Поняття еліти. Теорії еліт

Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається "елітою".

Термін "еліта" (від фр. elite - кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Степан Вовканич, академік Папської академії соціальних наук (Ватикан) виділяє такі основні функції еліти:

• гарант вертикального (з покоління в покоління) передання нагромадженого людством і нацією інформації, що забезпечує ідентичність народу;
• носій і генератор нової інформації (примноження знань і соціального інтелекту, наукового потенціалу тощо), необхідної для здобуття більш високого рівня розвитку;
• творець розумної суспільної опозиції, регулятор адаптаційних суспільних процесів і провідник нації на шляху поступу, розвою;
• ініціатор поширення вітчизняного досвіду і знань, їх інтеграції до світового інформаційного простору;
• головний репрезентант нації, народу в системі світового співтовариства.

Володарюючи еліта складається з таких елементів:

економічна еліта - група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;

військова еліта - генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;

бюрократична еліта - чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;

ідеологічна еліта - видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;

власне політична еліта - включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики.Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією,еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість.Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н.Макіавеллі і Ф.Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX - на початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії. Значущою в цьому плані є оцінка демократії з боку російського філософа і історика Л.Карсавіна. Він відзначав, що демократична держава анархічна: зовсім не керує державою "народ" (демос), майже не керує парламент, трохи керує уряд, а найбільше - бюрократія, єдиний політичний елемент влади.

Еліта влади, політична і економічна еліта(в структурі влади)

Може виникнути питання: Чи поняття еліти влади можна ототожнювати з поняттям політична еліта? Значна частина західноєвропейських учених вважає, що на це питання можна відповісти таким чином: "Поняття політична еліта" ширше, ніж поняття "еліта влади".

В суспільно-політичному житті маємо багато прикладів, коли представники окремих політичних еліт не мали і не мають майже ніякого відношення до діяльності чинної еліти влади, хоча члени еліти влади майже завжди є членами якоїсь партії. Звичайно, ці політичні еліти існують не просто, щоб існувати і час від часу заявляти про себе у вуличних демонстраціях, виступах по радіо і телебаченню, у пресі тощо. Навіть не маючи реальних шансів взяти владу сьогодні або в найближчому майбутньому, тобто стати елітою влади, вони мріють про займання державних посад або про можливість бути обраними до парламенту, місцевих органів влади тощо. І не тільки мріють, а всілякими доступними їм засобами намагаються реалізувати це, де тільки можна, маніпулюючи гаслами, роблять все для того, щоб зайняти відповідні урядові посади або впливати на зміст діяльності уряду.

Окрім політичної еліти і еліти влади, європейські і американські соціологи та політологи виділяють ще і економічну еліту. Це власники великих фірм, торговельних об'єднань, концернів і т. д., які займають ключові пости в економічному житті суспільства. Деякі з них активно діють на політичній арені, але більшість намагається поєднувати свою діяльність у сфері політики, урядових структур, економіки тощо. Таких прикладів у житті економічних еліт України, Росії та інших пострадянських республік більше ніж достатньо.

2. Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н.Макіавеллі і Ф.Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX - на початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії. Значущою в цьому плані є оцінка демократії з боку російського філософа і історика Л.Карсавіна. Він відзначав, що демократична держава анархічна: зовсім не керує державою "народ" (демос), майже не керує парламент, трохи керує уряд, а найбільше - бюрократія, єдиний політичний елемент влади.

Але нині більшість політологів намагається знайти компроміс між елітизмом і принципами демократії, розробляючи концепції демократичного елітизму.

Елітарний підхід до розгляду суспільства був обгрунтований зусиллями:

• Гастано Моска;
• Вільфредо Парето;
• Роберта Міхельса.

Г.Моска вводить спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, - не закон: "суспільство завжди керується меншістю", "навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості". Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. На думку вченого, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти стабільність в управлінні і його якісне поновлення.

В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія - це "кладовище аристократій". Подібний колообіг еліт дослідник описав як "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант - це революції і перевороти.

Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

• Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.
• Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

Р.Міхельс у своїй праці „Соціологія політичних партій в умовах демократії", дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав "залізним законом олігархізаці". Сама еліта, в розумінні Міхельса, - це активна меншість, що намагається вийти з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Дослідник робить висновок, що демократія навряд чи здійсненна, тому що обов'язково перетворюється в олігархію.

Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Для цієї школи елітології характерно також:

• визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;
• розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта - це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.

На противагу макіавеллістській традиції в XX ст. виявилися й інші теоретичні підходи до розуміння еліти.

Прибічники ціннісного підходу розвивають ідею В.Парето про те, що еліту складають люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своїм умінням ставити суспільне вище особистого, що володіють особливими моральними і інтелектуальними якостями. Так, наприклад, відомий іспанський філософ Х.Ортега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а французький соціолог О.Конт - раціональність. Еліта будується не за принципом "блакитної крові", а за принципом результативності і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників.

Але більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.

Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.

Ліберальний підхід при розгляді зв'язку політичної еліти з пересічними громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Сутність цього підходу виражена у формулі: "еліта повинна правити, щоби влада народу вижила". Демократія розуміється як правління еліт, яке схвалюється народом. Основи подібного розуміння демократії були закладені М.Вебером ще на початку XX ст. Еліта, згідно з його трактуванням, - це прошарок професійних політиків, наділених довір'ям народу. Еліта через систему виборів залежить від населення, а тому намагається завоювати симпатії тих, ким керує. Німецький політолог обмежив форми політичної участі мас лише перед виборами, тому що не вірив у можливість існування мудрого народу. Ідеї М.Вебера отримали подальший розвиток в теоріях елітарної демократії Й.Шумпетера, С.Ліпсета, Р.Даля, Дж.Сарторі. У працях двох останніх американських політологів була розроблена теорія поліархічної демократії. Так, у розумінні Дж.Сарторі, демократія є, по-перше, селективною поліархією (принцип селективності передбачає відбір через вибори серед конкуруючих меншин); по-друге, поліархію „на основі достоїнства".

Б) сучасні концепції еліт

У другій половині XX ст. до дискусій про сутність еліт додалися дискусії про їх склад. Виділилися два підходи:

1. Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

• Еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них обмежується чітко певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних.
• Суспільство виражене великою кількістю груп інтересів політики, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її.
• Поділ на еліту і масу носять умовний характер. Еліти "відкриті" для включення у свої ряди найбільш активних, здатних і результативних представників мас.
• Конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них.
• Політична влада розсереджена між усіма конкуруючими групами.

2. Критична (ліволіберальна) концепція еліт пов'язана з іменем американського політолога Чарльза Райта Міллса. Опонуючи прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про однорідність еліти. Еліта - це прошарок людей, які займають стратегічні командні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових. Збіг основних інтересів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається близькістю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, що поділяють. Міллс звернув увагу на такі засоби консолідації еліти, як шлюбні зв'язки; освіту, яку представники елітарних кіл отримують в одних і тих же престижних приватних школах, а потім і університетах; дружні зв'язки; членство в аристократичних клубах. Найважливіші рішення, на думку вченого, приймаються головним чином у межах неофіційного спілкування. Політолог зробив висновок про неможливість існування відкритих еліт: рекрутування в еліту здійснюється зі свого власного середовища. Доступ же до неї для представників не елітарних верств утруднений багатьма соціальними бар'єрами. Міллс відкинув тезу прибічників плюралістичної теорії про розосередження влади між групами. На відміну від них, він вважав, що тенденцією сучасного суспільства є концентрація влади в руках єдиної еліти. Розглядаючи суспільство у вертикальному розрізі, політолог виділив еліти як вершину піраміди влади. На середньому рівні знаходяться групи тиску на уряд, про яких розмірковують прибічники плюралістичних теорій. В основі піраміди розташована неорганізована маса рядових громадян, які лише підпорядковуються волі інших і практично не здійснюють впливу на еліту.

