Релігійна і міжконфесійна ситуація у незалежній Україні

Із моменту проголошення в Україні незалежності активізувалося релігійне життя суспільства. Навесні 1991 р. Верховною Радою України був ухвалений закон про свободу совісті та релігійних об'єднань, який заборонив державі втручатися у справи церкви, а церкві — у державні справи.
Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується розколом православ'я. 1990 р. після обрання патріарха Мстислава (Скрипника) була відновлена УАПЦ. У Харкові, Києві та інших містах відновилися її храми. Московський патріархат надав внутрішню автономію Українській православній церкві (УПЦ), але зберіг за собою право призначати вищих духовних осіб в Україні. Спроби президента Л. Кравчука та київського митрополита Філарета (Денисенка) домогтися від Московського патріархату повної незалежності УПЦ не вдалися. Тому частини УПЦ і УАПЦ за підтримки української влади виділились, утворивши Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП), яка й досі є ніким не визнаною. Таким чином, православ'я в Україні розкололось на три ворогуючі між собою конфесії, що надзвичайно ускладнює релігійну ситуацію в Україні. Між ними точиться гостра боротьба за нерухомість (храми) і паству, що неодноразово призводило до суперечок їх прибічників.
1989 р. відновилася діяльність греко-католицької церкви (УГКЦ). Вона має великий вплив у Західній Україні. Її резиденцією став Собор Святого Юра у Львові. Вона також неодноразово вступала у суперечки із православними конфесіями з приводу володіння храмами.
Крім християнських конфесій, в Україні діють іудейські та мусульманські релігійні общини, буддисти та багато інших сект.

32/ Екуменізм (грец. οἰκουμένη, буквально означає «заселений світ») — ідеологія та рух за співпрацю та взаєморозуміння між християнами різних конфесій. Екуменічний рух ставить перед собою завдання[1]:

краще пізнати всі Церкви і їхнє вчення, звертаючи увагу на об'єднувальні елементи

утворити основу спільного практичного діяння, прямуючи до єдності, яку проповідував Христос.

Також екуменізм виступає за посилення впливу релігії й вироблення загальхристиянської соціальної програми, придатної для віруючих, які проживають у країнах з різними соціальними системами.[2]

Екуменічний рух – це процес без якого важко собі уявити та вичерпно зрозуміти сучасне християнство. Можна навіть ствердити, що сьогодні екуменізм надає богослов’ю, особливо в ситуації поділеного християнства, характерного та глибокого значення, оскільки є визначальним чинником його актуальності й цінності. Неможливе існування богослов’я без його екуменічного виміру1.
Екуменічний рух – це процес без якого важко собі уявити та вичерпно зрозуміти сучасне християнство. Можна навіть ствердити, що сьогодні екуменізм надає богослов’ю, особливо в ситуації поділеного християнства, характерного та глибокого значення, оскільки є визначальним чинником його актуальності й цінності. Неможливе існування богослов’я без його екуменічного виміру1.

Такий рух, метою якого є об’єднання Церков постав у результаті поділу в християнстві. Тому можна сказати, що його історія така ж давня, як і саме християнство. Уже в ранніх християнських спільнотах апостоли порушували питання збереження єдності, засуджуючи всілякі поділи, що протиставлялися волі Ісуса Христа, який дав початок одній, святій та апостольській Церкві тут на Землі (пор. І Кор. 1, 11-13; Гал. 1, 6-9). Подібно усвідомлюючи існування єдиної Христової Церкви, чинили Отці Церкви, які виразно виступали проти єресей і сект.
Починаючи з 1926 року, екуменічна організація (рух) "Віра та Устрій", яка пізніше стала співтворцем Світової Ради Церков, розпочала друкувати так звані "Спеціальні молитви, які використовувались під час спільних зустрічей Християн різних деномінацій". Були це спеціальні пропозиції молитов та служб, які все ж не були обов’язковими, ані занадто популярними в тодішньому християнському світі, оскільки сама ідея екуменізму тоді лише починала розвиватись.