Виборча інженерія

Одним із найпоширеніших видів політичного маркетингу, які використовують під час політичної боротьби за місця в представницькій та виконавчій владі, є виборча інженерія.

Виборча інженерія — пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячої та політичної еліт щодо завоювання і збереження влади в державі (регіоні, місті тощо). Порівняння типів виборчих систем свідчить, що мажоритарна процедура виборів призводить до більших, ніж пропорційна, відхилень волевиявлення громадян від результатів голосування через запрограмоване на певний результат компонування виборчих округів, різні пропорції населення, яке там проживає. У результаті такої виборчої інженерії часто траплялося, що партії, вигравши вибори за кількістю голосів виборців, програвали їх за кількістю отриманих депутатських мандатів.

На репрезентативність виборчих систем, крім «системних помилок» у підрахунках, впливають й інші чинники, наприклад, кількість партій, що беруть участь у виборах. Парламентські реалії свідчать, що фактично втраченими е голоси виборців, віддані за дрібні партії, які не подолали так званого кваліфікаційного бар´єру. Але навіть якщо невеличка політична партія й долає його, це не означає, що інтереси її виборців неодмінно будуть враховані. Як правило, їх ігнорують багаточисе-льні партії, хоча можливі варіанти, коли дрібні партії знаходять способи посилення своєї ролі в парламентському процесі.

Не тільки виборча інженерія й недоліки виборчих систем можуть суттєво скоригувати волю виборців. Політичні «ігри» вже після виборів часто зводять нанівець результати голосування. Навіть результати всенародних референдумів можуть неоднозначно трактуватися різними політичними силами, особливо тоді, коли питання, внесені до бюлетеня, сформульовані з соціологічного погляду некоректно (референдум в СРСР 17 березня 1990 р.) або не подобаються певним політичним угрупованням, які мають впливове представництво в парламенті та уряді.

Для утримання демократичним шляхом політичної влади владна еліта вдається до таких основних методів виборчої інженерії:

— зміна виборчих процедур;

— стимулювання та переміщення виборців з одних виборчих округів до інших;

— маніпулювання межами виборчих округів;

— вибір відповідного часу для проведення виборів;

— добір лояльного до правлячої еліти складу виборчих комісій.

Для внесення змін до чинних виборчих законів або прийняття нового виборчого законодавства, як правило, необхідно мати конституційну більшість, що становить 2/3 депутатських мандатів у парламенті від загальної кількості депутатів. Аналогічні норми діють у багатьох країнах для визначення результатів голосування на референдумах і під час опитувань населення з найважливіших питань суспільного життя.

Не менш складним є переміщення на час голосування, скажімо, традиційно більш консервативного сільського населення до міст, або (навпаки) корінного населення до районів, де, на думку правлячих кіл, «завеликі» проценти етносів-мігрантів. Наприклад, особи, які при владі, можуть організувати під час проведення виборів навчання військових запасу або цивільної оборони. Завдяки цьому нерідко вдається перемогти на виборах, позаяк організувати «правильне» голосування на закритих від спостерігачів виборчих дільницях значно простіше, ніж на звичайних.

Маючи інформацію про традиції голосування на виборах, референдумах, під час опитувань в окремих виборчих округах і в країні загалом, правляча еліта часто використовує маніпулювання кордонами виборчих округів, вдаючись до одного з двох варіантів: 1) об´єднання районів, де мешкають прихильники кандидата, в округи з гарантованою перемогою за рахунок збільшення «своїх» голосів; 2) поділ районів, де мешкають прихильники опонентів, на округи, де їхні голоси розчиняться в більшості «своїх» голосів.

Конструювання виборчих округів є складною справою, потребує врахування співвідношення кількості населення в кожному окрузі. Суттєвим чинником при цьому є межі адміністративно-територіального поділу, специфічні інтереси різних соціальних груп населення (за віком, національністю, родом занять тощо).

Не менш важливим є і термін виборів. Якщо певна партія або виборчий блок щойно перемогли, наприклад,

на президентських виборах, цілком логічним для них буде намагання якнайшвидше провести парламентські вибори, аби використати позитивний потенціал першої перемоги. Це також вагомий та ефективний інструмент політичної боротьби, який часто використовують разом з методами виборчої інженерії.

5/ Політи́чний режи́м — тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян ідержави.

Політичний режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвиткудемократичних свобод.

Підходи[ред. • ред. код]

У політичній науці склалося, щонайменше, дві традиції в осмисленні політичних режимів. Одна з них пов'язана з політико-правовим, або інституціональним підходом, інша - з соціологічним. У першому випадку увага приділяється формально-юридичним, процедурним характеристикам здійснення влади, у другому - її соціальним підставам та походженню.

Політико-правовий підхід [ред. • ред. код]

Теоретики, що представляють перший інституційний напрямок політичного аналізу, схильні змішувати поняття режиму з поняттям форм правління або державного ладу. Подібна постановка питання традиційно була характерна для французького державознавства, де монархія і республіка розрізнялися, головним чином, саме як форми правління, а сам термін "політичний режим" вважався частиною категоріального апарату конституційного права і зв'язувався з особливостями поділу державної влади та їх співвідношенням.^[1] До цієї групи політичного аналізу приєднуються і неоінституціональні розробки, пов'язані з ім'ям Габріеля Лассуела та його послідовників (Ріггс, Бейкер).

Соціологічний підхід [ред. • ред. код]

Другий напрямок політичного аналізу режимів приділяє увагу осмисленню тих зв'язків між суспільством і державою, які склалися реально. У даному випадку режим розглядається не лише як форма (будь це управління, чи державне будівництво) і навіть не тільки як структура влади з притаманними їй методами реалізації політичної волі, але й у набагато ширшому значенні - як баланс, відповідність, наявне у взаєминах соціального та політичного. У рамках соціологічного осмислення режимів є значна різноманітність позицій трактування самого терміну режим. Представники нерідко не проводять ніяких розмежувань між політичними режимами та політичними системами.^[2]

Одне з характерних у цьому відношенні визначень політичного режиму належить Морісу Дюверже, який в одному випадку розглядав його як "структуру правління, тип людського суспільства, що відрізняє одну соціальну спільність від іншої", а в іншому - як "певне поєднання системи партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску".^[3]

Типологія[ред. • ред. код]

Політичні режими можна розрізнити за двома головними критеріями — джерелом влади та межами цієї влади.

За джерелом влади:

• Демократичні режими — це така форма державно-політичного устрою суспільства, в якій народ виступає джерелом влади на принципах рівності, свободи і солідарності. Зовнішніми ознаками демократичного режиму є багатопартійність, наявність представницьких органів, формальне визнання народу джерелом влади, визнання права всіх громадян та участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо, переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів.