Кожна з розглянутих теорій піддавалася критиці з боку багатьох політологів. Висунені положення не завжди адекватно відображають дійсність. Але невиправданим було б ігнорування багатьох положень цих теорій при дослідженні феномена еліт різних країн.

3)ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО – (від англ. Leader – ведучий, керівник) процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні люди, наділені реальною владою, здійснюють легітимний вплив на все суспільство, чи певну його частину, котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.

Політичне лідерство є вищим рівнем лідерства взагалі, оскільки воно відображає владні відносини в суспільстві на найвищому – державному рівні.

Політичне лідерство являє собою постійний і легітимний вплив однієї або кількох Осіб, що займають владні позиції, на все суспільство, організацію або групу

ознаки. - воно припускає постійний вплив на оточуючих; -полі­тичний вплив повинний бути загальним, поширюватися на всіх членів керованої сукупності; -у складно організованих системах лідерство припускає інституціоналізацію керівного статусу

Риси політичного лідера: популярність, вміння подобатися людям, політична інтуїція та ін.. В основі політичного лідерства лежать соціальні чинники, антропологічні і психологічні властивості індивіда..

У залежності від того, яким способом зміни політичної і со­ціальної дійсності віддають перевагу лідери, їх розділяють на реформаторів, революціонерів і консерваторів. Лідер-реформатор відстоює базові цінності даного політичного суспільства або його ідеальної моделі культури. Реформатор опирається на традиції, намагається зберег­ти все цінне, що було створено в попередній період розвитку сусільства. Лідер-революціонер відхиляє існуючі в суспільстві базові цінності, закликає до руйнації їх "до основи" і орієнтується на створення принципово нової суспільної системи. Лідер-консерватор вважає самим раціональним існуючий сус­пільний порядок, що він прагне зберегти й усталити.

М.Вебера: 1) традиційне лідерство; 2) харизматичнс лідерство; 3) раціонально-легальне лідерство. Традиційне лідерство - це право на лідерство, на­лежність до еліти, віра у святість традицій Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вож­дя та його винятковість. Раціонально-легальне лідерство озна­чає появу у суспільному житті політичного лідера через демок­ратичні процедури виборів, обумовлених законом.

КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА вказують на витоки політичного лідерства та причини, що його породжують.

Кожна з концепцій витоків політичного лідерства не заперечує, а доповнює інші, розкриває якусь сторону цього суспільного феномену.

Лідерство є одночасно і функцією ситуації, і породженням послідовників, і результатом наявності и особи лідера певних соціальних і психологічних рис. Роль кожного з цих чинників у породженні лідерства в різних умовах неоднакова.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА – визначаються цілями, які ставлять перед собою політичні лідери, та ситуацією, в якій вони діють. Найбільш загальними з них є функції вираження соціальних інтересів, новаторська, інтегративна, організаторська й комунікативна.

Особа може стати політичним лідером лише тоді, коли виражає інтереси тієї спільності людей, на лідерство в якій вона претендує. Це може бути як відносно невелика група людей, так і соціальна спільність – класова, етнічна, демографічна, професійна, територіальна, а також виборці певного округу чи країни в цілому.

Для того щоб стати лідером, обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство має запропонувати щось нове порівняно з попереднім керівником.

Ця функція означає, що політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою. Він формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні засоби їх досягнення і розв’язання.

Підтримка соціальної цілісності суспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх соціальних спільностей. Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди. Подолання кризових явищ і своєчасне розв’язання суперечностей сприяють розвитку інтегративних суспільних процесів і підтримці цілісності соціальної системи.

Полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії. Йдеться про мобілізацію народних мас на втілення політичних програм і рішень у життя.

Полягає в забезпеченні лідерами зв’язку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави – парламентом, урядом, главою держави, вищими судами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб’єктів політики.

