Процесуальні особливості провадження вербальних слідчих дій

Допит

Поняття, види і загальні положення допиту. Кримінально- процесуальний закон серед джерел доказів називає показання свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, які отримані при допиті вказаних осіб (ст.ст. 65, 68, 72, 73, 74 КПК).

Допит — це слідча дія, змістом якої є отримання та фіксація у встановленій кримінально-процесуальним законом формі показань, в яких містяться дані, що мають значення для правильного вирішення справи.

Допит є не тільки ефективною і найпоширенішою, але і у всіх ви­падках ще й необхідною або обов'язковою слідчою дією. Без допитів жодна кримінальна справа обійтися не може. Будучи найбільш поши­реною слідчою дією, допит служить не тільки продуктивним засобом отримання нових, але і якісної перевірки доказів, що вже маються у справі. За допомогою допиту слідчий встановлює наявність або відсут­ність суспільно-небезпечного діяння й інші обставини, що підлягають доказуванню в кожній кримінальній справі (ст. 64 КПК).

Важливе значення вказана слідча має і для перевірки переконли­вості висунутих до її провадження слідчих версій. В перебігу допиту можуть висовуватися і в якійсь мірі перевірятися нові версії. Крім того, спираючись на дані, які отримані за результатами завершеного допиту, слідчий має можливість побудувати чергові і скорегувати ра­ніш висунуті версії, вийти на рівень принципово нових задач, визна­чити напрямок, засоби, методи та прийоми їх вирішення.

Види допитів пропонується розрізнювати в залежності:

— від процесуального стану допитуваних (на допит свідка, потерпі­лого, підозрюваного, обвинуваченого, судового експерта);

— від віку (допит дорослих і неповнолітніх, в тому числі малоліт­ніх);

— від складу учасників допиту (допити з участю прокурора, на­чальника слідчого відділу, співробітника органу дізнання, захисни­ка, експерта та спеціаліста, педагога, психолога, родичів та інших за­конних представників);

— від змісту показань (правдиві і неправдиві, визнання і запере­чення вини, обмова і самообмова);

— від психологічної обстановки допиту (допит в конфліктній і без­конфліктній ситуації);

— допити, що здійснюються при особистому контакті допитувано­го і допитуючого і безконтактні або дистантні, тобто, такі що прово­дяться на відстані;

— допити німого або глухого, глухонімого (ст.169 КПК) і людини без вказаних вад;

— допит, що проводиться одним чи двома слідчими та інші.

Подібні класифікації мають значення для розробки адресних при­йомів і рекомендацій, систематизації процесуальних та криміналіс­тичних знань з метою вирішення як наукових, так і правозастосовних задач.

Але незалежно від категорії допитуваних осіб, учасників цієї слід­чої дії та інших обставин кримінально-процесуальним законом вста­новлюються обов'язкові правила, що поширюються на всі без винятку випадки провадження допиту. Недотримання процесуальних правил тягне за собою недійсність проведеної слідчої дії та недопустимість отриманих показань як джерела доказів.

Встановлений КПК порядок пропонує слідчому починати допит по суті справи з пропозиції розказати все, що йому відомо про обставини, у зв'язку з якими він викликаний на допит. На початку допиту обви­нуваченого слідчий питає, чи визнає він себе винним у пред'явленому обвинуваченні, після чого пропонує дати показання по суті обвину­вачення (ч. 6 ст. 143 КПК). Після вільної розповіді свідка чи обвину­ваченого слідчий має право задати їм питання, що виникли у нього. Аналогічним чином регламентований в законі і порядок допиту по­терпілого й підозрюваного, які також зразу в вільній формі дають по­казання про обставини, що послужили підставою для їх виклику, а потім відповідають на запитання слідчого.

Питання, які ставляться допитуваній особі, розділяються на основ­ні і додаткові, первісні, проміжні та заключні, уточнюючі, конкрети­зуючі, нагадуючі, деталізуючі, викриваючі, контрольні.

Питання слідчого повинні бути адресними, лаконічними, конкрет­ними. Формулювання питання повинно бути чітким, конкретним та зрозумілим для допитуваної особи.

Стосовно допиту, а також інших слідчих дій вербальної групи, необхідно також дотримання моральних засад, а це значить, що пи­тання треба задавати в спокійному тоні; забороняється ставити навід­ні «вловлюючі» й аморальні питання; забороняється в ході слідчої дії оцінювати і коментувати вслух відповіді допитуваного.

Небезпечність і аморальність навідних питань полягає в тому, що вони діють навіюючи на допитуваного, оскільки вже в самому форму­люванні міститься бажана для слідчого відповідь і тим самим пред­ставляє серйозну небезпеку для всього процесу встановлення істини в справі. Особливо небезпечні вони при допитах неповнолітніх, які схильні до сугестії (навіювання).

За цими підставами справедливо поступив законодавець, який пе­ретворив моральну заборону задавати навідні питання в нормативну і, таким чином, в ч. 6 ст. 143, ч. 4 ст. 167, ч. 2 ст. 171 КПК з'явилися доповнення такого змісту: «Забороняється ставити запитання, у фор­мулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні питання)».

Недопустимо також звертатися і до постановки образливих питань. Слід взагалі уникати поспішних оціночних суджень, міркувань щодо неправдивості або істинності показань як з моральної, так і з тактичної точки зору. Спростовувати ті чи інші показання допитуваного можна лише при наявності сукупності зібраних достовірних доказів. Інакше слідчий фактично порушує гуманний і глибоко моральний ключовий принцип кримінального процесу — принцип презумпції невинуватості і того положення, що випливає з нього, про те, що всякі сумніви тлума­чаться на користь обвинуваченого (ст. 62 Конституції України).