• Недемократичні режими — це така форма державно-політичного устрою суспільства, або спосіб правління, оснований на владі авторитету, політико-правовій нерівності соціальних груп та прошарків суспільства, використанні насильства. Втім, авторитарні режими можуть будуватись як на базі авторитету звичаю, традиції (монархії), так і на авторитеті сили (диктатури). Зовнішними ознаками авторитарних режимів є відсутність або формальний характер представницьких органів влади, відмова від принципу поділу влади, різний політико-правовий статус окремих соціальних груп, і в зв’язку з цим – нерівність (або взагалі відсутність) виборів, інколи – посилення ролі армії та інших силових структур. Різновиди авторитарних режимів: традиціоністські та модернізаторські; популістські, націоналістичні, корпоративістські, військові, авторитарно-бюрократичні.

За критерієм меж влади:

• Ліберальні режими — це така організація політичної системи, в якій влада держави обмежена сферою невід’ємних прав і свобод особистості. Це режим, в якому досить розвинутим є громадянське суспільство, різні самодіяльні громадянські ініціативи, тобто організації, які незалежні від держави, гарантуються основні права та свободи громадян.

• Тоталітарні режими — така політична система, яка намагається — заради тієї чи іншої мети — повністю (тотально) контролювати все життя суспільства в цілому і кожної людини окремо. Поняття “тоталітарна держава” вперше було застосоване італійським диктатором Беніто Муссоліні, причому в позитивному контексті. Тоталітарні режими почали активно вивчатись після Другої світової війни через злочинні явища фашизму, нацизму та сталінізму. ^[4]

Іноді додатково до основних типів виділяють такі різновиди режимів як диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні,республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські і т.інше.

Сучасні дослідження[ред. • ред. код]

У фокусі основної частини досліджень політичного режиму зараз знаходиться демократія як політичний режим та процеси пов’язані з нею (зокрема, процесдемократизації недемократичних суспільств).

У сучасній політичних дослідженнях можна виділити два основні підходи до розуміння демократії. Прихильники першого вважають єдиним критерієм демократії вибори. Апологети другого підходу включають у поняття демократії ще й принципи політичного лібералізму, стверджуючи, що справжнє демократичне суспільство характеризується не тільки виборами, а й широким трактуванням плюралізму.

В літературі щодо демократизації виділяють три різні теоретичні підходи:

1. Модернізаційний

2. Транзитологічний

3. Структурний

Окрім того, Крістіап Херпфер також розробляє та використовує трансформаційний підхід.

Модернізаційний підхід тісно пов’язаний з розробками Сеймура Ліпсета в 1960-ті – 70-ті роки, а в 80-90-х застосовувався Ларі Даймондом. Транзитологічний підхід розвивався передусім Уолтом Ростоу, а зараз представлений Г. О’Доннелом, Х. Лінцем, А. Степаном. Структурний підхід був представлений Ентоні Гіденсом в 60-ті, а також Д. Рушмейером в 90-х.

Отже, таким предметним полем користуються сучасні дослідники в огляді демократії та її змін. Користуючись концептуалізацією демократії, дослідники вибудовують операціоналізовані індикатори, маркери. Саме вони дають змогу будувати цілісну картину демократичних перетворень. Прикметною в цьому контексті є розробка Херпфером індексу демократизації. Базуючись на своєму трасформаційному підході він провів порівняльне соціологічне дослідження в ході якого було визначено співвідношення країн Європи за рівнем демократизації

Проблема майбутнього, його особливостей, етапів досягнення близьких і далеких перспектив завжди цікавила конкретну людину й людство в цілому. На ранніх етапах вдавалися до пророцтв знахарів, шаманів, оракулів. Пізніше, з накопиченням знань, люди все більше намагаються пізнати майбутні можливості, радісні чи песимістичні.

Прогнозування поступово стає важливим видом суспільного передбачення, в основу якого покладено пізнавальну діяльність людини. Передбачення пов'язано з життєвим досвідом, знанням тенденцій явищ і процесів. Воно спирається на наукові дані, динамічні й статистичні закономірності. Передбачення суспільних процесів - самостійна галузь прогнозування, яка спирається на первинні дані історії, соціології, політики, статистики, демографії тощо. Разом з тим, усяке передбачення має лише вірогідний характер.

Політичне прогнозування - найбільш складний вид прогнозування, адже воно стосується процесів і подій у політичній сфері. Політика торкається інтересів мільйонів людей і пронизує всі сфери суспільного життя. Політики, особливо політична еліта, мають передбачати наслідки своїх дій. Політичне передбачення мусить пов'язуватися із спадкоємністю дій попередників, з існуючими традиціями й основними цінностями суспільства. Тому прогнозування в політиці має бути реалістичним і спиратися на аналіз можливостей суспільства.

Наука розрізняє різні за типом і періодом прогнозування. Зокрема, виділяють безпосереднє, оглядне, віддалене прогнозування. Найбільш вірогідні прогнози можливі на безпосереднє майбутнє (стосовно результатів виборів, розвитку політичної системи тощо). Прогнозування оглядного майбутнього має в основному характер правдоподібності. Віддалене майбутнє передбачити можна тільки у приблизних підходах. Вирізняють внутрішньополітичне й зовнішньополітичне прогнозування. До першого належать дослідження, які передбачають виявлення перспективних тенденцій розвитку суспільства.

Зовнішньополітичне прогнозування стосується галузі міжнародних відносин, зовнішньої політики, розвитку світових політичних інституцій. Прогнози у цій сфері мають виявити основні тенденції (найбільш вірогідні, оптимальні й найменш вірогідні). Прогнози перспектив розвитку політичних процесів і явищ включають пошукові й нормативні прогнози.

За періодами прогнозування виділяють більш детальні терміни: оперативне (до 1 місяця), короткострокове (від 1 місяця до 1 року), середньострокове (від 1 до 5 років), довгострокове (від 5 до 15 років), надстрокове (період понад 15-20 років).

Наука вичленяє такі основні етапи політичного прогнозування:

- передпрогнозна ситуація;

- прийняття рішення і визначення термінів, ресурсів, учасників;

- збір і систематизація даних прогнозування;

- розробка моделей і вибір базової моделі;

- побудова пошукової моделі;

- створення нормативної моделі;

- вироблення прогнозів;

- верифікація прогнозів;

- вироблення рекомендацій до подальших прогнозів.

Політичне прогнозування використовує багато методів. Серед найбільш застосовуваних виділяють п'ять основних груп:

1. Екстраполяція (від латинського extra - понад, поза; polio -виправляю, змінюю). Метод визначає тенденції, дотримуючись припущення про безперервність розвитку більшості процесів і явищ політичного життя.

2. Історична аналогія - виявляє закономірності й тенденції розвитку історичних процесів.

3. Експертні оцінки - оцінки фахівцями найбільш вірогідних вирішень проблем.

4. Моделювання. Метод вивчає не самі об'єкти прогнозування, а тільки їх моделі. Такі моделі поділяють на статистичні, динамічні, матеріальні, ідеальні (уявні), математичні, комп'ютерні, ігрові тощо.

