Заходи процесуального примусу, їх сутність та види

Завдання кримінального судочинства, які вирішуються держав­ними органами та посадовими особами, що ведуть процес, часто не співпадають з інтересами окремих осіб і спричиняють їх протидію. А тому законом надано право органу дізнання, слідчому, прокурору та суду застосувати примус з метою забезпечення виконання ними процесуальних обов'язків. Заходи примусу дають можливість знахо­дити, збирати та зберігати докази, а також виключають можливість підозрюваному, чи обвинуваченому ухилитися від слідства та суду, продовжувати свою злочинну діяльність та перешкоджати встанов- ленню істини в справі.

Заходи впливу на осіб, які неналежно виконують свої обов'язки, можуть мати цивільно-правовий, адміністративно-правовий, уримі- нально-правовий та кримінально-процесуальний характер. Саме остан­ні ще мають назву — заходи процесуального примусу і по суті всі про­цесуальні рішення, а також процесуальні дії у кримінальному процесі в тій чи іншій мірі нерозривно пов'язані з названими заходами.

Заходи процесуального примусу відрізняються від інших заходів державного примусу тим, що вони застосовуються в період порушен­ня, розслідування та судового розгляду кримінальної справи і мають процесуальний характер. Вони застосовуються компетентними орга­нами і в межах своїх повноважень відносно осіб, які беруть участь у справі, та неналежна поведінка яких може створити перешкоду для успішного ходу кримінального судочинства, застосовуються при на- явності передбачених законом підстав, умов і в порядку, що гарантує їх законність та обґрунтованість.

В деякій мірі процесуальний примус пов'язаний з певним обме­женням особистих, майнових і інших прав громадян. Це насамперед обмеження свободи, недоторканності житла, таємниці переписки, те­лефонних і інших видів переговорів, свободи пересування. До обме­жень майнового характеру відносять позбавлення права розпоряджа­тися майном у певному обсязі.

Зовні процесуальний примус виражається в формі психологічного, фізичного чи морального впливу на поведінку суб'єкта і має своєю ме­тою не тільки запобігання неправомірної поведінки, але і її поперед­ження.

Заходи процесуального примусу за своєю правовою природою роз­поділяються на чотири групи.

1. Заходи, які забезпечують неухилення підозрюваного, обвинува­ченого від правосуддя (запобіжні заходи). Ці заходи суттєво обмежу­ють свободу вказаних осіб, а тому законодавець виділяє їх в окрему 13 главу КПК. З названих причин процесуальні особливості запобіжних заходів будуть розглядатися нами окремо.

2. Заходи, що спрямовані на забезпечення отримання засобів до­казування. До них відносяться: освідування, обшук, виїмка, виклик для дачі показань і висновків свідків і експертів, отримання зразків для експертного дослідження, поміщення обвинуваченого в медичну установу для обстеження (ст. 205 КПК), накладення арешту на корес­понденцію та зняття інформації з каналів зв'язку. Вони, на відміну від запобіжних заходів, можуть бути застосовані не тільки щодо обвинува­ченого (підозрюваного), але і відносно інших осіб. їхнє завдання — за­безпечити слідчому і суду можливість отримати та використати засоби доказування. Всі заходи нерідко мають примусовий характер і в дея­кій мірі обмежують права громадянина, а інколи і організацій, уста­нов. Тому умови і порядок їх застосування, а також і відповідальність осіб, які ухиляються від виконання процесуальних обов'язків, також регулюються законом.

3. Заходи процесуального примусу, за допомогою яких забезпечу­ється законний порядок у ході провадження в справі. Такими захода­ми є наступні.

Письмове зобов'язання підозрюваного, обвинуваченого чи під­судного про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчо­го, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування (ч. З ст. 148 КПК). Зобов'язання про явку — не є запобіжним заходом, а тому той, хто дав таке зобов'язання, має право зберігати звичайний уклад життя, виїжджати за межі району проживання, а також на свій розсуд міняти місце проживання, однак повинен доводити до відома про це посадових осіб, які відібрали таке зобов'язання. Порушення прийнятого зобов'язання тягне за собою привід обвинуваченого і можливість застосування до нього відповід­ного запобіжного заходу.

Привід — де здійснювана за мотивованою постановою органу до- судового розслідування, прокурора або судді (чи ухвалою суду) при­мусова доставка особи в орган досудового розслідування або в суд у випадку неявки її без поважної причини. Такому заходу можуть бути піддані: обвинувачений (ст.ст. 135, 136 КПК); підозрюваний (ст. 107 КПК); свідок (ч. 2 ст. 70 КПК); потерпілий (ч. З ст. 72 КПК).

Поважними причинами неявки особи за викликом органу досудо­вого розслідування, прокурора, судді або суду у призначений строк визнаються: несвоєчасне вручення повістки, хвороба та інші обстави­ни, які фактично позбавляють їх можливості своєчасно з'явитися за викликом.

Факт неотримання або несвоєчасного отримання повістки пови­нен бути засвідчений відміткою на повістці чи поясненням особи, в обов'язки якої входить її вручення, або довідкою установи зв'язку. Слід також сказати, що не всяке захворювання, в тому числі і таке, що підтверджене листом непрацездатності, є поважною причиною не­явки за викликом, а лише таке, що дійсно позбавляє обвинувачено­го можливості переміщення без суттєвої шкоди для себе. Наприклад, звільнений від роботи внаслідок травми пальця руки, не має права по­силатися на цю обставину, як на поважну причину неявки. Наявність захворювання особи, що позбавляє її можливості явки за викликом, повинна бути підтверджена довідкою, висновком чи іншим докумен­том медичної установи.

