Нагромадження 1 page

«Саме так, я й кажу, зовсім як минулого тижня!» (Коментар щодо реклами джинсів, почутий у трамваї в Осло)

Першою справжньою американською «мильною оперою», яка мала успіх у Скандинавії, була «Династія». Вона була запропо­нована зацікавленій і схвильованій аудиторії у тому самому році, коли в цих країнах завдяки супутникам і кабельній передачі з'явилося багатоканальне телебачення, а саме у 1983. Як і тисячі інших, мої друзі і я у перший вечір «Династії» посідали на кухнях і ввімкнули наші старі чорно-білі телевізори, щоби вияснити, що ж це таке. Через кілька тижнів ми вирішили, що все зрозуміли, і перестали дивитися цю програму, бо мали й що іншого до роботи (головним чином сиділи у вечірніх костюмах і тупо дивилися просто себе на похмурих концертах, які були декоровані, аби виглядати, як покинуті фабрики). Ішли роки. Шість років згодом я виїхав до тропічного Тринідаду в Карибському морі для проведення етнографічних польових досліджень. У Тринідаді, як виявилося, значна частина населення дивилася «Династію» (хоча інші «мильні опери», особливо «Молоді й невгамовні», яку показували вдень, були навіть ще популярнішими). Я узяв напрокат телевізор і знову почав дивитися «Династію», оскільки золоте правило антропології пропонує тим, хто проводить польові дослідження, намагатися робити все те, що роблять аборигени.

Я не дивився цей серіал протягом шести років, і мені вистачило близько ЗО секунд, щоби знову увійти в сюжет. Як і інші програми такого ж роду, «Династія» була пристосована до багатоканального формату. Вона робилася з усвідомленням того, що глядачі під час перегляду нервово крутитимуть в руках пульт дистанційного управління, готові перемкнути канали при перших же ознаках інертності. Вона передбачала рекламні паузи що сім хвилин чи близько того, тому кульмінації були частими й перебільшеними. Ціна такої напруженої, швидкої драми — брак розвитку. Як і інші серіали такого ж роду, «Династія» була драмою, яка нерухомо стояла на неймовірній швидкості.

МОМЕНТ ВИКЛЮЧАЄ РОЗВИТОК

До 1970-х років більшість європейських країн мали один, два або максимум три національні телевізійні канали. Багато з них контролювалися державою і не мали рекламних пауз. До початку чи середини 1970-х років у багатьох країнах домінували чорно-білі програми. Одним із найпопулярніших серіалів того часу була «Сім'я Ештон» за романом Джона Фінча. Цей серіал, надзвичайно серйозна розповідь про англійську сім'ю часів Другої світової війни, був типово повільним і кумулятивним. Якщо хтось пропускав хоч один епізод, то губилася нитка розповіді, оскільки люди та їхні стосунки змінювалися по ходу оповіді. Серіал передбачав лояльних, терплячих глядачів, у яких було небагато галасливих альтернатив. У цей спосіб серії могли базуватися на ритмі, коли конкретні події неспішно відбивалися на всіх дійових особах, накладаючи свій відбиток і на майбутній розвиток дії. Якщо «Династія» ґрунтувалася на вибуховому моменті, то в основі «Сім'ї Ештон» лежав лінійний час і органічний розвиток.

Цей приклад був вибраний не тому, що він особливо цікавий сам по собі, а тому що він ілюструє фундаментальну зміну в нашій культурі: від відносно повільного й лінійного до швидкого й моментального. Телебачення протягом кількох останніх десяти­літь ставало чимраз швидшим засобом інформації, і такі самі зміни відбулися на радіо, яке в цілому, як здається, стає дедалі гарячковішим і збудженішим, чим більше каналів ми маємо до вибору. Крім того, відмінність між цими двома телевізійними серіалами така сама, як і відмінність між WWW та книжкою. Книжка послідовна: ви починаєте з 1 сторінки й читаєте її у визначеному порядку. Письменник контролює процес читання і тому має можливість конструювати кумулятивний, лінійний сюжет або хід міркувань. Читачка (більшість читачів — це жінки) досягає щораз нових плато знань або розуміння в міру того, як долає текст. У кожному разі, це ідеальне зображення акту читання.

