Історія написання. Щоденник Супруна

Здавалося б, що за активної політичної і громадської діяльності І.Франка на початку 90-х років (видання часопису "Народ", організація Русько-Української радикальної партії, виступи на селянських віче) його маніфестаційна, агітаційна поезія заясніє новими барвами. Проте нетривале безцільне змагання зі світом, із самим собою все ж таки не минуло безслідно. Могутній поетичний талант, що особливо яскраво спалахував в екстримальних умовах австрійських в'язниць, вимагав інших естетичних переживань і вражень. "Мене самого тюрма сим разом страшно придавила", - зізнавався письменник М. Драгоманову наприкінці 1889 р. "Його змучена душа вже тоді поривалася в "чистий, ясний, кращий світ", де замість очікуваного душевного спокою розгорталася справжня "лірична драма". [ 10, с 90].

У серпні й жовтні 1891 р. І.Франко вперше зважується вийти на "розпуття шляхове" зі своїм болем - жмутком зів'ялих листків нерозділеного кохання. У його естетичній свідомості складається образ недосяжної мрії, ірреальний світ любовних страждань та пристрастей. "Одруженому "без любові, а з доктрини", батькові трьох дітей "по довгім, важкім отупінню" знову відкрилася велика таїна знадливої і безнадійної любові, що завдавала йому стільки мук і гризот. Якщо в "юні дні, дні весни" І. Франко звертався з благальною апострофою до "пекучого болю", щоб не дав "подумать ані на хвилину про власну радість і про власне щастя", то тепер, коли зірниці йому "важку ворожать осінь", він знову відчув "в серці нестерпнії болі", на які "не вспів ніхто ще видумать рецепти"[11, с 27 ]

Дослідники творчості поета небезпідставно пов'язують його "другу струну", струну інтимної лірики із фатальною Целіною Журовською - міфічним сфінксом, "женщиною чи звіром". Знайомство з двадцятилітньою маніпулянткою відбулося восени 1885 р., коли після бурхливих, швидкоплинних романів із Юзефою Дзвонковською, Уляною Кравченко, Климентиною Попович, Ольгою Білинською І. Франко почав задумуватися про "заснування власного огнища" з Ольгою Хоружинською. Уже тоді під впливом "третьої любові " він написав цілу низку творів ("Безмежнеє поле в сніжному завої...", "Не надійся нічого", "По довгім важкім отупінню" та ін.), більшість із яких залягли на дні поетичної шухляди. У його життя, ущерть заповнене звичною громадською роботою та новими родинними клопотами, наче увірвалася героїня давніх орієнтальних легенд Лейлі, щоб воскресити в ньому спопеляючу силу пристрасті, що переходила у платонічне обожнювання вимріяного ідеалу "прекрасної дами". Скромна поштова працівниця з відділу рекомендованих листів постала перед Франком як взірець для літературних студій, як художній еталон "нової жінки у його творчості. Недаремне ж він приводив до неї свою дружину, щоб показати Ользі "живу"Целю-Регіну з "Маніпулянтки" та "Леля й Полеля". А в середині літа 1891 р. стосунки між подружжям різко загострилися. Ольга, яка гостювала з малими франченятами у Косачів на Волині, докоряла чоловікові за шкіряні оправи книжок, говорила про "віднімання хліба у дітей", "пиляла" за докторат, а він працював з останніх сил, тягнув "газетярську лямку", писав статті до часописів, закінчував "Украдене щастя", переучував "греку і граматику старослов'янську". "...не друг мені,а супруга,та й більш нічого."-пише Франко у листі до дружини [10, c 98 ]

Серед такої хвилі відчаю і песимізму відрожувалася ілюзія великого кохання - своєрідна втеча від життєвих проблем, особистих розчарувань, та й, зрештою, від самого себе. Тоді ж І.Франко вийняв зі схову перші 9 віршів майбутньої ліричної драми і відважився їх надрукувати. Під спільним заголовком "Зів'яле листя" вони появилися у "Зорі" без підпису, анонімно, викликаючи серед читачів часопису і подив, і захоплення, і суперечки. Мало хто сподівався, що автором "легких строф", був І. Франко, який несподівано для всіх змінив "важкий свій молот каменярський" на "тонкий різець Петрарки" [16, 19 ]. Готуючи до друку друге видання збірки "З вершин і низин" (1893), Франко позбирав "зів'ялі листочки", розгублені протягом 1882-1893 рр., і згрупував їх в окремий цикл, намагаючись відтворити нещасливу історію безнадійної любові. Завершив її "Епілогом" - сумовито-елегійним прощанням автора з ліричним героєм. Отже, у нього на той час ще не було й гадки про нову поетичну книгу, а тим більше - "мистецької концепції триактової віршованої драми" [25 ]

Однак у 1896 р. Франко несподівано опублікував три "жмутки" своїх давніх і нових ліричних пісень під знайомою уже назвою "Зів'яле листя" з інтригуючою передмовою про щоденник небіжчика, "духовний настрій" якого він передав "віршованою мовою". Що ж послужило поштовхом до створення сенсаційної збірки? Що змусило поета, "зігнорувавши" "Епілог" до колишнього однойменного циклу, продовжити страждання свого героя, довівши його до трагічного кінця? Більшість літературознавців вважала, що основною причиною появи нової версії стала "важка депресія" автора, ті"найжорстокіші удари", яких зазнав він у "своєму громадському житті". Інші дослідники шукали пояснення в заміжжі Целіни Журовської, віривши в існування реального самогубця, тим більше, що у передньому слові до київського видання збірки (1911) І. Франко фактично анулював першу передмову, назвавши її літературною фікцією. Крім того, у листі до А. Кримського 26 серпня 1898 р. він розкрив таємницю прототипів поезії "Тричі мені являлася лювов" - імена трьох своїх коханих: Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонської та Целіни Журовської. Це дало підстави вбачати в героїні "Зів'ялого листя" триєдине божество, що безмовно з'являється у трьох актах ліричної драми і до якого звернені всі жалощі й зітхання невтішного коханця. Таким чином, майже ніхто не сумнівався, що ліричний герой - сам автор, що тільки його "правдива любов", перетворена "у ніжні ритми й обвогнені образи кожного із жмутків високолетної поезії" [ 10, c 30]