Поспішний, необґрунтований і до того ж образливий висновок слідчого може призвести до психічної травми. Неправильне, не етич­не, зневажливе ставлення до показань допитуваного може бути вира­жено не тільки словами, а й всією поведінкою слідчого. Природно, що після цього між слідчим і допитуваним неминуче виникне морально- психологічний бар'єр, що призводить до втрати контакту.

Не рекомендується формулювати запитання таким чином, щоб в ньому фактично було закладено декілька підпитань, кожне з яких потребує самостійного осмислення і відповіді. Такі формулювання можуть поставити допитуваного у важке становище і він, зазвичай, усвідомлює тільки суть останнього питання і випускає з виду попе­редні.

Регламентуючі допит процесуальні правила мають загальний ха­рактер і, природно, не встановлюють конкретних прийомів і спосо­бів, потреба в яких може виникнути у разі добросовісної помилки або умисної неправди допитуваних. Цю роль виконують тактичні прийо­ми, що розробляються криміналістикою, зокрема таким її розділом, як слідча тактика.

Тактичні прийоми допомагають слідчому цілеспрямовано й успіш­но проводити допити, максимально використовувати потенціал цієї слідчої дії зі збирання та перевірки доказів.

Правомірність застосування тактичних прийомів допиту визнача­ється обов'язковим дотриманням низки умов (законності, відповід­ності нормам етики), що встановлюють межі допустимості цих при­йомів у кримінальному судочинстві.

Допустимість застосування прийомів базується насамперед на їх строгій відповідності духу і букві закону. Тактичний прийом пови­нен відповідати як загальним принципам і положенням закону, так і конкретним нормам КПК, що регламентують провадження допиту. Ще раз варто підкреслити важливість приписів ст. 22 КПК, якими забороняється домагатися показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів і до числа яких відноситься й обман допи­туваного.

Допит свідка. Показання свідка є найбільш поширеним джерелом доказів. Закон в ст. 68 КПК вказує, що як свідок може бути викликана

будь-яка особа, про яку маються відомості, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок незамінний і його поява в кримінально­му процесі обумовлена обставинами злочину та фактами, що супрово­джують його. Коли особа може бути свідком у справі, то вона повинна бути допитана і не може брати участь у справі в іншій якості в силу чинної заборони на суміщення процесуальних обов'язків.

В законі встановлені обмеження на виклик і допит як свідка низки категорій осіб. Зокрема, не підлягають допиту як свідки:

1) адвокати й інші спеціалісти в галузі права, які мають за законом право на надання правової допомоги особисто або за дорученням юри­дичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі — з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні своїх професійних обов'язків, якщо вони не звільнені від зобов'язання збе­рігати професійну таємницю особою, яка довірила їм ці відомості;

2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представ­ник потерпілого, цивільного позивача, відповідача — про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителем;

3) особи, які у відповідності з висновками судово-психіатричної або судово-медичної експертизи внаслідок своїх фізичних чи психологіч­них вад не можуть правильно сприймати факти, які мають доказове значення, і давати щодо них показання;

4) свідок, який у відповідності зі ст. 52³ КПК дає показання під псевдонімом, — відносно дійсних даних про свою особу;

5) особи, які володіють відомостями про дійсні дані щодо свідка, який у відповідності до ст. 52³ КПК дає показання під псевдонімом — стосовно цих даних (ч. 1 ст. 69 КПК).

Свідок може бути допитаний про будь-які обставини, що цікав­лять слідство, в тому числі і про особу обвинуваченого, потерпілого та своїх взаємовідносинах з ними. Предметом допиту свідка, тобто коло обставин, що встановлюються за допомогою показань свідка, визна­чається слідчим. До предмета допиту насамперед належать обстави­ни, які підлягають доказуванню в кримінальній справі (ст. 64 КПК).

Однак, при всій важливості з'ясування на допиті обставин, що від­носяться до предмета доказування, не рекомендується обмежуватися лише їх розглядом. У деяких випадках актуальне значення набувають обставини, що опосередковано пов'язані з предметом доказування, на­приклад факти, які допомагають правильній оцінці зібраних доказів або активізуючих асоціативні зв'язки у допитуємого.

Оскільки предметом допиту свідка є всі відомі йому факти, які під­лягають встановленню в справі, в необхідних випадках свідок може бути допитаним і про обставини, які містять державну або службо­ву таємницю. В таких випадках на слідчого законом покладається обов'язок прийняття заходів щодо її нерозголошення (ст. 121 КПК).

У практичній діяльності дуже часто виникають ситуації, коли оче­видцями, свідками злочину є близькі родичі. Наявність особливих відношень між обвинуваченим і його родичами — свідками не може не враховуватися слідчим. Вказані стосунки при необхідності викрит­тя свідком обвинуваченого утруднюють дачу правдивих показань, ви­магають від свідка великих моральних зусиль, нерідко можуть при­звести до розриву між близькими людьми або суттєво відбитися на інтересах свідка. Тому слідчий по можливості не повинен наполягати на допиті як свідка вказаних осіб. Давати показання в подібній ситуа­ції — це право свідка. Якщо ці особи реалізують своє право, то слідчий з огляду на названі причини повинен підходити до оцінки подібних показань з обережністю.

Свідка не можна допитувати і про обставини, які викривають Його самого у вчиненні злочину. В такому випадку свідок був би позбавле­ний процесуальних прав на захист, наданих законом підозрюваному і обвинуваченому. При наявності відповідних даних особа, яка при­четна до скоєння злочину, повинна допитуватися не як свідок, а як підозрюваний або обвинувачений, але перед допитом ці особи повинні бути поставлені офіційно у відповідний процесуальний стан.

Враховуючи названі обставини Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Консти­туції України при здійсненні правосуддя» п. 20 вказав: «Відповідно до вимог ст. 63 Конституції особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а отже, вона не може бути змушена свідчити проти себе, членів сім'ї чи близьких родичів».

Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред'явленого об­винувачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз'яснити йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст. 63 Конституції. Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близь­кому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб по­винні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.

Роз'яснити судам, що з урахуванням зазначеного конституційного положення члени сім'ї чи близькі родичі обвинуваченого, цивільно­го позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відпо­відальність за завідомо неправдиві показання.

В розвиток вказаних положень в 2001 році ст. 69 КПК доповнена наступними правилами. Відмовитися давати показання як свідки ма­ють право:

1) члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновлені підозрюва­ного, обвинуваченого, підсудного;

2) особа, яка б своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого у вчиненні злочину.

Не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники диплома­тичних представництв — без згоди дипломатичного представника.

Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом осіб, зазначених у частинах 1 і 2 ст. 69 КПК, зобов'язані роз'яснити їм право відмови­тися давати показання, про що зазначається в протоколі допиту чи в протоколі судового засідання.

Свідок, як суб'єкт кримінально-процесуальної діяльності та який вступає у відповідні кримінально-процесуальні відносини має певні права та несе обов'язки, які у нього з'являються з моменту його виклику до слідчого. У відповідності зі ст. 69¹ КПК свідок має право: 1) давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача; 2) заяви­ти відвід перекладачу; 3) знати, у зв'язку з чим і у якій справі він до­питується; 4) власноручно викладати свої показання в протоколі до­питу; 5) користуватися нотатками і документами при дачі показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам'яті; 6) відмовитися дава­ти показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів; 7) ознайо­митися з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень та зауважень; 8) подавати скарги прокурору на дії дізна- вача і слідчого; 9) одержувати відшкодування витрат, пов'язаних з викликом для дачі показань.

У разі наявності відповідних підстав свідок має право на забезпе­чення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законом і в порядку, передбаченому ст.ст. 52¹-52⁶ КПК.

Кримінально-процесуальний закон покладає на свідка і низку обов'язків. Головні обов'язки свідка (ст. 70 КПК): з'являтися за ви­кликом слідчого та давати правдиві показання, тобто повідомити все, що йому стало відомо і відповісти на запитання слідчого.

При неявці свідка без поважних причин слідчий має право засто­сувати до нього привід через органи внутрішніх справ у порядку ст.ст. 135,136 КПК.

Слідчий викликає на допит свідка, як правило, повісткою, яка вру­чається йому під розписку, а у випадку його тимчасової відсутності — кому-небудь із дорослих членів сім'ї, органу місцевого самоврядуван­ня, ЖЕКу або адміністрації за місцем роботи.

У повістці повинно бути вказано: хто викликається як свідок, куди і до кого, день та час явки, а також наслідки неявки, передбачені ст.ст. 70, 71, 166 КПК. Свідок може бути викликаний також телефоногра­мою або телеграмою.

Повістка надсилається поштою або посильним з таким розрахун­ком, щоб свідок мав можливість своєчасно з'явитися за викликом. Розписка з означенням дати і часу вручення повертається слідчому.

По деяких кримінальних справах (про бандитизм, про злочини, що скоєні організованими злочинними групами та іи.), вирішуючи питання щодо виклику на допит свідка, слідчий повинен прийняти заходи до забезпечення безпеки допитуємого, оскільки не виключена можливість, що майбутній свідок знаходиться під наглядом осіб, які не зацікавлені в розкритті злочину.

Разом з основними способами виклику закон допускає й інші, які можуть застосовуватися за тактичними та етичними міркуваннями. Зокрема, інші способи виклику на допит використовуються тоді, коли необхідно зберегти в таємниці обізнаність свідка щодо обставин вчи­неного злочину або не допустити загострення відносин у сім'ї чи із співпрацівниками установи, підприємства, де працює свідок. Особ­ливо ретельно слід відноситися до вибору способів виклику свідків, потерпілих у справах про статеві злочини.

Існують певні особливості виклику на допит співробітників дипло­матичних і консульських представництв іноземних держав. Так, глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу, а також члени їх сімей, якщо вони проживають разом з ними і є іно­земними громадянами, не зобов'язані давати показання як свідки, а у випадках їх згоди давати такі показання вони не зобов'язані для цього з'явитися в слідчі органи (ст. 31 Віденської конвенції про диплома­тичні стосунки від 18 квітня 1961 року). Консульські посадові особи, в тому числі глави консульських представництв, а також співробітники адміністративно-технічного персоналу консульського представництва не можуть відмовитися від дачі свідчень окрім показань щодо питань, які пов'язані з виконанням ними службових обов'язків. Консульські посадові особи та глави консульського представництва не несуть від­повідальності за відмову дати показання (п.п. 13, 14, 14 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні 1993 р.).

Свідок допитується як в місці провадження слідчої дії, тобто в службовому кабінеті слідчого, так і за місцем його перебування, якщо це диктується ситуацією, що склалася.

Свідок допитується у відсутності інших свідків. При цьому слід­чий приймає заходи до того, щоб свідки, які викликані в одній справі, не могли спілкуватися між собою до закінчення допиту (ч. З ст. 167 КПК). Реалізація цього положення забезпечується викликом свідків на допит в різні години, а інколи і в різні дні. При цьому першими повинні бути допитані ті свідки, які судячи за даними, що маються, можуть дати найбільш певні і точні показання або такі показання, що необхідні для запобігання злочину, затримання особи, яка скоїла злочин. Разом з тим, вирішуючи питання щодо послідовності допиту свідків, варто враховувати можливість їх змови або впливу на них з боку обвинуваченого (підозрюваного) та інших зацікавлених осіб.

Сам допит свідка, особливо коли мова йде про перший допит, мож­на умовно розділити на три частини, стадії: підготовча, вільна розпо­відь і відповіді на запитання слідчого.

