Розкаяння, сором

6. Честь і гідність в системі моральних імперативів. Історія і уява про честь.

7. Честь як домінанта всієї системи моральних цінностей у лицарській етиці.

Добро і зло – провідні поняття етики. Зміст ідеї добра. Благо і добро

В історії етики визначився понятійний ряд етичних цінно­стей, що здобули статус етичних категорій. Категорії — найбільш загальні поняття етики, що розкривають суттєві сторони морального життя суспільства та закріплюють загальноцінне в ньому як необхідну міру людяності. В етичній теорії усталився підхід, згідно з яким добро та його діалектична протилежність — зло визначаються як "ви­хідні", "фундаментальні" категорії етики та моральної свідомо­сті. Справді, будь-яке явище відкривається мірою своєї цінності залежно від того, чи є воно за об'єктивною підставою добром, чи його протилежністю — злом.

У поняттях “добро” і “зло” найповніше виявляється спе­цифіка моралі, бо саме за допомогою категорій «доб­ро» і «зло» виділяється, окреслюється моральний феномен, тобто моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей, їх ставлення до природи.

Зміст категорії «добро» іноді ототожнюють із сутніс­тю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядає доб­ро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а саму етику — як учення про добро і зло.

Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільс­тва і особистості.

На відміну від прекрасного (абсолютної вселюдської цінності) добро адресується людині не в художньому об­разі, а в натуральному вияві.

Людині постійно доводиться вдаватися до категорій «добро» і «зло», оскільки без співвіднесення з ними джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні громадська думка. За словами В. Солов­йова, щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є насправді. В іншому разі будь-які на­магання зробити це будуть лише механічною дією. В іс­торії людства відомо немало подій і фактів, коли хибні уявлення про добро і зло призводили до трагічних на­слідків (хрестові походи, інквізиція, фашизм). Тому з'ясування природи та сутності добра і зла є надзвичай­но важливою і відповідальною справою.

Співвідношення понять "добро" і "зло" наявне уже в ранніх культурах. Воно засвідчує розуміння дуалізму цінностей люд­ського життя. А отже, дані поняття застосовуються і як прин­цип оцінки усіх явищ дійсності. Дуалістичні міфи розглядають світ як єдність доброго і злого. Зокрема, в міфах про близнят йдеться про двох братів, що навчали людей полювання та зем­леробства. Згодом їх розрізняють за якостями: один — мудрий і добрий, інший — злий і нерозумний. У пізнішій міфології героїв-братів усвідомлюють богами неба і підземного царства, Добра і зла.

Розвинуті міфології Близького Сходу розрізняють "добро, благо" і "погане, зло". Поняття добра пов'язується також із діяльністю творення корисного і красивого. Добре — це те, що корисне для життя у всьому багатстві його проявів. Воно і є благо. В Біблії гово­риться, що при творенні життя "проростив Господь Бог із землі кожне дерево, принадне на вигляд і на їжу смачне, і дерево життя посеред раю, і дерево Пізнання добра і зла". Світ, що його формує людина, утворюється єдністю добра і зла. Санкцію на таке творення, згідно з Біблією, дав Бог. Актом вигнання з раю він стимулював людину на творчий пошук. У ньому добро стало дійсним і визначилося як найвища цінність завдяки тому, що поряд виникло зло. Джерело зла пов'язу­ється з волею людини: з виходом за межі, санкціоновані "ви­щим розумом".

Християнство заперечує субстанційність зла на ґрунті ідеї всеблагого Бога. Для нього характерним є утвердження добра як абсолютної цінності світу, спричиненої актом божественно­го творення. В поясненні існування зла ортодоксальна теологія виходить з ідеї його випадковості. Добро тлумачиться як сутнісна сила, а зло — як певне "ніщо", небуття. Однак це не усу­ває питання: звідки в світі існує зло, якщо Бог всеблагий і все­могутній. Теологія виводить джерела морального зла із гріхов­ності людської природи. Остання виявляє себе в численних способах відходу від належної поведінки, а саме: в неправді, користолюбності, ненависті, розпусті, погорді, богохульстві тощо. "Вроджена гріховність" людини тим не менш не бачи­ться явищем фатальним на тій підставі, що зло, як говорить Фома Аквінський, не має творчої сили, існує лише як "складо­ва частина добра". Людина може уникати гріха та учинення зла шляхом витіснення із свідомості гріховних намірів і бажань.