Однак відкриття автентичного щоденника самовбивці, який І. Франко прочитав ще у 1883 р., суттєво ускладнює генезу "Зів'яле листя" та значною мірою змінює уявлення про жанрову природу, концепцію і поетику збірки. Слід віддати належне деяким проникливим літературознавцям, які інтуїтивно відчували за заслоною ліричного героя поетового двійника. Відокремлював особу автора від ліричного героя Д. Павличко, який спостеріг, "що в очах Франка...його власне зображення й зображення героя - самогубця не тотожні "[16, с 95 ]. Але "єретичне" зауваження про "тінь поетового двійника" дослідник спішить заглушити традиційною тезою про його містифікаційне походження. Однак тепер, коли став відомий текст щоденника, де на першій сторінці безсумнівним франківським почерком написаний іронічний чотиривірш "O milosci Lamiesz kosci. Niech ci nicto Nie zazdrosci ", ми можемо не тільки торкнутися до душевної рани справжнього самогубця - молодого учителя з Бібрки,безнадійно закоханого в Юлію Шнайдер (Уляну Кравченко) Супруна, а й простежити універсальний, знайомий з інших творів письменника прийом двійництва, закорінений у той витончений психологізм, при якому у подвійному колі страждань окреслюються дві постаті: "чоловіка слабої волі" [1, с 97] і залюбленого в життя автора ліричної драми.

І. Франко влучно схарактеризував настрій і стиль щоденника - читати його нелегко через певну одноманітність, повторюваність думок, брак живих і пластичних деталей. На перший погляд, передсмертна сповідь самогубця далека від "Зів'ялого листя". Однак детальніший аналіз свідчить про інший, незвичний спосіб опрацювання джерела. Це ані переклад, ані переспів, ані наслідування. Уляна Кравченко у нарисі "Перший рік практики" точно визначила тип контактного, інтертекстуального зв'язку Франкового шедевру з цим "людським документом - "сліди перечитання", що проявилися насамперед на рівні жанру і композиції [18, с 132]. Можна припустити, що вже в 1895 р., задумавши збірку інтимної лірики, поет знав, чим вона закінчитися - смертю ліричного героя. "Ще донедавна дослідники "Зів'ялого листя" твердили, що в перших двох жмутках ніщо не сигналізує близької катастрофи і лише у прикінцевих віршах бринять самовбивчі акорди. Проте, як і в музичному творі, де мотив розвивається за принципом контрапункту, чорне пасмо смерті зарисовується спочатку злегка, неначе симптом якоїсь хвороби, потім нібито зникає, але знову появляється з більшою інтенсивністю, щоб, нарешті, у фіналі зазвучати абсолютною домінантою [18, c 148]. Франкова збірка має ускладнену викладову форму,оригінальну систему безпосередніх та опосередкованих зв'язків з невигаданим світом любовних пристрастей. У творі функціонують справжні учасники життєвої драми - бібрецький учитель Супрун та Юлія Шнайдер. Але потім у збірці змальовуються особисті перепитії у взаєминах І. Франка з Ольгою Рошкевич, Юзефою Дзвонковською, Целіною Журовською, а може,навіть із тією ж Уляною Кравченко або Климентиною Попович, Ольгою Білинською чи Анною Павлик. Усі ці стосунки насправді не були такими трагічними, як звикли їх малювати біографи письменника. Очевидно, жодна з цих жінок не могла стати прототипом героїні строф, що починаються рядками: "Якби ти слово прорекла мені...", "Припадком лиш не раз тебе видаю. На мене ж, певно, й не зирнула ти...", "Як на вулиці зустрінеш, То мене обходиш ти...", "Не минай з погордою і не смійся, дитя..." та ін.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці-минаєш,

Вклонюся-навіть не зирнеш

І головою не кивнеш...

["Чого являєшся мені...", т.2, с.147]

Ця роль "неприступної Брунгільди" найкраще підходить Уляні Кравченко, яка, іронізуючи з численних поклонників, називала їх Вертерами і нумерувала у своєму списку. Уникала вона й Супруна, не віталася з ним,не розмовляла довгий час, забороняла себе супроводжувати зі школи додому. Факти свідчать,що Ольга Рошкевич всупереч батьківській волі готова була вийти заміж за Франка, тайком приїздила до Львова на зустріч з ним. Юзефа Дзвонська погоджувалась на організацію своєрідної артілі поблизу Станіслава, на спільне проживання її родин з І. Франком та його друзями. Целіна Журовська із зрозумілих причин не могла відповісти взаємністю спочатку невідомому їй, а згодом і одруженому чоловікові. Проте саме вона деякий час мешкала у Франковому будинку, доглядаючи хворого письменника.

Отже, трагічна розв'язка "ліричної лрами" значною мірою "запрограмована" щоденником самогубця, хоч, звичайно, Франко, вражений щирістю безпосереднього чуття "покійного приятеля, теж подав "свій голос до спілки", з власним стражданням та болями [10, 120]. Саме тому "Зів'яле листя" - це "синтез багатьох усвідомлених і неусвідомлених життєвих імпульсів і переживань" [25]. До збірки увійшли як власні почуття і переживання поета, так і трагічне кохання Супруна.