Поняття художнього стилю

Цілісна модель мистецтва як естетичного явища передбачає опрацювання та осмислення всіх його основних понять, серед яких важливе місце посідає феномен стилю.

Поняття «стиль» приходить на зміну транскультурному поняттю доби середньовіччя – «канону», що являв собою систему жорстких норм та правил і фактично нівелював індивідуально-творче начало. Тому в зазначений період особливого розквіту набувають іконопис і храмове будівництво – мистецтво, що було позбавлене авторства.

Поняття «стиль» безпосередньо пов’язувалось з особистим началом, передбачало індивідуальну форму вираження у мистецтві. Воно ототожнюється з добою Відродження, що назавжди залишилася в історії людської цивілізації як епоха видатних персон. За образним висловом О. Герцена, мистецтво Відродження відкрило мертві очі грецьких статуй і перевело худож­ньо-творчий процес в емоційно-чуттєву площину.

Сьогодні поняття «стиль» належить до найбільш дискусійних, що передусім пов’язано зі складністю його інтерпретації. Існує велика кіль­кість моделей аналізу феномена стилю, які об’єднує між собою тенден­ція до певного ототожнення понять «художній стиль», «художній напрям» та «художня епоха». Слід враховувати, що типологія мистецтва оперує численними визначеннями, до яких належать і ці поняття. Вони є своєрідними засобами осмислення та усвідомлення феномена худож­ньо-творчого процесу. Поняття «художня епоха» варто інтерпретувати як конкретно-історичний етап розвитку мистецтва, що безпосередньо пов’язаний із суспільно-історичною добою. Художня епоха містить «художні напрями», що об’єднують митців, які, спираючись на спільні естетичні принципи, через особливості «індивідуального стилю» осмис­люють і відображають дійсність у конкретно-чуттєвих образах.

Отже, враховуючи етимологію, історію виникнення і розвитку понят­тя, можна зробити висновок, що художній стиль – це система художньо-образних засобів і прийомів, що належать конкретному мит­цеві. Наприклад, зосередимося на історії мистецтва XX ст., що, без­перечно, є яскравим зразком феномена художньої доби, позначеної могутнім і стрімким розвоєм культурно-мистецького руху.

У структурі мистецтва XX ст. органічно поєдналися напрями відверто протилежної художньої орієнтації:

Кожен із зазначених напрямів залишився в історії художньої доби XX ст. завдяки яскравим творчим особистостям, які через свій неповторний індивідуальний стиль, авторське розуміння природи і зав­дань мистецтва відображали й осмислювали у художніх творах загально філософські проблеми сенсу буття.

Отже, слід чітко розмежовувати такі поняття:

Проте, враховуючи існуючі наукові традиції у процесі викладення матеріалу, використовуватимемо такі визначення, як готичний стиль, стиль бароко тощо.

Одним із важливих понять естетичного тезауруса, тобто сукупності понять, є художній метод, який має численні моделі інтерпретацій і тлумачень.

Найкоректнішим є визначення художнього методу як засобу пізнання дійсності, що в історії світової культури і мистецтва пода­ний двома основними різновидами:

Специфічною ознакою художнього методу є його здатність до розвитку і трансформації. Так, П. Пікассо та С. Далі розпочали свій творчий шлях у межах школи класичного іспанського живопису, продовжуючи кращі традиції Веласкеса, Рібери, Гойї, а згодом їх іме­на набули статусу символів двох найсуперечливіших та найцікавіших напрямів XX ст. – кубізму та сюрреалізму, що склалися у межах нереалістичної методології.

Осмислення феномена художнього методу, з одного боку, пот­ребує суспільно-історичного контексту, а з іншого – породжує су­путні теоретичні проблеми, що безпосередньо пов’язані з дослідженням специфіки художньої творчості, аналізом світосприйняття, світовід­чуття митця тощо. Саме комплексний підхід до вивчення проблеми художнього методу сприятиме створенню цілісної моделі цього загальнотеоретичного поняття.

Розробкою проблеми методу через аналіз художньої творчості займалися античні філософи Платон і Арістотель, теоретичні моделі яких можна вважати передвісниками дослідження нереалістичного і реалістичного методів у мистецтві.

Згідно з позицією Платона, справжні митці переживають «бо­жественну емонацію» – силу, що «забирає в них розум і робить їх своїми прислужниками», адже через них «говорить сам бог». У такий спосіб філософ наполягав на тому, що художника не можна навчити творити, адже цей процес загадковий. Він не піддається логічному тлумаченню, і митці «зовсім не знають того, про що вони говорять».

Платон інтерпретував творчість через інтуїтивно-позасвідоме нача­ло, позбавлене раціональних компонентів. Тому можна сказати, що він безпосередньо вплинув на формування і розвиток нереалістичного методу в мистецтві. Адже філософи ірраціоналістичної орієнтації А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, С. Кьєркегор, 3. Фрейд, А. Бергсон, які визнавали себе послідовниками Платона, надали своїми концепціями теоретичного підґрунтя нереалістичним напрямам: футуризму, кубізму, абстракціонізму, експресіонізму, сюрреалізму тощо:

Тривалий час вітчизняна естетична наука і мистецтвознавство рішуче заперечували нереалістичний метод у мистецтві, а митців, які працювали у межах наведених напрямів, вважали позбавленими світо­сприйняття.

Проте видатні представники нереалістичних течій були досить послідовними у своїх світоглядницьких позиціях і демонстрували у творах особисте ставлення як до загально філософських, так і до конкретних проблем

Ірраціоналізм – філософська течія, пред­ставники якої вважають засобами пізнання інтуїцію та інстинкт. Ірраціоналізм став теоретичним підґрунтям філософії життя, психоаналізу, інтуїтивізму, екзистенціалізму тощо.