Для класичної традиції характерним є підхід до розуміння добра як універсальної цінності. Терміном «добро» розуміють не просто вільні вчинки, а лише свідомо зіставлені з гума­ністичним ідеалом дії. Різновиди, вияви добра познача­ють відповідними термінами. Наприклад, позитивні моральні якості людини, які виявляються в її здатнос­ті й готовності робити добро, називають доброчесностями, або чеснотами.

Моральне зло, його походження і сутність.

У культурі XIX—XX ст. відчутним стає інтерес до зла. Есте­тичний аспект феномена злого відкрив романтизм. Він показав притягальну силу зла, яке сміє діяти часом всупереч будь-яким моральним, правовим тощо заборонам. Провокуванням обставин воно і лякає, і вабить до себе. При сприйманні злого, що посідає в культурі місце табу, наявна діалектична єдність страху і ціка­вості.

Інтерес до зла розкрив ще Августин, характеризуючи його як вид гріха. З'ясовуючи причини зацікавлення людей явища­ми зла, він виділяє дві сторони у ставленні до зла. З одного боку, воно лякає і приголомшує, збуджуючи почуття і уяву. З іншого, викликає інтерес, оскільки відкриває в людині не­знані, потаємні властивості. Це амбівалентність почуттів, що завжди має місце при сприйманні будь-якого табу. Зло (і гріх) є таким табу. Провокуюча сила зла полягає в тому, що воно спо­нукає на вихід за межі сутнісно визначеного змісту стосунків, які розкрилися як добро. Такий вихід часто бачиться як зло уже тому, що він не санкціонований традицією і культурою. В тако­му разі під поняття злого підпадає будь-яка не традиційність.

Діалектичний підхід до поняття "добро" має містити в собі емпіричне добро (матеріальну умову життя) і метафізичне доб­ро (духовну умову життя).. Особа, самопошук якої санкціоновано суспільством, бачить сферою самовияву переважно сферу виборювання жит­тєвих благ. ". Під добром суб'єкт починає розуміти Не те, що добре для роду (народу, спільноти), а те, що особисто Вигідне. Отже, і шляхи до власного добробуту він вибирає, ігно­руючи інтерес інших, а часто — перетворюючи їх на засіб для досягнення власної мети. При цьому руйнується іманентне добро, наявне в понятті "добробут" (спільними зусиллями людей Нажите добро, тобто призначене для загального добробуту).

У сучасному суспільстві, як пише Е. Фромм, людина пере­творилася лише на "деталь одної машини і служить цілям, зовнішнім щодо себе". Зло виявило себе у вигляді знеособлення людини соціальними стосунками — їх формалі­зованим характером. Зв'язки індивідів із собі подібними втра­тили справжній смисл і набули характеру "взаємних маніпу­ляцій". Щоб переконатися в слушності думки Фромма, досить звернутися до книги Дейла Карнегі "Як завойовувати друзів та справляти вплив на людей". У ній мова йде про шляхи маніпуляції свідомістю людей, щоб використати їх приязнь для досягнення особистого успіху.

Відчужені від людини суспільні сили починають усвідомлю­ватися як метафізичне зло. Якщо зло бачилося культурою по­переднього часу персоніфікованим в образі змія або Люцифера, то тепер воно безособове і всепроникне. Люцифер-спокусник спілкувався з об'єктом зваблення особисто. Від особи залежа­ло, піддатися спокусі, чи ні. В сучасному житті зло входить в особу підступно, непомітно, оскільки набуває знеособленої предметно-речової форми. Речовість утверджує себе в почуттях і свідомості особи як самоцінна. Зло покладене не в речовості світу як такій, а саме в її абсолютизації. Посилаючись на К. Маркса, Фромм говорить про величезне зростання відчужен­ня між людьми в сучасному світі, в тому числі відчуження людини від себе самої. Людина перетворена суспільством на "то­вар", цінність якого визначається попитом. "Якщо якості, що їх може запропонувати людина, не користуються попитом, то у неї немає загалом ніяких якостей...". Людина, якості якої ігноруються чи заперечуються суспільством, втрачає впев­неність у цінності власної особи. Знецінення, духовна ізоляція породжують відчай перед життям.

Етика попередніх епох створювала системи досконалої мо­ральності, спрямовуючи людину на шлях наслідування ідеалу. Сучасна етична теорія гуманістичної орієнтації пропонує лю­дині протистояння злу шляхом стійкої орієнтації на духовні цінності. В першу чергу, на моральну свідомість самої особистості, сповненої потреби не піддатися тиску "метафізичного зла", яким бачаться соціальні умови.

Взаємовідношення добра і зла.

