Поняття, природа та значення цивільного позову у кримінальному судочинстві

Завдання кримінального процесу полягають не тільки у призначен­ні покарання особі, яка вчинила злочин, але й в усуненні наслідків зло­чину, в тому числі пов'язаних з порушенням майнових прав громадян, підприємств, установ, які постраждали від вчинення злочину. Одним із засобів, що направлені на усунення злочинних наслідків у вигляді завданої шкоди, є цивільний позов.

Встановлена законом можливість спільного розгляду цивільного позову і кримінальної справи зумовлена наявністю єдиного юридич­ного факту, який лежить в основі притягнення особи до кримінальної і цивільно-правової відповідальності у випадках, коли злочином за­йдемо майнової чи моральної шкоди.

Цивільний позов, у порівнянні з іншими непозовними формами відшкодування шкоди, як слушно зазначається в юридичній літера­турі, ма# ту перевагу, що його реалізація в кримінальному процесі здійснюється при активній участі сторін за цивільним позовом, а це, в твою чергу, сприяє більш глибокому її дослідженню всіх обставин справи, які стосуються характеру і розміру завданої шкоди і правиль­ному вирішенню питання про її відшкодування.

Тому саме йому законодавець відводить головну роль у відшкоду­ванні шкоди, заподіяної злочином, і на відміну від інших форм деталь­но регламентує діяльність, пов'язану з пред'явленням, забезпеченням і вирішенням цивільного позову в кримінальному судочинстві.

Позов про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, може бути пред'явлений також і в порядку цивільного судочинства, проте одно­часний розгляд судом кримінальної справи й цивільного позову має низку суттєвих переваг, спрямованих на посилення захисту прав громадян та юридичних осіб, що зазнали шкоди від злочину, й більш швидке та повне її відшкодування, а саме: більш повно і всебічно роз­глядаються обставини справи, адже згідно зі ст. 64 КПК характер та розмір завданої злочином шкоди, а також розмір витрат, які понесли заклади охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину є одними з обставин, що підлягає доказуванню в криміналь­ній справі; обов'язок доказування зазначених обставин, а також ви­явлення осіб, які несуть відповідальність за заподіяння шкоди, по­кладається на органи дізнання, слідчого та прокурора, які наділені значними повноваженнями та в розпорядженні яких є відповідні сили і засоби для здійснення цього; потерпілий від злочину звільняється від необхідності двічі брати участь у судовому розгляді, і, відповідно, підлягати додатковим хвилюванням, викликаними дослідженням об­ставин скоєного злочину; свідки, перекладачі, експерти та інші особи звільняються від повторного виклику до суду; цивільний позивач та цивільний відповідач у кримінальній справі звільняється від сплати державного мита (ч. 5 ст. 28 КПК); неявка цивільного відповідача чи його представника до судового засідання не може бути підставою для відкладення розгляду цивільного позову в кримінальній справі; біль­шою мірою забезпечується виховне і попереджувальне значення кри­мінального судочинства, що сприяє найбільш ефективному впливу як на самого злочинця, попереджуючи можливість скоєння ним повтор­них злочинів, так і на інших осіб, сприяючи їх вихованню в дусі не­ухильного дотримання законів тощо; заощаджуються час і кошти за­вдяки усуненню дублювання в роботі судів, яке було б неминучим при окремому розгляді цивільного позову і кримінальної справи з одного і того ж факту вчиненого злочину. Саме в цьому полягає значення ци­вільного позову у кримінальному судочинстві.

Діюче кримінально-процесуальне законодавство не містить ви­значення цивільного позову в кримінальному процесі. Тому поняття цивільного позову було об'єктом обговорення на сторінках літератури для багатьох вчених. На нашу думку, цивільний позов можна визна­чити як вимогу особи, якій завдано шкоду від злочину, її представни­ка чи в її інтересах прокурора до обвинуваченого чи осіб, які за зако­ном несуть відповідальність за його дії, про відшкодування цієї шко­ди, заявлену органам, які провадять кримінальний процес, і таку, що вирішується судом разом з кримінальною справою.

