Запобіжні заходи, що не пов'язані з позбавленням волі

Підписка про невиїзд (ст. 151 КПК) на практиці є найбільш поши­реним запобіжним заходом і полягає вона в накладенні на підозрюва­ного, обвинуваченого або підсудного обов'язку не відлучатися з місця проживання чи тимчасового знаходження без дозволу органу дізнан­ня, слідчого, суду і застосовується в тих випадках, коли для поперед­ження можливості вказаних осіб сховатися від слідства або суду немає необхідності брати його під варту.

Підписка про невиїзд обмежує передбачені ст. 38 Конституції України права особи переміщатися, вибору місця проживання і право вільно залишати територію України. Тим самим вона відрізняється від зобов'язання з'являтися за викликом і повідомляти про зміну міс­ця свого мешкання, яке не містить вказаних обмежень і саме тому не є запобіжним заходом. Цілком очевидно, що підписка про невиїзд не­припустима щодо осіб, які не мають постійного чи тимчасового місця проживання.

Під місцем постійного проживання слід розуміти житловий буди­нок, квартиру, службове житло, спеціалізовані будинки (гуртожит- ки, готелі, спеціальний будинок для одиноких престарілих, будинки- інтернати для інвалідів тощо), а також інше житло, в якому грома­дянин проживає за договором найму (піднайму), оренди чи з інших підстав, які визначаються чинним законодавством України.

Місце тимчасового знаходження — це місце, де особа перебуває у зв'язку з проїздом, відрядженням, лікуванням, відпусткою, навчанням тощо. Це готелі, санаторії, будинки відпочинку, лікарні і їм подібні при­міщення. Реєстрацію та облік громадян за обраним ними місцем прожи­вання здійснюють паспортні служби органів внутрішніх справ (п. 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвер­дженого постановою Кабінету Міністрів України 10.10.94 року № 700 і в редакції постанови КМ України № 13 від 10.01.2002 року).

Закон не передбачає права органів досудового розслідування, про­курора, судді або суду при обранні підписки про невиїзд самим ви­значати місце проживання обвинуваченого (підозрюваного) на пері­од провадження в справі. Він тільки надає їм право заборонити цим особам залишати місце постійного чи тимчасового проживання без їхнього дозволу. При переїзді в межах місця проживання (у зв'язку з отриманням, обміном, наймом житла т. ін.), яке вказане в підписці, дозволу не потрібно, але про зміну адреси особи, до якої обрана під­писка, необхідно повідомити органу, в провадженні якого знаходить­ся кримінальна справа.

Відсутність обвинуваченого (підозрюваного) протягом тривалого часу за адресою, що вказана в підписці, без повідомлення про причини цього відповідному органу, розцінюється як порушення підписки.

Тимчасове переміщення особи із одного району в другий в межах одного міста, яке має районний поділ, порушенням підписки не вва­жається. Дозвіл на постійний чи тимчасовий виїзд з місця проживан­ня чи відмова в цьому оформляється мотивованою постановою (ухва­лою). Відмова в задоволенні клопотання може бути оскаржена обвину­ваченим (підозрюваним) у загальному порядку (ст.ст. 234-236 КПК).

Обрання підписки про невиїзд оформляється двома процесуальни­ми документами: постановою (ухвалою, вироком) про застосування цього запобіжного заходу і самою підпискою підозрюваного, обвину­ваченого, підсудного, засудженого про невиїзд без відповідного дозво­лу з місця постійного чи тимчасового проживання.

В самій підписці про невиїзд вказується: місце і дата її обрання, прізвище, ім'я та по батькові, адреса обвинуваченого, підозрювано­го, підсудного та наслідки її порушення. Зокрема, там повинно бути попередження особи, що у випадку порушення підписки до неї може бути застосований більш суворий запобіжний захід (взяття під варту). Цей документ підписується названими особами та посадовою особою, що відібрала підписку.