Однак постає питання, чи втручання зла в нормальний хід життя неминуче дає руйнівні наслідки? Філософія народного життя, сконцентрована в епосі, дає оптимістичне розв'язання питання. Зло, провокуючи добро, зрештою дає змогу останньому виявитися в можливій повноті і переконливій красі. Згадаймо Казку "Попелюшка". Зла мачуха постійно мучить пасербицю тяжкою виснажливою працею, завантажуючи так, що бідна Дівчина не має спочинку. Та ще й постійно сварить, тримає Напівголодною. Між тим рідних дочок плекає і ніжить: сито годує, добре одягає, цілком звільняє від роботи, радить хіба що розважатися. Що ж у результаті? Попелюшка виростає вправ­ною, умілою, розумною і доброю. Потерпаючи від зла, вона Навчилася розуміти його потворність, а тому не сприймає зло, Не пускає його в своє серце. Рідні ж дочки, яких мати зробила бездарами, виростають нікчемними — злими і заздрісними. Тому за об'єктивною підставою саме Попелюшка має вийти Заміж за принца. Попелюшка-принцеса — це персоніфікований образ переможної сили добра, але за умови моральної нормаль­ності життя. Тобто життя, що бачить зло патологією.

Ідея провокування добра злом — одна з найдавніших тем в історії культури. І безсилля зла перед добром бачиться у тому, що провокуванням воно спонукає добро виявляти все нові грані своїх творчих можливостей. Відомо, що зла доля, точніше складні, часом трагічні обставини особистого життя багатьох митців, парадоксальним чином виявлялися найбільш сприят­ливими для творчості. Не маючи змоги утвердитися в радощах повсякденного буття, вони здобували вищий сенс і справжню насолоду від життя, заглиблюючись у творчість. Так, відомо, що в міру все більших випробувань долі, міцнів геній великого голландського художника XVII ст. Рембрандта. Його твори на­бували все більшої філософської глибини та художньої майстер­ності. В одному з останніх автопортретів читається духовна перемога художника над примхливістю долі. В убогому одязі, рано постарілий і фізично виснажений, зігнутий, він сміється беззубим ротом: сміється щиро і переможно.

Отже, у моральному вихованні важливо вчити розпізнавати зло, якої б із зовні привабливої подоби воно не набувало. Не менш важливим є формування здібності рефлексії над власними вчинками, що дається досвідом самостійного вибору, а отже, і ставить перед необхідністю відповідати за вчинок.

Справедливість, обов’язок, відповідальність

Обов’язок

На ґрунті обов'язку особа утверджується як свідо­мий суб'єкт моральності. Почуття обов'язку, спрямоване на пошану і збереження в собі людини, — найбільш ефективний засіб протистояння слабкостям власної природи та звабливим обставинам. Сказане свід­чить, що людина зобов'язана, в першу чергу, перед собою самою. Зобов'язана реалізувати природою закладений у ній творчий потенціал, щоб зробити буття дійсним. Виконуючи обов'язок перед собою, що є обов'язком утвердитися людині, особа разом із тим виконує свій обов'язок перед людством. Виконує його тою мірою, якою власним буттям примножує моральні чесноти та загальний добробут людства. Цей аспект поняття обов'язку ґрунтовно розроблений в етиці Канта. Сформульовані філосо­фом моральні імперативи налаштовують особу на виконання моральних зобов'язань щодо себе самої.

Людина зобов'язана набувати гідності, утверджуючи люди­ну в собі. Кант називає обов'язок "великим словом", адже обо­в'язок дає змогу усвідомити себе, зосереджуючись на самовдосконаленні з метою викорінити вади характеру, недоліки пове­дінки, небажані схильності тощо. Відомі релігійні практики морального самовдосконалення пов'язані з почуттям мораль­ного обов'язку щодо душі людини: забезпечення їй належних умов у "потойбічному житті". Разом з тим, людина має зобов'я­зання щодо життя і у власній особі, і в особі інших людей, і всьо­го живого загалом. Це збереження та утвердження життя. У^с1 інші види зобов'язань випливають з названого вище і обійма­ються ним: захист рідної землі, рідної домівки, уславлення свого роду і свого народу тощо.