4) Проблеми становлення сучасної політичної еліти

Одним із центральних питань державотворчого процесу сьогодні в Україні є становлення нових політичних структур та нової системи економічних відносин. Обидва процеси мають за кінцеву мету створити максимально можливі умови для розвитку особистості кожного громадянина, забезпечити йому відповідний рівень загальнолюдських свобод, реалізацію творчого потенціалу.

Окрім простого бажання більшості українського загалу жити у дійсно правовій демократичній державі, життєво необхідною є потреба мати політичних лідерів, здатних прискорити процес розбудови такого суспільства. Отже домінуючою висхідною постає проблема формування нового прошарку української політичної еліти, її спроможності не просто самореалізуватися, але й прислугуватися власному народу, державі. Немає аж ніякої таємниці у тому, що при всій важливій ролі широкого українського загалу, велику політику все ж формують професіонали, політичні та громадські діячи, й формують її вони безпосередньо і в прямій залежності від рівня розвитку національної самосвідомості.

Маємо визнати, що за 9-річний шлях формування власної державності, чи не найменшим є становлення національної самосвідомості нашого громадянства. Суттєвими гальмами при розв’язанні цієї проблеми є не лише переоцінка принципово нових духовних цінностей, та відмова від ідейних орієнтирів минулого. Проблема виглядає куди глибшою: десятиліттями українська еліта була вимушена більше боротися проти чогось, а не за щось. Вимушена була руйнувати, бо розбудовувати власну державу їй постійно заважали: монголи, Литва, «старший брат» - Москва. Треба врахувати й те, що наша інтелігенція (яка повинна бути базою становлення національної еліти) формувалася переважно як провінційна, хуторянська. Все це призвело до того, що за суттю своєю наша національна еліта стала тоталітарною, непристосованою до ведення дискусій, пошуку взаємопорозуміння з партнерами по політичному процесу.

Національна ідея, що є складовою становлення еліти суспільства, повинна бути завжди спрямована в майбутнє. Вдало сформульована й успішно здійснена, вона додає народу сил, підносить його у світовому співтоваристві. Відсутність національної ідеї чи її неповновартісність, невизначеність того, яку долю хоче мати народ і для чого він існує, непроникнення ідеї у всі верстви суспільства, брак її пасіонарних носіїв - гальмує національний розвиток народу, послаблює його духовні сили, зменшує внесок до світової культури і, в кінцевому висліді, робить легкою здобиччю більш сильних націй. Зазвичай, цього не вдасться компенсувати ні правами людини, ні загальнолюдськими вартостями, ні будь-якими іншими подібними цінностями. «Народ без власної ідеології - мертвий», -зазначав професор І.Огієнко (митрополіт Іларіон).

Українська національна ідея у художній формі найглибше сформульована Т.Г.Шевченком:» в своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Але національна ідея - поняття багатогранне, яке охоплює різні екзистенційно важливі сторони національного буття. З плином часу складники цього інтегрального поняття можуть міняти свої місця в його ієрархічній структурі. Якщо у минулому столітті важливо було втримати у свідомості народу історичну пам’ять про державність і соборність, живити надію на майбутнє, і це формулювалося як:» ще не вмерла Україна», «встанем, браття, у бій кривавий від Сяну до Дону» тощо. То на початку 20 ст. з’являється вислів «Україна - для українців!», а дещо пізніше: «Здобудем Українську державу або загинемо у боротьбі за неї!». Зрозуміло, що сьогодні ці складники національної ідеї або перестали бути домінантними, або тією чи іншою мірою модифікувались у зв’язку з державним утвердженням України та формуванням української політичної нації, яка охоплює громадян нашої держави як українського, так і неукраїнського походження.

Без сумніву, період національної політичної ейфорії вже минув. На противагу виборам 1991 та 1994 років, під час яких домінували політичні аспекти (національна ідея, ідея відродження національної культури, мовна політика, проблема ідентичності, розбудови інститутів держави), на виборах 1999 року першорядну роль відігравали соціальні аспекти (місце і роль соціальних груп, концепція соціальної політики, співвідношення держави і ринку).

