I. Культура - об'єкт наукового дослідження. Походження поняття “культура”

1. Поняття “культура”.
2. Предмет і завдання навчального курсу “Українська і зарубіжна культура”.
3. Історія розвитку культурологічної думки.
4. Сучасні культурологічні теорії.

1. Поняття “культура”

Походження поняття “культура”. Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка іменується культурою. Більшість людей переконана, що саме культура - те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші - в залежності від того, що розуміється під культурою.

Слово “культура” - латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення, обробіток. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона “De agri cultura” (ІІІ ст. до н.е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.

Таке значення слова “культура” - “землеробство” - пішло у минуле. Набагато ближче до нашого розуміння культури те, що думали про землеробство римські вчені Варрон, Колумелла (І ст. до н.е.). Вони пропонували такі способи організації сільського господарства, які підвищили б продуктивність праці, зацікавленість рабів. Слово “культура” набуло багатозначності у знаменитого римського оратора і публіциста Ціцерона. У одному з своїх листів він говорить про “культуру духу”, тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.

Зігравши роль універсальної мови у середньовічній Європі, латина донесла до нас слово “культура” через пітьму сторіч. Правда, вживалося воно тільки у словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, cultura juris - вироблення правил поведінки, cultura scientiae - засвоєння науки, cultura literarum - вдосконалення письма).

Така різноманітність контекстів вживання слова “культура” не пройшла безслідно. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово “культура” стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість - все те, що і зараз ототожнюють з культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття “цивілізація”. Завдяки зусиллям філософів і істориків, за останні три сторіччя скромне латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об'єктом наукових досліджень.

Сучасні дослідники шукають аналоги терміну “культура” у інших мовах. Так, у давньогрецькій вживалося слово “пайдейя”, що означало виховання гармонійної особистості (в дитині), китайською мовою - “жень” і “вень” означали виховання благородної людини, у давньоіндійській літературі говорилося про “дхармашастру” (вчення про життєві правила поведінки й обов'язки віруючого). Ця схожість виправдовує використання поняття “культура” для вивчення різноманітних історичних фактів.

Визначення поняття “культура”. Культурні процеси і явища відрізняються складністю і багатоплановістю. Тому у сучасній науці нараховується декілька сотень визначень культури. Деякі з них широко відомі: культура - це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це інтегральний образ, що об'єднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду. У таких визначеннях міститься вказівка і перелік елементів культури.

Суть соціального призначення культури розкривається в цілому ряді дефініцій (визначень). Наприклад, культура це: 1) надбіологічний спосіб адаптації (пристосування) людства до природного середовища, яке змінюється; 2) форми і способи комунікації людей; 3) соціальна пам'ять людства; 4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей; 5) характеристика типу суспільства або певної стадії його розвитку; 6) єдність людських дій, відносин і установ, які забезпечують соціальну стабільність. Сучасне розуміння культури у контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура – це сфера духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, яка визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй в цілому (Гуревич, 1991; Парахонський, 1995).

Якщо відволіктися від змісту культури, то її можна визначити як сукупність знаків, об'єднаних у системи. Знаки - це сигнали, предмети, взагалі все, що може бути носієм значення (наприклад, звуки мови, букви, цифри, слова і числа, символи, зображення тощо). Розрізняють знаки “природні”, тобто ті, які виникли стихійно, і штучні, спеціально вигадані людьми для досягнення свідомо поставлених цілей (наприклад, математичні формули або знаки дорожнього руху). Завдяки системній організації, яка властива всім знакам загального користування, соціальна інформація зберігається, нагромаджується і передається від людини до людини, від покоління до покоління. У зв'язку з тим, що обсяг соціальної пам'яті не безмежний, культуру також визначають як спосіб організації і відбору знаків відповідно до їх значущості для майбутньої діяльності людей.

Однак, як і попередні визначення, знакова теорія спирається лише на зовнішні сторони буття культури. Уявімо собі, що внаслідок якоїсь страшної епідемії люди зникли. Всі створені людством і зафіксовані у знаках культурні цінності втрачають значення. Інакше кажучи, існування знаків має сенс тільки тоді, коли живуть люди, які їх створюють, відтворюють і, головне, розуміють. Тому у філософському значенні слова, в культурі розкривається творчий характер людського буття, здатність людини змінювати природу, суспільство і саму себе, а також наділяти продукти своєї діяльності загальнозначущими функціями.

Таким чином, культура - це поняття, яке означає певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, втілений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також в цінностях, які створюються ними.

2. Предмет і завдання навчального курсу “Українська і зарубіжна культура”

Культура вивчається багатьма науками, як конкретними і прикладними, так і філософськими. Кожна з наук відтворює образ культури у відповідності до своїх завдань і методів. Провідна роль тут належить історико-філологічному циклу наук. Тому вчення про культуру, за необхідністю, виступає як комплексне міждисциплінарне дослідження, яке використовує результати багатьох гуманітарних наук як свої джерела. Основними завданнями і ступенями цього дослідження є: 1) опис фактів культури (прикладне культурознавство); 2) виявлення закономірностей розвитку культури (історія культури); 3) теоретичне пояснення культурних процесів (культурологія, теорія культури); 4) побудова універсальних моделей і науковий прогноз перспектив культури (філософія культури, футурологія); 5) вироблення рекомендацій для практичної діяльності; 6) виховання шанобливого і дбайливого відношення до національної і світової культури.

Спираючись на дані археології, етнографії, палеоантропології, історичної географії та інших допоміжних історичних дисциплін, культурологія висуває припущення про походження культури, про первинні факти культури та їх значення. Хронологічні зміни в культурі фіксуються суспільною історією, історією техніки, науки, мистецтва, релігії та іншими історичними науками. Культурологія осмислює суть, рушійні сили, причини і наслідки цих культурних змін. До її завдань входить також консультування культурних проектів, що передбачає використання краєзнавчих, архівних, бібліографічних джерел.

Розробка загальних проблем теорії та історії культури вимагає також залучення понятійного і методологічного апарату, який створюється соціологією, філософією, етикою, естетикою, інформатикою. Тим самим досягається об'єднання емпіричного і теоретичного рівнів вивчення культури. При цьому використовуються загальнонауковий, філософські і спеціальні методи дослідження. Серед останніх особливе значення мають: 1) порівняльно-історичний метод (послідовне вивчення культурного об'єкту, який змінюється); 2) типологічний метод (порівняння різних культурних об'єктів з метою виявлення типових, загальних для них властивостей); 3) герменевтичний метод (інтуїтивно-художнє пізнання культурних значень).

Міждисциплінарний характер культурології визначає предмет, структуру і завдання навчального курсу “Українська і зарубіжна культура”. Його перша частина присвячена питанням теорії культури, зокрема, співвідношенню суспільства, особистості і культури, культурної політики. Основний зміст курсу складає історія культури у всьому її просторово-часовому різноманітті. Цей розділ несе також основне педагогічне навантаження, оскільки розвиває ерудицію і виховує повагу до творчої спадщини людства. Почуття патріотизму і національна самосвідомість формуються завдяки вивченню української культури та її місця у контексті світової культури, що складає зміст останнього розділу курсу і цього навчального посібника.