Поняття обов'язку фіксує наявну в історії суперечність цін­ностей суспільного та індивідуального життя. Суспільство в його історично-конкретних формах бачить людину "засобом", що характерно для усіх епох людської історії і для усіх типів суспільності, тих, що існували і нині існують. Тою мірою, якою соціальні стосунки мають морально обмежений характер, вони пов'язують поняття морального обов'язку з виконанням прий­нятого (належного) в суспільстві. Виконуючи таким чином ви­тлумачене поняття обов'язку, людина, звичайно ж, реалізує свою суспільну природу, але реалізує її в межах і способом, що ви­значені до неї і за неї. Виконуючи обов'язок як дещо зовнішньо необхідне, вона лише частково реалізує свій моральний потен­ціал. Більше того, сумлінне виконання аморальних вимог, ви­сунутих тими або іншими політичними режимами, може зро­бити людину злочинцем. Неправильні суспільні орієнтації не­безпечні й тим, що закривають особі шлях до самоутвердження.

Таким чином обов'язок — це сукупність моральних зобов'язань люди­ни перед суспільством. Він регламентує соціальні зобов'язання, котрі повинен виконува­ти індивід у силу суспільної необхідності. Проблема обов'язку є проблемою співвідношення особистого і суспільного інтере­су.

Крім того, обов’язок, як стверджує І.Кант, переплетений з мораллю та моральністю у тому відношенні, що лише вчинок, здійснений згідно з обов'язком, має мо­ральний зміст і цінність. Добра воля, обов'язок визначають, направляють і надають цінності усім іншим чеснотам люди­ни.

Специфічний зміст обов'язку, що міститься у суспільних моральних вимогах, може бути розкритий через визначення його видів. Різні види обов'язку зумовлені змістом сфер діяльності й стосунків людей, в яких виконання належного може гарантувати гармонійне узгодження суспільних і особистих інтересів. Так, трудова діяльність підтримується професійним обов'язком, товариським обов'язком перед колективом; гар­монійні стосунки між людьми встановлюються завдяки вико­нанню дружнього обов'язку; щастя сімейних стосунків вияв­ляється залежним від виконання подружнього та батьківського обов'язку.

У житті людей між окремими видами обов'язку мо­жуть виникати суперечності (наприклад, між обов'язком пе­ред колективом і сімейним обов'язком), розв'язання якого залежить від системи цінностей особистості і суспільства, здатності до узгодження норм і спонукань, можливостей оцінки і вибору.

Таким чином обов'язок — вища моральна зобов'язаність, що стала внутрішньою якістю і стимулом вільної поведінки особистості, це органічна необхідність, що узгоджує особисті й суспільні інтереси.

Моральна відповідальність розуміється як визначення відповідності поведінки, дій, результатів вчинку людини змісту моральних норм, її обов'язку, з урахуванням об'єктивних обставин і можливостей їх виконання. Відповідальність озна­чає, що людина бере на себе обов'язки і готова вільно їх ви­конувати у міру своїх сил і можливостей, а також відповідати перед суспільством, спільнотою, іншими людьми і перед собою за свої моральні погляди, ціннісні орієнтири, настанови, за правильне розуміння обов'язку, за зміст своїх дій.

Справедливість

Майбутнє як втілення ідеалу, зокрема й ідеї добра, немислиме без справедливості. Віра в її торжество є не­одмінною передумовою високоморального буття люди­ни. Ця віра, однак, не повинна бути сліпою, а має ґрун­туватися на знанні природи і сутності справедливості. Без цього не побудувати суспільства на засадах справед­ливості.

Справедливість – загальне співвідношення цінностей, благ між собою і конкретний розподіл їх між індивідами, належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність лю­дини і її невід'ємні права.

Поняття справедливості глибоко укоріне­не в культурі. Своїми витоками воно і сягає первіснородових часів — періоду, коли зрівняльна справедливість була законом життя роду. Спочатку розуміння справедливості полягало у ви­знанні незаперечності норм первісного суспільства. Бу­ти справедливим означало дотримуватися загально­прийнятого порядку. Отже, справедливість ототожнювалася тоді з владою звичаю.