5. Сценарії майбутнього як гіпотетичні картини й образи майбутніх суспільств, держав і планети. Сценарії дають можливість передбачити можливі проблеми розвитку і планувати випереджаючі альтернативні рішення. Сценарії, що базуються на науковій основі дозволяють передбачати можливий політичний розвиток країн, регіонів і планети в цілому.

Політичне прогнозування має низку функцій: гносеологічну, евристичну, запобіжну, нормативну, інтегративну, комунікативну, попереджувальну та ін.

Різновидом сучасного соціального прогнозування є футурологія (від латинського future - майбутнє і грецького logos -поняття, вчення). Футурологія - це галузь суспільного знання, яка займається аналізом і виробленням концепцій майбутнього.

Вперше термін "футурологія" почав вживати з 1943 року німецький соціолог О. Флехтрейм для означення "філософії майбутнього". У 60-х роках XX століття виникло багато наукових центрів й організацій із вивчення майбутнього. Тільки у США створено в ті роки потужні наукові центри при Стенфорському, Гудзоновському, Прістрнському, Нью-Йоркському та інших університетах. Чимало подібних колективів виникло у європейських країнах. Найбільш відомим став "Римський клуб".

Усі численні прогнози можна звести до двох основних футурологічних напрямів: соціально-оптимістичного й еколого-песимістичного. Перший виріс із успіхів науково-технічної революції, другий - із економічних і екологічних криз та катастроф. Головними темами футурологічних прогнозів є: 1) проблеми екології; 2) проблеми демографії і голоду; 3) проблеми гонки озброєнь і збереження миру; 4) проблеми ресурсів; 5) проблеми моральної деградації; 6) проблеми економічного і соціального розвитку людства.

Найбільш відомі праці зарубіжних футурологів: О. Хакслі "Цей чудовий новий світ", Д. Оруелл "1984", Ж.Ж. Серван-Шрайбер "Всесвітній виклик", К. Жульєн "Самовбивство демократії"", Г. Кан "Наступні двісті років", Д. Шелл "Доля землі", Дж. Несбіт "Мегатенденції", О. Тоффлер "Футурошок", "Третя хвиля", "Зрушення влади", С Хантінгтон "Зіткнення цивілізацій", Ф. Фукуяма "Кінець історії"".

Окремим видом прогнозування є глобальне політичне прогнозування. Політична наука не може оминути процеси світової глобалізації й утворення на її основі нових об'єднань і розмежувань, нових можливостей і зростаючих загроз. Об'єктом глобального політичного прогнозування, на думку російського політолога А. Панаріна, є становлення єдиного взаємопов'язаного світу, у якому народи не відділені один від одного бар'єрами і кордонами.

У світі створюється нова система зв'язків між народами, яка по-різному сприймається розвинутими й відстаючими націями. Нові відносини все більше викликають тривогу у менш розвинутих народів. Це викликає з їх боку зростаючу протидію. Асиметричність можливостей і відносин проявляється в різних сферах (політика, економіка, інформація, технології). Одним із проявів негативного ставлення до глобалізації є наростання мусульманського екстремізму (таліби, Аль-Каїда, брати-мусульмани тощо).

Під впливом глобалізації активно формується нова глобальна влада, яка відрізняється від існуючих принципово новими параметрами й можливостями. Лідером такої нової влади є наймогутніша сучасна держава - Сполучені Штати Америки, яка нав'язує іншим народам своє бачення проблем та інтересів.

Тому предметом глобального політичного прогнозування є передбачення параметрів якісно нового майбутнього людства. Це прогнозування має зовсім інший підхід до майбутнього. Воно викликане рядом причин: наростанням протиріч між багатими й бідними; поглибленням моральної деградації людства; екологічною прірвою, перед якою стоїть людство; наростанням загрози масового знищення у зв'язку з неможливістю зупинити розповсюдження ядерної, біологічної, хімічної зброї (Північна Корея, Пакистан, Індія, Іран). Для мирного майбутнього якісно новими мають бути відносини між Північчю і Півднем, Заходом і Сходом.

Детальні прогнози майбутнього з позицій класичного детермінізму вже неможливі. Тому політична наука все більше вдається до залучення в прогностику концепцій нелінійності, біфуркації, синергетики, неоднозначності. Синтезувати глобальні прогнози може тільки політична наука, адже саме в політиці приймаються найбільш кардинальні рішення розвитку суспільств. Глобальне політичне прогнозування зосереджене на якісно нових можливостях сучасного світу.

Найбільш складною проблемою прогнозів є ще не досліджений феномен глобальної влади, яка не збігається з інтересами розвитку національних влад. Особливістю такої влади може стати виникнення величезних загроз, оскільки ця влада володітиме новими невідомими тепер технологіями. Глобальна влада вимагатиме і глобального демократичного контролю за її діями.

Політичні прогнози заставляють переглянути уявлення про "залізну" логіку історичних закономірностей, їх висхідний і прогресивний характер. Досвід все більше переконує, що актуальним стає альтернативний підхід до розвитку глобальних процесів. Складністю політичних глобальних прогнозів є їх відкритий характер не тільки для домінуючих держав, а й для планетарних аутсайдерів.

Українська прогнозистика має відносно тривалу історію. Докладний опис майбутнього суспільства знаходимо у визначного українського мислителя XIX століття М. Драгоманова. У своїх працях мислитель обґрунтовує необхідність конституційного політичного ладу, розширення прав особистості, засади самоврядування. Підвалини становлення суспільства майбутнього М. Драгоманов бачив в особистій свободі громадян, соціальних гарантіях, вільному громадянстві людей і товариств. "Загальнолюдська федерація" у світовому масштабі - таке бачення майбутнього цим українським політичним мислителем. В. Липинський передбачав майбутню українську державу у формі національної окремої структури, очолювану власною елітою (аристократією).

Український учений В. Вернадський, будучи природничником, вводить у науковий світ поняття і концепцію "ноосфери", обґрунтовує ідею майбутнього поєднання двох тенденцій розвитку - природничої і соціально-гуманітарної.

Авторитетним діячем Римського клубу є українець Б. Гаврилишин, який активно нині працює над пошуками людства й України кращого майбутнього. У своїй праці "Дороговкази у майбутнє" та у доповненні "Ретроспективи" вчений акцентує на тому, що "суспільний лад виступає основною детермінантою суспільної ефективності". У поняття суспільний лад він включає три компоненти: існуючі цінності, політичне правління, економічну систему.

Роздумуючи над майбутнім суспільством, Б. Гаврилишин наводить фактори, які сприяють світовій інтеграції: а) протидія загрозі тотального знищення людства; б) розвиток транспортних і комунікаційних технологій; в) нерівномірність розподілу ресурсів і необхідність їх обміну; г) тенденції демографічного розвитку. До стримуючих факторів належать: а) ідеологічні розбіжності; б) наявні традиційні конфлікти; в) релігії.