Між мережею і бібліотекою паперових публікацій є декілька засадничо важливих відмінностей. Передовсім інформація в мережі не організована — ані за алфавітом, ані якимось іншим чином. Різні теми й сторінки поєднані між собою іноді у випадковий спосіб. Мережа не є також ієрархічною, мільйони існуючих сайтів доступні усі на одному рівні.

Активні користувачі WWW роками відчували, що це густі й громіздкі джунглі, які стають трошки густішими й темнішими кожного дня. Коли блукаєш Мережею у пошуках інформації, якої там, схоже, немає (незважаючи на 100.000 позицій в Aha Vista), то кортить зробити висновок, що Мережа — це реальне втілення філософської байки Хорхе Луїса Борхеса про вавілонську бібліотеку. У цій міфічній бібліотеці окрім усіх книжок, які були написані, містилися усі книжки, які могли б бути написані — тобто усі можливі комбінації літер алфавіту. Усе там є, але все інше там також є, і — як майже усюди — в Мережі також спра­цьовує закон Мерфі: за нормальних умов ви знайдете там спершу все інше. Як сказав один з дослідників засобів інформації: інтернет схожий на великі океани. Вони повні золота, але потрібні шалені гроші, щоб освоїти хоча б маленьку його частинку. Мережа нецензурована, демократична і хаотична. Там усе вже нагромад­жене поверх усього іншого, але вона все ще трошки виростає кожного дня.

ФІЛЬТРИ ПРОТИ ФРАГМЕНТАЦІЇ НЕ УСУВАЮТЬ ФРАГМЕНТАЦІЇ

Найважливішим інструментом, необхідним для мандрів по Мережі, не є ані надшвидкий комп'ютер з великою кількістю запам'ятовуючих пристроїв зі швидкою вибіркою, ані з'єднання по широкому діапазону чи останні новинки в мережевих браузерах (хоча все це допомагає), а хороші фільтри. Як вже згадувалося кілька разів, у інформаційному суспільстві не існує дефіциту інформації. Її є надто багато. Без можливості відфіль­тровувати ту наявну інформацію, яка не потрібна, людина загубиться і буквально потоне в нулях і одиничках.

Багато хто прагне допомогти користувачам орієнтуватися в Мережі, не в останню чергу тому, що це може бути вигідним. Декількома з найбільш економічно процвітаючих у кіберпросторі є компанії, які спеціалізуються у пошуку в Мережі. Першою була «Yahoo!», а зараз найбільшою є «Alta Vista». Часом говорять, що сторінки цих генераторів пошуку — це єдині web-сторінки, які можуть конкурувати в популярності з головними порногра­фічними сайтами. У своїй найпростішій формі вони функціо­нують як цифрові покажчики. Якщо ви, наприклад, хочете простежити дії саксофоніста Дідьє Малерба протягом кількох

останніх місяців або прочитати про сьогоднішню політичну ситуацію в Косово чи про останні операційні системи від «Apples-, ви набираєте ключові слова і протягом кількох секунд отримуєте список виходів на відповідні web-сторінки, найчастіше марний список, що містить тисячі адрес. Тоді ви звужуєте пошук, щоб він включав, скажімо, «+Apple+OSX+download», і незабаром маєте цілком придатний для роботи список, що складається з менш ніж ста позицій. Ви звузили всесвіт до того мікроскопічного сегмента, який вас цікавить.