З огляду на мотиваційні спонуки, розрізняють відплатну і розподільчу справедливість. Відплатна спра­ведливість вимагала відповідності покарання людини вчиненому нею злочину. Це зафіксовано у висловлю­ванні «Життя за життя, око за око, зуб за зуб» (правило тальйону, згідно з яким помста за кривду не повинна перевищувати завданої шкоди). Головною її формою був інститут родової помсти. Розподільча справедливість передбачала однаковий розподіл благ і відповідальності кожному члену спільноти або пропорційний до його дій, значущості тощо. З урахуванням цього виокремлюють зрівняльну і пропорційно-розподільчу справедливість. Згідно з вимогами зрівняльної справедливості всі інди­віди роду, племені одержували рівну частину добутого спільними зусиллями на полюванні або зібраного в лісі чи полі. Це було необхідною умовою виживання людей за дефіциту засобів існування. Елементи зрівняльної справедливості простежуються в усі історичні епохи. Однозначно оцінити її роль важко, оскільки в ній поєд­нуються як позитивний, так і негативний смисли. Розу­міння справедливості як рівності стало її стійким мо­ральним образом, своєрідним архетипом, що глибоко вкоренився в суспільній свідомості. На сучасному етапі це проявляється у схильності до «зрівнялівки», в нега­тивному ставленні до заможних людей незалежно від того, як вони здобули свої блага. Нерідко це супроводжується заздрістю. Особливо часто до принципу рів­ності вдаються політики, що прагнуть влади. Правда, здобувши її, вони, як правило, відмовляються від нього.

З виникненням класів і держави з'являються писані закони, право, які претендують на статус справжньої справедливості. Це спричинило заміну зрівняльної спра­ведливості на пропорційно-розподільчу (диференційова­ний рівень відповідальності при виконанні різних робіт і диференційований розподіл благ), яка стала могутньою рушійною силою прогресу суспільства. Правда, в цьому суспільстві панівні класи мають змогу чинити несправед­ливість, відбирати результати праці у трудящих, вдаю­чись до економічних і позаекономічних (силових) засо­бів. Уся історія класового суспільства є історією бороть­би знедолених верств за справедливість. Унаслідок цієї боротьби держава поступово перетворювалася з «маши­ни для пригнічення одного класу іншим» (вислів російського мислителя, політичного діяча Володимира Ульянова (Леніна) (1870—1924)) на політичну організа­цію, що прагне узгодити інтереси різних соціальних і на­ціональних верств суспільства. Істотний внесок у цей процес зробила буржуазія, зруйнувавши феодальний ук­лад і поставивши на його місце свободу приватної влас­ності, правову незалежність і політичну рівність людей.

Ґрунтовна розробка поняття "справедливість" здійснена у фі­лософії Просвітництва, зокрема в працях Гельвеція, Руссо, Локка. Вони висувають ідею "конвенціальності" на ґрунті теорії "'суспільного договору". Суспільні стосунки розглядаються як результат "договору" на засадах взаємної вигоди. Дотримання договору тримається (має триматися) на розумному егоїзмі лю­дей, адже упорядкованість стосунків вигідна кожному, оскіль­ки дає змогу утвердитися його інтересу не всупереч інтересам Інших, а за взаємною згодою. Розрізняючи поняття справедли­вості щодо приватної особи і щодо держави, Гельвецій зрештою доходить висновку про необхідність загальних принципів спра­ведливості. Сутність її полягає в точному дотриманні договорів, укладених на підставі загального інтересу". Умовою дотримання справедливості є закони. І лише при недотриманні їх мають вступати в силу моральні критерії для справедливої оцінки морально доброчесної людини. Тобто мораль бачиться значно ширшою сферою вияву суспільності життя, ніж закон.

У сучасній етичній та політологічній думці цікаві ідеї су­спільної справедливості містить праця Дме. Роулза "Теорія спра­ведливості" (1971). Спираючись на просвітительські ідеї суспіль­ного договору, автор обґрунтовує два аспекти поняття справед­ливості. Перший пов'язується з поняттям рівності в наданні прав громадянам; другий — зі "справедливістю" існування соціально-економічної нерівності. Щодо другого аспекту, то, як пояснює автор, він "ставить за умову, що соціально-економічні нерівності, наприклад, нерівності щодо багатства та влади, ви­знаються справедливими лише в тому випадку, якщо натомість вони дають кожному певні вигоди". Автор говорить про ідею загального "співробітництва", вигоди якого мають розподілятися у такий спосіб, щоб заохочувати до спів­праці також і найменш забезпечених. Названа концепція справедливості виходить із реалій існування соціальної несправедливості. Роулз доводить, що ліпший жереб, або те, кому більше поталанило на терені соціального успіху, не залежить від при­родних переваг людини. Тобто філософ пропонує приймати реальну ситуацію, а саме, виходити з несправедливості як нор­ми соціальних стосунків і спробувати утверджувати справед­ливість шляхом соціальних договорів.

Отже, категорія справедливості є одним із фундаментальних принципів виміру моральності суспільних та міжособистісних стосунків. Дія принципу справедливості у вигляді належної оцінки моральних чеснот особистості надихає на творчість. І на­впаки, несправедливість народжує відчуття безпорадності пе­ред життям та спричиняє руйнування моральності стосунків.

