Суть, значення та підстави притягнення особи як обвинуваченого

Згідно з ч. 1 ст. 43 КПК обвинуваченим є особа, щодо якої в уста­новленому законі порядку винесена постанова про притягнення до участі в справі як обвинуваченого.

Притягнення особи як обвинуваченого — це одне з найважливіших процесуальних рішень, яке приймає слідчий до закінчення розсліду­вання у кримінальній справі. В цьому рішенні на підставі доказів, зі­браних у ході невідкладних та первісних слідчих дій, конкретна особа ставиться в положення одного з головних учасників кримінального процесу — обвинуваченого, формулюється конкретне обвинувачення особи у вчиненні злочину, яке значною мірою визначає й подальше провадження даної кримінальної справи, що пов'язане з перевіркою обґрунтованості обвинувачення, його зміною і доповненням.

Отже, з моменту появи обвинуваченого у кримінальній справі він опиняється в центрі уваги і навколо нього, головним чином, зосеред­жується розслідування.

Важливо підкреслити, що обвинувачений — це не одне і теж, що й винуватий, оскільки останнє ще треба довести за допомогою всієї су­купності зібраних фактичних даних. І варто визнати правоту проф. М.С. Строговича, який писав: «Конечно, привлечение в качестве обвиняемого не может основываться на предположениях и догадках следователя... Но от отого отнюдь не следует, что при предъявлении обвинения у следователя должно уже сложиться окончательное убеждение в виновности обвиняемого. Только после предъявления обвинения следователь впервые получает показання обвиняемого, его возражения проти» тех или иных в ьі водо в и доказательств. Именно здесь и требу-

ется больше всего внимательное, обт»ективное, непредвзятое отноше- ние к объяснениям и доводам обвиняемого, тщательная их проверка. Все ато может приобрести формальный характер, если исходить из того, что вина привлекаемого уже доказана с несомненностью».

В статтях глав 12, 13 та 19 КПК викладені правила, що регламен­тують підстави та порядок пред'явлення обвинувачення, допиту обви­нуваченого, застосування саме до обвинуваченого запобіжних заходів та деяких інших заходів процесуального примусу, проведення розшу­ку. В сукупності всі ці процесуальні дії складають єдиний комплекс. Вони однаково необхідні як для забезпечення всебічності, повноти та об'єктивності досудового слідства, так і для забезпечення права обви­нуваченого на захист. Всі вони, у тому числі, і головне процесуальне рішення щодо притягнення особи як обвинуваченого, не суперечать конституційному принципу презумпції невинуватості (ст. 62 Консти­туції України). Відмова від процедури притягнення особи як обвину­ваченого на стадії досудового розслідування спричинила б покладення на суд невластивих йому функцій досудового розслідування і обвину­вачення.

Сам факт виконання цієї процедури не вирішує наперед постанов- лення обвинувального вироку судом — єдиним органом, який вправі визнати особу винною від імені держави. До винесення вироку суд пе­ревіряє, чи виконано органами досудового розслідування покладене на них завдання у встановленні всіх обставин, які підлягають доказу­ванню у кримінальній справі. А всі обставини, перелік яких вказаний у ст. 64 КПК, встановлюються лише наприкінці розслідування і при тому не одночасно, хоча деякі з них можуть бути встановлені і задовго до закінчення розслідування.

Притягнення особи як обвинуваченого пов'язане з несприятли­вими для неї наслідками, які полягають у можливості застосування запобіжних заходів, відсторонення від посади, накладення арешту на майно, вклади та інших заходів процесуального примусу. Разом з тим, саме цей процесуальний акт надає особі й змогу користуватися комплексом процесуальних прав (ч. 2 ст. 43, ч. 2 ст. 52¹, ч. 1 ст. 52², ст. 142 КПК), у тому числі правом знати, в чому її обвинувачують, мати захисника для захисту від обвинувачення, відстоювання своїх законних інтересів. Кожному з процесуальних прав обвинувачено­го відповідає обов'язок слідчого забезпечити умови для реалізації цього права, і, таким чином, складаються якісно нові кримінально- процесуальні правовідносини.

Тільки законне, обґрунтоване, своєчасне притягнення особи до участі як обвинуваченого є неодмінною умовою виконання вимог за­кону про те, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий кримі­нальному покаранню і жодний невинний не був притягнутий до кри­мінальної відповідальності і засуджений (ст. 2 КПК).

Поспішне, безпідставне, помилкове притягнення як обвинуваче­ного заподіює особі незаслужені моральні страждання, матеріальну шкоду. Воно перешкоджає встановленню об'єктивної істини у справі, забезпеченню невідворотності покарання тієї особи, яка справді винна у вчиненні злочину.

