Принципи міжнародного гуманітарного права

Міжнародне гуманітарне право базується на основних принципах міжнародного права. Найбільше значення для МГП має принцип суверенної рівності держав, поваги прав і свобод людини, добросовісного виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань, співробітництва.

Наряду з основними принципами існують галузеві принципи МГП. В доктрині міжнародного права немає єдності стосовно переліку принципів МГП. Так, наприклад, И. И. Котляров в якості всезагального та основоположного принципу відзначає принцип гуманізації збройних конфліктів, И Н. Арцибасов виділяє три групи принципів міжнародного гуманітарного права: загальні принципи, принципи, що регулюють засоби і методи збройної боротьби, принципи захисту учасників збройних конфліктів, а також цивільного населення. Ж. Пикте об’єднує принципи на 4 групи: основні принципи, загальні принципи, принципи, що відносяться до жертв конфліктів, принципи, що відносяться до права війни.

Принципи МГП являються правовою основою, на яких базуються певні норми. В той же час принципи не систематизовані і не закріплені в жодному міжнародно-правовому документі, а виводяться з ряду конкретних норм.

Принцип гуманності. Найбільш загальний принцип даної системи правових норм. Він закріплений в Додаткових протоколах 1977 року: з цивільними особами та особами, що вийшли зі строю слід поводитись гуманно (ст. 74 ДП І, ст. 4 ДП ІІ). Навіть у випадку виникнення конфлікту повинне бути забезпечена повага до людини, її життя, честі, переконань, фізичної та психічної недоторканності. У відповідності з цим принципом особи, що не приймають участь або ті, що припинили приймати участь у воєнних конфліктах, мають право на повагу і захист.

Принцип (військової) необхідності обмежує права воюючих сторін у виборі засобів та методів задання втрат, вимагає обирати наймеш шкідливі засоби та методи. Вперше був сформований ще в Санкт-Петербургській декларації про відміну використання вибухових та «зажигательных» пуль 1868 року та встановлював, що «єдина законна мета, яку повинні мати держави під час війни, полягає у ослабленні воєнних сил супротивника» и що для досягнення даної мети «достатньо виводити зі строю найбільшу, по можливості кількість людей». Цей принцип носить виключно практичний характер. Від виходить із реалій бою та дозволяє вважати законним застосування сили, що продиктоване розумними міркуваннями військового характеру, в межах необхідних для нанесення поразки супротивнику. Дії, що очевидно не є необхідними з військової точки зору, заборонені.

Принцип співрозмірності. Згідно з даним принципом забороняються військові дії, які, як можна очікувати призведуть до втрат серед цивільного населення та завдадуть збитків цивільним об’єктам, та дії які були би надмірними по відношенню з ймовірною військовою перевагою. Іншими словами даний принцип забороняє завдання збитків невиправданих військовою необхідністю. Принцип кодифіковано в Додатковому протоколі І.

Принцип проведення відмінностей. Воюючі сторони в будь-який час повинні проводити відмінність між цивільними особами та комбатантами, між цивільними та військовими об’єктами. Даний принцип закраплений в ст. 48, 51, 52 Додаткового протоколу І.

Даний перелік є основним, деякі вчені іноді додатково виділяють ще принцип добросовісності, принцип недоторканості осіб, що припинили брати безпосередню участь у військовому конфлікті та принцип гуманного поводження та недопущення дискримінації.