Совість – центральний чинник моральної самосвідомості людини

Результатом зіставлення особистістю моральних вимог суспільства в її самовимоги є почуття морального обов'язку. На сторожі морального обов'язку особистість ставить совість.

Совість (сумління) — вияв моральної самосвідомості особистості, її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх вчинків.

Джерелом саморозвитку людини як особистості є бо­ротьба протилежностей у її внутрішньому, духовному світі. В її свідомості представлене минуле (власний жит­тєвий досвід) і майбутнє (ідеал). Ці чинники впливають на кожну мить буття людини. Здійснюючи вибір, зокре­ма й моральний, вона орієнтується або на минуле, відпо­відні цінності і звички, або на майбутнє, на ідеал, уявлен­ня про який ґрунтується на вічних, абсолютних вселюд­ських цінностях. Совість є представником ідеалу. За австрійським психоаналітиком Зігмундом Фройдом (1856—1939), вона становить собою «ідеальне Я», Super-Ego, яке протистоїть «реальному Я». Муки совісті свідчать про поразку ідеалу, переживання цієї поразки, що сталася в акті морального вибору чи відповідно­го вчинку, а спокійна совість і відповідне моральне вдоволення – про перемогу ідеалу. Кожна така перемога по­зитивно впливає на життєвий досвід людини, який вияв­ляється в актах вибору та вчинках. Совість вважають і своєрідним суддею в людині, який часто знає те, що не­доступне громадській думці, насамперед суперечність між помислами, намірами, переконаннями людини і її безпосередньою реальною діяльністю. Докори совісті викликають величезні душевні муки, гнів проти себе самого, відчай і страх за наслідки скоєного. Давні греки уявляли муки совісті у вигляді жахливих істот ериній зі старими спотвореними обличчями, пасмами нечесаного волос­ся. З їх розкритих пащ лилася кров. Переслідувана ериніями людина впадала в безумство. Міф про грецького героя Ореста містить оповідь переслідування його ериніями за вбивство ма­тері. Отже, совість є вищим уособленням чеснот людини.

Людину, яка має розвинуте почуття совісті, назива­ють совісною. Наявність совіс­ті свідчить про укорінення моралі в духовно-емоційно­му світі особистості. Совість — великий рушій вчинків. З по^чуття совісті особа здатна покладати на себе відповідальність за долю і інших, що потребу­ють її допомоги. Вона здатна навіть на подвиг самозречення в ім'я інших. Останнє засвідчує, що їй легшає страждати самій, ніж бачити страждання інших.

Очевидно, не всі люди однаково морально обдаровані, тобто наділені чутливою совістю. Тому піддавати без­застережному осуду людину за недосконалу совість все одно, що засуджувати її за відсутність здібностей чи та­ланту. А зрозуміти людину означає певною мірою прос­тити їй.

Виконуючи запобіжну функцію, совість наполягає на дотриманні моральних заборон, змушує людину уникати певних дій, якими б принадними і навіть раціональними вони не здавалися. Голос совісті спонукає людину утриматись від кроку, який би призвів до сорому, жалкування, каяття.

Хоча слід наголосити, що про спокуси, які загрожують людині, попереджує не тільки совість, а й почуття добра, морального обов'язку, відповідальнос­ті, часто й розум.

Сором

Поняття сорому ще не утвердилося в категоріальному зна­ченні й лише деякими теоретиками розглядається як категорія етики. Зокрема, з’ясуванню значення цього поняття приділяв значну увагу видатний російський філософ В. Соловйов. Він зазначав, що сором належить до низки сутнісних характеристик моралі. Він відображає специфічні родові якості людини, що сформували­ся в процесі еволюції і відділили людський рід (вид "людина") від усього суто природного світу. Людина визначилася не лише як природна істота, але і як істота, здатна регулювати, контро­лювати, підпорядковувати свою природність законам розумного. Не випадково в Біблії історія людства починається з момен­ту становлення почуття сорому. Скуштувавши плоду з дерева пізнання добра і зла, усвідомили перші люди свою наготу і "зши­ли вони фігові листи, і зробили опаски собі" (Буття 3,7). Оче­видно, що першим об'єктом самоусвідомлення було тіло, а пер­шою формою, в якій виявилася сутнісна відмінність людини від тварини, — творення заборон на соромницький вигляд тіла, що уподібнює людину до тварини. У цій же площині лежить творення певних обмежень на забаганки тіла. В першу чергу це творення заборон на неупорядковані статеві стосунки. Забо­рона інцесту була величезним кроком у моральному поступі людства.