У першій половині 90-х максимізація задоволення відбулася значною мірою за рахунок риторики націоналістичної політекономії старої номенклатури, яка і репрезентувала політичну еліту того часу. Еліта нова, висунута на етапі боротьби за незалежність України масами населення, а не певними владними стуктурами, багато в чому потерпіла від тих пасток, що їх полишила стара влада. Наприклад, авторитет нова еліта завоювала серед пересічних громадян критикою бюрократизму та роздутих апаратів управління. Сьогодні у цій сфері відчутних змін на краще не сталося. Те ж саме можна сказати про критику корупції та привілеїв партноменклатури. Це - ті болісні крапки, якими широкий загал населення постійно докоряє новій еліті, звинувачуючи її у бездіяльності. Отже для нової еліти величезна загроза - якщо не перетворитися в тоталітарну, то набути рис деспотизму й відмежуватися від свого народу.

Політика держави у сфері економічного регулювання життя країни, головним чином - затримка реформ - призвели до соціально-економічної структуризації суспільства, але переважно не за роллю та значенням тих чи інших груп у господарстві та суспільному житті країни, а за принципом спільних проблем та інтересів у подоланні життєвих негараздів. Зрозуміло, що все нагальнішою в цих умовах стає потреба розподілу влади, існування справжнього політичного плюралізму, який має забезпечити відкрите змагання політичних еліт саме на тлі розв’язання доленосних для України соціальних проблем. Таке змагання, а особливо його об’єктивне висвітлення ЗМІ, значно підвищить інтерес до політики, до формування політичної культури тих громадян, що, врешті, як виборці, приводять політичну еліту до влади на різних її рівнях.

При цьому треба також брати до уваги, що процеси, які відбуваються в Україні, суттєвим чином відрізняються від тих, що мають місце в інших посттоталітарних країнах близького і далекого зарубіжжя. Значну роль у таких процесах нашої країни відіграє не правлячий клас, чи будь-яка політична сила, а саме політичний лідер, особистість як головна фігура важливих політичних процесів. І це цілком природньо, бо Україна, фактично, завжди була суспільством лідерського типу. Князі, гетьмани, полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у виборі та забезпеченні шляхів суспільно-політичного розвитку країни. Кількість лідерів, які дійсно відстоюють ідею революційних (у кращому розумінні цьго слова) перетворень в Україні на сьогодні ще надто мала, навіть на тлі надзвичайно розвинутого популізму та різноманітних політичних спектаклів, свідками яких ми є.

Аналізуючи феномен сучасного політичного лідерства в нашій країні, абсолютно неможливо визначитися з багатьма персоналіями: вони є лідерами загальнонаціональними чи регіональними, інтереси яких соціальних груп відстоюють та захищають, яке в них ставлення до існуючого суспільного ладу (функціональне, дисфункціональне чи стабілізуюче)? Іншими словами, так званих «розмитих» лідерів, які діють адекватно до суспільно-політичних змін і конкретних колізій у державі, сьогодні більше ніж лідерів сильних, спроможних взяти на себе відповідальність за долю нації, а не лише за долю тих, хто віддав за них свій голос на виборах.

Багато в чому нову еліту повинні формувати політичні партії, але й тут становище не краще. Ми вважаємо досягненням нашої демократії утворення в країні понад 100 партій різного ідейного спрямування. Однак саме цей процес уже своєю сутністю є принципово відмінним від того, що діється в світі. У багатьох країнах політики все менше уособлюють себе з відповідними партіями, а виборці роблять свій вибір між конкретними особами, а не між партіями з їх програмами. Десятки лідерів в Україні, образно кажучи, особливо на березневих виборах 1998 року, сховалися за партії. Фактично за ними не було електорату, а були лише симпатії політичних об’єднань. Справді демократичне суспільство має підстави й існує за умови, коли політичні партії дійсно виконують роль посередника між владою і народом, коли такі партії виникають як волевиявлення громадян. Більшість же партій в Україні створювалася зовсім не за волею мас, а волею одного чи декількох лідерів.