Конкретно історичних проблем. У цьому сенсі значний інтерес викликає художня спадщина представників експресіонізму Е. Мунка (Норвегія), Ф. Кафки (Австро-Чехія), Г. Бенна (Німеччина), Ж. Руо (Франція), Р. Віне (Німеччина) та інших, які, спираючись на нереалістичний метод пізнання дійсності, через систему відповідних образів і символів, осмислюючи суспільно-історичну ситуацію періоду між світовими війнами, зверталися до смисложиттєвих проблем людства, зокрема феномена смерті, інтерпретуючи їх у своїх художніх творах. Таким шляхом йшли і представники «слов’янського крила» європейського експресіонізму: В. Стефаник, Л. Андреев, О. Кобилянська, молодий О. Довженко, творчість яких балансувала на перетині реалістичного і нереалістичного методів.

Під зовсім іншим кутом зору аналізував специфіку художньої творчості учень Платона Арістотель, який через свою теорію «Мімезис» – наслідування дійсності реконструював основні принципи раціо­налізму. Філософ вважав, що мистецтво відтворює дійсність, яка «містить у собі істину» і, згідно з його концепцією, художній твір може з"явитися тоді, коли «виникає спільний погляд на споріднені речі», а самі митці добре розуміють і «знають причини того, що створюється».

Позицію Арістотеля можна тлумачити як прообраз реалістичного методу, що зумовив причину виникнення яскравих художньо-мистець­ких напрямів і стимулював творчі пошуки митців, які не пов’язували свою художню діяльність з будь-якими мистецькими угрупованнями та осередками:

У межах реалістичного методу були створені шедеври Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, Ф. Достоєвського і Д. Вергі, Т. Шевченка і Ф. Кричевського. Реалістичний метод творчості давав митцям змогу продемонструвати віртуозну професійну майстерність, створити психо­логічно насичену систему художніх образів, розробити різноманітні варіанти композиційної побудови творів і, отже, висловити свою світоглядницьку позицію, своє мистецьке та життєве кредо.

2. Види художніх стилів.

На рівні культурних епох і напрямків мистецтва дослідники говорять про стилі мистецтва Стародавнього Єгипту, Візантії, романському, готичному, стилі класицизму, бароко, рококо, модерн. У періоди розмитості глобальних стилів епохи або великого напрямки говорять про стилі окремих шкіл (наприклад, для Відродження: стилі сієнської, венеціанської, флорентійської та інших шкіл) або стилях конкретних художників (Рембрандта, Ван Гога, Гогена, Бергмана і т.д.).

В історії мистецтва великі стилі виникали, як правило, в синтетичні епохи, коли основні мистецтва формувалися в якійсь мірі за принципом якогось об'єднання навколо і на базі одного з провідних мистецтва, яким зазвичай виступала архітектура. Живопис, скульптура, прикладні мистецтва, іноді і музика орієнтувалися на неї, тобто на систему принципів роботи з формою і художнім чином (принципами організації простору, зокрема), що складається в архітектурі. Зрозуміло, що стиль і в архітектурі, і в інших видах мистецтва (так само, як стиль життя або стиль мислення - говорять і про таких стилях) формувався історично й інтуїтивно. Ніхто і ніколи не ставив перед собою конкретного завдання: створити такий-то стиль, що відрізняється такими-то рисами і характеристиками. Фактично «великий» стиль є складно опосередкованим оптимальним художнім відображенням і виразом на макрорівні (рівні цілої епохи або великого мистецького спрямування) якихось сутнісних духовних, естетичних, світоглядних, релігійних, соціальних, предметно-практичних характеристик певної історичної спільності людей, конкретного етноісторичного етапу культури; свого роду макроструктурою художнього мислення, адекватного певної соціокультурної, етноісторичних спільності людей.

Деякий вплив на стиль можуть надавати і конкретні матеріали мистецтва, техніка та технологія їх обробки в процесі творчості.

Стиль - це в якійсь мірі «матеріально зафіксована щодо певна система зображально-виражальних принципів художнього мислення, добре і досить точно сприйнята усіма реципієнтами, що володіють певним рівнем художнього чуття, естетичної чутливості,«почуттям стилю»3; це якась більш-менш ясно відчувається тенденція до цілісного художнього формоутворення, виражає глибинні духовно-пластичні інтуїції (колективне художнє несвідоме, пластичні архетипи, праформи, соборні переживання тощо) конкретної епохи, історичного періоду, напрями, творчої особистості, що піднялася до відчуття духу свого часу; це, образно кажучи, естетичний почерк епохи; оптимальна для даної епохи (напрями, школи, особистості) естетична модель відображення (система характерних принципів організації художніх засобів і прийомів вираження), внутрішньо одухотворена життєво важливими для даної епохи безслівними принципами, ідеалами, ідеями, творчими імпульсами з вищих рівнів реальності. Якщо немає цієї натхненності, стиль зникає. Залишаються тільки його зовнішні сліди: манера, система прийомів.

Стиль, при всій відчутності високорозвиненим естетичним почуттям його наявності в тих чи інших творах мистецтва, навіть для «великих» стильових феноменів не є чимось абсолютно певним і «чистим».

При наявності і переважання в ньому цілісної сукупності якихось домінуючих стильових характеристик майже в кожному творі даного стилю завжди знаходяться елементи і риси, випадкові для нього, чужі йому, що не тільки не применшує «стильності» цього твору, але, швидше навпаки, посилює його художню активність, його конкретну життєвість як естетичного феномена саме даного стилю. Так, наприклад, наявність багатьох романських елементів в пам'ятниках готичної архітектури тільки підкреслює експресію саме готичного своєрідності цих пам'яток.