"Світовий лад" як найвірогідніше наше майбутнє, на думку Б. Гаврилишина, матиме такі основні ознаки:

- співіснування різних культур, релігійних вірувань, переконань, способів життя;

- політичне правління базуватиметься на співпраці у владі постійних коаліцій на всіх рівнях правління;

- федеральний характер політичних інституцій із взаємопов'язаними відповідальністю і винятковим правом на прийняття рішень на різних рівнях суспільної ієрархії - світовому, регіональному, країни, провінції, округу, громади й сусідської общини;

- надзвичайно децентралізована структура влади при широкій участі громадян у прийнятті рішень з "представницькою демократією" на вищих рівнях і "прямою демократією" на нижчих рівнях правління.

Передумовами досягнення такого майбутнього світового ладу, за Б. Гаврилишиним, виступають:

- самовизначення і подальша децентралізація влади;

- синхронізація стадій економічного розвитку;

- розпорошення багатства в країнах;

- еволюція і конвергенція сучасних суспільних укладів.

Політи́чна па́ртія — особлива громадська організація (об'єднання), яка прагне досягти мети, загальної для її членів шляхом придбання і здійснення політичної влади. Інструментом партії є оволодіння політичною владою в державі або взяти в ній участь через своїх представників в органах державної влади та місцевого самоврядування. У демократичних країнах політичні партії керуються інтересами своїх виборців.

В Україні політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з Законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Історія[ред. • ред. код]

Термін «партія» (лат. pars/partis — частина, галузь, відділ) існує ще з давньоримських часів, поняття «політична партія» як ми розуміємо його зараз — витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов'язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу — парламентаризму як форми і методу організації та здійснення влади.

У більшості західних демократій виникнення політичних партій відбувалося поряд з поширенням права участі у виборах на все ширші верстви суспільства. Розширення народного представництва в органах влади не могло не вплинути на сам механізм виборчого процесу та його дійових осіб. Політики не могли більше ігнорувати значну кількість своїх потенційних прихильників. Зі зростаючою кількістю осіб, які не лише мають право обирати, але й право бути обраними, з'явилася небезпека безладдя у вільному політичному суперництві. За умов, коли на політичній арені відбувається строката метушня великої кількості кандидатів з різнобарвними політичними гаслами і програмами, виборець у такому хаосі політичних прапорів навряд чи міг зробити обдуманий і виважений вибір.

Крім того, формування уряду у парламентській системі за такого величезного розмаїття представлених точок зору було вкрай складною, якщо не сказати майже неможливою, справою. Таким чином, постала необхідність певних форм організації між офіційними особами чи кандидатами на політичні посади і тими групами громадян, котрі їх підтримують, з метою сприяння цим особам у здобутті або збереженні влади. Так, протягом XIX — початку XX століть у західних демократіях виникають політичні партії, які об'єднують громадян у більш чи менш формально організовані структури, призначені забезпечити кандидатів на політичні посади у державі і культивувати громадську підтримку в суспільстві, необхідну для їх обрання на основі їхніх спільних заяв принципів і програм діяльності.

Спочатку це були так звані «внутрішньо створені» партії в межах певної парламентської асамблеї, у подальшому переважали «зовнішньо створені» (поза парламентом) партії, які відображали вимоги і потреби різних соціальних верств і класів для їх законодавчого та самоврядного представництва. Яскравим прикладом таких «зовнішньо створених» партій є соціалістичні робітничі партії, що поширилися в Європі з початку нинішнього століття. Трохи пізніше таким чином виникли комуністичні, націоналістичні та фашистські партії, котрі вимагали вже не лише реформ, але повної трансформації суспільств, у яких вони діяли. Поява та розвиток цих партій знаходили сприятливий ґрунт саме серед суспільств з нерозвиненими демократичними інституціями, передусім такими як парламент та інші представницькі органи влади, а також за умов слабкої, хиткої виконавчої влади.

Політична партія ставала практичним засобом, що відкриває канали зв'язку, комунікації серед різних соціальних груп, виявляючи і представляючи їхні інтереси; інструментом, який виражає під спільним знаменником об'єднаний політичний вибір її членів і прихильників.

Ідентифікація посадових осіб за певною партією слугувала продовженням політичного процесу. Окремі особи, зрештою, полишали політичну діяльність, але те, що вони зробили, перебуваючи на посадах, створювало імідж їхньої партії. Коли час розмірковувань виходив, виборець часто підтримував або відкидав ту чи іншу партію безвідносно до змін у складі її кандидатів. На багатьох виборців з часом назви партій вже діяли як певні кодові символи, які викликали прихильну або несхвальну реакцію, навіть коли виборець мало знав про склад та особисті якості партійних кандидатів.

Таким чином, природа політичної партії полягає в тому, що вона об'єднує у своїй структурі громадян певних соціальних верств і груп, а також завдяки цій структурі партія бере участь у процесах здобуття, утримання та впливу на державну владу.

З іншого боку, політична партія як організована частина певної соціальної спільноти відображає її політичну ідеологію у прагненні змінити або зберегти існуючі у суспільстві відносини, а також роль, характер і реалізацію державної влади. Партія чи кілька партій репрезентують відповідний політичний рух, що несе у собі певну ідеологію стосовно розвитку суспільства. У руслі будь-якого руху політичних ідей партія відіграє роль організованої структури цього суспільного руху, реалізатора і втілювача його ідеології в суспільстві через участь у політичному процесі. Тому справедливим є також визначення політичної партії як організації, що прагне досягти політичної влади шляхом обрання своїх членів на державні посади з тим, щоб її політична філософія могла бути відображена у державній політиці 1).

Політична партія у політичній системі суспільства є важливим і необхідним елементом здобуття, впливу та здійснення політичної влади. Вона є тим інститутом політичної системи, що акумулює і виражає політичні інтереси тих чи інших суб'єктів політики, які спрямовані на здобуття або утримання державної влади, крізь призму їхніх ідеологічних засад.

Функції партій[ред. • ред. код]

1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій. Проте, у той час як групи тиску лише виражають певні інтереси, політичні партії відбирають, раціоналізують і впорядковують інтереси, як правило, різних груп, об'єднуючи їх в єдину систему. При цьому багато з цих вимог відкидаються залежно від їх відповідності партійній ідеології, що пояснюється двостороннім зв'язком політичної партії з її соціальною базою. Таким чином, політична партія є важливим фактором у визначенні, відборі, систематизації і вираженні суспільних інтересів у політиці.

2. Комунікативна функція. Багато західних авторів особливо наголошують на цій функції політичних партій, зазначаючи, що саме вони значною мірою забезпечують необхідний зв'язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, та тими, на кого воно поширюється, тобто практично на всіх інших громадян. Партія, таким чином, виконує роль каналу вираження та формування ідей, цілей, завдань тощо, який спрямований як вгору — до вершини владної піраміди у державі, так і вниз — до найнижчих соціальних верств, та є визначальним для політичного управління у суспільстві. У конкурентних партійних системах висхідний канал комунікації (зв'язку) від керованих до керуючих є досить інтенсивним і сталим. Однак навіть у таких системах партія функціонує як засіб для вираження і поширення інформації, освіти, впливу на громадську думку. Саме це мав на увазі М.Дюверже, зазначаючи, що партійна система меншою мірою є відбитком громадської думки, ніж громадська думка — проекцією партійної системи. В однопартійних системах, де існує тільки правляча партія, потік політичної комунікації спрямований переважно донизу.

