Винайдення вогню

Давно вже було відомо про чудодійні властивості вогню, що стихійно виникав у результаті удару блискавки. Способи його добування винайдено ще первісною людиною. Енергійне тертя двох шматків дерева — один із таких способів. Самозапалювання деревини відбувається при температурі вищій 300 °С. Тож зрозуміло, яких м'язових зусиль необхідно докласти для локального розігрівання деревини до такої температури. Проте оволодіння цим способом було найбільшим досягненням, тому що дозволило людині значною мірою зняти із себе залежність від клімату, а значить, розширити простір для існування.

Висікання іскор при ударі каменю об шматок піриту FeS₂ і підпалювання ними обвуглених шматків дерева або рослинних волокон було другим способом одержання вогню.

Оскільки ці способи були недосконалими та трудомісткими, людині доводилося постійно підтримувати палаюче джерело вогню. Для перенесення його у Давньому Римі використовували дерев 'яні палички, умочені в розплав сірки.

Пристосування для одержання вогню, засновані на хімічних реакціях, почали робити наприкінці XVIII ст. Спочатку це були дерев'яні лучинки, на кінчику яких у вигляді голівки закріплювалися калій хлорат (бертолетова сіль — КСІО₃) і сірка. Голівку вмочували в сульфатну кислоту, відбувався спалах й лучинка загоралася. Людина була змушена зберігати небезпечну сульфатну кислоту, що було вкрай незручно. Проте це хімічне «кресало» можна розглядати як прабатька сучасних сірників.

На початку XIX ст. німецький хімік І.Деберейнер винайшов більш досконале, але й більш складне кресало. Він виявив, що струмінь водню, спрямований на губчасту платину, запалюється на повітрі. Губчаста платина виконує роль каталізатора. Для використання цього засобу при одержанні вогню в побуті ним було створено невеликий скляний прилад. Водень утворювався приведенням у контакт металічного цинку та сульфатної кислоти. Таким чином, одержання полум'я та його гасіння забезпечувалося повертанням крана, що спричиняє контакт (або розділяє кислоту й метал). Кресало Деберейнера можна вважати прабатьком сучасної газової або бензинової запальнички.

У сучасній запальничці процес запалювання відбувається під дією іскри, що виходить від згоряння найдрібнішої частки «кременя», зрізаної зубчатим коліщам. «Кремінь» являє собою суміш рідкоземельних металів (лантаноїдів). У роздрібненому стані ця суміш є пірофорною, тобто самозаймається на повітрі, утворюючи іскру.

Однак більш ранній пірофор виготовляли із суміші поташу К₂СО₃, І висушених квасців K ₂S0₄ – АІ₂(S0₄)₃. До нього додавали дрібнодисперсне вугілля або сажу і розжарювали без доступу повітря. Порошок охолоджували і поміщали в герметично закритий посуд, звідки його діставали за необхідності. Для добування вогню порошок висипався на губку, вату або ганчірки і вже в повітрі займався. Вважають, що при прожарюванні суміші на часточках вугілля, що залишилися, утворюється дрібнодисперсний металічний калій, що, окиснюючись на повітрі, служить ініціатором займання.