Поняття доказів та джерел доказів у кримінальному процесі

Поняття доказів у науці кримінально-процесуального права є од­ним з провідних, найважливіших.

Таке поняття в даний час є легальним, воно закріплено в ч. 1 ст. 65 КПК, де докази визначено як всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд вста­новлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Питання про сутність доказів, їх властивості протягом досить дов­гого часу привертало пильну увагу науковців, які пропонували різ­ні тлумачення цього поняття. Деякі автори вважали, що доказами в кримінальній справі є факти реальної дійсності. Саме так свого часу визначав докази відомий вчений Л.Є. Владиміров. Він писав: «Кримі­нальним доказом називається будь-який факт, який має призначен­ням викликати у судді переконання в існуванні або неіснуванні будь- якої обставини, яка складає предмет судового дослідження»

Аналогічно визначав докази А.Я. Вишинський: «Судові докази — це звичайні факти, ті ж здійснювані в житті явища, ті ж речі, ті ж люди, ті ж дії людей. Судовими доказами вони є лише тому, що вони вступають в коло судового процесу, стають засобом для з'ясування об­ставин, які цікавлять суд та слідство».

Про докази як факти реальної дійсності писали і інші автори — М.А. Чельцов, М.Л. Якуб.

Таке визначення суті доказів було притаманне тому періоду розвит­ку науки, коли чинне законодавство не містило чіткого визначення даного поняття.

Згодом почався новий етап у розробці поняття доказів, пов'язаний з прийняттям в 1958 році загальносоюзного нормативного акта — Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік, а потім і кримінально-процесуальних кодексів, зокрема чинного до даного часу КПК України, де було дано наведене вище визначення поняття доказів. В.Я. Дорохов, Л.М. Карнеева, М.М. Михеенко, Й.М. Кипнис і багато інших авторів обґрунтовували свою точку зору - доказами є не факти реальної дійсності, а відомості (інфор­мація) про факти. Звичайно ж, розглядаючи докази як відомості про факти (а не факти реальної дійсності), ці автори піддавали аргумен­тованій критиці першу точку зору.

Дійсно, важко погодитись з тим, що в кримінальному судочинстві дізнавач, слідчий, прокурор, суд оперують фактами реальної дійснос­ті, фактами, яких вони зазвичай не спостерігають, які залишилися в минулому і які необхідно встановити для того, щоб з'ясувати всі обста­вини злочину, який було вчинено, і правильно вирішити криміналь­ну справу. Коли органи досудового слідства, прокурор, суд допитують свідка, потерпілого або обвинуваченого (підсудного), одержують та вивчають висновок експерта, вони мають справу не з фактами реаль­ної дійсності, а з відомостями, інформацією про те, що бачив або чув свідок, що робив обвинувачений, які відомості встановив експерт, ко­трий провів певні дослідження. Зауважимо, що такі відомості можуть відповідати дійсності, а можуть бути і помилковими або завідомо не­правдивими, тобто йдеться саме про відомості, а не факти реальної дійсності.

Очевидно, що в названих випадках слідчий, прокурор, суд сприй­мають певні дані опосередкованим шляхом, вони самі не спостеріга­ють безпосередньо ті події, про які розповідають допитувані особи, ті

обставини, про які зробив висновок експерт. Тобто тут має місце опо­середковане пізнання і інформаційна сутність доказів у цьому випад­ку більш-менш очевидна.

Але в деяких випадках можливе і безпосереднє спостереження дізнавачем, слідчим, судом певних обставин, пов'язаних із розсліду, ваним злочином. Так, скажімо, слідчий під час проведення огляду, обшуку, проведенні деяких іншіх слідчих дій безпосередньо спосте­рігає певну обстановку, наявність конкретних речей на місці події. Чи можна вважати, що в цьому випадку доказами будуть самі факти об'єктивної реальності, які мають відношення до злочину? Відповідь може бути тільки негативною. Доказами і в таких випадках є відомос­ті, які зафіксовані в протоколах відповідних слідчих дій. Мотивуючи рішення, які слідчий приймає в справі, він посилається не на власні враження, не на ті факти, які він спостерігав, а на відомості, інфор­мацію, яка міститься в протоколах слідчих дій. Ці протоколи буде до­сліджувати суд, на них будуть посилатися сторони в обґрунтування своєї позиції. Відомості, які відображені в протоколі, повинен буде проаналізувати суд у вироку, мотивуючи свою думку щодо достовір­ності таких відомостей.

Може скластися враження, що розуміння доказів як фактів об'єктивної дійсності було притаманне, як пише Ю.К. Орлов, «дона­уковій (архаїчній) трактовці доказів». Але таку точку зору можна зу­стріти і в роботах деяких сучасних авторів. Так, О.Р. Бєлкін визначає: Судові докази — це і є факти звичайного життя, які стають судови­ми доказами тільки у визначеному законом порядку і тільки в силу їх зв'язку з тим явищем, подією, фактом, які складають предмет не будь-якого, а саме судового дослідження».

З урахуванням наведених вище аргументів такий підхід до визна­ченням доказів ми вважаємо несприятливим.