3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. Відбір кандидатів усередині партій часто є більш вирішальним етапом, ніж подальші всенародні чи регіональні вибори. Це є справедливим для усіх партійних систем, у тому числі й для однопартійних. А в системах пропорційного представництва з партійними списками, що переважають у континентальній Європі, позиції кандидатів у виборчому списку практично визначають їхні шанси на виборах. Якою б не була виборча система, попередній відбір кандидатів на ті чи інші державні посади часто здійснюється вузьким «електоратом» партійних діячів. Крім того, за допомогою партій відбувається політична соціалізація їхніх членів і прихильників, виховання та ідентифікація їх у певному політико-ідеологічному руслі. Часто передача цих соціальних цінностей та політичних уподобань здійснюється з покоління у покоління. Приміром, у Великобританії та США значна частина виборчих округів протягом більш ніж століття зберігає свою прихильність до кандидатів однієї й тієї ж політичної партії.

4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави. Політичні партії були головними рушійними силами у революційних перетвореннях сучасної доби. Так, грандіозні трансформації суспільств у СРСР та Китаї, котрі відбулися у цьому столітті, були проведені «передовими загонами пролетаріату» — комуністичними партіями, що призвело до радикальних, корінних соціальних змін. А націоналістичні партії в більшості країн, що розвиваються, відіграли вирішальну роль у здобутті державної незалежності та подальшого згуртування нових націй у «традиційні» суспільства. Подібний процес можна також спостерігати з розпадом СРСР та Югославії у так званих нових незалежних державах. Коротко кажучи, політичні партії задають напрямок та беруть або прагнуть брати активну участь у здійсненні державної політики.

5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об'єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі). Справляючи, таким чином, значний вплив на громадську думку та поведінку громадян (виборців), партії відіграють роль своєрідного «лакмусового папірця» — соціального індикатора і відповідно — інтегруючого фактора для тих чи інших соціальних верств, спільнот і груп, які бачать у конкретній партії виразника своїх політичних потреб та інтересів, з якою вони пов'язують свої надії на вирішення певних суспільних завдань і розвиток країни, з якою, нарешті, вони ідентифікують себе у ставленні до різних проблем, що існують у суспільстві. Політичні партії є, як визначають соціологи, референтними групами для своїх прихильників. Досить часто виборець звично голосує за «свою» партію, не заглиблюючих у суть її програм або складу і якостей її кандидатів, просто тому, що психологічно він зорієнтований саме на цю конкретну партію, з якою він асоціює і свій політичний вибір. Партія стає «певним реальним явищем у пам'яті та емоціях електорату, незалежно від його думки і дій» (Г.Уоллес) 2). Це підтверджується багатьма науковими дослідженнями виборчої поведінки, хоча очевидним сьогодні є також і зниження рівня ідентифікації виборців з політичними партіями у багатьох демократіях світу.

Ідеологічні типи політичних партій[ред. • ред. код]

Термін «ідеологія» вперше з'явився на зламі XVIII–XIX століть у працях французького економіста і філософа Дестют де Трасі для позначення «вчення, науки про ідею», котрі є основою формування громадської думки, політичних поглядів, поведінки людей, а отже і політики. У сучасному розумінні, ідеологія — це система поглядів стосовно основних принципів організації суспільства, його цінностей та місця в ній людини. Ідеологія складається з трьох елементів: -образу дійсності (того, що відбувається в конкретному суспільстві та поза ним); -аксіологічної системи (ієрархії цінностей); -практичних вказівок (методології діяльності для зміни або збереження існуючого стану справ у суспільстві). Політичними ідеологіями називають «політичні концепції», що стали ідеологіями, тобто відіграють інтегрувальну роль стосовно політичних рухів і зміщують наголоси від концептів до цінностей. Кожна з політичних ідеологій має одну (іноді кілька) центральну цінність — Бога, людину, націю, клас, людство, порядок, безпеку, свободу тощо". Найвпливовішими політичними ідеологіями є лібералізм, консерватизм, соціал-демократія (або соціалізм), комунізм, націоналізм, фашизм. Кожна з цих ідеологій має широке теоретичне підґрунтя і в процесі історичного розвитку виникали нові синтетичні їх різновиди, що поєднували особливості, як близьких, дотичних так і, на перший погляд, несумісних політико-ідеологічних платформ.

Комунізм. Витоки цієї політичної ідеології беруть свій початок з комуналістських утопій Томаса Мора і Томмазо Кампанелли, знаходять свій розвиток у соціалістів-утопістів початку XIX століття — А. Сен-Сімона, Шарля Фур'є і Р. Оуена. Оформленням в чітку політико-ідеологічну концепцію комунізм завдячує К. Марксу та Ф.Енгельсу, а пізніше продовжувачу і втілювачу його ідей — В. І. Леніну. В основу системи цінностей комунізму покладено пролетаріат — — найбідніший клас найманих робітників, «найреволюційніший клас суспільства». Основоположники комуністичної теорії наголошують на тому, що економічні відносини як базисні в суспільстві визначають усі інші. Оскільки капіталізм ґрунтується на економічній несправедливості та експлуатації пролетаріату, котрий, за К. Марксом, єдиний створює присвоювану власниками засобів виробництва додаткову вартість, то він як суспільно-політична формація призводить до загострення внутрішніх протиріч і класової боротьби та має бути зруйнований шляхом пролетарських революцій. Комунізм як політична ідеологія та система організації суспільства має дві стадії розвитку — першу (або нижчу) соціалізм, який готує матеріальні та соціальні передумови для виникнення вищої (або завершальної) стадії — власне комунізму. Характерними ознаками цієї політико-ідеологічної системи є: -виключне панування суспільної (на першій стадії — державної і колгоспно-кооперативної) власності на засоби виробництва; -централізоване планування й адміністративно-командне управління в економіці, спрямовані на максимізацію виробництва та кількісні показники при соціалізмі з метою створення бази матеріального достатку для запровадження комунізму; -регламентація з боку держави розподілу продуктів і послуг у суспільстві, відповідно до потреб його членів; -декларована рівність умов, що має забезпечити громадянам всебічний соціальний розвиток і необхідне отримання матеріальних і культурних благ; -прагнення нівелювати будь-які відмінності між соціальними класами, групами, а також націями. Крім того, комунізм дав поштовх для виникнення і трансформації різноманітних неокомуністичних та ультралівих течій, таких як маоїзм, троцькізм, сталінізм, ходжизм та інші.

