Іv. Історичні форми кримінального процесу

(Пропонується студентам для самостійного опрацювання шляхом підготовки рефератів).

Історична форма кримінального процесу — це форма організації процесу, що обумовлює джерело руху кримінальної справи та ос­нови процесуального статусу її учасників.

Критерії, що впливають на форму кримінального процесу:

— державно-політичний режим (саме ним визначається ступінь свободи особи);

— рівень правової культури у суспільстві;

— ступінь зрілості суспільства.

Зазвичай, у теорії кримінального процесу йдеться про три його історичних форми, які іноді в літературі називають ідеальними типами (В. В. Вандишев, В. П. Нажимов) або моделями (О. В. Смірнов).

1. Інквізиційний (розшуково - слідчий, слідчо-розшуковий) кримінальний процес має такі основні ознаки:

• застосування переважно, а то і винятково, імперативного ме­тоду правового регулювання кримінально-процесуальних відносин;

• функції обвинувачення, захисту і вирішення кримінальної справи зосереджено в одному державному органі;

• суд має право досліджувати кримінальну справу повно і все­бічно, незважа- ючи на межі, визначені обвинувачем щодо осіб і вчинених ними діянь (" принцип неподільності обвинувачення ", що випливає із завдання суду з'ясувати істину);

• суду належить право змінювати обвинувачення в значних межах;

■ джерелом руху процесу є воля держави (веління закону);

• поняття обвинувачення замінюють приводи до порушення кримінальної справи;

• замість оскарження судових рішень існує ревізійний порядок їх перегляду;

• всі учасники процесу зобов'язуються прагнути встановити матеріальну істину;

• обвинувачений є не суб'єктом, а об'єктом дослідження;

• самостійних сторін немає, тож немає і потреби у змагальності процесу (процес не є судовим спором, перетворюється на безособове дослідження);

• обвинувачений має певні права, однак їх реалізація цілком залежить від державних органів, які ведуть процес;

• доказування перебуває в зародковому стані або діє система формальних доказів;

• визнання обвинуваченим своєї вини — "цариця доказів";

• до обвинуваченого застосовують тортури, підслідне затримання;

• таємність провадження;

• фіксується у письмовій формі.

2. Змагальний процес поділяють на два види.

А) Обвинувальний процес, для якого притаманними є:

• наявність кримінально-правового спору;

• наявність сторін із різними за змістом інтересами;

• залежність вироку суду від змагання сторін.

Змагання сторін є формальним, оскільки істину встановлюють не за допомогою доказів, а шляхом ордалій (випробування отрутою, вогнем тощо), судового поєдинку або поручительства.

Обвинувальний процес був за часів раннього європейського Середньовіччя і класичного феодалізму.

Б)Позовний змагальний процес має два підвиди:

1) приватно-позовний, в якому передбачено:

• пред'явлення обвинувачення приватною особою;

• формальну рівність сторін, що полягає в однакових стартових можливостях;

• розподіл тягаря доказування між сторонами;

• збирання стороною обвинувачення тільки обвинувальних, а стороною захисту — тільки виправдувальних доказів;

• пасивність суду в доказуванні;

• закінчення процесу в разі визнання обвинуваченим (відпові­дачем) вини (презумпція істинності визнання).

Приватно-позовний процес існував в античних республіках Греції і Риму. В сучасному українському процесі він виявляється у справах приватного обвинувачення;

2) публічно-позовний процес, що має такі ознаки:

• здійснення функції обвинувачення постійно діючим держав­ним органом (прокуратурою, поліцією тощо), який керується не власним розсудом, а службовим обов'язком;

• активність публічного позивача — обвинувача;

• диспозитивність у розпорядженні предметом позову, тобто обвинуваченням;

• надання процесуальної допомоги потерпілому, а іноді й заміна його в процесі (домінування публічних інтересів над приватними);

• рівноправність сторін протягом всього періоду провадження у справі.

Публічно-позовний процес існував у Росії за Статутом кримінального судочинства 1864 р. Елементи такого виду змагальної форми процесу впроваджують нині й в Україні.

У змагальному процесі зміст та обсяг обвинувачення визначає обвинувач. Суд розглядає справу не повно і всебічно, а тільки у визначеному обвинувачем обсязі. Це так званий " принцип поділь­ності обвинувачення ".

Питання про те, яка із історичних форм кримінального процесу виникла першою, до цього часу однозначно не вирішено.