Жанроподіл закоханого самогубця в світлі літературної доби

У романі“Перехресні стежки” І. Франко писав, що“стрічаються перехресні стежки на широкім степу та й знов розбігаються” [26, с.272]. І цю аксіому він переносить на взаємини своїх героїв, яким не судилося йти“спільним шляхом”. Таке песимістичне їхнього майбутнього стає лейтмотивом ще одного вірша-роздуму“Як на вулиці зустрінеш…”, де "хронотоп розлуки розвивається у своєрідній системі координат: спочатку– у горизонтальному напрямку(“Йди направо, я наліво”), а потім– у вертикальному вимірі(“Ти гуляй на сонці, пані, Я ж спадатиму ік дну”). Використовуючи форму ліричного звернення, яка створює подекуди "ілюзію безсловесного діалогу, поет досягає особливого психологічного контакту між учасниками драми" [10, c 349].

І. Франко не дбає про чистоту жанрів. Сонет "Не раз у сні являється ме-ні…" спочатку сприймається як романс, трансформований у видіння, де образ милої, “такий чудовий”, з розвитком теми стає дедалі жахнішим, аж поки не виливається в подобу привида-смерті: “Цить! Засни! Я смерть твоя!” [26, т.2, с.132]. Сонетна середина (7-й і8-й рядки) розрізає її навпіл, окреслюючи "контрапункт" усього твору: “Я в тії очі знов гляджу сумні, – Що жар колись ятрили в моїй крови” [26, т.2, с.132]. Як слушно зауважує З. Гузар, “це складний у жанровому сенсі твір– у ньому є компонент нарації, баладні інтонації, поетико-риторичний компонент, ліризовані фігури” [3, с.17]. Ці складники характерні для ліричного епізоду. Тут виділяється насамперед “коротка розповідь про подію, повідомлення чи принаймні згадка про хвилюючий випадок з життя, який викликав переживання, збудив думку поета” [10, с.45]. Такою є зустріч з коханою-привидом– міською повією. Франкознавці чомусь не звернули уваги, що ця сцена– не що інше, як розв’язка циклу“Зів’яле листя” із збірки“З вершин і низин”, первісної версії“ліричної драми”. Показавши“загублену” героїню у драматичній ситуації, автор мовби мститься їй, “карає” за те, що“чарівного слова не сказала”, але його “двійник” поривається той“рай запертий отворить”, декларуючи свою незгаслу любов до“пропащої, стоптаної” жінки.

“Епілог” (“Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі…”), як і вірш“Безмежнеє поле в сніжному завою…”, – шедеври романсової лірики, де“кожний рядок набуває особливого словесно-образного малюнку”, пронизаний неповторною музичною тональністю[9, с.497]. У цих творах поет залишається наодинці зі своїм“лютим болем”. Кохана, до якої він постійно звертається у численних монологах, “зникла”, розвіяна вітром, розчинилася в сніжному завою. Тому з Франкових романсів випадає істотний жанровий елемент– інтимний світ“двох”, заполонений любовними переживаннями. Немає в них і типового композиційного членування– обрамлення з анафор і епіфор, що часто виражають основний мотив[2, с.181]. Зберігається лише культ страждання, невтішеного жалю на тлі романтичного пейзажу, психологічно сумісного з настроєм ліричного героя. Отже, такі невеликі за обсягом вірші можна вважати ще й ліричними мініатюрами.

