Музика та театр українського бароко

Театр
В добу барокко головним огнищем українського театру була Київська академія, що в XVII ст. була ще колегіумом. Головні твори українського театру з’явилися власне в ній, а коли деякі твори постали за межами її або й зовсім за межами України, як драми Дмитра Туптала,або драматичні твори Симеона Полоцького,то вони однаково вийшли з Київської академії.Дмитро Ростовський заніс театральне мистецтво з Києва до Ярослава над Волгою, і з його почину розвинувся там театр, з якого вийшли основоположник російського театру Волков, перший великий російський трагічний актор Дмитревской і перший видатний актор-комік російської сцени Шумський.Театрбарокко не любив і уникав інтермедій як окремих творів, а, навпаки, любив комічні епізоди заводити до поважних трагедій. Риторична бароккова драма дуже любила т. зв. персоніфікації, тобто виведення на сцену олицетворених (уособлених) абстрактних понять. Так, у добу барокко вже вважали неблагочестивим виводити на сцену безпосередньо Ісуса Христа та заступали його абстрактними поняттями, як «Мудростьпредвічная», або «Натура людськая», або «Милость Божая».Так само, крім означень Христа, персоніфікувалися Віра, Надія, Любов та інші цнотливі поняття; персоніфікувалися такі поняття, як Фортуна, Блаженство, Virtus тощо, а з другого боку, так само персоніфікувалися і блуди, як Тиранство, Невіріє; до блудів же належала здебільшого і смерть, з якою все змагалися і боролися. Ці персоніфікації виводилися як активні особи і входили в дебати та інші стосунки з людськими конкретними особами.З огляду на високий штиль і дещо риторичну піднесеність бароккових монологів, талановитіші автори визнавали потребу розважити увагу глядача комічними вставками до своїх трагедій, тоді як самостійні інтермедії надто не відповідали високому штилю барокко. Особливо вживав цей засіб розважати комічними вставками поважні драматичні твори Дмитро Туптало.Теоретично узаконив й аргументував це правило Феофан Прокопович — автор трагікомедії «Владимир», присвяченої Мазепі, й автор підручника піїтики, яку викладав у Київській академії і в якій опрацював правила укладання драматичного твору, що вповні відповідали вимогам бароккового стилю. Своїми правилами творення трагікомедії Прокопович став реформатором нашого бароккового театру: до нього драматичні твори не мали твердо установлених форм, вони бували здебільшого на дві дії, але могли мати дій і більше, і менше; не були установлені число дійових осіб і правила їх виходу та відходу зі сцени; не було установлено і самого порядку та розвитку драматичної дії. Все це упорядкування драматичної форми в українському театрі провів Прокопович.Але з другої третини XVIII ст. бароккові форми театру явно почали доживати. Приходила доба рококо з вимогами легшої творчості, і псевдокласичні трагікомедії суспільством уже важче сприймалися і менше викликали натхнення у виконавців.

Музика.

У зміні стилів ренесансу, барокко й рококо, коли кожен із них у властивих йому формах розвиває здобутки попереднього, центральним, власне серединним, є барокко: саме в добі цього стилю з властивим йому бурхливим поривом барокко сміливо розвиває ті нові здобутки, які в добі ренесансу сприймалися обережно, вдумливо й глибоко перепрацьовувалися до погодження із старими традиціями.

Кількаголосний гармонійний партесний спів пишно розвивається в практиці церковних хорів по всій Україні, але головними музичними центрами його є хори українських братств та більших монастирів (особливо Лаври).Тут появилися свої музикально освічені диригенти-протопсальти, які іноді бували композиторами (принаймні аранжерами), а іноді — й теоретиками гармонійного партесного співу.

В добі барокко почали появлятися продукти шкільної творчості, напівдуховні — напівсвітські твори — псалми і канти, зложені здебільшого для хору a capella на три голоси з дуже фігурованим басом.В добі барокко появилися й перші друковані ноти, до яких треба зачислити львівське видання «Ірмологіон», яке почав друкувати Шумлянський у 1700 p. ł яке дійсно вийшло в 1707 р. Тоді ж появилися й друковані підручники до теорії музики; автор такого підручника — композитор і теоретик музики Микола Павлович Дилецький.В Смоленську в 1677 р. Дилецький видав свою працю «Граматика пінія мусикійскаго» в шести розділах. Наступного року він цю ж працю з деякими змінами передрукував у Вільно в польському перекладі під заголовком «Ідеї граматики Мусикійської»; нарешті, ще через рік, у 1679 р., осів у Москві й там ще раз видав свою «мусикійську граматику» в «словянском діалекті», присвятивши це видання відомому московському меценатові Григорієві Строганову.