На підготовчій стадії допиту, слідчий, відрекомендувавшись сам, впевнившись в особі свідка шляхом перевірки особистих документів (паспорта, військового квитка, службового посвідчення) складає ввід­ну частину протоколу і фіксує в ній його анкетні дані. Потім слідчий зобов'язаний роз'яснити свідку його права та обов'язки (ст.ст. 69, 70 КПК), акцентувати увагу на п. 6 ст. 69 КПК і положення ст. 69 КПК, тобто на його право не давати показання проти себе та стосовно членів сім'ї близьких родичів. Заява свідка про згоду або незгоду давати по­казання по цих питаннях заносяться до протоколу.

Рекомендується, з метою встановлення психологічного контакту з допитуємим вибирати тактично правильно форму попередження свід­ка про кримінальну відповідальність за відмову і за дачу завідомо не­правдивих показань згідно зі ст.ст. 385, 384 КК. Слідчому доцільно роз'яснити допитуємому, який за його припущеннями є добросовіс­ний та не зацікавлений у вирішенні справи, що у нього немає підстав для сумніву щодо добропорядності свідка, однак зобов'язаний вико­нати відповідні вимоги закону.

Якщо ж у слідчого є підстави вважати, що свідок не має наміру да­вати повні і правдиві показання, то тоді доцільно зробити акцент на можливості настання кримінальної відповідальності в разі відмови або дачі завідомо неправдивих показань.

З'ясовуючи анкетні дані, доцільно уточнити ті чи інші відомості стосовно особи свідка, оскільки це допомагає слідчому перевірити свою попередню думку щодо допитуємого і скласти більш повне уяв­лення про психологічні особливості його особи, а також в ході бесіди зняти у свідка внутрішню напругу, яка неминуче виникає напередод­ні зустрічі зі слідчим.

Далі, слідчий повинен з'ясувати характер взаємовідносин між свідком і потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим, оскільки це не­обхідно не тільки для правильного визначення тактики допиту, але й об'єктивної оцінки показань свідка.

Друга стадія — стадія вільної розповіді починається з пропозиції слідчого допитуємому розповісти все, що йому відомо про обставини, у зв'язку з якими він викликаний на допит (ч. 4 ст. 167 КПК). Перед цим свідка, хоча би в загальних рисах, слід інформувати про справу, в якій він викликаний на допит, щоб йому було зрозуміло, які саме об­ставини цікавлять слідчого. Під час вільної розповіді не слід переби­вати його, якщо навіть він у своїх показаннях і відступає від заданих питань, оскільки інколи вони допомагають допитуємому налагодити­ся на викладення фактів, про які йому з різних причин, не хотілося б давати показання.

Оскільки отримані показання в подальшому підлягають перевірці, то мається потреба їх деталізувати і тоді допит переходить в наступну стадію — постановці запитань слідчим і отримання на них відповідей допитуваного. Нагадаємо, що забороняється ставити навідні та влов­люючи питання, а також запитання, які ображають честь і гідність допитуваного, або такі, що потребують висловлення особистих думок, суджень, висновків щодо суті досліджуємої події.

Під час допиту свідку можуть пред'являтися різні документи, за­читуватися витяги з показань інших осіб, відтворюватись відеозапис і звукозапис. Усе це фіксується в протоколі допиту свідка.

У свою чергу, свідок може користуватись нотатками, розрахунка­ми, робити малюнки, плани, схеми, які теж обов'язково додаються до протоколу.

Свідок має право особисто написати свої показання, але при цьому необхідно дотримуватися наступних вимог: а) коли він сам про це про­сить; б) в присутності слідчого. Перед цим слідчому доцільно самому заповнити анкетну частину протоколу й усно допитати його. Про те, що показання написані свідком власноручно, вказується в протоко­лі допиту. Після закінчення допиту слідчий повинен надати свідкові можливість особисто ознайомитися з його змістом. За проханням свід­ка протокол може бути йому прочитаний слідчим.

Свідок і особи, які брали участь або були присутні на допиті, мають право просити про внесення змін і поправок до протоколу. Ці зміни і доповнення заносяться слідчим у протокол. Протокол підписують свідок, слідчий і особи, які були присутні або брали участь у допиті. Якщо він написаний на декількох сторінках, то свідок підписує кож­ну сторінку окремо (ст. 170 КПК).

У відповідності зі ст. 169 КПК допит німого або глухого свідка про­водиться за правилами ст. 167 КПК з участю особи, яка його розуміє. Про участь цієї особи в допиті свідка зазначається в протоколі. Якщо німий або глухий пише і читає, слідчий за власною ініціативою або за його проханням може поставити йому запитання письмово і він в присутності слідчого та особи, яка його розуміє, може написати свої показання власноручно.

Допит потерпілого. У відповідності зі ст.ст. 66, 72 КПК показан­ня потерпілого також є самостійним джерелом доказів. Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка спеціальною постановою слідчого визнана потер­пілою (ч.ч. 1, 2 ст. 49 КПК). У постанові слідчий повинен конкретно зазначити, яку саме шкоду заподіяно потерпілому.

Предметом показань потерпілого є будь-які обставини, що підля­гають доказуванню в кримінальній справі, а також про факти, які ха­рактеризують особу обвинуваченого або підозрюваного та їх взаємини з ними. При цьому не можуть служити доказом дані, які повідомлені потерпілим, якщо він не може назвати джерело своєї обізнаності (ч. 2 ст. 72 КПК). Таким чином, в самій загальній формі предмет показань потерпілого багато в чому подібний предмету показань свідка.