Під "іншими обставинами", що фактично перешкоджають особі своєчасно з'явитися за викликом, слід розуміти: перерву в русі тран­спорту, неможливість залишити без догляду тяжко хворого чи преста­рілого члена родини, стихійне лихо та інші.

Привід здійснюється органами внутрішніх справ за місцем прожи­вання, роботи або навчання особи, яка підлягає приводу. У випадку неможливості приводу, співробітник РВВС робить відмітку на поста­нові чи ухвалі і через начальника органу вертає її без виконання особі, що її винесла.

Заборона особі, щодо якої порушено кримінальну справу, виїжджа­ти за межі України до закінчення досудового розслідування чи судового розгляду (ст. 98 КПК). Подібне обмеження здійснюється за мотивова­ною постановою тільки прокурора, судці або ухвалою суду.

Відсторонення обвинуваченого від посади (ст. 147 КПК) — захід, який може застосовуватися за мотивованою постановою слідчого, що санкціонована прокурором (його заступником), до обвинуваченого, який є посадовою особою. Здійснюється це в тих випадках, коли ма­ються обґрунтовані підстави, що обвинувачений може використати своє службове становище, щоб заважати нормальному перебігу слід­ства, продовжувати злочинну діяльність. Такий захід за своєю метою і завданнями дуже близький до запобіжних заходів.

Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується останнім на підставі мотивовано! постанови Генерального прокурора України. Вказаний захід процесу- ального примусу відміняється постановою слідчого (прокурора), коли в подальшому застосування цього заходу відпадає потреба.

Обвинувачений, який відсторонений від посади, може під час роз­слідування займати іншу посаду на колишньому або іншому місці ро­боти. Але якщо слідчий вважає, що і на новому місці обвинувачений може перешкоджати розслідуванню, то він має право відсторонити його і від цієї посади.

Видалення підсудного із залу судового засідання (ст. 272 КПК) здійснюється ухвалою суду, якщо він, незважаючи на попередження головуючого, продовжує порушувати порядок засідання і не підкоря­ється його розпорядженням. Видалення із залу суду може бути тим­часовим або на весь час судового розгляду справи.

Поміщення неповнолітнього у приймальник - розподільник. Якщо в кримінальній справі буде встановлено, що особа віком від одинадця­ти до чотирнадцяти років скоїла суспільно небезпечне діяння, за яке, згідно з КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі понад п'ять років і її необхідно у зв'язку з цим ізолювати, то за поста­новою слідчого або органу дізнання, за згодою прокурора та за вмоти­вованим рішенням суду, вона може бути поміщена до приймальника- розподільника для дітей на строк до 30 діб (ч. З ст. 7³КПК).

4. Заходи по забезпеченню цивільного позову і можливої конфіска­ції майна (ст. 126 КПК) здійснюються шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого або підсудного, чи на осіб, які згідно із законом несуть матеріальну відповідальність за його дії. Цей захід може бути реалізовано одночасно з виїмкою чи обшуком або самостійно. Накладення арешту на майно може мати місце тільки за постановою органу досудового розслідування, прокурора чи судді, або ухвалою суду.

Таким чином, кримінально-процесуальний закон чітко визначає коло посадових осіб, які мають право застосовувати заходи процесу­ального примусу, а також встановлює перелік осіб, щодо яких вони можуть бути застосовані. Вказані заходи допустимі лише при наяв­ності фактичних підстав, що вказують саме на необхідність примусо­вого впливу, які повинні бути сформульовані у відповідній постанові або ухвалі суду.

Завершуючи коротку характеристику названих вище чотирьох умовних груп заходів процесуального примусу вважаємо за необхід­не сказати і про те, що в діючому законодавстві, як і в кримінально- процесуальній практиці все ж не дано достатньо чіткої класифікації заходів, які розглядаються, але превалює точка зору, згідно з якою найбільша перевага віддається розподілу цих заходів (і це знайшло відображення в більшості підручників і посібників) на: а) затри­мання підозрюваного; б) запобіжні заходи; в) інші заходи процесуаль­ного примусу.

В цілому, не заперечуючи проти запропонованої схеми, треба, на наш погляд, внести і деякі пояснення відносно положень чинного КПК України, оскільки затримання підозрюваного з 21 травня 2001 року вважається тимчасовим запобіжним заходом (ч. 2 ст. 149 КПК),

Що стосується законодавства РФ, то названа схема збереглася, а як позитивний момент слід відзначити виділення в окрему главу не тіль­ки запобіжних заходів (гл. 13 РФ), але й інших заходів процесуально­го примусу (гл. 14 КПК РФ), згідно з якою щодо обвинуваченого (підо­зрюваного) застосовуються: зобов'язання про явку; привід; тимчасове відсторонення від посади; накладення арешту на майно, а відносно по­терпілого, свідка та інших учасників судочинства: зобов'язання про явку; привід; накладення грошового стягнення.

Приблизно таким шляхом йдуть і автори проектів КПК України, де затримання підозрюваного є самостійним заходом примусу і не значиться серед запобіжних заходів, а інші заходи (привід, грошове стягнення т. ін.) складають самостійну главу і це, на нашу думку, буде правильно.

Відзначаючи важливість інших заходів процесуального примусу в загальній системі заходів, які забезпечують нормальний перебіг про­цесу, все ж треба підкреслити, що запобіжні заходи серед всіх захо­дів примусу займають особливе місце, як за силою впливу на обвину­ваченого (підозрюваного), так і за низкою інших ознак, зокрема, що стосується більш складного процесуального порядку їх застосування, зміни та скасування.