Поняття, причини та види правопорушень

Правопорушення – протиправне, винне, суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), за яке настає юридична відповідальність.

Ознаками правопорушення є:

1) соціально небезпечне або шкідливе діяння;

2) протиправне, неправомірне діяння;

3) винне діяння, вина виражається у формі умислу чи необережності;

Намір (умисел) визначається двома формами:

прямий намір буває тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає і бажає настання його шкідливих наслідків;

непрямий намір є тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання.

Необережність також виступає у двох формах:

- протиправна самовпевненість - суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, але сподівається, що вони не настануть.

- протиправна недбалість – суб’єкт не передбачає настання можливості негативних наслідків діяння, хоча повинен і міг їх передбачити.

4) юридично карне діяння.

Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні протиріччя, що завжди наявні в суспільстві.

Основні причини правопорушень:

1. Об’єктивні причини (не залежать від особи, вони зумовлені обставинами) – причини економічного характеру, соціальні причини, обставини особистого характеру, суперечність чинного законодавства основним правам людини.

2. Суб’єктивні причини (пов’язані з самою особою) – темперамент особи, незнання особою вимог закону, конкретні психічні відхилення, схильність людини до вживання алкогольних напоїв, наркотичних або токсичних речовин.

Правопорушення зумовлюються не однією окремою причиною, а відразу кількома.

Залежно від ступеня небезпеки та завданої шкоди правопорушення поділяються на два види: проступки і злочини.

Проступки – менш небезпечні правопорушення (порушення трудової дисципліни, суспільного порядку, невиконання цивільно – правового договору і т. ін.).

Злочини – найбільш небезпечні для суспільства правопорушення, що посягають на значущі соціальні цінності (життя, здоров’я індивіда, власність, безпеку держави, суспільну безпеку і т.ін.). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.

Залежно від виду юридичної відповідальності правопорушення поділяються на:

1) дисциплінарні проступки (наприклад, порушення трудової дисципліни);

2) адміністративні проступки (наприклад, порушення суспільного порядку, правил торгівлі, правил дорожнього руху, які не завдали тяжких наслідків);

3) цивільно–правові проступки (наприклад, невиконання договірного зобов’язання, порушення авторського права);

4) кримінальні правопорушення (злочини).

Правопорушення мають свій склад правопорушення – систему об’єктивних і суб’єктивних ознак, які визначають певне діяння як правопорушення, це його структура, в яку входять:

- об’єкт правопорушення;

- об’єктивна сторона правопорушення;

- суб’єкт правопорушення;

- суб’єктивна сторона правопорушення.

Об’єкт правопорушення – блага чи соціальні цінності, що охороняються нормами права, на пошкодження, позбавлення чи знищення яких спрямоване протиправне діяння (власність, життя, здоров’я людини, державна безпека, порядок управління, честь і гідність особи).

Об’єктивна сторона правопорушення включає протиправне діяння (таке діяння може бути виражене як в активних діях, так і в бездіяльності – невиконанні зобов’язуючих норм), його шкідливі наслідки, причинний зв'язок між протиправними діяннями і шкідливими наслідками, а також місце, час, спосіб, засоби, обставини та умови скоєння правопорушення.

Суб’єкт правопорушення – особа, наділена дієздатністю (яка включає деліктоздатність і здатність укладати угоди), осудна, здатна усвідомлювати свої дії.

Суб’єктивна сторона правопорушення включає мету (ідеальне уявлення про наслідки діяння), мотив (внутрішня причина, яка спонукала до діяння) і провину (поділяється на намір (умисел) і необережність – з їх різновидами).

Реалізація права (норм права) - це втілення приписань правових норм у правомірному поводженні суб'єктів права.

Якщо прийняття нормативно-правового акту - попередній етап правового регулювання, то реалізація норм права - конкретний результативний прояв правового регулювання, оскільки об'єктом останнього є вольове поводження людей і саме такого роду поводження суб'єктів права (учасників суспільних відносин), що відповідає приписанням правових норм - результат дії права й ціль держави.

«Реалізація права» і «правопорушення» - несумісні поняття. Реалізує норму права - правомірне поводження, неправомірне поводження - порушує норму права.

Правові норми реалізуються в різних формах. По характері дій суб'єктів права розрізняють наступні форми реалізації права: використання, виконання, застосування.

Використання права - це поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними своїх суб'єктивних прав, що представляє собою активну реалізацію тих можливостей, які надані їм нормами права (управомочивающими нормами).

Використання або невикористання своїх суб'єктивних прав - добровільна справа громадян, тоді як здійснення своїх правомочий органами держави, їхніми посадовими особами - не тільки право, але й обов'язок.

Виконання права - це активне поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними дій, зазначених зобов'язуючими нормами. Невиконання обов'язків спричиняє юридичну відповідальність.

Дотримання права - це пасивне поводження суб'єктів права, що складає в нездійсненні ними заборонених нормами дій. Недотримання заборон спричиняє юридичну відповідальність.

Використання, виконання, дотримання - т.зв. прості форми реалізації права або т.зв. форми безпосередньої реалізації права, тоді як застосування - складна форма (по характері процедури).

Норма права — це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права.

Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права:

1. Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.

2. Загальнообов'язкове правило поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.

3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата — неперсоні-фікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).

4. Формально-визначене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру -- норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права.

5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженими на те суб'єктами

в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.

6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права. У будь-якій державі існує і виникає величезна кількість норм права. Ці норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою).

Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.

Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів права)

імперативні
диспозитивні

Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обоє 'язків суб'єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки.

Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й обов'язки в окремих випадках, їх називають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.). Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.

Норми права за характером впливу на особу

заохочувальні
рекомендаційні

Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб'єктів, який схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій).

Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб'єктів.

Норми права по субординації в правовому регулюванні

матеріальні
процесуальні

Норма матеріального права — норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство.

Норма процесуального права — норма, що встановлює оптимальний порядок застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.