Особиста порука полягає у відібранні від осіб, які заслуговують до­віри, письмового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку і явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу. Число поручителів не може бути менше двох. Поручитель повідомляється про суть справи, по якій обирається запобіжний захід, а також попереджається, що коли обвинувачений ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладено грошове стягнення в розмірі до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян (ч.ч. 1, 2 ст. 152 КПК).

Особиста порука (як і суспільна — див. ст. 154 КПК) є не тільки за­побіжним заходом до обвинуваченого, підсудного ухилитися від слід­ства і суду, але й одна із процесуальних форм залучення громадськості до перевиховання правопорушників. У відповідності з законом пору­чителі гарантують не тільки своєчасну явку вказаних осіб в органи до­судового слідства та суд за першою їх вимогою, але і його належну по­ведінку, тобто, що він не буде порушувати закон і правила суспільного життя, робити спробу перешкоджати встановленню істини в справі і продовжувати злочинну діяльність.

Суттєва відміна цього запобіжного заходу від підписки про невиїзд і деяких інших запобіжних заходів полягає в тому, що її реалізація не передбачає обмеження прав і свобод обвинуваченого чи підсудного. Вони знаходяться під виховним впливом людей, які близькі їм по ро­боті, місцем проживання або пов'язані з ними родинними зв'язками.

Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують дові­ри органів досудового слідства і суду, тобто повнолітні громадяни, які завдяки своїм високим моральним якостям, чесним відношенням до праці і виконанням громадських обов'язків, мають авторитет у колек­тиві чи за місцем проживання і реально можуть забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом вказаних органів. При необхідності органи досудового слідства і суд можуть затребувати ха­рактеристики та довідки, в яких містяться основні відомості про по­ручителів. Ці документи додаються до справи.

Необхідно також зазначити, що особиста порука застосовується тільки за клопотанням чи добровільній згоді поручителів. Громадя­ни, а їх повинно»бути не менше двох, які виявили бажання взяти на себе відповідні зобов'язання, повинні подати про це письмову заяву в органи, в провадженні яких знаходиться справа. Останні після пере­вірки даних про особу поручителів і їх взаємин з обвинуваченим ви­рішують питання щодо можливості обрання цього запобіжного захо­ду, яке оформляється постановою (ухвалою), що доводиться до відома обвинуваченого, і зобов'язанням про особисту поруку. Поручителям, після засвідчення їх особи, повідомляється суть справи (тобто, про ха­рактер злочину, ролі обвинуваченого в його скоєнні, юридична квалі­фікація, можлива міра покарання т. ін.), попереджається про відпо­відальність, яка передбачена ч. 2 ст. 152 КПК, і від них відбирається сумісне зобов'язання про особисту поруку. В ньому вказуються: місце і дата його відібрання, прізвище, ім'я та по батькові і адреса поручи­телів, дані про документи, які пред'явлені ними, щоб засвідчити свою особу, зміст самого зобов'язання, у відповідності з ч. 1 ст. 152 КПК. Зобов'язання підписують поручителі і особа, яка його відібрала.

Якщо поручитель або всі поручителі пересвідчаться в тому, що вони не можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого і його явку в органи дізнання, до слідчого, в суд, то вони повинні негайно заявити про відмову від взятої поруки. При своєчасному повідомлен­ні про відмову від поруки з поручителя знімається відповідальність за неналежну поведінку і неявку обвинуваченого, а особиста порука заміняється іншим, при необхідності і наявності для цього підстав, — більш суворим запобіжним заходом.

Якщо обвинувачений ухилиться від явки в слідчі органи або суд, особа, що проводить дізнання, або слідчий складають про це протокол і приєднують його до кримінальної справи (ст. 153 КПК). Факт неявки підсудного до суду фіксується в протоколі судового засідання.