Це визначення є найбільш повним і відображає всі основні ознаки розглянутого поняття, а саме:

матеріально-правову сторону позову (вимога про відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди);

процесуальну сторону позову (звернення за захистом порушено­го права);

особи, які вправі пред'явити позов (особа, якій заподіяно шкоду тобто, потерпілий, його представник, прокурор в її інтересах);

відповідачі за позовом (обвинувачений чи особи, які за законом несуть відповідальність за його дії);

кому може бути заявлено позов (органам, які провадять процес у справі);

ким і в якому порядку розглядається і вирішується позов (судом разом з кримінальною справою).

Цивільний позов як основний спосіб захисту суб'єктивних прав є спільним правовим поняттям для цивільного і кримінального про­цесу, тому його юридична природа не змінюється: цивільний позов у кримінальній справі — це звичайний позов про присудження.

Правова природа цивільного позову не однозначна, її можна роз­крити лише шляхом комплексного аналізу матеріальної і процесу­альної його сторони. Цивільний позов у кримінальному процесі має подвійну правову природу: матеріальну і процесуальну. За матеріаль­ною природою він є цивільним у широкому розумінні цього терміна, а за процесуальною — кримінально-процесуальним. Його матеріаль­на природа визначається галуззю матеріального права, норми якого регулюють спірні матеріально-правові відносини, що виникли між позивачем і відповідачем, з якого перший виводить свою вимогу до другого; процесуальна — процесуальною формою, за допомогою якої приводиться в дію матеріально-правова вимога позивача. Оскільки ж позов про відшкодування заподіяного злочином матеріального збит­ку пред'являється і розглядається в кримінальному процесі, то, при­родно, і процесуальна його природа може бути тільки кримінально- процесуальною.

Предмет та підстави цивільного позову про відшкодування матеріальної (моральної) шкоди. Відшкодування коштів, що були витрачені закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілих від злочину

во на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної вна­слідок порушення їхніх прав і свобод та законних інтересів. Це є важ­ливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.

Матеріальна шкода полягає в зменшенні майнової сфери потерпі­лого в результаті порушення прав або блага, що йому належить (пору­шення права власності і інших речових прав, наслідки, що настають у разі пошкодження здоров'я або призвели до смерті потерпілого).

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характе­ру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слід­ством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через не­можливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних на­слідків. Під моральною (немайновою) шкодою, заподіяною юридич­ній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням ко­мерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на знижен­ня престижу чи підрив довіри до її діяльності, (п. З постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.95 р. «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнового) шкоди*).

Цивільний позов у кримінальній справі має два елементи: предмет та підстави.

Згідно з концепцією, що набула найбільшого поширення в науці ци­вільного процесу, предметом цивільного позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, яка випливає із спірного правовідношення. Звідси предметом цивільного позову в кримінальному процесі слід визнати матеріально-правову вимогу позивача до обвинуваченого, підсудного (цивільного відповідача) про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної злочином, а також витрат закладу охоро­ни здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину.

Цю вимогу вправі заявити особа, якій заподіяно моральну, фізич­ну чи майнову шкоду. Ця особа має бути визнана в установленому законом порядку потерпілим та цивільним позивачем. Відповідно до ст. 33 Закону України «Про прокуратуру» з метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поваж­них причин не можуть захистити свої права, прокурор або ного за­ступник вправі подати чи підтримати поданий потерпілим позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином.

За загальними правилами, цивільний позов у кримінальній справі пред'являється до обвинуваченого, підсудного, оскільки він несе від­повідальність за заподіяну ним матеріальну, фізичну, моральну шко- ду або до особи, яка згідно із законом несе відповідальність за шкодь заподіяну злочином обвинуваченого (дана особа притягується в крц мінальному судочинстві як цивільний відповідач відповідно до ст. 51 КПК). Закон не вимагає виносити постанову чи ухвалу про притягнен­ня обвинуваченого, підсудного як цивільного відповідача.