Соціал-демократія, або демократичний соціалізм. Уперше термін «демократичний соціалізм» застосував відомий англійський письменник і драматург Бернард Шоу. Сама політико-ідеологічна концепція виділилася у робітничому русі як його реформістська течія до кінця Другого Інтернаціоналу (1889–1914 рр.), і вже у 20-х роках соціал-демократія оформилася в самостійний політичний напрямок, засудивши революційний екстремізм більшовицьких сил після Жовтневого перевороту та політичні репресії «диктатури пролетаріату». Ідеологія демократичного соціалізму постійно змінювалась і розвивалась, еволюціонуючи від спроб повалення капіталізму до його поступового реформування, гармонізації соціальних відносин та орієнтації цієї економічної системи в бік суспільних потреб. Власне, для демократичного соціалізму завжди було актуальним питання: як поєднати соціальну справедливість зі свободою ліберальних демократій, оскільки значна бюрократизація економіки, як відомо, веде до збільшення соціального контролю та зменшення свободи у суспільстві. Усвідомлюючи це, соціал-демократи намагаються знайти рівновагу між вільним ринком та спробами його регулювання, між ефективним виробництвом та справедливим розподілом, між розвитком підприємництва, економічними стимулами до праці та достатнім рівнем оподаткування для забезпечення соціальних програм і зрештою переваг соціалізму, що проголошуються. Соціал-демократія ґрунтується на трьох основних принципах: свободі, соціальній справедливості та солідарності. Поняття свободи, запозичене з класичного лібералізму, означає передовсім права людини та свободу її поглядів і дій за умови, якщо це не заподіює шкоди іншим. «Справедливість, --як сказано в Декларації принципів Соціалістичного інтернаціоналу (1989 р.),--означає припинення будь-якої дискримінації особистості, а також рівність у правах і можливостях». Під рівністю, у свою чергу, розуміють «вираження однакової цінності всіх людей», вона є «обов'язковою умовою вільного розвитку особистості»). Солідарність же розглядається як відповідальність індивідуумів один за одного, за все суспільство, а також суспільства — за кожного з його членів.

Лібералізм. Ідея свободи індивіда, що є наріжним каменем системи цінностей лібералізму, постала наслідком європейського культурного Ренесансу та Просвітництва, і вперше з"явилася у працях Т.Гоббса, Дж. Локка, Ш.Монтеск'є. Основоположниками лібералізму вважаються Б.Констан і А. де Токвіль, серед його визначних теоретиків були Дж. С.Мілль, Дж. Медісон, Т.Джефферсон, В.Гумбольдт, А.Сміт. Лібералізм ознаменував утвердження прав і свобод людини, незалежно від її походження, відкидаючи станові привілеї, а також парламентську демократію та вільну ринкову конкуренцію. У політичному плані він став підґрунтям конституціоналізму та поділу державної влади (на законодавчу, виконавчу і судову), спрямованих у кінцевому підсумку на обмеження політичної влади та пом'якшення різних форм державного і суспільного примусу щодо індивіда. Зрештою, за Б.Констаном, будь-яка влада, котра порушує права людини, стає незаконною. Характерними рисами лібералізму є індивідуалізм, гуманізм, толерантність і демократизм. Поряд із самоцінністю особистості, ця політична ідеологія наголошує на нерозривності свободи індивіда та його соціальної відповідальності перед суспільством, обстоює існування правової держави та необхідність верховенства в ній закону. У першій половині ХХ століття сформувався новий тип лібералізму, що увібрав у себе значну частину консервативної традиції, — неолібералізм. Він характеризується зростаючою роллю держави у сфері регулювання економіки та перерозподілу певної частини суспільного продукту, здійснення соціально-економічних програм. На основі цього синтезу ліберальних і консервативних ідей виникло поняття «держави загального добробуту», де поєднуються індивідуальна ініціатива її громадян з державним втручанням у соціальне й економічне життя. Ідея «відповідальності держави» за творення сприятливих умов для реалізації принципів класичного лібералізму, за розвиток всього суспільства та відповідно добробут його громадян зближує неолібералізм також із соціал-демократією, що дає багатьом політологам підстави говорити про існування такого політико-ідеологічного напряму, як соціал-лібералізм.

Консерватизм. Його виникнення як політичної ідеології пов'язане з крахом системи феодалізму та династично-монархічного режиму в Європі внаслідок грандіозних змін, які започаткували доба Просвітництва і Велика Французька революція кінця XVIII століття. Вперше термін «консерватизм» було вжито французьким письменникомФрансуа-Рене де Шатобріаном, який жалкував за зруйнованими аристократичними устоями старих монархій. Визначним фундатором політико-ідеологічної теорії консерватизму по праву вважається англійський філософ і політик Едмунд Берк, книга якого «Роздуми про Французьку революцію» довго залишалася для його численних послідовників «Біблією консерватизму». Центральне місце в системі цінностей консерватизму належить державі та її інтеграційній ролі для суспільства. Серед його визначальних ознак можна виділити безперечно традиційну для даного народу мораль, що зберігає його як єдине культурне ціле, та ієрархічність, чітка стратифікація суспільства. Крім того, поняттями, котрі наповнюють сенс консерватизму завжди були порядок, авторитет, відповідальність, стабільність, релігійність, патріотизм, обов'язковість, честь, праця, сім'я, право та дисципліна. В економіці консерватизм сповідує недоторканість приватної власності, розглядаючи її як передумову досягнення особистої свободи і збереження соціального порядку, принципи вільної конкуренції та необхідність мінімального державного регулювання економіки. У процесі перегляду та залучення до своєї ідеологічної орбіти ліберальних ідей і цінностей з консерватизму класичного витворився неоконсерватизм. У політичній системі суспільства він прагне створити гнучкіші й ефективніші структури влади, відновити традиційні моральні цінності та забезпечити належні законність і порядок. В економічних відносинах неоконсерватизм орієнтується на всебічне стимулювання приватного підприємництва, зменшення державного втручання, запровадження монетаристської моделі розвитку. У соціальній сфері спостерігається жорстка державна економія, скорочення соціальних програм, підтримка стабільної структури суспільства з переважаючою часткою «середніх класів».