У відповідності зч. 2 ст. 152 і ст. 153 КПК поручителі несуть май­нову відповідальність лише в разі невиконання зобов'язань забезпе­чити явку обвинуваченого в органи досудового слідства і суду. За не­виконання зобов'язань щодо забезпечення належної поведінки обви­нуваченого до них можуть бути застосовані лише заходи громадського впливу.

Як вже зазначалося, факт ухилення обвинуваченого, до якого як запобіжний захід була обрана особиста порука, від явки в органи ді­знання або до слідчого відображається в протоколі, в якому вказу­ються: місце і дата його складання, дані про особу, що веде дізнання, слідчого, які склали протокол; дані щодо обвинуваченого; суть обви­нувачення і кваліфікація злочину; прізвище ім'я та по батькові по­ручителів; відомості, що підтверджують ухилення обвинуваченого від явки за викликом. Протокол підписується особою, яка його склала, і направляється до суду разом з кримінальною справою або окремо, якщо розслідування справи призупинено у зв'язку з тим, що місце знаходження обвинуваченого не відоме.

Особа, що проводить дізнання і слідчий повинні також вияснити, чи немає поважних причин неявки обвинуваченого за викликом, озна­йомити поручителів з протоколом, відібрати у них пояснення чи допи­тати їх щодо причин невиконання прийнятих на себе зобов'язань.

Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується: а) су­дом, якому підсудна дана справа, в судовому засіданні одночасно з розглядом справи, по якій поручитель не забезпечив явку обвинуваче­ного; б) місцевим судом у судовому засіданні; якщо справа не направ­ляється до суду, оскільки вона призупинена. В обох випадках у судове засідання викликається поручитель для дачі пояснень, які заносяться до протоколу судового засідання.

Рішення суду щодо питання про грошове стягнення з поручителя оформляється постановою (ухвалою), яке виноситься в нарадчій кімна­ті і підлягає оголошенню. Вказуючи розмір грошового стягнення, суд повинен врахувати посаду, майновий стан та ступінь вини поручителя, а також вплив наслідків неявки обвинуваченого на перебіг досудового слідства і судового розгляду. Поручитель має право оскаржити рішен­ня суду и апеляційному порядку (ст. 347 КПК). Виконання рішення суду про грошове стягнення здійснюється на загальних підставах.

Порука громадської організації або трудового колективу полягає в постанові зборів громадської організації чи трудового колективу підприємства, установи, організації, КСП, цеху, бригади рішення проте, що дана організація або колектив ручаються за належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого або в суд. Громадська організація або трудовий колектив повинні бути ознайом­лені з характером обвинувачення, що пред'явлене особі, яка переда­ється на поруки (ст. 154 КПК).

Суть громадської поруки як запобіжного заходу полягає в тому, що громадська організація або трудовий колектив, членом якого є обвину­вачений, ручаються як за належну поведінку, так і за своєчасну явку обвинуваченого в органи досудового слідства і суд. На відміну від осо­бистої поруки суб'єктом громадської поруки є організація. Важливою особливістю цього запобіжного заходу є те, що обвинувачений залиша­ється в трудовому колективі або в складі громадської організації.

Громадська порука може бути обрана як запобіжний захід тільки в тому випадку, коли рішення про те, що дана організація або колек­тив ручається за належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого за викликом, було прийняте уповноваженими зборами, а не керів­ником організації, трудового колективу. Це рішення у вигляді про­токолу зборів повинно бути приєднано до матеріалів справи. Ставити питання про поруку громадської організації або трудового колективу можуть їх керівники, окремі члени організації або колективу, сам об­винувачений, його рідні або захисник, а також органи дізнання, слід­чий, прокурор або суд. На виконання вимог ч. 2 ст. 154 КПК, орган, який застосовує даний запобіжний захід, повинен проінформувати збори про суть справи.