Другий жмуток відкриває поезія“В Перемишлі, де Сян пливе зелений…”, яку сам автор називає спочатку“ оповіданням”, а згодом “легендою”. Справді, у структурі цього твору співіснують риси обох ліро-епічних жанрів. Трагічний випадок, який переповідає поет, дивним чином накладається на його“серця драму” і має характерне композиційне обрамлення, тобто виконує функцію вставної новели. У пролозі й епілозі, що виступають у ролі позасюжетних елементів, “надсянська легенда” оживає в свідомості ліричного героя ремінісценцією його власної любовної історії. Після наративної поезії ліричний етюд“Полудне…” повертає стильову течію“Зів’ялого листя” в пісенне русло. Автор малює панорамний безлюдний пейзаж(“довкола для ока й для вуха ні духа”), яким летить його зір “в тім раю без краю”. Заповідається несподівана ідилія, блаженне, пантеїстичне злиття людини з природою. Але раптом повітря пронизує“тихеньке ридання”. Це десь здалека доноситься тремтливий голос сопілки, що нагадує поетові нерозділене кохання і викликає нову, другу“хвилю пісень”: “Поплив із народним до спілки Мій спів” [17, т.2, с.140]. Особливою чарівністю вирізняються твори, написані в жанрі літературної пісні – “Зелений явір, зелений явір…”, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня…”, “Червона калина, чого в лузі гнешся?..”, “Ой ти, дубочку кучеря-вий…”, “Ой жалю мій, жалю…”, “Чого являєшся мені…”, “Отсе тая стежечка…”, “Як почуєш вночі край свойого вікна…”. Свідомо відкидаючи впродовж усієї творчості“конвенціальну маску мужицького поета”, І. Франко все ж таки не оминув народнопісенної форми у своїй“ліричній драмі”.

У вірші“Ой ти, дівчино, з горіха зер-ня…” розгортається фольклорний образ "фатальної любки, зітканий з контрастних метафор, сконцентрованих у парних пуантах кожного рядка"[10, c 108]. В алегоріях “Червона калино, чого в лузі гнешся?..” і“Ой ти, дубочку кучерявий…”, що мають діалогічну будову, сердечні переживання ліричного героя закодовані в персоніфікованих образах рослинного світу. Характерна для віршів-діалогів запитально-відповіднá форма посилює атмосферу інтимної“розмови”, допомагає об’єктивувати мову персонажів. Крім того, помітну роль тут відіграє "градація, що створює виїмкове емоційне тло, а різноманітні стилістичні повтори увиразнюють легке, огорнене смутком ліричне хвилювання" [10, c 112]. Одна із наймайстерніших Франкових поезій “Чого являєшся мені…” нагадує "нічну апострофу", бо лише у сні ввижається безутішному героєві чудовий, ясний образ недоступної дівчини, лише у пітьмі, “мов зарево червоне”, займаються несповнені бажання, лише в ірреальному, позасвідомому маренні обоє зазнають“того дива золотого” – “бажаного, страшного того гріха”. Тому А. Біла справедливо вважає цей твір ще й“зразком поетичного видіння” [1, с.136].

Вірш-мініатюра “Як почуєш вночі крайсвойого вікна…” має жанрові ознаки серенади: закоханий герой, немов лицар сумного образу, тужним плачем під вікном прекрасної дами виливає їй свою гірку любов, не сподіваючись на взаємність. Однак на“чудовім чолі” коханої теж заліг якийсь смуток таємний”, ніби великий гріх здавив її радісний сміх, а“горе зморозило душу”. Риторичні запитання вірша-роздуму“Чому не смієшся ніколи?..”, звичайно, залишаються без відповіді. Поетові так і не вдається розгадати таємницю зажуреного обличчя. В еволюції любовної фабули переломною стає рефлексія-сповідь“Я не люблю тебе, о ні…”, коли змінюється ставлення героя до коханої, яка в новому вимірі виявляється всього лише фантомом, маскою. В її плоті матеріалізується давня поетова мрія, недосяжний жіночий ідеал. Увесь цей твір насичений контрастними паралелями: від простих антонімів до ускладнених оксиморонів. Портретні деталі героїні висвічуються в заперечних моделях романічної гри, своєрідного табу– поет любить абстракцію, химеру, а“не оченька”, “не личенько”, “не голос”, “не хід”, “не ті уста”, “не вид”, “не стать”, “не стрій” “хисткої лілеї”. В обіймах зрадливого сфінкса, ілюзії, без реальної життєвої опори ліричний герой вперше заявляє про своє самогубство: “За неї смерть собі зроблю, Від неї одурію” [26, т.2, с.145].

Медитація “Що щастя? Се ж ілюзія…” доповнює відчуття оманливої реальності, фатальної помилки, трагічного безальтернативного вибору:

Я хтів зловить тебе, ось-ось,

Та враз опали крила:

З тобою жить не довелось,

Без тебе жить несила [26, т.2, с.150].