Націоналізм. У західній політичній науці це поняття стосується ідеології, тісно пов'язаної з будівництвом держав-націй і виникненням індустріального суспільства протягом XIX і значною мірою ХХ століть. Як політико-ідеологічна концепція націоналізм став продуктом боротьби проти феодалізму та подальшого утвердження буржуазно-демократичних засад суспільного устрою. Націоналізм виникає з усвідомленням соціальною спільнотою своїх спільних національних ознак на підставі етнічної, культурної, релігійної приналежності, а також уявлень про спільні походження, територію мешкання, мову та своєрідну специфіку психології та рис характеру членів цієї спільноти. Проте, пізніше націоналізм часто використовувався як важливий компонент агресивної екпансіоністської політики держав-націй, що намагалися переглянути існуючий геополітичний порядок і зайняти панівне становище у світі, як цього прагнули гітлерівська Німеччина, Італія часів Муссоліні та мілітаристська Японія під час Другої світової війни. В ієрархії ідеологічних і політичних цінностей націоналізму чільне місце належить нації, похідною від якої є національна держава, що служить для неї засобом самоствердження і розвитку. Нація розглядається як «вітчизна ідеологічна» (Ст. Оссовський), приналежність до якої визначається через участь окремої особи в її громадсько-політичному житті. Державність нації є необхідною умовою її існування, тому кожний послідовник націоналізму, тобто «національно свідомий патріот», зобов'язаний боротися за її здобуття. Останнє твердження відображає суть ідеологічної установки українських націоналістів у їхній боротьбі за незалежність України. Причому, на українському ґрунті націоналізм сформувався у вигляді двох основних типів: демократичного та інтегрального. Перший подібний до націоналізму в європейському сенсі, ставлячи за мету створення української національної демократичної держави шляхом права народів на самовизначення в його етнічних кордонах, розглядаючи націю в її суб'єктивному значенні, тобто як націю політичну. Націоналізм інтегральний підкреслює етнічний характер нації та відповідно її держави, розуміючи під політичним режимом національну диктатуру на чолі з провідною верствою «українських патріотів».

Фашизм. До визначальних ознак цієї політичної ідеології відносять: тотальний контроль з боку партійної фашистської еліти над суспільним і особистим життям громадян; знищення демократичних прав і свобод; залежність індивіда від інтересів і потреб нації, соціальних мас, заздалегідь визначених фашистським керівництвом; ієрархічність соціальної структури суспільства; зрощення надцентралізованої бюрократичної машини держави з фашистською партією; перенесення внутрішньополітичних проблем у площину геополітики та формування «образу ворога». Фашизм сповідує політику так званого «соціального дарвінізму», за яким «сильнішим» народам чи расам не тільки визначено панувати над «слабкішими», але також їхнім правом і обов'язком є встановити це панування. Фашизм як ідеологія виник після Першої світової війни в Італії, і вже 1922 року фашисти прийшли до влади у цій країні, отримавши значну більшість у парламенті. Преса потрапила під сувору цензуру, політичні партії були ліквідовані, фашистський партійний апарат сконцентрував всю політичну владу в країні, заборонялися будь-які страйки, а новостворені промислові «корпорації», що покликані були об'єднувати підприємців і робітників, поставили економіку Італії під фашистський контроль. Гітлерівський націонал-соціалізм (нацизм) поряд із цими «досягненнями» фашизму наголошував на виключній ролі арійської раси серед інших народів світу та необмеженій диктатурі однієї особи — вождя, який уособлює націю і стоїть на вершині владної піраміди у фашистській державі. Хоча фашизм був заборонений внаслідок перемоги у Другій світовій війні сил антигітлерівської коаліції, організації, що сповідують неофашистську ідеологію, існують сьогодні у багатьох країнах світу.

Неофашизм має дві форми прояву: 1) нелегального традиційного фашистського руху, пристосованого до сучасних умов; та 2) легальної і напівлегальної організації діяльності із дотриманням зовнішньої лояльності до законності, демократичних політичних інститутів, а також участь у парламентських виборах. Основні політичні ідеології згідно зі своїми базовими характеристиками можуть розглядатися у вигляді певної циклічної системи, розташованої у двохосній площині координат, де кожен вектор, що виходить з умовного «нуля», вказує на ту чи іншу ціннісну орієнтацію. Базовими ознаками, або цінностями, на яких ґрунтується дана політико-ідеологічна типологія, виступають: 1)по осі абсцис (горизонталь) — полюс пріоритету суспільних інтересів і колективної власності з одного боку та полюс пріоритету держави та/або нації, а також приватної власності з іншого; 2)по осі ординат (вертикаль) — диктаторсько-централістський полюс моністичного світогляду на одній стороні та, відповідно, демократично-федералістський полюс плюралістичного світогляду на іншій. Звичайно, ця схема, як і будь-яка інша, є дещо умовною, але вона дає змогу наочно представити розміщення найвпливовіших політичних ідеологій відносно одна одної в певній цілісній картині, яка є порівняно зручною для визначення, скажімо, місця конкретного політичного об"єднання чи партії за її політико-ідеологічними критеріями та базовими ціннісними орієнтаціями.

Зазвичай демократичні країни мають чимало зареєстрованих політичних партій. Проте реальний вплив на розробку державних курсів має меншість із них. Тому саме ці впливові політичні партії, що беруть реальну участь у боротьбі за владу, за формування урядів, і визначають тип партійної системи, що виникла у цій країні.

Партійну систему можна розглядати з двох підходів:

Інституційного — партійна система трактується як сукупність наявних у державі політичних партій.

Функціонального — партійна система розглядається як механізм взаємодії політичних партій з приводу влади, як організований за участю політичних партій спосіб реалізації владних відносин.

Отже, партійна система — це сукупність та механізм взаємодії політичних партій цієї країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів.

Залежно від можливості заміни правлячої партії іншою, партійні системи поділяють на альтернативні та неальтернативні (рис. 13.2). Неальтернативні партійні системи притаманні країнам із недемократичним режимом і характеризуються відсутністю боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Така система історично знає декілька різновидів: однопартійна, обмежена багатопартійна, гегемоністська.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам і характеризується необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; створення інших партій заборонене. Така система функціонувала у фашистських Німеччині та Італії, у СРСР та в деяких інших соціалістичних країнах у XX ст.

Обмежена багатопартійна система притаманна авторитарним режимам, встановленим унаслідок державних переворотів (наприклад, у Чилі часів правління А. Піночета). За такої системи більшість політичних партій розпускається; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не провадять боротьби за владу.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму, за якого при владі постійно перебуває одна партія, а всіх інших штучно усувають від владних змагань політичними маніпуляціями. Така система була в Мексиці, де впродовж 1934—1997 pp. влада належала Інституційно-революційній партії.

Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має змогу прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем.

Система з домінуючою партією зовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі упродовж тривалого часу перебуває одна. Проте в нашому випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснена не штучними обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов'язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії. Логіка виборців пояснена високим рівнем життя, стабільністю

в країні та принципом "від добра добра не шукають". Така партійна система переважала протягом другої половини XX ст. в Японії та пов'язана з правлінням там Ліберально-демократичної партії.

Однією з найбільш зрозумілих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на наявність у країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, перебувають лише дві. Така система діє у США (Республіканська і Демократична партії), Великій Британії (Лейбористська і Консервативна партії).

Схожою на двопартійну є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки політичних партій, кожний з яких складається з кількох (частіше — двох) партій. Прикладом може слугувати ФРН (блок ХДС/ХСС — блок СДПН / Партія зелених). Упродовж 60-х — першої половини 90-х років XX ст. ФРН репрезентувала досить своєрідну трипартійну систему, за якої долю уряду часто визначала "третя", відносно невеличка партія ВДП, яка своїм приєднанням до однієї з партій-гігантів (СДПН або ХДС/ХСС, блок яких уже давно асоціюється у виборців з однією політичною силою) схиляла шальки терезів на її користь.