Якщо обвинувачений вибуває з організації або колективу чи ста­неться так, що вони не зможуть забезпечити належну поведінку і своє­часну явку за викликом, то організація або колектив зобов'язані від­мовитися від поруки і повідомити про це орган, який обрав запобіжний захід. Цей орган повинен негайно вирішити питання про обрання до обвинуваченого іншого запобіжного заходу. Треба сказати і про те, що порука громадської організації або трудового колективу як запобіжний захід слід відрізняти від передачі на поруки громадській організації або трудового колективу для перевиховання чи виправлення, яке є формою звільнення особи від кримінальної відповідальності (ст. 10 КПК).

Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслі­дування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними або юридичними особами грошей або передачі ними інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов'язань не відлучатися з місця постійного проживан­ня або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і до суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

За змістом ст. 154 ^і КПК застосування або незастосування застави повністю залежить від розсуду особи чи органу, які ведуть криміналь­ну справу. Вони вирішують питання в кожному конкретному випадку і застосовують заставу тоді, коли є підстави вважати, що більш м'які запобіжні заходи не зможуть забезпечити належну поведінку осо-

би, яка притягується до кримінальної відповідальності, і виконання нею процесуальних обов'язків, а для взяття під варту немає підстав або обирати її недоцільно (п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 26.03.1999 року «Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу»).

Порядок ініціювання застосування застави, порядок погодження її розміру і прийняття відповідних рішень законом не врегульовані. Органи досудового розслідування, суд при розгляді і вирішенні цих питань керуються загальними нормами КПК, які регулюють порядок розгляду питань, що виникають під час провадження в справі, і по­рядок прийняття рішень (п.З цієї ж постанови). Клопотання підозрю­ваного, обвинуваченого, підсудного, їх законних представників або захисника, прокурора про застосування застави, а також інших осіб, які мають право внести заставу, розглядаються в порядку і строки, які передбачені КПК. Якщо підстав для задоволення клопотання не­має, то орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу про відмову в цьому.

В залежності від конкретних обставин справи задоволення клопо­тання може здійснюватися шляхом прийняття однією або декількома мотивованими постановами (ухвалами). Зокрема, правомірним є ви­несення постанови (ухвали) щодо визначення розміру застави, про об­рання останньої як запобіжного заходу при умові внесення в певний строк її предмета, про звільнення особи з-під варти у зв'язку з внесен­ням до того певної застави та ін. Метою забезпечення належної пове­дінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного в постанові (ухвалі) можуть бути визначені вимоги до нього, які випливають зі змісту ч. 1 ст. 148 КПК, а також взяті ним на себе зобов'язання у відповідності з ч. 1ст. 154^і КПК.

Прийняття застави повинно бути належним чином оформлено окремим протоколом або зазначено в протоколі судового засідання. До протоколу приєднуються розписки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, заставодавця про роз'яснення їм змісту ч. З ст. 154^і КПК, квитанція або інший документ про внесення на депозит органу досудо­вого розслідування або суду предмета застави та інші документи (зо­крема, про вартість матеріальних цінностей, які передані як застава).

Заставу може внести і сам підозрюваний, обвинувачений, підсуд­ний або за нього інші фізичні чи юридичні особи (заставодавці). Осо­бі, яка вносить заставу, роз'яснюються права, обов'язки і наслідки їх невиконання. Якщо застава вноситься не підозрюваним, обвинуваче­ним або підсудним, а іншою особою, то в протоколі повинні фіксува­тися дані про нього: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження, місце проживання чи перебування. У випадку, коли заставодавцем с юридична особа, то відзначається його найменування, місце знахо­дження, необхідні банківські реквізити, а також дані щодо його пред­ставника і документ, яким підтверджується повноваження останньо­го, У цьому випадку до протоколу повинні приєднуватися документи щодо правомірності виділення підприємством чи організацією відповідної суми для використання її як застави.

В п. З згаданої вище постанови Пленуму ВС України особливо під­креслюється, що від державних підприємств, установ, організацій за­става не приймається.