Женевська конвенція та її значення для міжнародного гуманітарного права

Кардинальна зміна ситуації починається лише в 1949 році, коли приймаються Женевські конвенції, четверта з яких цілком присвячена захисту цивільного населення. Однією з найважливіших статей в ній є ст. 32, яка забороняє воюючим сторонам «прийняття будь-яких заходів, що можуть завдати фізичне страждання або призвести до знищення заступництвом осіб...». У тексті конвенції вперше були закріплені норми, що забороняють застосування тортур, репресалій та колективних покарань цивільних осіб, а також будь-які заходи залякування і терору щодо цивільного населення. Дана Конвенція детально регламентувала статус цивільного населення на окупованих територіях, але багато важливих питань забезпечення захисту цивільного населення і цивільних об'єктів безпосередньо в районах бойових дій продовжували залишатися поза сферою міжнародно-правового регулювання. Один з розділів Конвенції присвячений законодавству на окупованих територіях. Захищаючи населення від свавілля, Конвенція в той же час стверджує, що окупаційна влада повинні бути в змозі підтримувати порядок і протистояти бунтів. Як уже згадувалося, четверта Женевська конвенція явилася справжнім проривом, але її найважливіші положення не застосовувалися до тієї частини цивільного населення, яка знаходиться в районах бойових дій, де як раз найбільш висока ступінь загрози їх життю. У силу цього четверта Конвенція не вирішила в повній мірі проблему забезпечення захисту цивільного населення від небезпек, що виникають безпосередньо в ході військових дій. Цю прогалину було заповнено двома Додатковими протоколами до Женевських конвенцій, прийнятих в 1977 р. Перший протокол регламентує ситуації міжнародних, а другий - неміжнародних збройних конфліктів. В обох протоколах особлива увага приділяється захисту цивільного населення. У Першому Додатковому протоколі вперше в міжнародному праві був чітко сформульований сам принцип захисту цивільного населення, розкрито його основний зміст, конкретизовані норми, що визначають умови надання захисту цивільним особам, визначені основні обов'язки воюючих сторін відносно забезпечення захисту цивільного населення. Центральне місце в Першому Додатковому протоколі займає ст. 48 «Основна норма», яка встановлює, що «для забезпечення поваги й захисту цивільного населення і цивільних об'єктів сторони, що перебувають у конфлікті, повинні завжди розрізняти цивільне населення й комбатантів, а також цивільні й воєнні об'єкти та відповідно спрямовувати свої дії тільки проти військових об'єктів». Вперше також закріплені норми, що встановлюють, що «в разі сумніву щодо того, чи є яке-небудь особа цивільною особою, вона вважається цивільною особою», тобто таким, яке не належить до особового складу збройних сил і не бере участі у військових діях.

19. Розвиток сучасного міжнародного права та нові вимоги тисячоліття

Глобалізація і вся херня.

19. Поняття збройного конфлікту у міжнародному гуманітарному праві

У Женевських конвенціях 1949 р. поряд з терміном | "війна" широко використовуються вирази "міжнародний і збройний конфлікт" (ст. 2) і "неміжнародний збройний конфлікт" (ст. 3). Таким чином, починаючи з 50-х років XX ст., термін "збройний конфлікт" вживається набагато частіше ніж термін "війна". Ця зміна зумовлена, передусім, політичною та ідеологічною ситуацією, спробою змістити акценти у цих поняттях. Збро́йний конфлі́кт— украй гостра форма вирішення протиріч між державами, що характеризується двостороннім застосуванням воєнної сили.

У широкому значенні слова під конфліктом військовим розуміється будь-яка воєнна акція із застосуванням збройної сили. Конфлікт військовий у вузькому смислі слова являє собою відкрите озброєне зіткнення, найчастіше на державному кордоні, пов'язане з його порушенням, обмеженням суверенітету тієї або іншої держави.

У війні й військовому конфлікті є багато спільного. У першу чергу подібність полягає в способі вирішення протиріч між державами за допомогою збройної сили. Однак війна, навіть локальна, означає собою особливий якісний стан суспільства. Вона пов'язана із застосуванням усіх форм боротьби — економічної, політичної, ідеологічної й вимагає підпорядкування їхнім інтересам бойових дій збройних сил.

Війні передує тривала, завчасна підготовка, певні військово-мобілізаційні заходи в масштабі всієї країни. При збройному конфлікті цього, як правило, не відбувається.

Конфлікт збройний істотно відрізняється й від військового інциденту. Збройний інцидент, до якого звичайно причетні невеликі групи людей, нерідко відбувається в результаті непорозуміння, випадкового зіткнення, у той час як збройний конфлікт у всіх випадках є наслідком агресивної політики принаймні однієї із утягнутих у конфлікт держав.

Збройний конфлікт починається, як правило, раптово, без офіційного оголошення про воєнні акції, що вживаються та ведеться більш-менш короткочасно, невеликими військовими силами й засобами та з обмеженими політичними цілями.

Врегулювання збройного конфлікту відбувається дипломатичним шляхом на державному рівні, у той час як прикордонні збройні інциденти можуть бути врегульовані шляхом переговорів спеціальних уповноважених (прикордонних комісарів) суміжних держав.

Після Другої світової війни було розв'язано кілька сотень військових конфліктів різних масштабів на кордонах багатьох держав Східної Європи, Азії, Африки, Латинської Америки.

19. Класифікація та види збройних конфліктів

Згідно з положеннями Женевських конвенцій 1949 р. міжнародними визнаються такі конфлікти, коли один суб’єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб’єкта. Види: міжнародні збройні конфлікти та збр.конф. не міжнародного характеру.Стаття 1 Додаткового протоколу І також до міжнародних відносить конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації та проти расистських режимів за здійснення свого права на самовизначення. Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це всі збройні конфлікти, які не підпадають під дію Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держа­ви між її збройними силами чи іншими організованими збройними групами, які, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, який дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені військові дії та застосовувати положення Протоколу ІІ. До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід віднести всі громадянські війни та внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб державних переворотів тощо.

