Розвиток науки міжнародного приватного права

Міжнародне приватне право, починаючи свій розвиток з колі­зійного, пройшло тривалий шлях, сприйнявши стародавнє, зокре­ма староримське, право. Проте останньому так і не була відома розгорнута система колізійних норм. Вона починає формуватися в епоху раннього середньовіччя внаслідок потреби врегулювати тор­говельні відносини. Такі норми містилися, зокрема, у договорах, укладених із греками 911р. князем Олегом і 944 р. князем Ігорем, у «Руській правді», інших джерелах. Значно пізніше, з кінця серед­ніх віків, почала формуватися практика й доктрина про колізії ста­тутів (місцевих законів). Із статутних теорій і виникло колізійне право. Поступово виникала назва нового вчення - міжнародне приватне право.

Вважається, що засновниками доктрини міжнародного приват­ного права були Бартол (1314-1357, Італія), Бальд (1327-1400, Іта­лія), які коментували тексти римського права. В основному ці ко­ментарі стосувалися контрактів, деліктів і заповітів.

Згодом доктрину міжнародного приватного права доповнили: вчення про «автономію волі» сторін, за яким сторони могли засто­совувати до договорів обрані ними звичаї (Шарль Дюмулен, 1500-1566, Франція); твердження про безумовне застосування закону місцезнаходження речі щодо нерухомості (Бертран д'Аржантре, 1519-1590, Франція); теорія про застосування територіального принципу та принципу «ввічливості» («comitas»), яка полягає у тому, що дія іноземних законів відбувається завдяки «міжнародній ввічливості» (Ульрік Губер, 1634-1694; Павло Вут, 1619-1667; Йоганнес Вут, 1647-1714; усі - Голландія).

У XIX ст. вказані теорії, зокрема вчення про «comitas», підтри­мав Джозеф Сторі (1779-1845, США). У його «Коментарях конф­ліктного права» (1834 р.) було вжито термін «міжнародне при­ватне право», який і донині викликає заперечення. Вказувалось, наприклад, що термін «міжнародне» не відображає характеристики джерел цієї галузі права, які в Америці мали переважно внутрішній, міжштатний характер. Важко заперечити несправедливість цих зауважень. Водночас інші терміни: «конфліктне право», «колізійне право» у правовій системі США та інших країн зазвичай повністю не охоплюють предмета галузі.

Не відповідала реальності й критика терміна «приватне» з боку радянських вчених, які вважали, що радянське право не знало по­ділу на публічне та приватне. Проте такий поділ об'єктивно існує у будь-якій правовій системі, хоч може не проводитись формально та не відображатись доктриною права.

Зрештою, вчені не згідні з терміном «право», стверджуючи, що мова йде винятково про технічні правила вибору застосовуваного права, яке регулює конкретні цивілістичні відносини з «іноземним елементом».

У зв'язку з такою критикою, яка іноді лунає й сьогодні, у дру­гій половині XIX ст. розпочинається еволюція цього терміна. Про­понується використовувати, наприклад, терміни «право приват­них відносин» - Зітельман (Zitelmann), «право меж» - Ленхард (Leonhardt) і Франкенштейн, «зовнішнє приватне право» - Раапе і Шнітцер. Але вживання цих термінів не було тривалим. Внаслідок творчих пошуків у європейських державах: Франції, Бельгії, Італії, Іспанії та інших,- у державах Латинської Америки все ж поши­рився термін «приватне міжнародне право». Використовується він і в Австралії. У США поряд з цим терміном все частіше вживаються і стають загальновизнаними терміни «колізійне право» та «конф­ліктне право». Проте ця термінологія є коректною, якщо, по-перше, не йдеться про матеріально-правові норми, наявність яких необ­хідна відповідно до деяких концепцій про джерела міжнародного приватного права; по-друге, якщо брати до уваги лише відмінність між правом двох країн з одного й того ж питання. Недоречно, на­приклад, вживати ці терміни у разі однаковості норм права двох держав, однакового їх тлумачення, однакового результату кваліфі­кації норм права чи правовідношення.