Заставодавець несе лише майнову відповідальність за дії осо­би, за яку внесена застава. Покладення на заставодавця інших обов'язків (наприклад, забезпечити належну поведінку підозрю­ваного, обвинуваченого, підсудного) законом не передбачено (крім обов'язку забезпечити явку цієї особи до суду у випадку, передба­ченому ч. 5 ст. 154^і, КПК, тобто у випадку відмови заставодавця від взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для звернення застави в доход держави).

Предметом застави можуть бути гроші або інші матеріальні цін­ності, будь-яке майно, що знаходиться в цивільному обігу, належить заставодавцю на праві власності і може бути ним відчужено. Прийма­ючи як заставу майно, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя, суд повинні визначитися з такими питаннями: чи є підозрюваний, обви­нувачений, підсудний або заставодавець власником майна; яка вар­тість останнього; чи не виникнуть труднощі або цивільно-правові спо­ри при вирішенні питання при його зверненні в доход держави або на користь цивільного позивача (п. 5 цієї ж постанови).

Як застава може передаватися лише майно, що знаходиться у влас­ності особи, яка вносить заставу. Якщо майно є спільною власністю декількох осіб, то передати його як заставу вправі лише всі власники разом або ж один з них за згодою решти. Майно, яке знаходиться в спільній приватній власності, може бути самостійним предметом за­стави при умові, якщо воно виділено і передається в натурі. Якщо за­коном передбачено, що право власності на дане майно (квартири, бу­динки, автомобілі та ін.) повинно підтверджуватися в спеціальному порядку або спеціальними документами, то цей порядок повинен бути дотриманий, а відповідні документи додані до справи.

Про прийняття такого майна як застави повідомляються відповід­ні органи (нотаріальні контори, бюро технічної інвентаризації, органи обліку автотранспорту та ін. (п. 6 цієї ж постанови).

Вартість матеріальних цінностей, що передається під заставу, не повинна бути меншою розміру останнього, який визначено постано­вою (ухвалою) щодо застосування цього запобіжного заходу. У випад­ку необхідності до визначення вартості майна може запрошуватися спеціаліст або експерт, а витрати по оцінці предмета застави поклада­ються на заставодавця.

Необхідно також сказати, що гроші або інші матеріальні цінності, які приєднані до справи як речові докази або на які накладено арешт, не можуть бути предметом застави. На кошти або предмети, що пере­даються під заставу підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути накладено арешт з метою забезпечення відшкодування шкоди або можливої конфіскації майна лише у випадках зміни запобіжного заходу у вигляді застави на інший (п. 8 цієї ж постанови).

Закон не вимагає нотаріального засвідчення передачі предмета за­стави.

Визначаючи в кожному конкретному випадку розмір застави, ор­ган або посадова особа, які вирішують це питання, виходять з тих положень, які містяться в ч. 2 ст. 154¹ КПК і враховують обставини справи та дані про особу обвинуваченого, зокрема, його сімейний та майновий стан.

Навіть за наявності якихось виняткових обставин розмір застави не може бути меншим застави, що вказана в законі.

У зв'язку з цим розмір застави згідно з чинним законодавством (ч. 2 ст. 154¹ КПК) не може бути меншим:

а) щодо особи, обвинуваченої в скоєнні тяжкого або особливо тяж­кого злочину — 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

б) щодо раніше судимої особи — 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

в) щодо інших осіб — 50 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян.

У всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру ци­вільного позову про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, обґрунтованого достатніми доказами, тобто такими, на які посилаються цивільний позивач і які маються в справі. В той же час розмір цивільного позову про відшкодування моральної шкоди, ма­теріальних вимог потерпілого, не пов'язаних зі скоєнням щодо нього злочину, судових витрат і т.п., на розмір застави не впливає.

Разом с тим, розмір застави не повинен бути занадто великим для даного підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; він повинен бути достатнім, щоб забезпечити належну процесуальну поведінку цієї осо­би і утримати від порушення взятих на себе обов'язків.

