Влада і конституція: створення стійкої системи

Тема 6. Принципи вітчизняного конституціоналізму: проблеми становлення і розвитку

1. Влада і конституція: створення стійкої системи.

2. Концепція верховенства права і український конституціоналізм.

3. Конституційне правосуддя як гарант верховенства конституціоналізму.

4. Суверенітет народу як принцип конституціоналізму.

5. Принцип розподілу влади: конституційна модель і проблеми вдосконалення. Легітимація державної влади.

6. Політична, економічна та ідеологічна багатоманітність у конституційному ладі.

Влада і конституція: створення стійкої системи

Влада займає важливе місце в системі категорій конституціоналізму. Дефініції публічної влади, державної влади і самоуправлінської влади різні за своїм змістом, але вони об'єднані загальним родовим поняттям — влада. Це одне з тих небагатьох соціальних явищ, інтерес до якого не згасає впродовж століть. Починаючи з часів античного конституціоналізму, не втрачає актуальності проблема суті походження влади, способів її здійснення.

Питання про походження влади має велике значення, оскільки «утворює один з елементів, що ведуть до участі громадян у здійсненні влади, тобто закладає фундамент легітимності державного ладу», є однією з гарантій становлення, розвитку і функціонування інститутів громадянського суспільства. При цьому підходи до походження і суті влади достатньо диференційовані, що відбивається на уявленнях про її зміст і призначення. Так, французький конституціоналіст Ж. П. Жакке виділяє «теократичні теорії суверенітету», в основі яких лежить принцип божественного походження влади (теорія про божественне надприродне право, теорія про божественне провіденціальне право) і «демократичні теорії суверенітету», згідно яким влада виходить не від Бога, а від громадян (теорія народного суверенітету, теорія національного суверенітету). Але у будь-якому випадку влада — невід'ємна властивість політично організованого суспільства.

У сучасній науці, при всій різноманітності думок і напрямів, багатьом представникам різних поглядів на владу присутня її характеристика як «авторитету, можливості примусити покорятися, підпорядкувати своїй волі інших людей». У енциклопедичній юридичній літературі влада трактується як «особливі суспільні відносини панування і підпорядкування, при яких воля і дії одних людей, організацій переважають (домінують) над волею і діями інших людей, організацій», як «можливість управляти, командувати, розпоряджатися людьми, матеріальними об'єктами, територіями».

У загальному вигляді, влада — це засіб функціонування будь-якої соціальної спільноти, що виявляється як відношення підпорядкування єдиній керівній волі вхідних в це співтовариство суб'єктів. Проте, ця єдина керівна воля повинна бути забезпечена спеціальними засобами і атрибутами (авторитет, традиції, техніка маніпуляції свідомістю і т. д.), а також такою властивістю влади, як сила. Остання дозволяє матеріалізувати владу, перетворює її у відчутне явище, переводячи з області абстракцій в область матеріальних речей. Сила, у свою чергу, пов'язана з примусом. Суспільна влада неможлива без примусу. Тільки у нерозривному поєднанні волі, сили і примусу влада набуває сенс суспільно значущої категорії. Залежно від історичної обстановки, способу формування владних структур і інших умов, примус може набувати різного змісту і форми. Наприклад, у докласовому суспільстві основним способом примусу виступала громадська думка. З розділенням суспільства на класи і появою держави створюються спеціально пристосовані для цієї мети каральні, правоохоронні органи, озброєні сили. З подальшою демократизацією суспільства методи і форми примусу зазнають певні зміни, за яких влада виступає вже не як поєднання відносин «панування — підпорядкування», а як «оптимальне керівництво — компромісне підпорядкування».

Влада, що розповсюджується на всіх членів суспільства, а не на окрему особу, що володіє такою властивістю, як загальність, носить суспільний характер, є публічною. Ця влада розповсюджується за територіальним принципом, їй підкоряються всі, хто знаходиться на певній території. Публічна влада здійснюється не тільки державою. Державна і самоуправлінська влада в сукупності — публічна влада.

Державна влада виходитиме безпосередньо від держави і реалізується тільки за її прямої або непрямої участі, розповсюджується на всіх громадян. Головним завданням її функціонування є визначення напрямів і способів, шляхів і цілей розвитку суспільства і самої держави як політичної організації суспільних відносин відповідно до об'єктивних потреб суспільства, їх юридичне закріплення в нормах позитивного права, контроль їх дотримання, корекції. Державна влада характеризується трьома ознаками: персоніфікованістю, суверенністю, обов'язком дотримання прав.

Публічно-самоуправлінська влада здійснюється спеціальним суб'єктом, має спеціальний об'єкт управління та інші властивості, що характеризують її саме як владу.

Суть, джерела, організація і форми здійснення державної і публічно-самоуправлінської влади як самостійних підсистем публічної влади мають основоположне значення для формування системи конституціоналізму, враховуючи його вимогу про обмеження (самообмеження) влади держави.

Організацію публічної влади в сучасній Україні можливо представити в наступному вигляді: 1) центральна державна влада, яка здійснюється за принципом її поділу на три самостійні гілки — законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України); 2) місцева влада, здійснювана шляхом виділення державної (виконавчої) (ст. 118 Конституції) і самоуправлінської, яка, у свою чергу, має два види (рівня) — представницьку і виконавчу (ст. 140 Конституції).

Таким чином, влада в системі конституціоналізму — це соціальне явище, об'єктивно необхідний регулятор суспільних відносин, що характеризується здатністю і реальною можливістю соціального суб'єкта здійснювати свою волю, використовуючи для цього спеціальні засоби (необхідні ресурси, закон, авторитет, силу, примус, традиції, звичаї і т. д.).