Даремна погоня за втраченою тінню лише увиразнює порожнечу світу, в якому поет опиняється.

У дорожніх етюдах-роздумах “В вагоні” і“Смійтесь з мене, вічні зорі…” розгортається безуспішний мотив утечі від власного горя, від самого себе. Тут немає навіть згадки про кохану, лише вічні зорі іронічно миготять над одинокою постаттю нещасного кайданника, намертво скованого сердечною недугою. Його принизлива автохарактеристика(“я черв’як”, “я слабий, над труси трус”, “в мене серце, нерви хорі”) "ідентична атестації" самогубця у передмові до“Зів’ялого листя” (“Був се чоловік слабої волі та буйної фантазії…”).

“Фантастичні думи” і“фантастичні мрії” найповніше проявляються в ліричній утопії “Якби знав я чари, що спиняють хмари…”. У трьох її композиційно структурованих частинах, кожна з яких "обрамлена анафорою і рефреном, кристалізується триєдиний образ героя-чародія, героя-лицаря і героя-небораки" [18, c 143]. Фанатичне бажання запалити любов у серці коханої змінюється войовничим прагненням здолати неймовірні перешкоди, щоб покласти до її ніг“всі скарби, що їх криє море”. Проте ці пориви можливі лише у нереальних мріях, бо насправді герой ліричної драми“мало спосібний до практичного життя”, адже він“із неба ловить зорі золотії, але до дівчини приступить не вміє”. Поетичну обітницю складає ліричний герой у вірші“Хоч ти не будеш квіткою цвісти…”, в якому домінують ознаки трансформованого портрета:

Твою красу я переллю в пісні,

Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,

Коралі уст у ритми голосні… [26, т.2, с.152].

Остаточно втративши кохану в“океані щоденщини й застою”, він намагається зберегти її нетлінний образ у слові, увічнити, “мов золотую мушку”, в бурштиновому кришталі. Цей останній пафосний зрив наче вичерпує його сили,

і в поезії“Як віл в ярмі, отак я день за днем…” проглядають тривожні одкровення близьких уже“днів журби”. Уповільнена мінорна тональність, сумні, безрадісні алегорії витворюють особливий характер елегії, що підготовлює читача до межових подій у житті герояє.

Вірш-пейзаж “Сипле, сипле, сипле сніг…”, де рівночасно поєднуються ще й жанрові риси алегорії та елегії, закінчує другий жмуток ліричної драми. “Білий килим забуття” налягає на зламану душу, і“меркне, слабне, погасає” життєва снага, “молодий огонь”, а разом з тим і сенс земного буття. “Однак ці осінні настрої, – на думку Я. Яреми, – вільні ще від песимізму. Між героєм і світом існує ще єдність” [27, с.102]. Проте цей зв’язок, звичайно, умовний, а відчай запрограмований "невідворотним приписом смерті"[25].

Кожна поезія третього жмутка наближає тепер Франкового самогубця

до вічного спочинку. Та“бурливая пісня пісень”, що передбачалася на початку любовної історії, тепер приносить йому лише страждання. Перший вірш “Коли студінь потисне…” має несподіваний для інтимної лірики“ізмарагдовий” відтінок. Але цей вірш автор адресує насамперед собі самому. Риторичні питання“Чи те горе, як праса,Щоб із серця пісень надушить?Чи пісні ті, якдзвони, щоби горя завід заглушити перетворюють "повчальну стилістику твору у поетичну рефлексію"[1,c 84].

У похоронній поезії“Вона умерла!..” можна виокремити жанрові елементи медитації і плачу, голосіння, озвучені особливим емоційним надривом, цілим "каскадом" емоційних окличних і питальних речень:

Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!

Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить.

Вона умерла! Мов тяжезний трам,

Мене цілого щось додолу клонить. [26, т.2, с.154].

