Поняття, мета та види примусових заходів медичного характеру

Відповідно до ст. З Конституції України людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Чинним кримінальним і кримінально-процесуальним законодав­ством передбачено систему норм, спрямованих на об'єктивне й гуман­не вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням інтересів осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, страждаючи на психічні хво­роби або маючи інші психічні розлади, що зумовлюють потребу в за­стосуванні примусових заходів медичного характеру чи примусового лікування.

Слід зазначити, що норми нині чинного КК мають суттєві неузго­дженості з нормами КПК, що стосуються застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування.

Примусові заходи медичного характеру — це надання за рішен­ням суду психіатричної допомоги у примусовому порядку особі, яка вчинила суспільно небезпечну дію (бездіяльність) у стані неосудності або обмеженої осудності, або особі, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановления вироку або під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідом­лювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, з метою вилікуван­ня чи поліпшення стану її здоров'я, а також запобігання вчиненню особою нових суспільно небезпечних діянь, відповідальність за які передбачена нормами КК.

Згідно зч. 1 ст. 19 КК осудність — це психічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Точне та повне встановлення осуд­ності — необхідна умова вирішення питання про визнання особи вин­ною.

Осудність — юридична передумова вини і кримінальної відпові­дальності, обов'язкова ознака суб'єкта злочину. Вона характеризу­ється двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним (пси­хологічним). Медичний критерій осудності визначає здоровий стан психіки особи, відсутність певних психічних захворювань, недоліків розумового розвитку. Юридичний критерій осудності полягає у здат­ності особи усвідомлювати характер своїх суспільно небезпечних дій (бездіяльності) та керувати ними.

Неосудність — це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлю­вати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Згідно з ч. 2 ст. 19 КК неосудність виключає можливість притягнення особи до кримі­нальної відповідальності. Неосудність, як і осудність також характе­ризується двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним (психологічним). Медичний критерій неосудності характеризується наявністю в особи одного із чотирьох видів психічних захворювань, зазначених у ч. 2 ст. 19 КК (хронічне психічне захворювання, тимча­совий розлад психічної діяльності, недоумство, інший хворобливий стан психіки). Юридичний критерій неосудності включає в себе ін­телектуальну і вольову ознаки. Інтелектуальна ознака вказує на не­здатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну не­безпеку своєї дії (бездіяльності) на момент вчинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння. Вольова ознака полягає в нездатності особи керувати своїми діями (бездіяльністю), що передбачені законом як суспільно небезпечні.

Згідно з ч. X ст. 20 КК обмежена осудність — це психопатоло­гічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усві­домлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Обмеже­на осудність не виключає кримінальної відповідальності. Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним (психо­логічним). Медичний критерій обмеженої осудності вказує на на­явність у винного певного психічного розладу (різного роду психо­патії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепно-мозкових травм, розумова відсталість). Юридичний крите­рій обмеженої осудності складається із двох ознак — інтелектуаль­ної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи безді­яльність) та (або) вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними).

У своїй постанові (п. 1) № 7 від 03.06.2005 р. «Про практику за­стосування судами примусових заходів медичного характеру та при­мусового лікування» (далі — постанова № 7 від 03.06.2005 р.) Пленум Верховного Суду України звернув увагу на те, що за змістом поло­жень КК України, законів України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 p., «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19.11.1992 р. метою застосування примусових заходів медичного характеру і примусового лікування є:

вилікування чи поліпшення стану здоров'я осіб, названих у стат­тях 19, 20, 76, 93 та 96 КК;

запобігання вчиненню зазначеними особами нових суспільно не­безпечних діянь, відповідальність за які передбачена нормами КК.

При цьому необхідно розмежовувати такі передбачені законодав­ством види примусової психіатричної допомоги і лікування, які засто­совуються за рішенням суду:

а) примусові заходи медичного характеру у виді амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізації до психіатричних закладів зі звичайним, посиленим чи суворим наглядом, що застосовуються до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності (обмеженої осудності) або вчинили злочини у стані осудності, але до постановлення вироку чи під час відбування покарання захворіли на психічну хворобу (ст. 19 Закону України «Про психіатричну допомо­гу», ст.ст. 19, 20, ч. 1, 4 ст. 84, ст.ст. 92-95 КК);

б) примусове лікування, що здійснюється закладами охорони здоров'я чи медичними службами кримінально-виконавчих уста­нов щодо осудних та обмежено осудних осіб, які вчинили злочини і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ст. 96 КК);

в) невідкладна примусова амбулаторна чи стаціонарна психіатрич­на допомога у психіатричних закладах, що надається особам, які за станом свого психічного здоров'я становлять небезпеку для себе або оточуючих, але не вчинили жодного суспільно небезпечного діяння, відповідальність за яке передбачена нормами КК (ст.ст. 12, 14, 16,17 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

Крім того, суд може покласти обов'язок:

а) пройти в закладах охорони здоров'я лікування від певних хво­роб, що становлять небезпеку для здоров'я інших осіб, — на осудну чи обмежено осудну особу, яка вчинила злочин і звільнена від відбування покарання з випробуванням (п. 5 ч. 1 ст. 76 КК);

б) здійснювати обов'язковий лікарський нагляд щодо особи, яка має психічний розлад, у разі визнання недоцільним застосування до неї примусових заходів медичного характеру або його скасування (припинення) внаслідок поліпшення її психічного стану — на роди­чів або опікунів, котрим особа передана на піклування до її одужання (ч. 6 ст. 94, ч. З ст. 95 КК).

У постанові № 7 від 03.06.2005 р. звернено увагу судів на дотри­мання принципу презумпції психічного здоров'я людини, який знай­шов своє відображення у ст. 3 Закону України «Про психіатричну до­помогу», відповідно до якої кожна особа вважається такою, що не має будь-якого психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених зазначеним За­коном та іншими законами.

Враховуючи наведене, а також виходячи з принципу презумпції невинуватості у вчиненні злочину, закріпленого у ст. 62 Конституції України, ст. 2 КК, ч. 2 ст. 15 КПК, до набрання законної сили судовим рішенням про неосудність особи і застосування до неї примусових за­ходів медичного характеру вона не обмежується в правах, якими наді­лена згідно з Конституцією і законами України.