Защита гражданских прав. Самозащита гражданских прав. Защита права собственности

Захист цивільних прав - це правомірна реакція учасників цивільних відносин, суспільства та держави на порушення, невизнання чи оспорюван­ня цивільного права з метою притінити порушення, поновити чи визнати цивільне право або компенсувати завдану правомочній особі шкоду.

Підстави для захисту цивільного права:

· порушення цивільного права - це результат протиправних дій, уна­слідок чого право зазнало зменшення чи ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати таке право повністю або частково;

· невизнання цивільного права - це дії носіїв пасивного цивільного обов’язку, що полягають у запереченні цивільного права уповнова­женої особи, внаслідок чого остання повністю або частково позбав­ляється можливості реалізувати своє право;

· оспорювання цивільного права - це такий стан цивільного право- відношення, за якого між його учасниками існує спір із приводу наявності чи відсутності в них суб’єктивного права, а також щодо належності такого права певній особі.

Класифікація захисту цивільних прав можлива за різними підставами залежно від способів, форм, порядку захисту тощо.

Залежно від порядку захисту цивільних прав можна виділити:

· судовий порядок;

· адміністративний захист;

· захист нотаріусом;

· самозахист;

· захист за допомогою інших громадських, державних і міжнародних інституцій.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового чи майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів у суді згідно з ч. 2 а 16 ЦК України можуть бути:

· визнання права;

· визнання правочину недійсним;

· припинення дії, що порушує право;

· відновлення становища, же існувало до порушення;

· примусове виконання обов’язку в натурі;

· зміна правовідношення;

· припинення правовідношення;

· відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

· відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

· визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Самозахист цивільних прав є основною неюрисдикційною формою захисту суб’єктивного цивільного права й інтересу, як юридично визначену можливість застосування особою у випадку порушення суб’єктивних цивільних прав та інтересів, належних їй або іншій особі, засобів протидії протиправним діям або бездіяльності правопорушника, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і спрямовані на забезпечення реалізації дозволеної можливої поведінки управомоченої особи, припинення правопорушення і відновлення порушеної майнової та немайнової сфери.

Ч. 5 ст. 55 Конституції України, ст. 19 ЦК, що визначають право особи на здійснення самозахисту порушеного суб’єктивного цивільного права або інтересу, які належать їй або іншій особі.

Самозахист цивільних прав (короче определение)- захист без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права.

Самозахистом не визнається здійснення заходів щодо охорони свого майна, звернення до третіх осіб, які надають послуги із забезпечення схоронності майна чи безпеки особи. Самозахистом є лише перешкоджання будь-яким третім особам, які неправомірно посягають на цивільні права, заподіяння шкоди цивільним правам та інтересам інших осіб тощо.

Самозахист може мати місце з боку як фізичної, так і юридичної особи.

Самозахист допускається за таких умов:

а) має місце порушення цивільного права або небезпека його порушення;

б) існує необхідність припинення (попередження) порушення власними силами;

в) заходи самозахисту адекватні ступеню небезпеки правопорушення, тобто заподіяння шкоди порушнику чи іншій особі має бути санкціонованими законом, не виходити за межі дозволеного.

Зважаючи на можливість заподіяння шкоди цивільним правам інших осіб при застосуванні самозахисту (заподіяння шкоди майну, немайновим благам), він допускається при дотриманні таких умов:

а) заподіяна шкода має бути менш значною;

б) реальна небезпека, яка загрожувала цивільним правам особи за таких обставин, не могла бути усунена іншими засобами. Застосування цього способу у вказаних межах звільняє від відповідальності за шкоду, заподіяну третій особі, яка порушила або порушує права та інтереси того, хто захищається.

Формами самозахисту є:

1) необхідна оборона;

2) завдання шкоди у стані крайньої необхідності;

3) притримання майна кредитором;

4) інші засоби, не заборонені законом.

Необхідна оборона полягає у завданні шкоди правопорушнику з метою припинити правопорушення і захистити власний інтерес.

Завдання шкоди у стані крайньої необхідності припускає завдання шкоди невинній особі з метою відвернення небезпеки, за умови, що завдана шкода менша, ніж та, яка загрожувала.