Разом з тим показання потерпілого мають свою специфіку оскіль­ки їх надає особливий і при цьому, на відміну від свідка, активний суб'єкт кримінально-процесуальної діяльності, оскільки ця особа осо­бисто постраждала в результаті злочину. Особливість показань потер­пілого полягає насамперед у тому, що вони служать засобом захисту законних інтересів. Обов'язок потерпілого з'явитися за викликом до слідчого і дати повні й правдиві показання поєднується з його правом давати пояснення за власною ініціативою. При необхідності надати слідчому свої пояснення з важливих для потерпілого обставин і тим самим захищати свої законні інтереси, він має право вимагати про­ведення допиту. На відміну від свідка показання потерпілого являють собою не лише викладення фактичних даних, але і включають аналіз доказів, відображають відношення потерпілого до події злочину і до осіб, які брали участь у ньому. У своїх показаннях потерпілий висловлює особисті оціночні судження з приводу обставин справи, які дослі­джуються.

Оскільки злочин спрямований проти потерпілого і завдає йому шкоду, то цілком природно, останній не може бути байдужим до ре­зультатів розслідування справи. Зазначена обставина накладає особ­ливий відбиток на показання потерпілого і він не залишається байду­жим як до факту заподіяння шкоди, так і до злочинця. Даючи пока­зання, потерпілий, як правило, намагається добитися захисту своїх прав і інтересів.

Процес формування показань потерпілого схожий з психологіч­ним механізмом формування показань свідків. Разом з тим, в силу специфічного положення потерпілого він нерідко сприймає обставини злочину в стані сильного душевного хвилювання, стресу, викликаних заподіянням йому моральної, фізичної або майнової шкоди. Через ці причини деякі потерпілі бувають схильні до перебільшення в своїх по­казаннях тяжкості скоєного злочину, до посилення вини злочинця, або приписують йому дії, які він не вчиняв.

Для визнання особи потерпілою закон не вимагає її заяви. Особа може бути визнана потерпілою зразу ж після того, як у справі будуть зі­брані докази про те, що злочином йому заподіяно шкоду. З моменту ви­знання особи потерпілою вона набуває відповідні права та обов'язки.

Права потерпілого і його представника передбачені ч. З ст. 49 і 52^і КПК і конкретизуються в окремих нормах кримінально-процесуаль­ного закону.

Потерпілий зобов'язаний: з'явитися за викликом слідчого, органу дізнання, прокурора, давати правдиві показання. За неявку без по­важних причин до потерпілого може бути застосований привід (ч. З ст. 72 КПК).

Давати показання — це право, а не обов'язок потерпілого, але коли він згодився давати показання, то він зобов'язаний говорити тільки правду. За дачу завідомо неправдивих показань потерпілий підлягає кримінальній відповідальності за ст. 384 КК, про що він попереджа­ється перед початком допиту.

Виклик і допит потерпілого проводиться за правилами виклику і допиту свідка, але з деякими відмінностями. Перед початком допиту він, як вказано вище, попереджається слідчим про кримінальну відпо­відальність лише за дачу завідомо неправдивих показань; з'ясовуються відношення потерпілого з підозрюваним і обвинуваченим.

Перед першим допитом особи як потерпілої слідчий оголошує йому постанову про визнання потерпілим і роз'яснює права, передба­чені ст.ст. 49, 52^і КПК. У протоколі допиту слідчий також зазначає, що потерпілому роз'яснено його право заявити цивільний позов (ч. 2 ст. 122 КПК).

Головним засобом фіксації допиту потерпілого, як і будь-якої слід­чої дії, є протокол допиту, складений у відповідності до ст. 85 КПК. Вже зазначалося, що слідчий має право застосувати і додаткові засоби закріплення показань допитуємих осіб, зокрема, мова йде про вико­ристання звуко- і відеозапису.

Вивчення практики свідчить, що найбільш доцільно ці засоби при допиті свідків і потерпілих застосовувати в наступних випадках.

1. Для фіксації показань тих свідків і потерпілих, які завідомо або найбільш імовірно не зможуть з'явитися до суду. Така ситуація може мати місце в справах будь-якої категорії, але частіше всього це трапляється у зв'язку з посяганням проти особи, коли потерпілі за станом здоров'я на тривалий період часу лишаються можливості пе­ресування. Друга поширена причина — виїзд в тривалі відрядження, виїзд за кордон на постійне проживання, тощо.

2. Для фіксації показань поранених та хворих потерпілих, звичай­ний допит яких утруднений або неможливий. Відома роль показань потерпілих для встановлення особи злочинця і з'ясування важливих обставин злочину. В багатьох випадках ці показання е початковим пунктом для розслідування. Разом з тим, важкий стан потерпілого після злочину нерідко надовго виключає можливість розгорнутого його допиту. Вихід із цього становища вбачається в застосуванні саме звуко- або ще краще, відеозапису, які фіксують уривчасту, подекуди незв'язну мову, але тим самим все ж таки дозволяє отримати і в по­дальшому використати інформацію, що міститься в показаннях подіб­них потерпілих. Перед допитом поранених і тяжко хворих осіб треба отримати дозвіл лікаря. Допит доцільно проводити в присутності ме­дичного працівника, який наглядає за станом допитуємого і засвідчує правильність протоколювання і звуко-, відеозапису.

3. Бажано застосування звукозапису для фіксації показань свідків і потерпілих, які допитуються з участю перекладача та відеозапису при допитах глухонімих з участю осіб, які розуміють їх знаки. Ці за­соби допиту дозволяють у подальшому, при виникненні в тому сумні­вів, перевірити правильність і повноту перекладу і при необхідності ліквідувати допущені неточності.

Допит підозрюваного. На початку зазначимо, що в підручниках, методичних посібниках з кримінального процесу та криміналістики процесуальні особливості допиту підозрюваного і обвинуваченого зав­жди розглядаються разом, в одних розділах (і нерідко особливостями допиту підозрюваного передує ще й розгляд специфіки його затриман­ня). І дійсно між цими суб'єктами кримінально-процесуальної діяль­ності є багато спільного, але маються і суттєві розбіжності, насамперед у процесуальному статусі цих учасників процесу, а також і в предметі допиту цих осіб, що і послужило нам підставою для окремого розгляду особливостей провадження цієї слідчої дії.