Становлення почуття сорому стало першою ознакою якіс­ної відмінності людини від тварини на тій підставі, що тварини це мають сорому. Усвідомлення людиною своєї відмінності від тварини пов'язане із здатністю соромитися своєї тварності. феномен сором'язливості свідчить, що людина бачить себе істо­тою вищою, ніж її суто природне, тілесно-матеріальне єство. В самому психічному акті відчуття сорому вона засвідчує свою моральність. "Я соромлюся, отже, я існую, не фізично лише існую, але і моральнісно, — і соромлюся своєї тварності, отже я ще існую як людина", — так визначає сенс поняття сорому Володимир Соловйов.

Почуття сорому розкрилося моральною цінністю не лише в тому, що воно сприяло витісненню тваринних інстинктів у глибини безсвідомого людської психіки. Завдяки свідомому регулюванню стосунків суто природна функція живого була піднята людством на вищий рівень моральної краси. Почуття кохання склалося як суто людська здатність поєднання духов­них енергетик двох людських життів на тво­рення нового життя. Любов звільняє людину від почуття сором'язливості влас­ної природи, оскільки є гарантом чистоти стосунків.

Удосконалюючи культуру ставлення до себе як носія фізич­ної життєвості, людство вчилося осягати поняттям "сором також інші сфери життя. Воно зрозуміло, що соромно бути байдужим до світу і до себе самого, адже за байдужістю кри­ється відсутність людської гідності та усвідомлення особливого призначення людини в бутті. Соромно бути нечесним, підступним, зрадливим, адже своїми якостями їх носій соромить увесь людський рід. Зрештою, можна сказати, що будь-які прояви людини, що принижують моральну сутність її природи, осяга­ються поняттям "сором". Саме на цій підставі Володимир Соловйов, використовуючи відому формулу Декарта "Мислю — отже існую", в свою чергу, проголошує: "Соромлюся, отже існую". Діяльне усунення виявів людини, що соромлять люд­ський рід, — засіб піднесення від "тварного" до "божественно­го" в її природі.

Каяття є одним із найефективніших механізмів морального самовдосконалення особистості, що виявляється як почут­тя жалю з приводу скоєних проступків. Супроводжуєть­ся воно твердим рішенням не повторювати негідних учинків і виправити їх наслідки або покарати себе, від­новивши у такий спосіб порушений цими проступками баланс справедливостей.

Честь і гідність в системі моральних імперативів

Честь

Категорія честі — це категорія, що відображає соціальність людини, її належність до конкретного типу спільноти. Людина, що ідентифікує себе з певним соціальним цілим, усвідомлює себе як носій його чеснот. За цією ознакою говорять про честь станову, корпоративну, професійну тощо.

Історично поняття "честь" складається як надіндивідуальне Утворення. Індивід починає усвідомлювати себе як "орган роду" і реалізує свою суспільність шляхом утвердження престижу Роду. Поняття "рід" щоразу в історії конкретизується в напрям­ку розширення. Первісний рід — це родова та племінна общи­на, об'єднана на підставі кровної родинності та спільності творення умов виживання і творення досвіду стосунків, щ₀ забезпечують умови виживання, самозбереження та розвитку. Моральні вимоги до представника роду: захист життя його членів та утвердження честі роду. Соромно бути боягузом, со­ромно не шанувати предків, не личить своєю поведінкою соро­мити рід тощо. Дотримання вимог честі — важлива умова тво­рення моральної традиції.

У період класової диференціації поняття "рід" пов'язується із соціально-становою приналежністю. Скажімо, для дворян­ства вона мала вирішальне значення. Поняття "рід" пов'язу­ється тут із винятковим (благородним) походженням. Поняттям "рід" осягається як конкретна фамілія, так і суспільний клас. Дотримання правил поведінки, що утверджують честь роду, — неухильна вимога. Поведінка, що ганьбить дворянську честь, одностайно осуджується і суворо карається: порушник викли­кав загальне презирство і відкидався середовищем. Так, відо­мий феномен культури середньовіччя — дотримання лицарської честі — тримається на чітко окреслених дозволах і заборонах. Поняття станової честі осягає стосунки людини з вищими за себе, рівними собі та нижчими за себе. Критерієм цінності учинків виступає принцип: не посоромити честь роду, фамілію та станову честь. Цінність людини в контексті поняття стано­вої честі визначається не особистими якостями, а тим, як свої­ми якостями вона репрезентує суспільне (станове) ціле. В пері­од занепаду лицарства (XIV—XV ст.), як показує відомий до­слідник середньовічної культури Й. Гейзінга, Західна Європа продовжувала жити його духом. "Пристрасті й переживання необхідно було вкласти в жорсткі рамки загальноприйнятих форм: у такий спосіб суспільне життя, як правило, здобувало порядок.