Пошук за допомогою Alta Vista чи подібного засобу є не більш досконалим, ніж пошук у цифровому телефонному довіднику. Однак постійно розробляються нові методи для фільтрування інформації, чи то з метою допомогти розгубленим користувачам Мережі захиститися від небажаної інформації, чи з метою щось їм продати. Методи, використовувані в останньому випадку, часто бувають винахідливими й спокусливими. Вже декілька років www.amazon.com вітає мене наступним чином — як і мільйони інших покупців: «Привіт, Томасе! Ми хочемо порекомендувати тобі!» — а далі декілька «гарячих» назв у тих галузях, які, згідно з програмами «Amazon», знаходяться у сфері моїх інтересів. Часто, однак, фільтри є менш ніж функціональними. Якщо ви відчуваєте, що світ ще недостатньо хаотичний, я рекомендую вам вечір читання з категоріями Yahoo! як відправною точкою.

У старі часи більшість з нас були схильні сприймати інформацію, яку нам пропонували, чи була то щоденна газета чи радіоновини. Сьогодні свобода вибору необмежена. В Мережі можна прослуховувати канали Midwestern C&W, можна замовити спеціалізовані послуги в програмах новин — скажімо, можна відмовитися отримувати сумні новини про війну й насильство, можна щоденно відстежувати погоду в Малайзії чи курс акцій на біржі в Хараре або можна читати все про найновіші пропозиції Голівуду, і нічого більше. Такі види послуг на замовлення доступні з декількох джерел і в різних форматах (електронна пошта, web, WAP). На Microsoft News можна вибрати власні категорії, від бізнесу й здоров'я до погоди, спорту й подорожей; «America Online» має web-центри з матеріалами про що завгодно, від автомобілів до наукових досліджень і місцевих новин. Інші види послуг включають UnCoverReal, яка пропонує регулярно пересилати вам електронною поштою змісти ваших улюблених журналів.

У попередньому розділі я вже вказував, чому існує нагальна потреба в подібному фільтруванні; ясно також, що якщо такі фільтри (і значно досконаліші їх версії) стануть достатньою мірою поширеними, то врешті-решт мало що залишиться від національ­ної суспільної тематики. Тоді не буде гарантії, що ваш сусід чув про останні урядові бюджетні скорочення чи про останню авіакатастрофу. Може статися навіть таке, що він був настільки поглинутий новинками програмного забезпечення від «Apple», що блаженно несвідомий постійно трагічного становища англійської національної збірної з футболу. На відміну від добрих старих медіа (таких, як газети й національні телевізійні канали), новини в Мережі не прив'язані до місця і не мають чітких пріоритетів. Усе засадничо таке ж важливе, як і усе інше, а крім того, усуваються відстані, а це означає, що доступ до електронного видання «Hindu» нічим не важчий, ніж до відповідного видання «Independent».

Оскільки в Мережі є все і не існує соціально усталених про­цедур для розмежування бажаної і небажаної інформації, то кожен індивід вимушений шукати свої власні шляхи, витворюючи свій власний, особистий зріз світу. (На жаргоні програмного маркетингу це називається «підстроювання».)

Промовистим образом того, в якому напрямку відбувається сьогодні розвиток, є популярна зараз система для цифрового зберігання музики, МРЗ (в час, коли читаються ці рядки, вона вже може бути замінена на МР4). Більшість людей усе ж купують музику на компакт-дисках, які є прямим продовженням старих вінілових довгограючих платівок. Як і друкована книжка чи газета, компакт-диск є викінченим, завершеним продуктом, що має початок, середину і кінець. Тут не можна вирізати й доточувати зміст за власною примхою; навіть якщо комусь дуже не подобається надто відверта перша частина п'ятої симфонії Бетговена, він не може замінити її увертюрою однієї з опер Вагнера. Подобається чи не подобається, але так воно є.