19. Учасники збройного конфлікту

Сторонами в такому конфлікті можуть бути держави, нації і народи, що борються за незалежність, міжнародні організації, що здійснюють заходи з підтримки миру та міжнародного правопорядку.

Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани, розвідникиі т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення).

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:

1. воюючі (комбатанти);

Комбатантами є:

особовий склад сухопутних, військово-морських і військово-повітряних сил;

партизани, особовий склад полків та добровільних загонів, якщо вони мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; мають визначений, добре видимий здалеку відмітний знак; дотримуються у своїх діях правил ведення війни; відкрито носять зброю під час кожного військового зіткнення, а також в час, коли перебувають на очах у противника в ході розгортання в бойові порядки, яке передує нападу в якому вони будуть брати безпосередню участь;

екіпажі торгових морських суден, та екіпажі літаків цивільної авіації сторін задіяних у військовому конфлікті, при умові що судна та літаки переобладнані у військові.

2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти) - найманці.

Комбатанти — це особи, які входять до складу

збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.

19. Заборонені методи ведення війни

З метою запобігання зайвих страждань та невиправданих жертв серед цивільного населення, заподіяння великого і тривалого збитку природному середовищу, пов’язаних із воєнними діями, для сторін, які воюють, встановлюються заборони та обмеження у виборі методів і засобів ведення воєнних дій.

У ході воєнних дій заборонено застосовувати такі методи:

- убивати або завдавати поранення цивільним особам;

- убивати або завдавати поранення особам, які, склавши зброю або не маючи засобів захищатись, здались у полон;

- убивати парламентера і осіб, які його супроводжують (пункт 1.2.37 Керівництва);

- нападати на осіб, які зазнали корабельної аварії або покидають на парашуті літальний апарат, що терпить лихо, і які не чинять ворожих дій (за винятком осіб, які десантуються у складі повітряних десантів);

- примушувати осіб, які знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права (пункт 1.2.33 Керівництва), брати участь у воєнних діях;

- віддавати наказ нікого не залишати в живих або загрожувати ним;

- брати заручників;

- вводити противника в оману шляхом віроломства (пункт 1.2.44 Керівництва);

- використовувати не за призначенням розпізнавальну емблему Червоного Хреста чи Червоного Півмісяця, міжнародні розпізнавальні знаки цивільної оборони та розпізнавальні знаки культурних цінностей, міжнародний спеціальний знак особливо небезпечних об’єктів, білий прапор парламентера, інші міжнародно-визнані знаки і сигнали;

- незаконно використовувати розпізнавальну емблему Організації Об’єднаних Націй;

- здійснювати напад невибіркового характеру, який може спричинити такі втрати серед цивільного населення та такий збиток цивільним об’єктам, що будуть несумірними з досягненням необхідної воєнної переваги над противником;

- здійснювати терор щодо цивільного населення;

- використовувати голод серед цивільного населення з метою досягнення воєнних цілей;

- знищувати, вивозити або приводити в несправність об’єкти, які необхідні для виживання цивільного населення;

- нападати на медичні формування та санітарно-транспортні засоби, які мають належні розпізнавальні емблеми (знаки) і сигнали;

- здійснювати вогневе ураження населених пунктів, портів, осель, храмів та госпіталів (за умови, якщо вони не використовуються у воєнних цілях);

- знищувати культурні цінності, історичні пам’ятники, місця відправлення культу та об’єкти, які складають культурну чи духовну спадщину народів, а також використовувати їх з метою досягнення успіху в бойових діях;

- знищувати або захоплювати власність противника, крім випадків, коли такі дії викликані воєнною необхідністю;

- віддавати на розграбування населені пункти або місцевості.

19. Міжнародно-правове регулювання ведення збройного конфлікту на морі

Певну специфіку має війна на морі. Тут комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, а й усі військові та невійськові судна, офіційно обернені у військові відповідно до VІІ Гаазької конвенції 1907 р., і літальні апарати, які входять до складу морської авіації.

Не користуються правом ведення війни на морі судна, призначені виключно для надання допомоги (шпитальні судна, санітарні транспорти, санітарні літальні апарати). Озброєння торгових суден можливе тільки у воєнний час, при цьому таке судно не перетворюється на військовий корабель і не користується правом ведення бойових дій. Зброя може використовуватися ним тільки для самозахисту при нападі ворога.