Притримання майна кредитором є способом самозахисту. Водночас ЦК визнає притримання одним із способів забезпечення виконання зобов'язання (ст.ст.594-597, 856, 874, 916, 1019 ЦК). Притримання речі допускається до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Крім того, вимоги кредитора, який притримує річ, можуть бути задоволені із вартості цієї речі. У таких випадках носій майнових прав захищає свої права та інтереси власними діями, не звертаючись до суду.

Дії того, хто захищається, мають бути спрямовані виключно на припинення порушення його права та інтересу. Якщо мета досягнута, то подальші дії не можуть визнаватися самозахистом. Факти перевищення меж самозахисту встановлюються юрисдикційними органами.

Захист права власності - це сукупність правових засобів, які застосо­вуються у зв’язку з порушенням права власності і які спрямовані на віднов­лення та захист майнових інтересів їх носіїв.

Право власності, як і будь-яке інше право, підлягає захисту, що гарантується та забезпечується ст. 13 Конституції України, яка визначає; «держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки». У Цивільному кодексі України, в главі 3 містяться норми про захист цивільних прав і інтересів, а в главі 29 - норми про захист права власності. У цих главах передбачені правозахисні положення, що мають діяти, як правило, у разі порушення конкретного суб’єктивно права власника.

Визначено такі цивільно-правові способи захисту речових прав:

• речово-правові — ті, що спрямовані на захист речових прав та не пов'язані із якимись конкретними зобов'язаннями, а спрямовані на відновлення належних особі речових прав, або ж усунення перешкод чи сумнівів у використанні цих прав (віндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, вимога про виключення майна з-під арешту (вилучення майна з опису), визнання недійсним правового акта, що порушує право власності тощо).

• зобов'язально-правові — ті, що є певними видами зобов'язань та спрямовані, переважно, не на безпосереднє, а на побічне відновлення речового права, внаслідок виконання певного зобов'язання. Через це ми більше уваги приділимо саме речово-правовим способам захисту речових прав.

Цивільно-правові засоби захисту права власності класифікуються на наступні види:

Речово-правові засоби:

· віндикацішшй позов;

· негаторний позов.

Допоміжні речово-правові засоби:

· позов про визнання права власності;

· позов про виключення майна з опису;

· позов про захист прав співвласника в разі виділу, поділу та продажу спільного майна.

Зобов’язально-правові засоби:

· засоби захисту права власності в договірних відносинах (відшко­дування збитків, завданих власнику невиконанням або неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором);

· засоби захисту права власності в деліктних зобов’язаннях;

· позови про повернення майна набутого чи збереженого без достатньої правової підстави.

Спеціальні засоби захисту:

· позови про визнання правошшів недійсними;

· позови про захист прав співвласника в разі виділення, поділу та про­дажу спільного майна;

· засоби захисту права власності померлі«і осіб, визнаних безвісно відсутніми чи оголошені«померлими;

· засоби захисту прав власників від неправомірного чи правомірного втручання державних органів, органів місцевого самоврядування та в надзвичайних ситуаціях;

· інші спеціальні засоби, зумовлені особливим колом уповноважених або зобов’язаних осіб і надзвичайними обставинами.

Під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу неволодіючого власника чи особи, яка володіла цим майном на законних підставах (титульний володілець), до фактичного володільця про повернення утримуваного ним майна в натурі.

Право на віндикацію належить власникові або титульному володільцеві, який втратив фактичне володіння річчю. Як відповідач виступатиме особа, яка фактично без належних підстав утримує майно. Предметом віндикації є вимога про повернення майна з незаконного володіння. Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з незаконного чужого володіння. До умов пред'явлення віндикаційного позову належать такі:

1) власник чи титульний володілець не повинен мати можливості здійснювати фактичне володіння над річчю;

2) майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало в фактичному володінні іншої особи;

3) майно, яке підлягає віндикації, має бути індивідуально-визначеним;

4) віндикаційний позов має недоговірний характер та спрямований на захист речових прав.

Для правових наслідків віндикаційного позову істотне значення має той факт, на якому титулі здійснює незаконне володіння річчю фактичний утримувач: добросовісно чи недобросовісно.

За добросовісного володіння власник або титульний володілець має право витребувати майно лише у разі, якщо:

1) його було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) його було викрадено у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо ж він придбав це майно безоплатно, то воно передається власнику чи титульному володільцю у будь-яких випадках. Причому гроші та цінні папери на пред'явника не може бути витребувано від добросовісного володільця.