Заставодавець звільняється від взятих на себе зобов'язань з повер­ненням йому предмета застави лише при таких умовах;

7) якщо про своє рішення відмовитися від взятих на себе зобов'язань він повідомив органу або особі, в провадженні яких знаходиться спра­ва, до виникнення підстав для звернення застави в доход держави (ч. 6 ст. 154¹ КПК);

8) якщо він не забезпечив явку підозрюваного, обвинуваченого, під­судного до органу або особи, в провадженні якої знаходиться справа;

9) коли цей орган або посадова особа оберуть новий запобіжний за-

У відповідності з ч. 6 ст. 154 КПК порушення підозрюваним, обви­нуваченим, підсудним взятих На себе зобов'язань тягне за собою звер­нення ласта ви в доход держави, Це питання вирішується як в судово­му засіданні при розгляді справи щодо підсудного (вироком, а до його постановляння •- постановою або ухвалою), так і в іншому судовому засіданні. Вирішення цього питання органом дізнання, слідчим, про­курором законом не передбачено.

У випадку порушення підозрюваним, обвинуваченим, підсудним взятих на себе зобов'язань, які тягнуть за собою звернення застави в доход держави, суд не має права звернути її на виконання вироку в частині майнових стягнень (п. 12 цієї ж постанови).

При постановленні вироку суд повинен прийняти рішення щодо повернення застави заставодавцю у випадку відсутності підстав для звернення її в доход держави. Якщо застава була внесена підсудним (підозрюваним, обвинуваченим), суд вправі звернути її на виконання вироку в частині майнових стягнень (в першу чергу на відшкодування заподіяної злочином шкоди). Якщо ж заставодавцями були інші осо­би (фізичні або юридичні), звернення застави на виконання вироку в частині майнових стягнень можливе лише за їх згодою.

У випадках, коли застава скасовується або змінюється, то питання про повернення застави вирішуються органом або посадовою особою, які прийняли рішення про скасування чи зміну запобіжного заходу. Повернення застави доцільно оформити протоколом, який додається до справи.

Нагляд командування військової частини за підозрюваним або обвинуваченим, які є військовослужбовцями Збройних Сил Украї­ни, полягає в прийнятті заходів з метою забезпечення належної по­ведінки і явки вказаних осіб за викликом особи, що проводить дізна­ння, слідчого, прокурора, суду. Командуванню військової частини повідомляється про суть справи, по якій обрано даний запобіжний захід. Про встановлення нагляду командування військової частини в письмовій формі повідомляє орган, який обрав цей запобіжний захід (ст. 163 КПК).

Нагляд командування військової частини як запобіжний захід може застосовуватися лише до військовослужбовців, що знаходять­ся на казарменому стані, як правило, військовослужбовців строкової служби або контрактників. Командування зобов'язано забезпечити не тільки явку підозрюваного або обвинуваченого за викликом, але і їхню належну поведінку. Військовослужбовець, до якого застосова­ний вказаний запобіжний захід, постійно знаходиться під наглядом свого безпосереднього начальника, лишається на час слідства і суду права носити зброю, не призначається в караул та інші відповідальні наряди, не звільняється з розташування частини, не направляється на роботи поза частиною в одиночному порядку.

При обранні запобіжного заходу, який розглядається, згоди ко­мандування військової частини не потребується, але для того, щоб воно могло правильно визначити, які заходи при здійсненні нагляду необхідно застосовувати, слідчий і суддя повинні в усній формі пові­домити командування про характер обвинувачення, яке пред'явлено військовослужбовцю, про що робиться позначка на постанові, вироку, ухвалі про обрання запобіжного заходу. Таке повідомлення може бути зроблено і в письмовій формі, а також шляхом направлення копії по­станови, ухвали, вироку.

Питання про відповідальність командування військової частини за невиконання зобов'язань по нагляду вирішується в кожному конкрет­ному випадку, виходячи з положень статутів Збройних Сил України.