Згідно зі ст. 5 КПК ніхто не може бути притягнутий як обвинуваче­ний інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Ст. 131 КПК такою підставою називає достатність доказів, що вказують на вчи­нення злочину певною особою.

Таким чином, на час притягнення особи як обвинуваченого слідчий у ході всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи повинен зібрати таку сукупність обвинувальних доказів, які б у резуль­таті їх оцінки переконали його в тому, що, по-перше, злочин у вигляді суспільно небезпечної, протиправної і кримінально карної дії або без­діяльності було вчинено, і, по-друге, його умисно чи з необережнос­ті вчинила саме дана особа. Йдеться про доведеність факту вчинення злочину певною особою і наявності у її діях складу злочину, при­чому це можуть бути зафіксовані в матеріалах справи докази різних видів — як первинні, так і похідні, як прямі, так і побічні, як особисті так і речові. При відсутності прямих обвинувальних доказів обвинува­чення може ґрунтуватися на достатній кількості непрямих доказів.

Відсутність у слідчого внутрішнього переконання у винності даної особи у вчиненні злочину, з приводу якого проводиться розслідуван­ня, не дає йому права на прийняття рішення про притягнення її як обвинуваченого, бо сумніви у винності особи, коли вичерпані всі про­цесуальні можливості їх усунення, виходячи з принципу презумпції невинуватості, повинні тлумачитися на користь цієї особи (ч. З ст. 62 Конституції України).

Саме з наявністю такого переконання пов'язує закон його право не погодитися з вказівками начальника слідчого відділу і прокурора з приводу притягнення як обвинуваченого, кваліфікації злочину й об­сягу обвинувачення і, не виконуючи цих вказівок, подати свої запере­чення відповідно прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням або вищестоящому прокуророві (ч. 2 ст. 114, ч. 4 ст. 114¹ КПК).

Визначаючи ступінь доведеності обставин, що складають зміст пред'явленого обвинувачення, треба врахувати також і положення ст. 141 КПК, які допускають зміну й доповнення пред'явленого об­винувачення, якщо в ході подальшого досудового розслідування для цього виникнуть підстави.

Достатність доказів для притягнення особи як обвинуваченого ще не означає, що процес їх збирання і перевірки повністю завершений. Після пред'явлення обвинувачення слідчий перевіряє свої висновки з урахуванням показань обвинуваченого і продовжує збирати нові до­кази. Остаточний висновок слідчого у справі формулюється в обвину­вальному висновку або в постанові про закриття кримінальної справи чи направлення її до суду для вирішення питання про звільнення об­винуваченого від кримінальної відповідальності.

Обов'язковою умовою обґрунтованості притягнення особи як об­винуваченого є відсутність обставин, які виключають провадження у кримінальній справі (ст. 6 КПК).

Притягнення особи як обвинуваченого повинно бути своєчасним, тобто здійснюватися зразу чи після встановлення для цього достатніх, вагомих і достовірних доказів. Відкладення цього процесуального акту до того моменту, коли всі обставини будуть повністю з'ясовані, фактично веде до обмеження прав обвинуваченого, і насамперед права знати, в чому його звинувачують на стадії досудового розслідування (ч. 2 ст. 43 КПК), до поверхової та запізнілої перевірки його показань, а це може негативно відбитися на ході слідства. Разом з тим, перед­часне, без наявності достатніх для цього доказів, притягнення особи як обвинуваченого також є порушенням закону.

Органи дізнання не мають права притягувати особу як обвинуваче­ного, як від свого імені, так і за дорученням слідчого. Враховуючи важ­ливість акту притягнення як обвинувачення, то здійснення його — це виключна компетенція слідчого.

Пред'явлення обвинувачення особі з порушенням вимог закону щодо підслідності (ст. 112 КПК) повинно визнаватися недійсним.

Притягнення особи як обвинуваченого в справах приватного обви­нувачення здійснюється за правилами ст.ст. 98 і 251 КПК, а в справах протокольної форми — за правилами ст. 430 КПК.

Для попередження зловживань правами з боку державних органів та посадових осіб при притягненні особи як обвинуваченого встанов­лена кримінальна відповідальність за незаконне притягнення до кри­мінальної відповідальності (ст. 372 КК).

Процедура притягнення особи як обвинуваченого в кримінальній справі (окрім справ приватного обвинувачення і протокольної форми) складається із декількох самостійних процесуальних дій (етапів): а) ви­несення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого; б) пред'явлення особі обвинувачення; в) роз'яснення прав обвинуваче­ному; г) допит обвинуваченого (ст.ст. 132,143 КПК).