Підозрюваний — це самостійна, хоча й тимчасова процесуальна фігура. Його показання є самостійним джерелом доказів (ч. 2 ст. 65 КПК) і, відповідно, допит підозрюваного — це самостійна слідча дія в загальній системі способів збирання і перевірки доказів у криміналь­ній справі..

Підозрюваний, як процесуальна фігура, з'являється з моменту складання протоколу про його затримання або ж з моменту винесення постанови про обрання до нього одного із запобіжних заходів (ст 43¹ КПК).

Для застосування вказаних заходів процесуального примусу необ­хідна наявність певних фактичних даних (підстав), які вказують на причетність до скоєння злочину (у випадку непідтвердження затри­маний звільняється, запобіжний захід скасовується і особа перестає бути підозрюваною).

У всіх інших випадках особа, яка запідозрена у вчиненні злочину, виступає в кримінальному процесі як особа, що дає пояснення або ж допитується як свідок, не маючи при цьому процесуальних прав для захисту від підозріння. Таке двоїсте становище виникає, наприклад, при порушенні кримінальної справи стосовно конкретної особи або обрання такого засобу як заборона особі виїжджати за межі Украї­ни до закінчення досудового слідства (ст. 98^і КПК). І подібне поло­ження слід визнати ненормальним. А тому в свій час цілком правий був М.М. Міхеєнко, який пропонував більш чітко розділити в законі зміст поняття підозрюваного, щоб надати конкретний процесуальний статус даному учаснику процесу.

Після складання протоколу затримання або винесення постанови щодо обрання запобіжного заходу підозрюваний набуває певних прав і несе відповідні обов'язки. Згідно зі ст. 43^і КПК підозрюваний має право знати, в чому він підозрюється і це право забезпечується тим, що в підписуємому ним протоколі затримання визначаються підстави і мотиви затримання, наводяться його пояснення (ч. З ст. 106 КПК); в постанові про обрання запобіжного заходу (ч. 2 ст. 148 КПК) вказуєть­ся на злочин, у вчиненні якого він підозрюється; давати показання з приводу обставин, які стали підставою для його затримання або засто­сування запобіжних заходів, а також з приводу всіх інших обставин.

Дача показань підозрюваним є його правом, а не обов'язком, а тому він має право відмовитися від дачі показань і відповідати на запитан­ня, він не попереджається про кримінальну відповідальність за відмо­ву від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань.

Підозрюваний також має право мати захисника і побачення з ним до першого допиту; надавати докази, заявляти клопотання та відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка проводить оперативно-розшукові дії і дізнання, слідчого і прокурора. А при наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Підозрюваний зобов'язаний з'являтися за викликом слідчих орга­нів та прокурора; не відлучатися з міста постійного або тимчасового знаходження без дозволу цих органів, якщо по відношенню до нього обрана підписка про невиїзд. Якщо підозрюваний ухиляється від слід­ства, то він підлягає приводу в будь-який час доби.

Допит підозрюваного проводиться негайно після затримання або об­рання запобіжного заходу. Якщо це неможливо зробити за об'єктивни ми причинами, допит особи, яка поставлена в становище підозрюваного, може бути відкладено не більше ніж на 24 години (ст. 107 КПК).

Однією з важливих особливостей допиту підозрюваного є те, що предмет даної слідчої дії визначається з урахуванням інформації, яка закладена в основу затримання, обрання запобіжного заходу та вказа­них підозрінь.

Перед допитом підозрюваному повинні бути роз'яснені Його про­цесуальні права і ще раз повідомлено, в чому він підозрюється. Йому також слід роз'яснити положення ст. 63 Конституції України, згідно з яким ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе, членів сім'ї та близь­ких родичів.

В перебігу допиту підозрюваному необхідно надати можливість викласти свою позицію щодо суті справи. Питання, що задаються йому слідчим, повинні лежати в площині дослідження наступних груп обставин: 1) про обставини і підстави затримання; 2) про об­ставини злочину, у вчинені якого він підозрюється і про докази його причетності до скоєного, що маються у слідчого; 3) про наявність у нього алібі; 4) щодо особистості, минулого, місця та способу життя, трудової й іншої діяльності підозрюваного та його зв'язки.

Крім того, в коло питань, що виясняється, можуть входити і такі: чи вчинював він злочини раніше і які; яке покарання він поніс за це; чи знайомий з потерпілим і свідками, які повідомили про вчинен­ня злочину, в яких відношеннях знаходиться, якщо він знайомий з ними; за яких причин він опинився на (біля) місця події під час вчи­нення злочину; де, коли, при яких обставинах на його тілі, одежі, ре­чах з'явилися сліди, що виявлені; яке джерело походження вилуче­них у нього предметів.

У підозрюваного, який заперечує свою причетність до розслідуемо- го злочину, з'ясовуються можливі, з його точки зору, причини, в силу яких на нього впала підозра (помилкове впізнання, помста особи, яка неправдиво вказала на нього як на людину, котра скоїла злочин, ви­падкове знаходження на місці події та інші).

Наведений перелік запитань, що задаються в ході допиту підозрю­ваного, не є вичерпним. Він може бути розширений і конкретизова­ний з урахуванням особливості особи затриманого, обставин скоєного, періоду часу, який пройшов з моменту вчинення злочину і до затри­мання підозрюваного, інших обставин до, під час і після затримання.