Цивільними відповідачами можуть бути батьки (усиновителі), ці- клувальники, опікуни та інші особи, а також підприємства, установи і організації', які згідно з законом несуть матеріальну відповідальність

за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого. За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 14-річного віку, матеріальну і відповідальність несуть батьки (усиновителі), опікун або навчальний, виховний, лікувальний заклад, під наглядом яких перебував неповно­літній у момент заподіяння шкоди. Неповнолітній у віці від 14 до 18 років за заподіяну ним шкоду несе матеріальну відповідальність на за-гальних підставах. За відсутності у нього майна або заробітку, достат­ніх для відшкодування збитків, такий обов 'язок покладається на його батьків (усиновителів) або піклувальників за умови наявності вини у їх поведінці, що сприяла виникненню шкоди (ч. 2 ст. 1179 ЦК Укра­їни). Якщо шкоду заподіяно спільними діями неповнолітніх, у яких різні батьки, самі неповнолітні несуть солідарну відповідальність, а їхні батьки або піклувальники відповідають перед потерпілими за принципом дольової відповідальності. При заподіянні шкоди непов­нолітнім як цивільних відповідачів слід притягувати обох батьків.

Співучасники несуть солідарну відповідальність за шкоду, заподі­яну злочином, вчинення якого охоплювалося їхнім загальним наміром. Якщо матеріальна шкода завдана підсудним спільно з іншою особою, справу, відносно якої виділено в окреме провадження, суд покладає обов'язок щодо відшкодування шкоди в повному розмірі на підсудного.

За шкоду, заподіяну особою під час управління джерелом підви­щеної небезпеки, відповідальність несе власник даного джерела (тоб­то особа, якій дане джерело підвищеної небезпеки належить на праві власності або на праві володіння, наприклад, довіреності або оренди) (див. ст. 1187 ЦК України).

Матеріально-правова вимога, якає предметом цивільного позову про відшкодування матеріальної або моральної шкоди випливає з визна­чених законом юридичних фактів, на основі яких позивач пред'являє свої позовні вимоги. Якщо немає юридичного факту, який обумовлює виникнення матеріально-правового відношення, то цивільний позов у кримінальній справі не може бути заявлений і розглянутий судом. Звідси, підставами позову є юридичні факти, з яких позивач виводить свої вимоги і з наявністю яких закон пов'язує виникнення правовідношения між позивачем і обвинуваченим (відповідачем). Отже, ці два елементи і складають зміст цивільного позову. Саме ці два елементи зумовлюють межі і направлення провадження за цивільним позовом у кримінальному процесі.

Юридичними фактами, на підставі яких пред'являються позови, прийнято вважати: а) скоєння злочину; б) наявність матеріальної або моральної шкоди, заподіяної цим злочином, або витрат закладу охоро-

ни здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину; в) на­явність причинного зв'язку між злочином і завданою шкодою.

Цивільний позов повинен містити інформацію, передбачену ст. 119 ЦПК України. У позовній заяві про відшкодування матеріальної (мо­ральної) шкоди має бути зазначено: в чому полягає ця шкода, якими злочинними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказа­ми де підтверджується. У кримінальних справах приватного обвину­вачення вимоги про відшкодування моральної шкоди можуть бути ви­кладені у скарзі про порушення кримінальної справи.

Відшкодування матеріальної шкоди за цивільним позовом у кри­мінальній справі повинно полягати у відновленні колишнього ста­ну речей або відшкодуванні збитків, тобто реального збитку. Згідно зі ст. 1166 ЦК України шкода, заподіяна особі або майну, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, що заподіяла шкоду. Стаття 1167 ЦК зобов'язує відшкодовувати моральну шкоду в грошовій або іншій матеріальній формі. Стаття 1192 ЦК зобов'язує відповідальну за шкоду особу відшкодувати заподіяні збитки в натурі або у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на мо­мент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлен­ня пошкодженої речі. Розмір відшкодування моральної шкоди визна­чається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душев­них, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необ­хідні для відновлення попереднього стану. При цьому, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд має виходити із засад ро­зумності, виваженості та справедливості і повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Чинний КПК передбачає можливість відшкодування коштів, ви­трачених закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину. За винятком випадку завдання такої шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душев­ного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного на­сильства чи тяжкої образи з боку потерпілого, ці кошти стягуються судом при постановленні вироку за позовом закладу охорони здоров'я, органу Міністерства фінансів України або прокурора.