Добросовісний володілець має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо їх можна відокремити від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можна відокремити від майна, добросовісний володілець має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

За недобросовісного володіння фактичний володілець, який без належних на те підстав утримував майно зобов'язаний передати власникові всі доходи від майна, які він одержав або міг одержати за весь час володіння ним.

Негаторний позов — це вимога власника чи титульного володільця, до третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні повноважень з користування та розпорядження. Негаторний позов можливий лише у разі, якщо власник чи титульний володілець і третя особа не перебувають у зобов'язальних відносинах щодо спірної речі, а також якщо здійснене правопорушення не призвело до припинення суб'єктивного права власності чи іншого речового права.

Як позивач у негаторному позові може виступати лише власник чи титульний володілець. Натомість відповідачем може бути третя особа, яка своїми протиправними діями створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності чи іншого речового права. Предметом негаторного позову є вимога позивача про усунення порушень, що не пов'язані із залишенням володіння, а спрямовані на перешкоджання у здійсненні користування чи розпорядження. Підставою негаторного позову є обставини, якими зумовлено право позивача на користування та розпорядження майном, а також підтверджується те, що поведінка третьої особи створює перешкоди для здійснення цих повноважень. Причому неправомірність діянь відповідача презюмується.

Позов про визнання права власності чи іншого речового права — це позадоговірна вимога власника майна чи титульного володільця про визнання перед третіми особами факту належності позивачу права власності чи іншого речового права на оспорювань майно, що не поєднано з конкретною вимогою про повернення майна чи усунення інших перешкод, які не пов'язані із залишенням права володіння.

Позивачем за цим договором є власник чи титульний володілець індивідуально-визначеного майна, права на яке оспорює або не визнає інша особа, а також у разі втрати нею документа, який засвідчує її право власності. Відповідачем за цим позовом буде третя особа, яка заявляє свої права, або та, що не заявляє свої права, проте не визнає за власником чи титульним володільцем цих прав.

Предметом позову про визнання права власності чи іншого речового права є констатація факту належності позивачеві певного речевого права на майно. Підставою позову є обставини, які підтверджують наявність у позивача відповідного речового права на річ.

Близьким до позову про визнання права власності чи іншого речового права є вимога про звільнення майна з-під арешту (про вилучення майна з опису). Вказані дії розглядають як форму забезпечення цивільного позову. Проте вони можуть суттєво обмежити правовий режим майна, що унеможливить повноцінну реалізацію відповідного речового права не тільки щодо його власника чи титульного володільця, а також і щодо інших осіб, які мають право оспорювати це обмеження. Тому цю вимогу пред'являють до органів, що вчинили таке обмеження.

Визнання недійсним правового акта, що порушує право власності, дозволяє власникові чи титульному володільцеві майна звернутися до суду з вимогою про визнання незаконним та скасувати правовий акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові та порушує права власника. Власник чи титульний володілець майна, права якого порушено внаслідок видання правового акта, має право вимагати відновлення того становища, що існувало до видання цього акта, а якщо це неможливо, то — відшкодування майнової та моральної шкоди.

Захист відносин власності в Україні здійснюється на підставі загальних засад, визначених ст. 386 ЦК України та ст. 48 Закону України "Про власність", серед яких слід зазначити:

1) рівний захист усіх суб'єктів права власності;

2) неможливість позбавлення особи права власності протиправним шляхом;

3) наявність у власника права вимагати усунення всяких порушень його права, хоча б ці порушення і не були пов'язані з позбавленням володіння, а також вимагати усунення будь-яких перешкод з боку інших осіб, пов'язаних із здійсненням ним володіння, користування або розпорядження належним йому майном;

4) наявність у власника права на отримання відшкодування, завданої йому майнової та моральної шкоди;

5) захист права власності здійснюється судом, господарським або третейським судом;

6) наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою законодавчого акта, який припиняє права власності;

7) поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном.

Специфіка цивільно-правового захисту права власності насамперед полягає в застосуванні таких юридичних механізмів (засобів чи способів), які убезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища власника за рахунок майнових порушника чи іншої зобов’язаної особи.

Вибір способу захисту порушеного права власності особа здійснює самостійно, відповідно до ст. 20 ЦК України, яка визначає, що «право на захист особа здійснює на свій розсуд».