МРЗ — це файловий формат для електронної передачі музики. Існують як віртуальні плеєри (для використання на комп'ютері), так і фізичні плеєри типу Walkman, а в Мережі є величезні запаси музики, яку кожен може собі перекинути. Після декількох судових процесів (найвідоміший з яких був пов'язаний з популярним сайтом Napster) люди, схоже, чимраз більше будуть вимушені платити за переписування музики, яке досі найчастіше

було безкоштовним (і невизначеним законодавчо, щоб не сказати більше). Коли хтось купує п'яту симфонію Бетговена, він платить за пароль, який дозволяє одноразовий перезапис усієї симфонії. Потім, маючи симфонію у форматі МРЗ, людина може нарешті уникнути тієї втомлюючої першої частини або, скажімо, повільної другої частини; можна відредагувати твір, як кому хочеться. На відміну від завершеного компакт-диска, репертуар МРЗ містить лише ті твори, які слухач відібрав сам, — скажімо, — мелодію у виконанні «Oasis», другу частину четвертої симфонії Малера, першу частину другого струнного квартету Бартока, два класичні твори Бітлів і старий запис Майлза Девіса і Джона Колтрейна. Потім можна переписати все це на портативний МРЗ плеєр і слухати в машині чи в метро.

МРЗ — це конкретний приклад логіки Мережі. В принципі, там є все, і кожен окремий користувач складає свою власну, особисту цілість з окремих фрагментів. МРЗ відрізняється від компакт-диска так само, як Мережа відрізняється від книжки. Інтернет чудово з цим співвідноситься і також є, принаймні двояким чином, важливою спонукальною причиною превалю­ючої неоліберальної ідеології. Всесвітня мережа (і багатоканальне телебачення, і МРЗ, і «гнучка робота»...) пропонує свободу і вибір цілими відрами. У дефіцит, окрім усього іншого, ми повинні занести «внутрішню єдність, осмислений контекст і повільність».

ШМАТОЧКИ ЗАМІСТЬ ЦІЛОСТЕЙ

Ми потихеньку наближаємося до головного моменту в цьому розділі, і в якості прелюдії я додам ще один аспект до опису інтернету. Теоретик літератури Маршал МакЛюен (1915-1980), який уславився в 1960-і роки як теоретик медіа, написав якось про різницю між «дотичною» і «оптичною» культурами, яка стосується різного використання органів чуттів в умовах різних режимів інформаційної технології. Згідно з МакЛюеном, досучасні люди жили в «дотичній гармонії» — усі чуття були рівноправними й функціонували як цілість, як єдність. «Аудіо-тактильні» відчуття (слух і дотик) були необхідними і для досвіду, і для знань. З приходом письменності зорові відчуття взяли гору й придушили всі інші. (Це виявилося вже у Платона, пригадайте лиш його притчу про печеру!) Люди таким чином дедалі більше ставали загальмованими й обмеженими. Письмо

дало нам «око замість вуха», а, за МакЛюеном, це зумовило свого роду втрату Господніх милостей. На його думку, чистий, лінійний текст — це фрагаентуючий і редукуючий засіб, який усуває читача від повного досвіду з максимальним використанням усіх його чи її органів чуттів. У телебаченні МакЛюен побачив можливість відновити оту єдність чуттів, яку знищив прихід письма. І він з великим — дехто сказав би незрозумілим — оптимізмом ставився до цього нового засобу інформації, коли писав свої найважливіші книжки у 1960-і роки.

Через півтора десятиліття після смерті МакЛюен був проголошений часописом «WIRED»- святим патроном інтернету. Багато з того, що він казав про нові медіа (особливо про телебачення) взагалі, на диво добре стосується WWW. Я погод­жуюся з головним напрямком міркувань МакЛюена, але мій висновок — повністю протилежний. Не книжка, а телебачення функціонує як фрагментуючий чинник. Книжка відрізняється від WWW так, як одноканальне телебачення відрізняється від багатоканального, а лінійний час — це цінний ресурс, який ми не можемо дозволити собі втратити. У цьому контексті хочеться запропонувати цілу низку опозицій, які можуть проілюструвати перехід від індустріального до інформаційного суспільства, від творення націй до глобалізації, від книжки до монітора. Ми можемо, наприклад, відобразити зміни таким чином:

Індустріальне суспільство Інформаційне суспільство

Компакт-диски / вінілові платівки МРЗ

Книжка WWW

Одноканальне телебачення Багатоканальне телебачення

Лист Електронна пошта

Стаціонарний телефон Мобільний телефон

... і якщо ми вже говоримо про це, то чому б не вказати:

Серійна моногамія

Епоха гнучкої роботи

Ширина

Фрагментована одночасність

Дефіцит свободи від інформації

Більше щодо цих останніх пунктів — у заключних розділах. Зараз я зосереджуся на одному наслідку нового інформаційного

режиму і підтримаю МакЛюена щодо вирішального моменту: припливні хвилі фрагментів інформації, типових для нашого суспільства, стимулюють спосіб мислення, який менше нагадує чітке, логічне, лінійне мислення, характерне для індустріального суспільства, аніж вільно-асоціативне, поетичне, метафоричне мислення, яке характеризувало багато не-сучасних суспільств. Замість упорядковування знань в чіткій послідовності інформа­ційне суспільство пропонує каскади деконтекстуалізованих знаків, більш чи менш випадково поєднаних між собою.

Причиною цієї зміни не є ані поява WWW, ані багатоканального телебачення самих по собі. Справжньою причиною є факт, задокументований у попередньому розділі: що існує швидке зростання в усіх сферах, пов'язаних з інформацією, але часу для її переварювання — не більше, ніж колись.

СУЧАСНА КУЛЬТУРА МЧИТЬ НА ПОВНІЙ ШВИДКОСТІ, НЕ РУХАЮЧИСЬ З МІСЦЯ

Говорячи інакше: прискорення та експоненціальне зростання — ці близькі родичі — ведуть до вертикального нагромадження. Оскільки фланги зарезервовані для невеликих груп з особливими інтересами (наприклад, прогресивний рок, теоретична фізика, старі автобуси, соціально-антропологічний метод, грецька поезія), то чимраз більше й більше нагромаджується в середині. Якщо перейти від просторової метафори до темпорального виміру, то це означає, що оскільки немає порожнього часу для поширення в ньому інформації, то вона стискається і нагромаджується в часо­вих проміжках, які стають щораз коротшими. В центрі з'являють­ся височенні будівлі, в передмістях — розложисті бунгало. Та сама логіка, яка характеризує «Династію» та подібні багатокана­льні, фінансовані рекламодавцями телевізійні серіали, зумовлює й те, що найбільш конкурентоздатними програмами новин є найкоротші, що рекламні паузи стають чимраз коротшими — і, звісно, я подам більше прикладів пізніше.

Концепція вертикального нагромадження узята з книжки, яка — от тобі й маєш! — розглядає прогресивний рок, музичний жанр, який був особливо популярним серед довговолосих, одягнених у шинелі хлопців і чоловіків у першій половині 1970-х років і який був більшою чи меншою мірою витіснений в андерграунд, коли панк примусив домінуючу молодіжну культуру

не тільки зневажливо висміювати кожного, хто наважувався вийти на сцену з купою синтезаторів, але й зробив чеснотою невміння як слід грати на інструменті. Як і усе інше, прогресивний рок був заново пробуджений зумовленими інтернетом хвилями ретро у другій половині 1990-х років — часом, слід визнати, зі згубними наслідками. Північноамериканський професор філософії Біл Мартін у своєму обширному виступі на захист тих груп, які він любить (від «Yes» до «King Crimson»), спробував пояснити, що, на його думку, негаразд із комп'ютерною і студійною танцювальною музикою останнього десятиріччя, включаючи «хаус», «техно», «драм-н-бас», та іншими жанрами, між якими є мало чого спільного окрім того, що їх можна визначити як різновиди нелінійної, повторюваної, ритмічної танцювальної музики. Це музика, якій, на його думку, бракує секвенції і напрямку і яка — на відміну від, скажімо, Бетговена, Майлза Девіса і «Led Zeppelin» — нікуди не веде. Задоволення від такої музики досягається тим, що ви входите в кімнату, наповнену звуком, де має місце велика кількість акустичних ефектів, і залишаєтеся там, поки вона не перестане здаватися неприємною. Мартіну більше подобається лінійна музика, яку характеризує внутрішній розвиток — хоча часто вона може певною мірою імпровізуватися. Про нову ритмічну музику він говорить так:

Як і з постмодерною архітектурою, ідея цього нагромадження полягає в тому, що будь-який звук може, в принципі, спів­існувати з будь-яким іншим звуком. Однак, так само, як навіть найеклектичніша будівля-пастиш все одно повинна мати якийсь фундамент, який утримує її на землі, так і вертикально нагромаджена музика часто залежить від напосідливого ритму. Цілі шари трансу нагромаджені поверх танцю, часто без будь-якої стилістичної цілісності.

Мартін сумнівається, що ця музика зможе створити щось Дійсно нове. «Підхід вертикального нагромадження непрямим (чи навіть прямим) чином погоджується з думкою, що музика (чи мистецтво в цілому) полягає сьогодні лиш у випробовуванні комбінацій, заповненні клітинок». Я не стану ризикувати своєю особистою дружбою з адептами трансу, підтримуючи це твердження, але зате хочу привернути увагу до того факту, що

Мартін ненароком подав прекрасний опис одного з аспектів тиранії моменту: цілі гори нашарувань, одне поверх іншого, кожне вільне місце заповнене, і мало в чому проглядається внутрішня єдність.

НАГРОМАДЖЕННЯ ЗАМІНЮЄ ВНУТРІШНІЙ РОЗВИТОК

Винятково обдарований музикант і композитор Брайан Ено є одночасно хрещеним батьком і піонером багатьох явищ у новій ритмічній музиці. Ще в 1970-і роки він розробив поняття «обволікаючої музики», нелінійної музики, яка могла б функціонувати як акустичні шпалери, але яка також призначена «настільки ж для слухання, як і для ігнорування», як сказано у нотних примітках до «Музики для аеропортів».

Мало хто знає область ритмічної музики краще від Ено. У 1995 році він вів щоденник, який опублікував (ймовірно, відредагований варіант) наступного року. 8 вересня він зробив запис про «фази» популярної музики, починаючи від появи рок-н-ролу. Він пропонує десять фаз плюс одинадцяту, яку поміщає в найближче майбутнє. В нашому контексті цікавою є категорія Ено під номером 10, тобто період 1991-1995 років, до часу написання. Тоді як інші епохи мають назви, наприклад, «синтез поп, 4-й вимір» або «глем», 1990-і роки він характеризує так: «Див. '64-'68, додай 76-78». Іншими словами, нічого нового, лиш парафразування попередніх напрямів. Мої безпосередні враження — як помірно зацікавленого спостерігача — підтверд­жують точку зору Ено: вже декілька років ми, схоже, маємо усе одразу. Існують усі можливі напрями «ретро», а гучні імена минулих епох залишаються гучними і сьогодні або — як у випадку з уельським співаком Томом Джонсом — відроджуються тими, хто сумує за старими часами. Окрім нелінійної, постійно повторюваної музики 1990-і роки стали свідком великого успіху поп-груп, котрі звучали майже як «Бітлз», груп «важкого металу», які починали там, де закінчили «Purple» і «Zeppelin» в середині 1970-х років, «нео-психоделічних» груп, які нагадували «Soft Machine» 1968 року чи «Pink Floyd» 1965 року — і одночасно справжніми зірками запишаються такі артисти, як Ділан, «Stones» і Сантана, які не виходять з моди майже 40 років.

Точно так, як прогресивна політика живиться лінійною вірою в прогрес — сильною, моральною ідеєю розвитку, — так і

прогресивний рок (і багато інших різновидів музики) мав внутрішньо притаманну віру в прогрес. Музиканти хотіли підняти свій різновид музики до нових висот, порвати з минулим, створити щось нове й краще. Мартін розглядає відмінність між цією концепцією і новою нелінійною музикою як приклад відмінності між модерном і постмодерном — і дуже невдало, бо модерністська сучасна музика була нелінійною протягом майже ста років.