Якщо підозрюваний відмовляється давати показання, слідчий по­винен з'ясувати мотиви відмови і роз'яснити підозрюваному, що тим самим він позбавляє себе можливості захищатися від підозри, що ви­никли. При наявності доказів, достовірність яких не викликає сумні­ву, слідчий може пред'являти їх повністю або частково і запропонува­ти підозрюваному висловити все, що він думає з цього приводу. В будь- якому випадку слідчий повинен намагатися втягнути підозрюваного в діалог, в перебігу якого докладно й терпляче роз'яснити йому всі не­сприятливі для нього наслідки позиції, яку він зайняв. Інколи в подіб­ній ситуації корисно вести діалог так, щоб викликати у підозрюваного заперечення, побудити зайняти активну захисну позицію і у зв'язку з чим йому знадобиться дати показання. Якщо підозрюваний заперечує свою причетність до вчиненого зло­чину, то незалежно від наявності викриваючих його доказів, слідчий повинен уважно вислухати його показання, що підлягають обов'яз­ковому занесенню до протоколу, а потім продовжити допит, викорис­товуючи при цьому найрізноманітніші тактичні прийоми, що розроб­лені криміналістикою та спрямовані на схилення допитуємого до дачі правдивих показань.

Допит неповнолітніх. Особливості допиту неповнолітніх пов'язані з наявністю спеціальних рис психології дитячого, підліткового, юнаць­кого періодів розвитку. Ці риси проявляються як у процесі формуван­ня показань, так і безпосередньо в поведінці і позиції допитуємого. Тому, не дивлячись на відміни в процесуальному стані неповнолітньо­го обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка, а також пред­мета їх допиту, зміст допиту має багато спільного. Спільним повинен бути і підхід до особливостей оцінки показань неповнолітніх, обумов­лений цілою низкою факторів: меншим ніж у дорослих обсягом знань і життєвого досвіду; занижена спроможність до зосередженої уваги; завищений ступінь навіюваності (сугестії), самонавіюваності, схиль­ність до фантазування; менший розвиток аналітичних здібностей при сприйнятті та оцінці подій та фактів, емоційність суджень, висновків і дій.

В КПК неповнолітні свідки і потерпілі розділяються на три головні групи: вік до 14 років, від 14 до 16 і від 16 до 18 років. Стосовно осіб, які скоїли суспільно небезпечні діяння, КПК вказує на вікову групу від 11 до 14 років (ч. З ст. V КПК), а також від 14 до 16 і від 16 до 18 років (ст. 438 КПК).

Як правило, особливих складнощів щодо допиту неповнолітніх різних вікових груп немає, за винятком допиту як свідка-очевидця потерпілого у віці до 7-8 років, тобто малолітнього дошкільного віку. А необхідність в їх допиті в практиці виникає, оскільки вони бувають єдиними очевидцями в скоєнні тяжких і особливо тяжких злочинів. Як поступити в цьому випадку, оскільки КПК не встановлює вікових обмежень таких суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, як свідок, потерпілий.

Вважаємо, що в подібній ситуації необхідно керуватися ч. З ст. 69 КПК, тобто, коли виникають сумніви в спроможності свідків правиль­но сприймати обставини, які мають значення в справі і давати про них показання, то треба призначити експертизу.

Таким чином, для вирішення питання про те, чи можна допитува­ти малолітнього свідка або потерпілого, необхідно перевірити рівень їх розвитку, стан органів почуття, виявити особливості сприйнят­тя та запам'ятовування шляхом призначення і проведення судово- психологічної або комплексної психолого-психіатрічної експертизи.

Отримані висновки експертизи на поставлені питання будуть не тільки підставою для прийняття рішення щодо можливості допиту та­ких малолітніх, але й правильній оцінці їх показань.

Виклик неповнолітнього на допит здійснюється, як правило, че­рез батьків або законних представників. Інший порядок допускається

лише в тих випадках, коли це обумовлюється обставинами справи, на­приклад, у випадках його приводу або коли доцільно допитати його у відсутності законного представника, оскільки маються підстави вва­жати, що він може негативно впливати на неповнолітнього. Неповно­літній, який знаходиться під вартою, викликається через адміністра­цію місця попереднього ув'язнення (ст. 437 КПК).

В разі необхідності участі в допиті неповнолітнього свідка (потер­пілого) його законного представника чи близького родича, в повістку включається запрошення до явки цієї особи.

Допит неповнолітнього може проводитися за місцем навчання, ро­боти, мешкання, а також у службовому кабіветі слідчого. Остаточний вибір місця залежить від конкретних обставин справи та віку непов­нолітнього. Неповнолітній обвинувачений (підозрюваний) допитуєть­ся в кабінеті слідчого або в ІТУ, СІЗО.

Учасниками допиту неповнолітнього є його законні представники, педагог, захисник, лікар. Згідно з законом при допиті осіб, які не до- сягли 14-річного віку, обов'язкова присутність спеціаліста, який во­лодіє пізнаннями в галузі дитячої психології. При необхідності при допиті може бути присутнім і лікар.

При допиті неповнолітніх у віці від 14 до 16 років (вт.ч. підозрювано­го і обвинуваченого) присутність означених вище осіб залежить від роз­суду слідчого. Допит неповнолітнього обвинуваченого в обов'язковому порядку проводиться у присутності захисника (ст. 438 КПК).

При допиті неповнолітніх у справах про статеві злочини до участі в допиті рекомендується запрошувати педагога однієї статі з допиту- ємим.

Треба відзначити, що сам процесуальний порядок допиту непов­нолітніх не відрізняється від порядку допиту дорослих, за винятком того, що свідки (потерпілі), які не досягли 16 років, не попереджа­ються про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправди­вих показань, а свідки ще й за відмову дати показання. Перед почат­ком допиту слідчий роз'яснює такому свідку необхідність правдиво розповісти все, про що йому відомо в справі (ч. З ст. 168 КПК).

Особам, які беруть участь у допиті неповнолітнього, слідчий до по­чатку допиту зобов'язаний роз'яснити їх обов'язок бути присутніми на допиті і після його закінчення своїм підписом засвідчити правиль­ність запису показань, а також право викладати свої зауваження і з до­зволу слідчого задавати питання, знайомитися з протоколом допиту, клопотати про занесення до нього доповнень, зауважень та поправок.

