Поняття та призначення адміністративного процесуального права

Адміністративний процес і процесуальне право поняття не тотожні. Процес - система дій; процесуальне право - система норм по впровадженню цих дій.

Адміністративно-процесуальне право - це сукупність встановлених обов'язкових правил, які визначають процедури розгляду, вирішення конкретних адміністративних справ у сфері державного управління, адміністративної юрисдикції та інших галузей суспільних відносин.

Як правило, адміністративно-процесуальні норми реалізуються у формі і методами адміністративного процесу, яким є визначений законом порядок просування дій, спрямованих на досягнення певного юридичного ефекту. Ці дії офіційно встановлюються нормами адміністративно-процесуального права і групуються у окремі провадження. Кожне провадження у складі адміністративно-процесуального права - це сукупність процесуальних норм, об'єднаних спільною для них функцією.

За допомогою норм процедури вводяться до адміністративного процесу як окремі провадження. Під процедурою необхідно вважати офіційно встановлений або прийнятий за звичаєм порядок ведення, обговорення, розгляду, оформлення, виконання справ управлінського чи юрисдикційно-го характеру.

Тобто, можна прийти до висновку, що поняття "адміністративно-процесуальне право" ширше поняття "адміністративний процес", який є формою реалізації цього права у вигляді окремих проваджень. Співвідношення між адміністративно-процесуальним правом, нормою, процедурою та провадженням можна відобразити схемою: процедура - процесуально-правова норма - провадження (все разом) є не що інше як адміністративно процесуальне право.

Слід мати на увазі, що адміністративний процес можна розглядати як у "широкому", так і у "вузькому" розумінні. У першому випадку адміністративний процес включає в себе як юрисдикційні, так і процедурні провадження, які розглядаються і судами, і спеціально уповноваженими органами виконавчої влади. Або у широкому розумінні адміністративний процес - це встановлений законом порядок розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління), в другому - тільки як провадження в справах про адміністративні проступки і застосування до правопорушників адміністративних стягнень [3, с.183]. Іноді, адміністративний процес, у вузькому розумінні, розглядають як юрисдикційні провадження, а також розгляд справ із застосуванням заходів адміністративного примусу.

Адміністративний процес - це врегульований адміністративно-процесуальними нормами порядок вирішення індивідуальних справ відповідними органами держави, їх посадовими особами при здійсненні функцій державної виконавчої влади, а також спорів, що виникають між органами державної виконавчої влади, їх посадовими особами та іншими суб'єктами адміністративно-правових відносин [11, с.22].

СОЦІАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

Адміністративне право є однією з найрельєфніших галузей публічного права України. За допомогою засобів адміністративного права (норми, відносини, законодавство, компетенція суб'єктів, способи реалізації норм) здійснюється зовнішнє вираження і юридичне оформлення публічного інтересу в управлінні.

Публічний інтерес — це інтерес соціальної спільності, що визнаний, задоволений державою. Визнання публічності інтересу здійснюється шляхом його правового (юридичного) забезпечення (фіксації в нормах і встановленні механізму реалізації).

Як таку спільність можна розглядати все населення України. Найяскравішим прикладом визнання публічності його інтересів є норми Конституції України 1996 р. (щодо права на підприємницьку діяльність — ст. 42, на власність — ст. 41, недоторканність житла — ст. ЗО, таємницю листування — ст. 31 та ін.).

Такою спільністю є населення окремого регіону, наприклад, Автономної Республіки Крим, її інтереси визнано публічними відповідно до норм Конституції Автономної Республіки Крим 1998 р. Це використання російської мови в усіх сферах громадського життя (ч. 2 ст. 10); правова, організаційна, фінансова, майнова, ресурсна самостійність автономії (ч. 2 ст. З та ін.).

Такими спільностями є окремі групи людей. Наприклад, інтереси працівників міліції визнано публічними за допомогою забезпечення їх нормами Закону України «Про міліцію» 1990 р. Аналогічним чином визнано публічними інтереси державних службовців (Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХП), іноземців (Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 p.), споживачів (Закон України «Про захист прав споживачів» в редакції від 15 грудня 1993 р.) тощо.