У кожному разі, з цього ідіосинкразичного (і далеко не показового) розгляду напрямів у популярній музиці випливають два загальні положення, які можуть бути безпосередньо пов'язані з обговорюваними проблемами.

По-перше, нагромадження напрямів означає, що немає змін, сама лиш циркуляція у замкненому циклі. Рок і поп — це, можливо, поверхові явища, але вони є також барометрами. Коли такі клони «Бітлів», як «Oasis», такі геріатричні групи, як «Stones», і круглощокі співаки різновиду Філа Колінза (хто б повірив у 1975 році, що цей чоловік — який у кращому випадку грав на барабанах, як швидкісний восьминіг — перетвориться в Елтона Джона?) є безумовними майстрами у своїй галузі, то це може бути симптомом культури, що не здатна оновлювати себе. Як говорить Мартін: немає справжньої творчості, лиш неперервний потік нових комбінацій. Я повернуся до цього в заключному розділі й твердитиму, що заповнення прогалин, типове для тиранії моменту, є великою мірою згубним для творчості. Нове несподівано постає з прогалин, витворених зазорами в бюджетах часу, а не з переущільнених розкладів.

По-друге, радикально відмінним є становище слухача у випадку рокової/джазової і нової ритмічної музики. Остання тягнеться безперервно; перша має початок, довгу середину (внутрішній розвиток) і кінець або кульмінацію. Цікаво, що індонезійська гамеланова музика була важливим джерелом натхнення для багатьох з тих, що працюють у галузі повторюваної музики, зокрема для композитора-мінімаліста Стіва Рейка. Це музика, яка розвинулася в традиційній, ритуалістичній культурі, Що не має лінійної концепції розвитку. Зв'язок з гамелановою музикою є достатньо цікавим, враховуючи МакЛюенову (і мою) точку зору стосовно того, що нелінійний, по суті, спосіб буття в часі посилюється в сучасній культурі.

Тим читачам, чиє ставлення до гамеланової музики, мініма­лізму, тріп-хопа і прогресивного року є невизначеним або навіть, можливо, характеризується байдужістю, ці міркування можуть видатися езотеричними. Але слід ще додати кілька слів, перш ніж зовсім покинути цю тему. Десь у своїй величезній праці про інформаційну добу Мануель Кастелз вирішив включити абзац про музику нового часу. Він вважає її класичною музикою нашої епохи (дискусійне твердження, але менше з тим) і визначає її як вираження «двоїстого ставлення до моменту й до вічності; до себе й до всесвіту, до самості й до мережі». Вітри пустель та океанські хвилі витворюють тло для багатьох повторюваних моделей, які являють собою музику нового часу. Це монотонна, безкінечна, нудотна музика; антидот до щоденної шаленої гонитви, але повністю симетрична їй, оскільки усуває протікання часу.

Говорячи інакше: коли чимраз більші об'єми інформації поширюються зі зростаючою швидкістю, щораз складнішим стає створення наративів, порядків, еволюційних послідовностей. Витворюється загроза гегемонії фрагментів. Це впливає на характер нашого ставлення до знань, роботи й стилю життя в широкому смислі. Причина і наслідок, внутрішній органічний розвиток, зрілість і досвід — такі категорії перебувають у цій ситуації під сильним тиском. Приклади з галузі музики, які є явно дискусійними (багато з нас пристрасно ставляться до цієї сфери, чи не так?), узяті головним чином як ілюстрації. Явище як таке є, безперечно, значно ширшим, і впливу вертикального нагромадження зазнають журналістика, освіта, праця, політика й домашнє життя, якщо вказати лише декілька сфер. Давайте спершу поглянемо на журналістику.