Досить розповсюдженою в науковій літературі є і точка зору, при­хильники якої визначають докази, по-перше, як відомості про факти, а, по-друге, як факти. Під фактами вони розуміють не події або явища об'єктивної дійсності, а безперечно установлені на підставі відомостей дані, які на певному етапі слідчий, прокурор, суд вважають доведени­ми, достовірними. Наприклад, слідчий одержав відомості про те, що підозрюваний знаходився на місці вчинення злочину; перевіривши такі відомості, слідчий переконався в тому, що відомості достовірні, вони відповідають дійсності. Слідчий дану обставину — підозрюваний знаходився на місці події — розглядає як факт, який в подальшому він використовує разом з іншими подібними фактами в логічному доказуванні, доведенні свого висновку про винність підозрюваного у вчиненні злочину.

Прихильник розглядуваної точки зору О.І. Трусов іменує відомості про факти доказами першого рівня, а факти, які використовуються в

дальшому доказуванні-доведенні для обгрунтування наявності інших фактів, доказами другого рівня. Автор підкреслює, що докази- факти мають таку ж сутність як і наукові факти, вони мають власти­вість неспростовності.

На наш погляд, для такого подвійного розуміння доказів підстав немає. Визначення доказів тільки як відомостей (свідчень, інформа­ції) повністю відповідає чинному законодавству і тому, що має місце в реальному доказуванні. Якщо, скажімо, слідчий, оцінивши відомості про факти, дійшов висновку про їх достовірність, то для нього такі ві­домості як би «перетворились» на факти, він вважає, що має справу з фактами і, посилаючись на такі факти, робить висновок про існування інших фактів. Але для прокурора, для суду оцінка відомостей як до­стовірних, яку зробив слідчий, не є обов'язковою. КПК в ст. 67 чітко за­кріплює найважливіше правило оцінки доказів: кожний суб'єкт про­цесу, який оцінює докази, робить це на підставі свого внутрішнього пе­реконання, оцінка, яку давав один суб'єкт, не обов'язкова для іншого, ніякі докази не мають наперед встановленої сили. Тому ті відомості, які слідчий вважав достовірними, суд повинен буде перевірити і може визнати недостовірними — помилковими або неправдивими. Інакше кажучи, те, що слідчий вважав доведеним фактом, «неспростовним» доказом, для суду не є таким, оцінка, яку дав відомостям слідчий, не обов'язкова для суду.

Зазначимо, що Верховний Суд України неодноразово звертав увагу на неприпустимість вирішувати наперед питання про оцінку доказів.

Таким чином, сама спроба вести мову про докази двох рівнів, про «неспростовні» докази не відповідає чинному кримінально-проце­суальному законодавству. А от відомості, які містяться у визначених законом джерелах, одержані відповідно до вимог закону, є доказами перебігом всього кримінального процесу, на них посилатиметься слід­чий, сторони, суд. Кожен з цих суб'єктів може висловлювати свою думку щодо достовірності таких відомостей, наводити певні аргумен­ти на підтвердження своєї точки зору. Відповідно до ч. 1 ст. 334 КПК суд у мотивувальній частині вироку повинен навести докази, на яких ґрунтується висновок суду, з зазначенням мотивів, з яких суд відки­дає інші докази. Тобто суд може визнати певні відомості недостовірни­ми і відкинути, незалежно від того, що слідчий, а можливо і прокурор, вважали їх достовірними і поклали в основу обвинувачення.

На даний час розуміння доказів як відомостей про факти є досить розповсюдженим у науковій літературі України.

Визначення в чинному законодавстві доказів як фактичних даних тобто даних про факти, на наш погляд, підкреслює дуже важливу об­ставину: доказами є тільки відомості про факти, обставини, не можна розглядати як докази припущення, умовиводи, міркування.

Щодо змісту відомостей про факти, то закон не містить будь-яких обмежень — це можуть бути відомості про різні факти, обставини.

Для того, щоб відомості про факти могли використовуватися як докази, вони повинні мати таку форму, яка дозволить їх сприймати суб'єктам кримінального процесу протягом всього судочинства, тоб­то вони повинні бути зафіксовані певним чином — записані в прото­колах, а можливо також закріплені за допомогою технічних засобів. Отже йдеться про те, що можна виділити дві сторони, два компоненти розглядуваного поняття — це відомості про факти, а також матері­альний носій, на якому ці відомості зафіксовані. Не заперечуючи цих двох компонентів, деякі автори виходять з того, що поняття доказів охоплює обидва компоненти і визначають докази як єдність відомос­тей про факти та матеріального носія таких відомостей, тобто доказа­ми є, наприклад, відомості, які містяться в протоколі допиту свідка, і сам протокол допиту, які практично не можна розірвати.

Інші автори під доказами розуміють тільки відомості про факти, а матеріальний носій, на якому зафіксовано такі відомості, іменують джерелом доказів. Вони не заперечують того, що практично не можна розділити відомості та їх матеріального носія, але виходять з того, що теоретично таке розмежування можливе і доцільне.

Вважаємо, що суперечки в цьому питанні не мають принципового характеру, а з практичної точки зору роздільний розгляд доказів як відомостей про факти, а джерел доказів як матеріальних носіїв таких відомостей, є цілком виправданим. Саме такий підхід обрав і Пленум Верховного Суду України, який в постанові № 5 від 29 червня 1990 року (із змінами від 4 червня 1993 року, 3 грудня 1997 року та 30 трав­ня 2008 року) «Про виконання судами України законодавства і по­станов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлений вироку», зазначивши, що замість аналізу доказів деякі суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків, та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів. Пленум вказав, що судам необхідно давати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку екс­перта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи тощо (п. 16).

Таким чином, доказами є відомості про факти. Такі відомості міс­тяться на певному матеріальному носії, який іменують джерелом до­казів.