На підводні човни поширюються загальні правила ведення війни та норми, що стосуються надводних кораблів. Військова діяльність спеціально регламентується Правилами про дії підводних човнів щодо торгових суден у воєнний час 1936 р. Підводний човен вправі зупинити й оглянути вороже торгове судно, потопити його в разі відмови зупинитися, попередньо забезпечивши безпеку пасажирів і команди, захопити його як приз. Морська мінна зброя може використовуватися за дотримання таких правил: забороняється ставити міни, не закріплені на якорях, якірні, які залишаються небезпечними після їх відриву від мінрепа, біля берегів ворога з єдиною метою — завадити торговому судноплавству.

Правомірною є морська блокада — система дій військово-морських сил і авіації, які завадять доступу з моря до портів і берегів ворога й виходу з цих портів і берегів у море. Блокада має бути публічно оголошена блокуючою державою із указівкою дати початку блокади, блокованого району, строку виходу із блокованих портів суден нейтральних держав. Блокада припиняється у разі її зняття блокуючою державою, знищення сил блокуючих або неможливістю забезпечити її ефективний характер. Покаранням за спробу прориву блокади може бути захоплення чи конфіскація судна і (або) вантажу або знищення судна, яке прориває блокаду.

Воєнною контрабандою вважаються вантажі нейтральних власників чи ворога на суднах нейтральних держав, які воююча сторона забороняє доставляти своєму ворогу. Згідно з Лондонською конвенцією 1909 р. воєнна контрабанда ділиться на абсолютну (предмети й матеріали, які служать винятково для воєнних цілей) і умовну (те, що може служити як для військових, так і для мирних цілей). Абсолютна контрабанда підлягає захопленню та знищенню, якщо судно, що її перевозить, слідує до ворожого порту. Умовна контрабанда підлягає захопленню, якщо вона призначена для збройних сил супротивника. Якщо військова контрабанда складає меншу частину вантажу судна нейтральної держави, саме судно захопленню не підлягає. У протилежному випадку захоплюється й судно, що її перевозить.

У війні на морі існує інститут призів та трофеїв. Призом є будь-яке торгове судно супротивника незалежно від характеру вантажу, який це судно перевозить. Таке судно може бути захоплене. Якщо на його борту знаходиться неконтрабандний вантаж нейтральної держави, власник має право вимагати компенсації. Право захоплювати приз належить тільки військовим кораблям та літальним апаратам. Трофей — це захоплені в морській війні військові кораблі ворога та цінності, які на них знаходяться. Трофеї переходять у власність тієї держави, яка їх захопила.

19. Нейтралітет під час війни

У період збройних конфліктів деякі держави відмовляються брати участь у них і надавати допомогу воюючим сторонам у силу свого нейтрального (від лат. neutralis - не приналежний ні тому, ні іншому) статусу. Нейтралітет під час війни буває двох видів: постійний (на випадок будь-якої війни) або тимчасовий (тільки відносно конкретної війни), про що держава офіційно заявляє. Наприклад, Швейцарія з 1815 р. є постійно нейтральною країною. Україна в Декларації про державний суверенітет України 1990 р. заявила про свою рішучість стати в майбутньому постійно нейтральною державою. Норвегія під час перших і другий світових воєн заявляла про тимчасовий нейтралітет, однак Німеччина в роки другої світової війни окупувала Норвегію, грубо порушивши її статус тимчасово нейтральної держави. І це був не одиничний приклад порушення Німеччиною законів і звичаїв війни відносно нейтральних держав у період 1939 - 1945 гг.

Норми міжнародного права регламентують права й обов'язки нейтральних держав і воюючих сторін у відношенні їх у випадку збройного конфлікту. Дані норми закріплені в Гаазьких конвенціях 1907 р.: Про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни й Про права й обов'язки нейтральних держав у випадку морської війни, а також в інших міжнародно-правових актах. Основне положення цих норм зводиться до того, що територія нейтральної держави не може перетворюватися в театр воєнних дій

Воюючим сторонам заборонено проводити через територію нейтральної держави війська й військовий транспорт. Нейтральна держава зобов'язана інтернувати війська воюючої держави, якщо вони виявляться на його території. На території нейтральної держави не допускається відкриття й функціонування вербувальних пунктів воюючих держав; розміщення радіостанцій і інших засобів зв'язку воюючих сторін. Забороняється надання допомоги воюючим державам зброєю й іншими військовими матеріалами з боку нейтральної держави

У випадку замаху на статус нейтральної держави воно може використовувати збройні сили для захисту свого нейтралітету. Однак провіз хворих і поранених воюючих сторін через територію нейтральної держави допускається

Громадяни нейтральних держав можуть як добровольців боротися на стороні воюючої держави. При цьому вони стають комбатантами й втрачають статус нейтральної особи