У Росії з кінця XIX ст. і до сьогодні переважно використову­ється термін «міжнародне приватне право». У науковій літературі України термін «міжнародне приватне право» з'явився лише у XX ст. В Україні, як і в Росії, терміни «колізійне» та «конфліктне» право менш поширені.

Загалом юристами було запропоновано понад 20 термінів, яки­ми позначалося поняття «міжнародне приватне право». Проте во­ни так і не отримали широкого визнання. Водночас, хоч назви «приватне міжнародне право», «колізійне право», «конфліктне право» не є повністю вичерпними і коректними в усіх випадках, все ж вони стали загальновідомими та зрозумілими усім. При цьо­му найчастіше доводиться приймати умовний термін «міжнародне приватне право».

У зв'язку з пошуком термінології та з інших причин, учені ак­тивно розвивали доктрину міжнародного приватного права. Ви­значний внесок у її розвиток зробив Альберт Дайсі (1835-1922, Англія), деякі інші вчені. Доктрина права була доповнена, зокре­ма, теорією Фрідріха-Карла фон Савіньї (1779-1861, Німеччина), за якою кожне правовідношення можна тісно пов'язати з певним місцем. Паскуале Манчіні (1817-1888, Голландія) вважав, що «влас­ний» національний закон повинен слідувати за кожною особою, яка перебуває у межах іноземної держави. Згодом важливе місце у розвитку доктрини права посідають праці Е. Бартена (1897, Фран­ція), Ф. Кана (1891, Німеччина). Розвивається доктрина міжнарод­ного приватного права в західних державах і нині. Так, у сучасній правовій доктрині держав Східної Європи важливе місце посіли праці Ж. Сталева (Болгарія) - зокрема, про природу та функції міжнародного приватного права; І. Сассі (Угорщина) - щодо колі­зійних норм у міжнародному приватному праві, питань міжнарод­ного трудового права, міжнародного цивільного процесу, М. Сосняка (Польща) - щодо відповідальності; В. Кнаппа (колишня Чехо-Словаччина) - питання загальної частини вказаної галузі права. Доктрину міжнародного приватного права держав колишньої СФРЮ представляють Б. Айзнер. Т. Бендевський, Б. Благоєвич, Т. Вараді, Н. Катічич, М. Рочкоманович, К. Сайко, М. Єздич та деякі інші.

У Росії наприкінці XIX - на початку XX ст. великою популяр­ністю користувалися праці Д. Мейєра, Н. Іванова, К. Малишева, Ф. Мартенса, А. Пиленко, П. Казанського, Б. Нольде, М. Бруна. Радянський період у розвитку доктрини міжнародного приватного права ознаменований творчим доробком С. Б. Крилова, І. С. Перетсрського, JI. А. Лунца, М. М. Богуславського.

Українську доктрину розвивали В. М. Корецький, Г. К. Мат- вєєв, Ю. Г. Матвєєв, праці яких є актуальними й нині. В останні десятиріччя XX ст. проблеми уніфікації колізійних норм правових актів нашої держави досліджував А. Г. Хачатурян. Питання коди­фікації міжнародного приватного права, шлюбно-сімейних відно­син з «іноземним елементом», комерційних з виходом за межі од­нієї держави та деякі інші є предметом дослідження В. І. Кисіля; проблеми іноземних інвестицій - В. М. Коссака; трудові правовід­носини з «іноземним елементом» - А. С. Довгерта. Вітчизняна док­трина вказаної галузі права збагачена також працями О. А. Підопригори, О. О. Підопригори, М. М. Сибільова, В. Л. Мусіяки. Не­зважаючи на чималу кількість наукових досліджень, доктрина правової системи нашої держави потребує вивчення та аналізу ба­гатьох питань, актуальних для суверенної України.