Керівна роль на допиті неповнолітнього належить слідчому. Тіль­ки він допитує. Решта присутніх на допиті можуть лише з його до­зволу задавати питання допитуваному. Всякі спроби захисника, пе­дагогів або родичів неповнолітнього взяти на себе ініціативу допиту або втрутитися в дії слідчого суперечать вимогам ст.ст. 48, 168 КПК і повинні рішуче перериватися. Доцільно заздалегідь встановити по­рядок, при якому допитуємий може відповідати на запитання адвока­тів, педагогів або представників неповнолітнього тільки після того, як їх запитання будуть повторені слідчим і він запропонує допитуємому дати показання. Право задавати питання неповнолітньому доцільно надати учасникам слідчої дії лише після закінчення допиту слідчим. Причому, у відповідності з законом слідчий має право відвести ці за­питання, але зобов'язаний занести їх до протоколу. Природно, що без серйозних на те підстав слідчий не має права відвести запитання за­хисника, педагога, представника неповнолітнього, оскільки інакше буде порушена вимога закону щодо всебічного повного та об'єктивного дослідження обставин справи (ч. 1 ст. 22 КПК). Уявляється, що слід­чий не тільки має право, але й зобов'язаний відвести навідні запитан­ня, які містять оцінку показань допитуємого, заданих в некоректній формі, а також ті з них, на які вже була дана досить повна, вичерпна та визначена відповідь.

Власне допит неповнолітнього також складається з двох частин — вільної розповіді і відповідей на поставлені запитання. На відміну від показань дорослого вільна розповідь неповнолітнього нерідко буває менш конкретною і більш фрагментарною.

Неповнолітньому повинна бути надана можливість у переважній для нього послідовності, формі й манері викласти показання. Не слід перебивати, підганяти його та просити уточнити, доповнити певні дані, все це доцільно зробити після вільної розповіді.

Особливе значення для отримання показань від неповнолітніх має стадія запитань та відповідей, в якій слідчий шляхом постановки за­питань (уточнюючих, додаткових, нагадуючих) отримує інформацію, що цікавить його.

Якщо неповнолітній ухиляється від дачі показань або дає завідомо неправдиві показання, слідчий зобов'язаний з'ясувати причини цього (хибне почуття товариства, страх, сором, погрози з боку співучасників і т.д.) і з врахуванням інформації, що мається в справі, застосувати певні тактичні прийоми, що спрямовані на попередження неправди, зміни позиції, зайнятої неповнолітнім в бік дачі правдивих показань. Але тактичні прийоми, що застосовуються при цьому, повинні бути побудовані, головним чином, на методах переконання.

При фіксації показань неповнолітнього дуже важливо, щоб зберег­лася стилістика викладення, яка використовується підлітком, зокре­ма, треба дослівно відтворити в протоколі окремі характерні зворо­ти і вирази допитуємого. Виконання цієї рекомендації буде сприяти об'єктивності, точності й достовірності показань допитуємого. Саме з цією метою цілком розумно при допитах неповнолітніх застосовувати аудіо- чи відеозапис.

Допит експерта. У відповідності з законом (ст. 201 КПК) слідчий, ознайомившись з висновками експерта має право допитати його з ме­тою одержання роз'яснень або доповнень до висновку.

Для того, щоб допитати експерта, слідчому необхідно дотримувати­ся як мінімум двох умов: а) допит проводиться тільки після дачі ним висновку І його показання будуть складовою частиною цього висновку, а не самостійним видом доказів; б) допит проводиться, коли немає необхідності я додатковому дослідженні об'єктів, наданих експертові. Отже, метою такого допиту є: уточнення даних, які характеризують

компетенцію експерта і його відношення до справи; роз'яснення тер­мінології та окремих формулювань; з'ясування перебігу дослідження експертом й застосованих ним методів, встановлення причин розбіж­ності між обсягом постановлених питань і відповідями експерта, між висновками членів експертної комісії та інші питання.

Порядок виклику і допиту експерта не регламентований законом. А тому тут також застосовується аналогія норми права. В слідчій практиці виклик експерта здійснюється за правилами виклику на до­пит свідка і пояснюється це обов'язком експерта з'явитися за викли­ком слідчого (ч. 1 ст. 77 КПК).

Експерт, який працює в експертній установі викликається на до­пит через керівника даної установи. У випадку, коли для отримання відповідей на питання, що виникли, необхідна демонстрація науково- технічних засобів, які застосовувалися в ході експертного досліджен­ня, то доцільно допит експерта проводити в експертній установі.

Допит експерта проводиться за правилами допиту свідка з ураху­ванням відмінностей в їх процесуальному стані. Перед допитом слід­чий, після того як пересвідчиться в особі експерта, роз'яснює йому ціль допиту, його обов'язки та права (ст. 77 КПК) і робить про це по­значення в протоколі, яке завірене підписом допитуємого. Потім слід­чий з'ясовує дані про особу, спеціальність, компетенцію експерта, його взаємовідносини з потерпілим, обвинуваченим (підозрюваним), чи не має підстав, які виключають його участь у справі.

Допит рекомендується проводити у формі постановки перед екс­пертом питань, які доцільно викладати конкретно і фіксувати до­слівно. Відповіді на поставлені питання експерт надає тільки в межах своєї компетенції і у зв'язку з проведеним експертним дослідженням. Експерт має право власноручно викласти свої відповіді в протоколі до­питу.

Читач напевне помітив, що в цьому підрозділі відсутній розгляд процесуальних особливостей допиту обвинуваченого, але ми визнали за необхідне, що більш доцільніше порядок допиту цієї процесуальної фігури варто розглянути в темі «Притягнення особи як обвинуваче­ного».