Принципи досудового провадження

Враховуючи змішану форму кримінального процесу України, важ­ливе значення мають принципи досудового провадження, які конкре­тизують дію міжгалузевих принципів на досудових стадіях, з враху­ванням особливого — несудового статусу органів досудового розсліду­вання та завдань, що стоять перед досудовими стадіями.

Принцип оперативності дізнання і досудового слідства. Швидкість досудового слідства означає, що кожна кримінальна справа повинна розслідуватися повно, але в максимальній мірі оперативно. Опера­тивність — це здатність швидко включатися в певний вид діяльності, переходити від виконання одного завдання до іншого, приймати рі­шення в екстремальних умовах, здійснення заходів у найбільш під­ходящий момент до прояву факторів, які перешкоджають одержанню доказової інформації. Оперативність відображає швидкість і своєчас­ність провадження необхідних для збирання доказів слідчих дій, ви­користання криміналістичних засобів і прийомів.

Принцип швидкості досудового слідства знаходить своє виражен­ня, насамперед, у тих строках, які встановлені законом для прове­дення розслідування. Закон установлює певні строки провадження досудового розслідування (ст.ст. 120, 133 КПК). Це означає, що про­вадження у будь-якій кримінальній справі повинне бути закінчено у

встановлений у законі строк, якщо це об'єктивно можливо. У випадку ж необхідності строк продовжується.

Зокрема, чинним законодавством встановлені строки проваджен­ня дізнання (ст.ст. 108,109 КПК), складання постанови про прийнят­тя справи слідчим до свого провадження і початку слідства (ст. 113 КПК), пред'явлення обвинувачення (ст. 140 КПК), допиту обвинува­ченого (ст. 143 КПК), закінчення розслідування (ст. 212 КПК), оскар­ження дій слідчого прокуророві (ст. 234 КПК).

Законом встановлений двомісячний строк досудового слідства (ст. 120 КПК) і строк дізнання: у справах про злочини, що не є тяжкими або особливо тяжкими, дізнання провадиться у строк не більше 10 днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила; у спра­вах про тяжкі або особливо тяжкі злочини дізнання повинне бути про­ведене в строк не більше 10 днів з моменту порушення кримінальної справи.

Також цей принцип проявляється в негайному реагуванні органів дізнання та досудового слідства на отриману заяву або повідомлення про вчинений злочин, невідкладне порушення кримінальної справи при виявленні ознак злочинного діяння, проведенні невідкладних слідчих дій у сполученні з оперативно-пошуковими засобами для зби­рання і дослідження доказової інформації, оцінка яких дозволяє в короткий термін встановити обставини події злочину і осіб, які його вчинили.

Принципом швидкості обумовлене встановлення в законі вимог, згідно з якими слідчий зобов'язаний негайно приступити до прова­дження слідства в порушеній ним чи переданій йому справі та негай­но направити справу прокуророві після підписання обвинувального висновку, а також встановлення правила, відповідно до якого досудо­ве слідство з метою забезпечення найбільш швидкого, об'єктивного і повного розслідування може провадитися за місцем виявлення злочи­ну, а також за місцем перебування підозрюваного, обвинуваченого або більшості свідків чи за визначенням прокурора (ч. 1 ст. 116 КПК).

Швидкість і оперативність розслідування забезпечують повне й всебічне розслідування справи; зволікання ж у розслідуванні може привести до зникнення необхідних доказів. Значення швидкості роз­слідування настільки багате, що нерідко від своєчасного виявлення, збирання, закріплення і дослідження доказів залежить успішне роз­криття злочину. Тому закон жадає від слідчого, щоб він після одер­жання матеріалів про злочин негайно почав провадження слідства. Особливо це ставиться до такої невідкладної первісної слідчої дії, як огляд місця події, яка відкриває широкі можливості для виявлення та закріплення доказів, для вживання заходів до виявлення злочинця.

Процесуальна самостійність слідчого. Принцип процесуальної са­мостійності слідчого — це закріплене в нормах чинного законодавства положення, що складається в праві і обов'язку слідчого приймати всі рішення у кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, і матеріалах самостійно, за своїм внутрішнім переконанням, совістю й честю, відповідаючи повною мірою за їхню законність, обгрунтова­ність, справедливість і своєчасне проведення в життя.

Цей принцип представляє реальну гарантію законності й обґрунтованості процесуальних рішень слідчого, оскільки дає йому можли­вість у межах установленої законодавством компетенції цілком само­стійно формулювати висновки і судження на основі перевірених достовірних доказів.

У відповідності зі ст. 114 КПК, при провадженні досудового слідства слідчий всі рішення про напрямок слідства та про провадження слідчих дій приймає самостійно, за винятком випадків, коли законо­давством передбачене узгодження із прокурором або судом, і несе пов­ну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення.

Чинний КПК містить вичерпний перелік випадків, коли для при­йняття і реалізації рішень слідчого передбачене одержання на це зго­ди суду (судді) або прокурора.