ЗАКОН СПАДАЮЧОЇ ПРИБУТКОВОСТІ МСТИВО ДАЄТЬСЯ ВЗНАКИ

У глибоко песимістичному й критичному нарисі про вбогість телебачення П'єр Бурдьє висуває знайомий, але достатньо важливий аргумент. Він твердить, що фрагментована темпораль-ність телебачення з його швидкими переходами й поспішною журналістикою витворює інтелектуальну загальнодоступну культуру, яка віддає перевагу особливому типу учасників. Бурдьє називає їх «швидкомислячими». Якщо герой бельгійських мультфільмів Лакі Люк відомий тим, що вихоплює пістолет

швидше, ніж рухається його тінь, то швидкомислячі визначаються як «мислителі, які думають швидше від кулі». Це люди, які здатні протягом кількох хвилин прямої передачі пояснити, що негаразд з економічною політикою ЄС, чому необхідно цього літа прочитати «Критику чистого розуму» Канта або з'ясувати витоки расистської псевдонауки. А однак фактом є те, що деяким найрозумнішим людям потрібен час, щоб подумати, і ще більше часу (у деяких випадках значно більше), щоб дати чіткий, достатньо виважений виклад тієї чи іншої проблеми. Згідно з Бурдьє, у нашу поспішну епоху такі мислителі зникають і прак­тично позбавлені впливу. (У банальному смислі Бурдьє, безу­мовно, не має рації. Жоден сучасний мислитель не є впливовішим від самого Бурдьє, а він, безумовно, не вважає себе швидко-мислячим.)

Міркування Бурдьє узгоджуються зі спостереженням, що медіа-імідж став найважливішим капіталом політиків — а не їхня політична програма чи збалансована прозорливість. Це не зовсім нове явище; у США перший симптом такого ходу подій з'явився з перемогою Джона Ф.Кенеді над Ричардом М.Ніксоном. У кожному разі, результатом, на думку Бурдьє, є те, що саме люди, які говорять зі швидкістю кулеметів, жирним шрифтом і великими літерами, дістають ефірний час і вплив — а не повільні й систематичні люди.

Що в цьому поганого? Чому людей, обдарованих здатністю мислити швидко й правильно, слід ганьбити подібним чином? Коротше кажучи, що поганого в тому, щоб мислити швидко? Власне кажучи, нічого, окрім того факту, що деякі думки діють лише у сповільненому режимі, що в деяких випадках міркувати можна лише послідовно-неперервним чином, без втручань нетерплячого журналіста, який хоче «рухатися далі» (куди?) в програмі. Бурдьє наводить приклад, з яким можуть солідари­зуватися багато науковців. Декілька років тому Бурдьє опублі­кував «Державну аристократію», дослідження, присвячене формуванню символічної влади та еліти у французькій системі освіти. Бурдьє активно цікавився цими проблемами упродовж двадцяти років, і книжка писалася довго. Один журналіст запропонував дискусію між Бурдьє і президентом організації випускників les grandes Ecoles; останній говоритиме «за», а Бурдьє говоритиме «проти». «І, — похмуро підсумовує Бурдьє, — до нього так і не дійшло, чому я відмовився».

Предметом, який Бурдьє не трактує безпосередньо, але який становить очевидний висновок з його міркувань, є спадаюча прибутковість активності медіа після інформаційного вибуху. Коли до 1990-х років когось запрошували до участі в радіо- чи телевізійній програмі, той приходив у студію добре підготований. Він міг поголитися (навіть якщо це була радіопередача), упевнитися, що на ньому свіжовипрасувана сорочка й відповідна краватка, і йшов у студію в дещо нервовому стані, налаштований висловлювати свої думки чітко й стисло. Сьогодні чимраз більше знаючих людей навіть не виявляють бажання брати участь у радіо- чи телепередачах, а якщо й беруть, то їхні виступи часто бувають млявими й байдужими. Як добре знають і глядачі, й гості телепрограм, кожна програма має чимраз менший вплив в міру того, як зростає кількість каналів, а чим більшою стає кількість каналів і телепрограм, тим менший вплив має кожна з них. Схоже на те, що Енді Воргол свідомо висловився достатньо стримано, коли під безпосереднім впливом Маклюена сказав, що «в майбутньому» кожен буде знаменитим протягом 15 хвилин. (Сьогодні він міг би сказати «секунд».)