При розгляді кримінальної справи поряд з іншими обставинами обов'язковому з'ясуванню і вирішенню підлягають питання про від­шкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину.

Порядок обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та порядок зарахування стягнених з винних осіб коштів до відповідно­го бюджету і їх використання затверджені постановою Кабінету Міні- стрів України № 545 від 16 липня 1993 р. Роз'яснення з цього приводу також надаються в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат» № 11 від 7 липня 1995 р.

Сума коштів, що підлягає відшкодуванню, визначається закладом охорони здоров'я, в якому перебував на лікуванні потерпілий, з ура­хуванням кількості ліжко-днів, проведених ним у стаціонарі, та що­денної вартості його лікування. Кількість ліжко-днів визначається на основі медичної картки стаціонарного хворого або інших документів, які підтверджують дату госпіталізації і дату виписки хворого із стаціонару лікувальної установи.

Термін і обґрунтованість перебування потерпілого від злочину на стаціонарному лікуванні визначаються на підставі даних лікувального закладу. До справи має бути приєднана довідка-розрахунок бухгалтерії цього закладу із записом про вартість одного ліжко-дня та про загальну суму фактичних витрат на лікування потерпілого.

Витрачені на стаціонарне лікування кошти підлягають відшкоду­ванню у повному обсязі і зараховуються до відповідного державного бюджету залежно від джерел фінансування закладу охорони здоров'я або на рахунок юридичної особи, якій належить останній.

Якщо потерпілий на час розгляду справи продовжує стаціонарне лікування, витрачені на його лікування кошти стягуються із засудже­ного по день постановлення вироку. Витрати на подальше лікування потерпілого можуть бути стягнені із засудженого в порядку цивільно­го судочинства.

Відшкодуванню підлягають тільки кошти, витрачені на стаціонар­не лікування потерпілого в лікарні, госпіталі, диспансері чи в іншо­му лікувальному закладі. Всі інші витрати, наприклад, пов'язані з наданням потерпілому швидкої або невідкладної медичної допомоги, витрачені на амбулаторне лікування тощо) не відшкодовуються.

Відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого від злочину можливе лише тоді, коли є причинний зв'язок між злочинни­ми діями чи бездіяльністю винної особи та перебуванням потерпілого на такому лікування. У разі сумніву в обґрунтованості перебування потерпілого на стаціонарному лікуванні або в терміні лікування, у справі потрібно призначати відповідну експертизу.

У кримінальному судочинстві відшкодування витрат на стаціонар­не лікування потерпілого може покладатися тільки на особу, вина якої у вчиненні злочину встановлена обвинувальним вироком суду (у тому числі без призначення покарання, із звільненням від покарання, з умов­ним засудженням).

У разі вчинення злочину групою осіб витрати на стаціонарне ліку­вання потерпілого стягуються відповідно до ч. 2 ст. 93 КПК з кожно­го засудженого окремо з урахуванням ступеня їх вини та майнового стану. При заподіянні шкоди здоров'ю потерпілого неповнолітнім, у тому числі при вчиненні ним злочину в групі, питання відшкодування коштів, витрачених на лікування потерпілого, вирішується згідно зі ст.ст. 1178 -1182 Цивільного кодексу та роз'ясненнями, що містять-

ся у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практи­ку розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» № 6 від 27 березня 1992 року. Витрати на стаціонарне ліку­вання потерпілого внаслідок дій особи, яка вчинила їх у стані неосуд­ності, не стягуються.

У разі, коли при постановленні вироку рішення про відшкоду­вання коштів, витрачених на стаціонарне лікування потерпілого, не було прийнято, стягнення їх провадиться в порядку цивільного су­дочинства за позовом закладу охорони здоров'я, органу Міністерства фінансів України або прокурора. У такому ж порядку відшкодову­ються витрати на стаціонарне лікування особи, яка постраждала від злочинного діяння, в разі закриття кримінальної справи чи відмови у порушенні справи за обставин, передбачених пунктами 3,4,6 частини першої статті 6, статтями 7, 7-2, 8, 9110 КПК.