У багатьох країнах світу, так чи інакше, діє система багатопартійної роздробленості (крайнього плюралізму), яка характеризується формуванням урядів на основі нестійких багатопартійних коаліцій (наприклад, правоцентристські коаліції в Італії другої половини XX ст.). Безперечно, така система дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки дозволяє створювати уряди представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак — вони не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність у державі. Тому законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість представлених у парламенті політичних партій з метою структурування партійної системи, висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть слугувати перешкоди у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави загрожують багатопартійності та демократії взагалі.

Виділяють два різновиди партійних систем крайнього плюралізму:

— поляризована партійна система, за якої у країні є багато політичних партій, які не можуть створити стабільної коаліції та стабільного уряду; — атомізована партійна система, за якої в державі діє дуже багато малопопулярних політичних партій, уряд формується на позапартійній основі.

Практика демократичних країн свідчить про те, що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній системі й залишаються чи не найголовнішим "зв'язковим" між громадянським суспільством та державою.

Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого не можливе функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід´ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії.

Багатопартійність є певною гарантією проти корупції, зловживань владою, своєрідним способом контролю державних діячів.

Завдяки партіям антагонізм, властивий відносинам між суспільством і державою, утримується в безпечних для соціальної стабільності межах. Трансформуючи почуття соціального незадоволення в позитивні політичні цілі, партії спрямовують стихійну його енергію в русло конституційної боротьби за досягнення цілей через участь у державному управлінні.

Перспективи посттоталітарного розвитку колишніх соціалістичних країн, у тому числі України, пов´язані зі становленням політичних партій. Відсутність сильних партій, які легітимне представляють інтереси основних соціальних груп у відносинах з державою, нібито ставить державу над суспільством і розв´язує їй руки у виборі політики. Однак це ілюзія, бо замість політичне організованих опонентів, з якими можна вести діалог і шукати консенсус, владі за таких обставин протистоїть стихійна маса людей. Слабкість партій неминуче обертається безсиллям держави, яка позбавляється зворотного зв´язку з масами і втрачає контроль над політичним процесом.

Вплив політичних партій на маси, а отже, і завоювання владних позицій у суспільстві визначається такими чинниками:

— наявністю приваблюючих ідеологій, які визначають цілі розвитку, відображають інтереси мас;

— організаційною оформленістю, мобільністю організаційних структур, здатних реалізовувати намічені цілі;

— рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (вождів, лідерів, функціонерів);

— достатньою масовістю й активністю рядових членів партії;

— вмінням практично організувати діяльність партії в конкретній історичній ситуації;

— вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам конструктивних лозунгах;

— наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і культурних центрів партії, для оприлюднення її політики через засоби масової інформації.

Суспільно-політична роль партій виявляється в їхніх функціях. У політології існують різні підходи щодо обсягу, змісту і суті функцій політичних партій. Наприклад, американський політолог К. Лоусон зазначає, що сферою діяльності партії може бути уся сфера політики і будь-яку функцію політичної системи може виконувати партія. Інші політологи розцінюють партії як звичайні організації, які у своїй діяльності не піднімаються вище рівня активності «груп тиску» або «груп інтересів».

Американський політолог Дж. Брайс виділяє такі функції партій: підтримка одностайності між членами партії; рекрутування нових прихильників; стимулювання ентузіазму виборців, акцентуючи увагу на численності партії та важливості її мети; інформування виборців про політичні питання, які вирішує партія, про особисті достоїнства вождів і недоліки суперників; відбір кандидатів на певну посаду.

У політології фігурують й інші функції партій: організація громадської думки з питань, які торкаються життєвих інтересів нації; мобілізація виборців навколо партійних кандидатів; виховання громадської думки і дедалі активніше виконання партіями «загальноосвітньої ролі в

процесі політичної соціалізації»; забезпечення неперервності політичних зв´язків між парламентом і народом; формування разом з іншими політичними інститутами механізму державного і громадського управління, забезпечення стабільності влади; створення сприятливих умов для послідовної зміни складу уряду за дво- і багатопартійної системи.

Важливими є функції соціальної інтеграції, політичної соціалізації, оскільки партії завжди небайдужі до політичні настроїв своїх членів і прибічників, від чого залежить їхня підтримка, участь у реалізації політики партії. Наприклад, американський політолог Ф. Сорауф вважає, що партії беруть участь у політичній соціалізації шляхом передачі політичних цінностей та інформації нинішнім і майбутнім виборцям.

Особливу роль у життєдіяльності партії відіграє функція політичного рекрутування (кадрова). Вона передбачає підбір і висунення кадрів як для партії, так і для інших організацій, які належать до політичної системи, у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави. Авторитет партії в суспільстві залежить від того, наскільки ефективно вона реалізовує функцію вироблення політики і здійснення політичного курсу. Обсяг і ефективність реалізації цієї функції залежить від місця партії в політичній системі.

Отже, до основних функцій партій належать:

— з´ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп, представлення цих інтересів на державному рівні;

— активізація та об´єднання великих суспільних груп;

— формування ідеології та політичних доктрин;

— участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів;

— участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності;

— участь у здійсненні державної влади;

— організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло;

— інституціоналізація політичних конфліктів;

— формування громадської думки;

— політичне виховання суспільства або його частини;

— формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок;

— рекрутування та соціалізація нових членів.

Пропорційна виборча система (від лат. proportionalis — той, що має правильне співвідношення частин з цілим) — виборча система, при якій голосування за кандидатів проводиться за партійними списками. Розподіл мандатів між партіями здійснюється відповідно (пропорційно) до кількості голосів виборців, поданих за кожний партійний список. У 1885 р. на конференції в Антверпені, присвяченій виборам, було вперше розглянуто модель пропорційної виборчої системи. У 1889 р. її вперше було запроваджено в Бельгії. До 20-х рр. XX ст. більшість європейських країн використовували пропорційну виборчу систему. Розрізняють різновиди цієї системи: система списків і система єдиного перехідного голосу. В багатьох країнах з пропорційною виборчою системою використовують прохідний бар'єр, або виборчий поріг. Він визначає найменшу частку голосів, яку має набрати політична партія, щоб пройти до парламенту. Вперше запроваджений у Німеччині 1963 р. На сучасному етапі він коливається від 8% у Ліхтенштейні до 0.67% — у Нідерландах. Метою запровадження виборчого порогу було прагнення забезпечити більшу партійну консолідацію парламенту через недопущення до парламенту партій, що мають малу кількість депутатських мандатів.

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи:

а) з жорсткими списками;

б) з преференціями;

в) з напівжорсткими списками;

г) система панаширування.

При застосуванні жорстких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна).

Система преференцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того канд