Згодом поняття честі охоплює і професійну діяльність лю­дини. В умовах станового поділу суспільства більшість його членів, що не мала привілею знатності походження, була по­збавлена права бути носієм почуття честі ("фамільної" честі)' Люди нижчих станів виробляли власне поняття честі. Воно було оперте не на випадковість (привілей "благородства крові"), а на об'єктивну підставу — професійні уміння людини. В межах вимог, що їх ставила конкретна професія, людина отримувала змогу проявити власні здібності та творчі уміння. Майстерне оволодіння таємницями ремесла давало підстави для поваги особистості, а отже, і для усвідомлення себе відповідальним за престиж; професії, за честь ремісничого цеху тощо. Одночасно це створювало підстави для утвердження конкретним майст­ром власного престижу за умови володіння унікальними про­фесійними уміннями.

Поряд із названим поняттям честі, що осягається моральни­ми критеріями, завжди мало місце (більшою або меншою мірою) позаморальне уявлення про сенс честі. Захист честі професії часто хибно уявляється як захист окремих некомпетентних представників професії. Таке уявлення має позаморальний зміст. Воно шкодить, а не сприяє престижу професії. Скажімо, некомпетентний лікар може стати вбивцею, на совісті якого сотні людей, що назавжди втратили здоров'я або взагалі пішли з життя внаслідок неправильного лікування.

Некомпетентний, байдужий педагог калічить сотні і тисячі людських душ, відбираючи у них перспективу знайти себе в житті. Моральне ставлення до професії, захист її честі в цьо­му випадку означає принципову оцінку вчинків колег з метою очищення її від байдужих та випадкових людей. Люди, неком­петентні в політиці, шкодять не лише престижу держави. Не­компетентність політика завдає величезних економічних збитків, часто ставлячи державу та суспільство на грань катастрофи..

Отже, честь — особливе моральне ставлення людини до себе, що вияв­ляється в усвідомленні свого соціального статусу, роду діяльності й моральних заслуг, і відповідне ставлення до неї суспільства, яке рахується з її репутацією.

Поняття "честь" відображає один із напрямків розвит­ку моральної свідомості суспільства та особистості, що бачить себе невід'ємною складовою більш загального, ніж одиничне існування, соціального цілого.

Гідність

Як поняття моральної свідомості й категорія етики «гідність» розкриває моральне ставлення людини до се­бе, а також ставлення до неї інших людей і суспільства загалом. Вона виражає уявлення про безумовну цін­ність кожної людини, яка або реалізувала себе, або мо­же реалізувати в майбутньому. Визнання гідності кож­ної людини випливає з принципу рівності всіх людей у моральному сенсі, прав на повагу безвідносно до соці­ального статусу. Таке визнання є неодмінною передумо­вою моральних відносин між людьми. Суспільство по­винне визнавати гідність кожної людини незалежно від її віку і реальних чеснот.

Гідність — особливе моральне ставлення людини до себе, що ви­являється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому ви­знається її безумовна цінність.

За словами російського мислителя Віссаріона Бє­лінського (1811—1848), «один із найвищих принципів істинної моралі полягає в повазі до людської гідності в кожній людині, без розрізнення особи, передусім за те, що вона — людина, а потім уже за її особисті чесноти». Це визнання можна розглядати як кредит, наданий лю­дині для її самореалізації: вона ще нічого доброго не зробила, а її вже поважають, зважаючи на її гідність. Цього кредиту людину ніколи (чи майже ніколи) не позбавляють, залишаючи за нею шанс на моральне вдосконалення. До того ж не існує об'єктивних крите­ріїв втрати людиною права на гідність. Тому гідність можна вважати родовою, гранично абстрактною влас­тивістю індивіда.

Існує принаймні два значення поняття «гідність», одне з яких пов'язане з визнанням самоцінності кожної людини безвідносно до її реальної життєдіяльності й со­ціального становища, друге — з конкретними чеснота­ми людини, її соціальним статусом (у цьому сенсі воно близьке до поняття «честь»). Гідність як визнання само­цінності людини даровано кожному разом із життям. А гідність як визнання чеснот, статусу людини заробля­ється, заслуговується. Вона може і втрачатися, якщо людина здійснює негідні вчинки.