско Гойя

Франсіско Гойя — найвизначніший, неперевершений живописець і графік XIX ст.»

Наймасштабнішою фігурою у живописі на межі XVIII—XIX ст. був іспанський художник і гравер Ф. Гойя, який повернув велич живопису своєї країни.

Персонажі картин і офортів Гойї вічно живі, пов'язані з народом і його боротьбою.

Франсіско Хосе де Гойя (1746—1828) — іспанський живописець і гравер.

Франсіско народився у містечку Фуендетодос поблизу Сарагоси, дитинство провів у будинку матері, дочки збіднілого дворянина. Невдовзі сім'я придбала будинок у Сарагосі й за кілька років переїхала туди (бл. 1749). Батько був ремісником-позолотником. Зберігся офіційний акт про смерть батька Гойї з лаконічною припискою: «Не заповідав нічого, адже нічого було заповідати».

Гойя створює багато історичних і жанрових картин, малюнків і картонів для Королівської мануфактури Санта Барбара у Мадриді. Його картони вирізнялися надзвичайним розмаїттям, багатством фантазії, оригінальністю задумів і майстерністю виконання. Цей декоративний у своїй основі живопис, що зображував вуличні сценки, святкування, прогулянки, ігри міської молоді, художник збагатив новими композиціями, укрупненням фігур, барвистістю колористичних знахідок, безпосереднім відчуттям національного життя, сприйнятої ним нібито зсередини.

1800 року Гойя створив «Портрет королівської сім'ї», на якому Карл IV із дружиною, дітьми та близькими зображений із винятковою реалістичністю.

В останні роки XVIII ст. художник створив чудову серію офортів «Капрічос» (1793—1797), що складається з 83 творів, загальний дух яких сам Гойя висловив у коментарях до одного з листів: «Світ — це маскарад... Усі хочуть здаватися не тими, ким вони є, усі обманюють і ніхто себе не знає».

Капрічос

1810 року Гойя створює графічний цикл з ЗО аркушів — «Тореадорство з часів Сіда». Наступний цикл, «Прислів'я» (18 аркушів), був своєрідним продовженням «Капрічос».

Війна з Наполеоном завершується ганебною поразкою. Пристрасний патріот, Гойя відгукується на це ще однією серією офортів на 80 аркушах — «Страхіття війни» (1810—1815).

Водночас у картинах, написаних у цей час («Похорон сардінки», серія офортів «Тавромахія»), Гойя зберіг властивий йому динамізм, чітке композиційне вирішення, любов до життя.

Сальвадор Далі

Сальвадор Далі (11.05.1904—23.01.1989) — видатний іспанський художник-сюрреаліст. Народився 11 травня 1904 року в родині дона Сальвадора Далі-і-Кусі і доньї Феліпи Доменеч. Дитинство Далі минуло в Каталонії. Ще у ранньому дитинстві можна було помітити його нестримну енергію та ексцентричний характер. Часті вередування й істерики змушували батька Далі гніватися, але мати, навпаки, усіляко намагалася догодити улюбленому синові. Вона вибачала йому навіть найогидніші витівки. Як наслідок, батько для сина перетворився на втілення зла, а мати — добра.

Талант Сальвадора Далі до живопису проявився у досить юному віці. У 4 роки він, із дивним для такої маленької дитини старанням, намагався малювати. Першу свою картину Сальвадор Далі намалював, коли йому виповнилося 10 років. Це був невеликий імпресіоністський пейзаж, написаний на дерев'яній дошці олійними фарбами. Далі днями просиджував у маленькій кімнаті, малюючи картини.

У містечку Фігерасі Далі брав уроки рисунка у професора Жоана Нуньєса. Під досвідченим керівництвом професора талант юного Сальвадора неабияк розвинувся. Уже у 14 років годі було й сумніватися у здібностях Далі до малювання. Коли йому виповнилося 15, його вигнали із чернечої школи за погану поведінку. Але він зміг успішно скласти всі іспити і вступити до інституту (так в Іспанії називали школу, що надає повну середню освіту). Інститут йому вдалося закінчити (1921) із блискучими оцінками. Далі вступив до Мадридської художньої академії. У 16 років Далі почав викладати свої думки на папері. Відтоді живопис і література стали рівноцінними частинами його творчого життя.