Розпука ліричного героя досягає тут апогею. Його біль такий“страшний, пекучий”, що здатний позбавити розуму, кинути у божевільний вир самознищення: “Вона умерла! – Ні, се я умер”. Цей останній скрик загубленої душі переростає в основний мотив-епіфору “Я умер!” “загробної” поезії“Байдужісінько мені тепер…”, де мовби подає свій голос з того світу небіжчик, знеохочений, байдужий до усіх життєвих“болів і турбот”, до поступу, до слави, до звитяги: “Нічого мені тепер глядіть, Нічого вже добиваться більш!” Могильним тліном віє і з поезії“В алеї нічкою літною…”, в якій продовжує розвиватися тема зречення, повного відчуження від земних радощів. Горе розкололо героя на дві половини: ще вчора його душа купалася“в безмірному просторі”, літала на“прозорі луги”, де цвіли“безсмертні квіти” і гули“несказанно-солодкі співи”, а нині погасли усі чари зоряних фантазій, а разом з тим щез сенс самого існування, і "акорди ненависті загучали вслід покинутому світу" [10, c 311]:

Ненавиджу я нині вас!

Ненавиджу красу, і силу,

І світло, й пісню, і життя,

Ненавиджу любов, чуття, –

Одно люблю лиш– забуття,

Спокій, безпам’ятну могилу[17, т.2, с.156].

“Я– могила”, “нерв життя у мене вмер”, “душа моя похоронила всі радощі і всі страждання” – таким уявляє себе знетямлений герой(“я йшов без тями, наче тінь”) у новій, потойбічній іпостасі. Цей ліричний епізод, повний внутрішньої динаміки і нурту, змінює статичний етюд“Покоїк і кухня, два вікна в партері…” з жанровою домінантою інтер’єру. Після багатьох художніх метаморфоз кохана поета знову набуває реальних обрисів, та її поява завдає йому нового болю. Заховавшись у вечірніх сутінках, він спостерігає крізь віконну шибу за своїм близьким, а насправді далеким щастям, бо непереборна перешкода розділяє безталанного горопаху від втраченого“раю” (“мучився своєю любов’ю довгі літа, поки його улюблена не вийшла заміж”). Зазнавши ще одного душевного стресу, він, “мов ранений звір той тікає у нетрі, щоб в своїй берлозі здихати” [26, т.2, с.157]. Інша сторона бачення“щастя-раю” постає в поезії“Розпука! Те, що я вважав…”, де вперше з’являється образ суперника, який приймає подобу“бездушного міля”, “сірої, зимної змії”:

Гляджу, як квіточка моя

В руках нелюбих ув’ядає,

Як сіра, зимная змія

По моїм раю походжає[26, т.2, с.158].

Із уст поета злітає прокляття тому абсурдному життю, що“так собі закпи-ло” з нього, зруйнувавши логіку любовного трикутника. Такий твір можна вважати жанровою різновидністю грецького вірша-прокльону. У цьому типологічному ряді знаходимо поезії“Не можу жить, не можу згинуть…” і“Я хтів життю кінець зробить…”. У першій з них над ліричним героєм висить“проклятий сей життя тягар”, парадоксальність буття, коли не можна ні жити, ні вмерти, коли замість райдужного світла перед ним виникає“безодня, повна тьми і мли”. У другій– з’являється вже не гіпотетична, а цілком обґрунтована думка про“кульку в лоб”, однак“сліпая привичка життя” стримує від останнього непоправного кроку. Це вірш-катастрофа, трагедія роздвоєння“цілого чоловіка”, бунт самогубця і художника. Поки що поет перемагає свого опонента, “струя чуття” зупиняє хитку руку, а в горлі завмирає проклін коханій за її“болючий, клятий дар” – букет з тернових колючок.

Лірична сповідь “Тричі мені являлася любов…”, або“п’єска”, як назвав її сам І. Франко, у трьох явах змальовує любов самого автора. У "поетичній галереї" з трьох портретів привертає увагу демонічний образ сфінкса– жінки-вампа, що“у душу кігтями вп’ялилась і смокче кров, і геть спокій жене”. Якщо в інших піснях“Зів’ялого листя” між героєм і героїнею постійно лежить психологічна, чуттєва дистанція, то тут ще більших мук завдає химерна фізична близькість(“Вона мене й на хвилю не пустилась, Часом на груді моїй задріма, Та кігтями не покида стискати”). В очах коханої починають грати “яркі, страшні, жагою повні” іскри, і разом з тим“щось таке в них там на дні ворушиться солодке, мелодійне”, що, мов наркотик, паморочить розум і обертає “мару” в “рай, добро єдине”.

Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую[26, т.2, с.162].

У наступному вірші“Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!..” він уже перебуває “в якійсь безодні, Де холод, слизь і вітер, темно скрізь, І виють звірі, люті та голодні, І стогне бір, і гіллям б’ється ліс” [26, т.2, с.163]. Ця моторошна картина ліричного видіння– перший зловісний“дзвінок” для самого автора, прелюдія до його містичної поезії. У ній він“бачить”, як душа покидає тіло. Його обсідає“безграничная тривога”, “бліда розпука”, яка ллє“чорні думи”, щоб затьмарити світ.

Після краху“несповнимих диких мрій” визріває остаточне рішення про самогубство. Перед смертю“бідне безсиле дитя” подумки звертається до матері, і в його пронизливому голосінні“Матінко моя ріднесенька!..”, що складається з двох частин, мотиви скарги на власну недолю перехрещуються з мотивами прощання і прощення. Мабуть, ця поезія, кажучи словами І. Франка, “найсуб’єктивніша” у його ліричній драмі, бо автобіографізм першого відтинка безсумнівний. “Три недолі в наділ” отримав він“на далеку мандрівку життя” від своєї матері– “співацькеє серце вразливеє”, погорджений“хлопський рід” і“горду душу”. Особлива елегійна тональність, непідробна чуттєвість, м’які, зворушливі інтонації відрізняють це тужливе, вистраждане самим автором звернення від інших, часто "розумових комбінацій чужої любовної історії"[18, c 190]. Друга частина вірша органічно“вписується” у стратегію запланованого суїциду: прощанням із матір’ю ліричний герой завершує свої земні“справи”, тепер він уже безсильний зупинити те, що насувається на нього, “мов чорная хмара”:

Я не хочу на світі завадою буть,

Я не хочу вдуріть і живцем озвіріть–

Радше темную ніч, аніж світло зустріть! [26, т.2, с.168].

Апострофою “Пісне, моя ти підстрелена пташко…” поет виносить присуд власній, напоєній “горем-отрутою” музі– “час нам зо сцени зійти”. А у вірші “І ти прощай! Твого ім’я…”, втихомирений близьким диханням неминучої розв’язки, він спокійно, по-діловому віддає передсмертні настанови коханій– любити“своїх діток” і зберігати вірність“свому мужу”, викресливши з пам’яті недужу тінь небіжчика.

Автор залишає свого самогубця у своєрідному“чистилищі” наодинці з його філософськими розмислами. Кохана перебуває вже в іншому просторовому вимірі, вона зіграла свою фатальну роль і зникла зі сцени ліричної драми, що невмолимо добігала трагічного фіналу. Перед вирішальним“кивком”, немовби відтягуючи невблаганний кінець, герой затіяв полеміку з уявними опонентами, а насправді з самим собою.[ 15, с.106].

Звільнивши свого героя від страху перед смертю І. Франко припиняє безрезультатну словесну“дуель” і виписує йому жорстокий“рецепт” на весь той“біль безмірний” – “маленький інструмент, холод-ний та блискучий”. “Інструкція” з самогубства– хіба так можна визначити жанрову специфіку найтрагічнішої ноти“Зів’ялого листя” – твору, в якому автор даремно намагався лікувати“хору душу” на взір“вщіплювання віспи”. Смертельний кінець ліричної драми вичерпував не лише життєвий код “покійного приятеля”, але й історію десятилітнього страждання самого поета. Сфінкс нарешті розтиснув свої обійми і перетворився на“зів’ялу квітку” [17, т.2, с.186].

Таким чином, поліжанрова структура“Зів’ялого листя” не перешкоджає концептуальній філософсько-психологічній картині з єдиною драматичною фабулою. Об’єднавши у збірку ліричних поезій різнотоновані вірші, І. Франко створив унікальну жанрову мозаїку, де кожен “камінчик” виблискував оригінальною барвою і разом з тим складав гармонійну естетичну цільність.