Є своя специфіка нейтралітету в морській і повітряній війні. Так, що воюють державам забороняється робити воєнні дії в територіальних водах нейтральної держави: захоплювати торговельні судна іншої воюючої сторони; створювати в цих і внутрішніх морських водах бази для військово-морських операцій; установлювати радіостанції для зв'язку зі своїми збройними силами. Нейтральна держава не може брати участь у постачанні воюючих сторін військовими судами, боєприпасами й іншими військовими матеріалами, а також обладнати й озброювати яке-небудь судно, якщо є підстави думати, що воно візьме участь після виходу з його територіальних вод у бойових діях на стороні однієї з воюючих держав

Разом з тим воюючі сторони можуть використовувати територіальні води й порти нейтральної держави на певні їм умовах, однакових для всіх воюючих держав. Так, військові кораблі воюючої держави можуть одержати паливо в порту нейтральної держави, однак повторно цю операцію вони можуть здійснити не раніше чим через три місяці. Звичайний час перебування військових кораблів воюючих держав у територіальних водах нейтральної держави обмежується. Торговельні ж суду воюючих сторін мають право вільно відвідувати або проходити транзитом води нейтральних держав, відкриті для мирного торговельного мореплавання. Час перебування їх у таких водах не обмежується

Режим нейтралітету в морській війні охоплює також боротьбу воюючих сторін з військовою контрабандою. Остання означає перевезення нейтральною державою заборонених воюючою стороною предметів і матеріалів з метою постачання ними протилежної воюючої сторони. Військова контрабанда буває двох видів: абсолютна й відносна (умовна). Абсолютна контрабанда має місце у випадку перевезення матеріалів винятково військового призначення (зброя, боєприпаси, вибухові речовини, амуніція й т.п.). Відносну контрабанду становлять перевезення предметів подвійного призначення, використання яких може здійснюватися як у мирных, так і у військових цілях (золото, цінні папери, засоби зв"язку, паливо, продукти харчування, одяг і т.п.). Однак ні при яких умовах перевезення медикаментів не розглядаються як військова контрабанда. Предмети, визнані військовою контрабандою, конфіскуються, якщо буде доведено, що вони направлялися на територію ворога або окуповані їм території. В 1909 р. була прийнята Лондонська декларація про право морської війни, що врегулювала в числі інших і питання військової контрабанди. І хоча Декларація не набула чинності, багато хто її положення використовуються, тому що придбали характер звичайних норм

Нейтралітет у повітряній війні не регламентується конвенційними нормами. Загальні правила нейтралітету, установлені в законах і звичаях війни, застосовуються також і до повітряної війни: повітряний простір над територією нейтральної держави недоторканно; заборонений проліт літальних апаратів воюючих сторін через повітряний простір нейтральної держави, переслідування літальних апаратів супротивника в ньому й вступ з ними в бій; військові літаки воюючих сторін, що приземлилися в нейтральній державі, затримуються, а екіпажі інтернуються до кінця війни; воюючим сторонам забороняється повітряне транспортування своїх військ і озброєнь через територію нейтральної держави; транспортування поранених і хворих допускається з дозволу нейтральної держави

2. Захист ранених та хворих під час воєнного конфлікту

Положення Женевських конвенцій і Додаткових протоколів до них передбачають, що поранені, хворі, особи що потерпіли корабельну аварію, військовополонені повинні користуватися захистом та повагою. В пункті 2 ст. 8 Додаткового протоколу І міститься визначення понять «поранені і хворі», що означають осіб, як військових так і цивільних, які в наслідок травми, хвороби, або ж іншого фізичного чи психічного розладу або інвалідності потребують медичну допомогу та догляд та які утримуються від будь-яких ворожих дій.

В Конвенції про поліпшення долі поранених та хворих під час сухопутної війни від 22 серпня 1864 року, закріплювалось, що в умовах сухопутної війни санітарний транспорт та польові госпіталі визнавалися нейтральними поки надавали захист пораненим та хворим, а також підлягали захисту зі сторони усіх учасників конфлікту.

Поняття хворих та поранених включає в себе як цивільних осіб, так і військових, що вийшли зі строю з причин поранення, хвороби чи корабельної аварії. Кожна сторона військового конфлікту повинна приймати всі можливі заходи для розшуку та підбиранню поранених та хворих, оберігати їх від обкрадання та жорстокого поводження. так як такі особи припинили участь у військових конфліктах вони повинні користуватися повагою за захистом. Їм надається медична допомога та догляд, яких вимагає їх стан. Відмінності між пораненими та хворими проводяться виключно з медичних міркувань.