Визнання інтересів публічними є умовою та гарантією існування й розвитку відповідних спільностей. Визнання публічними управлінських

інтересів перетворює їхніх носіїв на суб'єктів публічного управління (державного чи громадського).

Визнання публічними саме управлінських інтересів — соціальне призначення адміністративного права.

Існує досить багато визначень адміністративного права, що містяться в навчальній і науковій літературі.

Наприклад, такі.

Адміністративне право може бути визначене як сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які складаються у сфері державного управління[1].

Адміністративне право як галузь права є система правових норм, що видаються органами виконавчої влади й іншими органами для організації і функціонування державного управління, регулювання функціонально-юридичних режимів, забезпечення юрисдикційно-охоронної діяльності й участі громадян[2].

Адміністративне право являє собою самостійну правову галузь, об'єктом якої є аналітичне дослідження суспільних відносин у сфері діяльності виконавчої влади[3].

Адміністративне право є однією з провідних, базових галузей українського права, нормами якого регулюються суспільні відносини, що складаються здебільшого у сфері державного управління в процесі здійснення виконавчої влади[4].

Адміністративне право — це галузь права (сукупність правових норм), що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої і розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньоорганізаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридичне владних повноважень[5].

Кожне визначення відображає найважливіші, на думку їхніх авторів, ознаки адміністративного права й у цьому змісті є справедливими. Разом з тим ще не сформульовано визначення, яке б містило всі особливості цієї галузі.

На жаль, дослідники не відобразили у наведених дефініціях належність адміністративного права до права публічного. Навіть Ю. А. Тихомиров, автор першого на пострадянському просторі підручника «Публічне право» (1995) цього не зробив.

Тому є сенс заповнити цю прогалину. Виходячи із соціального призначення адміністративного права, можна запропонувати таке його визначення.

Адміністративне право — це галузь права, засобами якої (норми, відносини, законодавство, методи, форми, компетенція суб'єктів, способи реалізації норм) формуються публічно-управлінські відносини, а також організується і забезпечується публічно-управлінська діяльність.

Адміністративне право — найбільш об'ємна, мобільна, нестабільна й одна з найскладніших юридичних галузей.

Немає такої галузі державного чи громадського життя, яке б не регулювалося адміністративним правом. Його лорми регулюють діяльність структур виконавчої влади, місцевого самоврядування, державних і недержавних підприємств, установ, організацій, їхній вплив постійно відчувають на собі конкретні люди.

Нас оточує величезна кількість усіляких загальнообов'язкових правил, які регулюють поведінку людини в громадських місцях, установах, на транспорті та ін. Службові відносини, відносини між громадянами та органами держави, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями будуються відповідно до адміністративно-правових приписів.

Правила дорожнього руху, поводження у транспорті, правила водокористування, санітарно-гігієнічні, пожежної і радіаційної безпеки, а також багато інших — сфера впливу адміністративних установлень.

Норми адміністративного права охороняють відносини, що складаються під впливом цивільної, трудової, сімейної й інших галузей права.

З курсу «Теорії держави і права» відомо, що вся правова система поділяється на галузі, що класифікуються за трьома головними групами:

1) профілюючі (первинні, фундаментальні, самостійні) — конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право та їх процесуальні аналоги;

2) спеціальні — земельне, фінансове, трудове, сімейне, виправно-трудове право;

3) комплексні — господарське, сільськогосподарське, природоохоронне, житлове, морське право тощо.

До профілюючих належать галузі, які концентрують у собі головні й вихідні у системі права юридичні режими, первинні юридичні засоби. Внаслідок цього вони утворюють юридичне ядро, юридичну основу змісту всіх галузей права. Правові режими інших галузей грунтуються саме на цих вихідних юридичних режимах.

Адміністративне право також належить до категорії фундаментальних. У зв'язку з цим слід підкреслити, що в умовах адміністративної реформи значно підвищується його роль як особливого інструмента в кардинальній перебудові всієї системи державної виконавчої влади.