Закон України

"Про обов'язковий примірник документів"

(Першодрук документа — ВВР. — 1999. — № 22-23. Зміни внесені законом від 17.01.2002 р. № 2953. — ВВР. — 2002. — № 17)

Обов'язковий примірник документа — це примірник різних видів тиражованих видань, який передає його виробник на безоплатній або платній основі юридичним особам, визначеним законодавством тієї чи іншої країни.

Така своєрідна "зобов'язалівка" для видавця виникла в Європі ще від початку винаходу Йоганном Гутенбергом друкарського верстата й повсюдно стверджувалася вже у XIX столітті — із стрімким розвитком друкарської галузі. Доставляти перші примірники кожного друкованого видання видавця змушувала спершу церковна, а згодом — світська влади. Мета була одна — не допустити появи в світ друків, які суперечили церковним канонам чи законам (або устоям), виробленим державою. Згодом ці функції перебрали на себе різноманітні цензурні відомства. Із розвитком демократичних інституцій у Європі та розширенням мережі публічних бібліотек призначення обов'язкового примірника дещо змінилося.

Новітній український Закон про обов'язковий примірник документа, як і подібні закони в інших країнах світу, не передбачає нині цензурних функцій, а виконує такі три основні завдання:

• визначення загальних принципів державної політики у сфері поповнення національного інформаційного фонду України обов'язковим примірником документів;

• регулювання інформаційних відносин, пов'язаних із функціонуванням системи обов'язкового примірника документів;

• встановлення обов'язків і прав виробників та одержувачів документів.

Суть обов'язків видавця (поліграфіста), згідно з вимогами цього Закону, зводиться до того, що він за свій кошт повинен доставляти відповідним одержувачам безоплатні обов'язкові примірники щойно випущених у світ своїх видань. До обов'язкових примірників видань належать:

• усі текстові, нотні, картографічні та образотворчі видання;

• усі електронні видання;

• усі нормативно-правові акти у сфері стандартизації, метрології та сертифікації;

• усі патентні документи.

Перелік одержувачів обов'язкових примірників документів і порядок доставки встановлюється окремими підзаконними актами. У нашому випадку — Постановою Кабінету Міністрів України. Від початку третього тисячоліття чинною для українських видавців є Постанова Кабінету Міністрів України № 608 від 10 травня 2002 року, із змінами, внесеними до попередніх постанов, — "Про порядок доставлення обов'язкових примірників документів". У "Переліку одержувачів обов'язкового безоплатного примірника видань України", що є додатком до цієї

Постанови, названо 25 адресатів. З них 10 зазначено як такі, куди потрібно доставляти "усі видання всіма мова ми, що вийшли в Україні, усі періодичні та продовжувані видання".

Видавець має знати найменування таких одержувачів: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національна бібліотека ім. В. І. Вернадского (два примірники), Національна парламентська бібліотека, Книжкова палата України, Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького.

Усі інші адресати мають одержувати обов'язкові примірники за відповідними профілями. Скажімо, Державна наукова медична бібліотека — усі видання з питань медицини, охорони здоров'я та екології, Державна бібліотека для дітей — усі видання для дітей та юнацтва, в тому числі навчальні тощо.

На практиці далеко не всі видавці строго дотримуються вимог законодавства щодо обов'язкових примірників видань. Причини криються у матеріальній площині — для більшості малопотужних видавничих структур, які продукують малотиражні видання, така кількість обов'язкових примірників є фінансовим тягарем. З іншого боку, видавці мусять бути свідомі того, що хронічне недофінансування бібліотечної сфери не дає можливості окремим бібліотекам закупляти нові книги. Отож, сигнальні примірники — це чи не єдина гарантія того, що певна кількість конкретного видавничого продукту збережеться для історії і може бути доступною багатьом читачам.

Цікаво, що в різних країнах Східної Європи та Азії максимальна кількість обов'язкових примірників різна. Найбільше їх в Узбекистані (29), Болгарії (20), Польщі (17), Росії (16). Найменше — у Грузії (1), Вірменії (2), Чехії (4). У більшості країн, як і в Україні, обов'язкові примірники надсилаються до одержувачів коштом видавництв. Проте у Литві поштові витрати сплачує центральна бібліотека.