На початку 1920-х років Далі захоплювався роботами футуристів, проте був сповнений рішучості створити власний стиль у живописі. У цей період інтерес Далі був прикутий до витворів великого генія кубізму Павло Пікассо. У тогочасних картинах Далі можна помітити вплив кубізму («Молода дівчина», 1923).

Незмінними темами його творінь були руйнування, тлінність, смерть. 1937 року Далі відвідує Італію з метою ознайомлення з живописом епохи Відродження. Після окупації Франції німцями (1940) Далі їде до Каліфорнії (СІЛА), де відкриває нову майстерню. Саме там великий геній пише, напевно, одну з найкращих своїх книг — «Таємне життя Сальвадора Далі, написане ним самим». Коли цю книгу 1942 року було видано, вона відразу викликала критику з боку преси і прихильників пуританського товариства.

1953 року відбувається велика ретроспективна виставка Сальвадора Далі в Римі (24 картини, 27 малюнків і 102 акварелі). Раніше, 1951 року, напередодні «холодної війни», Далі розробляє теорію «атомарного мистецтва», опубліковану в цьому ж році в «Містичному маніфесті». Він ставить собі за мету повідомити глядачеві ідею про сталість духовного буття навіть після зникнення матерії («Голова Рафаеля, що відривається», 1951).

Незмінними темами його творінь були руйнування, тлінність, смерть. 1937 року Далі відвідує Італію з метою ознайомлення з живописом епохи Відродження. Після окупації Франції німцями (1940) Далі їде до Каліфорнії (СІЛА), де відкриває нову майстерню. Саме там великий геній пише, напевно, одну з найкращих своїх книг — «Таємне життя Сальвадора Далі, написане ним самим». Коли цю книгу 1942 року було видано, вона відразу викликала критику з боку преси і прихильників пуританського товариства.

1953 року відбувається велика ретроспективна виставка Сальвадора Далі в Римі (24 картини, 27 малюнків і 102 акварелі). Раніше, 1951 року, напередодні «холодної війни», Далі розробляє теорію «атомарного мистецтва», опубліковану в цьому ж році в «Містичному маніфесті». Він ставить собі за мету повідомити глядачеві ідею про сталість духовного буття навіть після зникнення матерії («Голова Рафаеля, що відривається», 1951).

Далі створив цю картину і написав великий вірш, що коментує її, повернувшись до Парижа після свого грандіозного успіху в Америці. За давньогрецьким міфом, Нарцис був надзвичайно красивим юнаком, який побачив своє відображення у водах джерела і закохався у нього. За однією версією, він «зачахнув», не в змозі утамувати пристрасть до самого себе, проте, драматичніший варіант оповідає, що він схилився до води, щоб обійняти своє відображення, упав туди і потонув.

Згодом боги перетворили його на квітку нарциса. Далі зображує Нарциса таким, що сидить біля води і дивиться у неї, а поруч — камінь, що повторює контури його фігури, і цей камінь руйнується. На задньому плані жестикулює група оголених людей, тоді як третя нарцисоподібна фігура з'являється на горизонті.

Суть метаморфози — у перетворенні фігури нарциса на величезну кам'яну руку, а голови — на яйце (чи цибулину). Далі використовує іспанську приказку «Цибулина в голові проросла», яка означала нав'язливі ідеї й комплекси. Самозакоханість юнака — і є подібний комплекс. Золотава шкіра Нарциса — відсилання до вислову Овідія (чия поема «Метаморфози» надихнула Далі на створення картини): «Золотий віск повільно тане і витікає від вогню. Так тане і витікає любов».

Одна з найщиріших картин Далі: на це прямо наводять останні рядки поеми про Нарциса, написаної художником до своєї картини. Щоб досягти потрібних кольорів і створити необхідний візуальний ефект, Далі довелося працювати з екзотичними, рідкісними фарбами: чорною слоновою кісткою, синім кобальтом, титановими білилами, прусською синькою, паленою умброю тощо.