Про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту слід­чий вносить подання до суду за згодою прокурора (ст. 165² КПК) і надалі — про продовження строків тримання під вартою (ст. 156 КПК); про обшук, огляд житла чи іншого володіння особи або про примусову виїмку із житла чи іншого володіння особи слідчий та­кож вносить подання до суду за погодженням з прокурором (ч. 5 ст. 177, ч. 4 ст. 178, ч. 4 ст. 190 КПК); за погодженням з прокуро­ром він звертається з поданням до апеляційного суду про накладення арешту на кореспонденцію чи про зняття інформації з каналів зв'язку (ч. 4 ст. 187 КПК); слідчий за погодженням з прокурором звертаєть­ся з поданням до суду про поміщення обвинуваченого до медичного закладу у разі проведення стаціонарних судово-медичної або судово- психіатричної експертиз (ч. 1 ст. 205 КПК); він за згодою прокурора звертається до суду про поміщення неповнолітнього у віці від одинад­цяти до чотирнадцяти років до приймальника-розподільника (ч. З ст. 73 КПК).

За згодою прокурора, слідчий звертається до суду про звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни об­становки (ст. 7 КПК); у зв'язку із дійовим каяттям (ст. 72 КПК); пере­дачею на поруки (ст. 10 КПК); закінченням строків давності (ст. 111 КПК); про застосування амністії (ст. 9 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р., ст. 8 Закону України «Про амністію» від 31 трав­ня 2005 р.); про направлення обвинуваченого на стаціонарну експерти­зу (ст. 205 КПК).

Санкція прокурора необхідна у випадках: відсторонення обвинува­ченого від посади (ст. 147 КПК); провадження обшуку (за винятком обшуку у житлі чи в іншому володінні особи) — ст. 177 КПК.

Прокурор також затверджуе постанову слідчого про ексгумацію трупа (ст. 192 КПК), обвинувальний висновок (ст. 229 КПК). Проку­рор продовжує строки досудового слідства (ст. 120 КПК), відновлює слідство я закритій справі (ст. 216 КПК).

У випадку прийняття незаконного й необгрунтованого рішення слідчий несе за це персональну відповідальність поряд із прокурором

або начальником слідчого відділу, що дали відповідну вказівку. Вине­сення процесуального рішення всупереч своєму переконанню повинно у всіх випадках розглядатися і як порушення норм процесуального за­конодавства, і як невиконання свого службового обов'язку.

Принцип процесуальної незалежності слідчого є засадою, зважаю­чи на яку:

— слідчий виконує свою функцію незалежно від інших суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності;

— забороняється будь-який сторонній вплив на слідчого під час його процесуальної діяльності;

— провадження досудового слідства здійснюється виключно згідно із вимогами закону;

— прийняття рішень слідчим здійснюється на підставі закону та відповідно до його внутрішнього переконання, яке ґрунтується на сприйнятті усієї сукупності матеріалів кримінальної справи.

Процесуальна самостійність слідчого проявляється також у на­ступному: в разі незгоди слідчого зі вказівками прокурора про при­тягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обви­нувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи слідчий вправі подати справу вищесто­ящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому.

КПК надає слідчому право давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукових та слідчих дій у справах, які перебувають у його провадженні, а також вимагати від органів дізнан­ня допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Такі вказівки і до­ручення є для органу дізнання обов'язковими.

Процесуальна самостійність слідчого — необхідна умова, яка забез­печує його ініціативу та підвищує відповідальність при проведенні до­судового слідства.

Недопустимість розголошення даних досудового розслідування. На відміну від судового розгляду, побудованого на принципі гласності, можливість розголошення даних, отриманих у процесі розслідування, істотно обмежена, щоб виключити можливу протидію осіб, зацікавле­них у приховуванні та перекручуванні істини. Особа, яка вчинила зло­чин, може зникнути, маючи у своєму розпорядженні дані про отримані слідчим докази, може зникнути від слідства, сфабрикувати неправдиві докази, виготовляючи фіктивні «виправдувальні документи» і підби­раючи лжесвідків, знищити сліди свого діяння, підготувати штучні докази своєї невинності. Передача відомостей слідства одним свідком іншому може привести до того, що останній буде давати показання з чужих слів про відомості, узяті з самої ж кримінальної справи, т.ін.

Передчасне оголошення отриманих слідчим даних може виклика­ти небажані наслідки, знизити ефективність процесу розслідування.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає уст. 121 КПК, що дані досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слід­чого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.

У необхідних випадках слідчий попереджає свідків, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника, експерта, спеціаліста, перекладача, понятих, а також інших осіб, які присутні при провадженні слідчих дій, про обов'язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства.

У деяких випадках чинний КПК зобов'язує слідчого вживати заходів щодо нерозголошення окремих даних, отриманих під час розслідування справи. Зокрема, відповідно до вимог ст. 185 КПК, слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені під час обшуку або виїмки обставини особистого життя обшукування та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у приміщенні, де проводиться обшук.

Слідчий може як в усній, так і в письмовий формі попередити учасників кримінального судочинства про обов'язок не розголошувати без його дозволу даних, відомих їм у зв'язку з участю у справі (як свідок потерпілий, понятий та ін.). Заборона розголошувати таємницю досудового слідства не розповсюджується на підозрюваного та обвинуваченого.

Слідчий сам визначає, які дані і в якому обсязі можна розголоси­ти, з урахуванням можливих негативних наслідків цього. Наприклад, під час інтерв'ю або на зустрічі з трудовим колективом, який вирішує питання про взяття обвинуваченого на поруки (ч. 2 ст. 10 КПК), або у зверненні через пресу, телебачення, радіо до населення за допомогою у встановленні очевидців, речових доказів, невпізнаного трупа та ін.

Згідно з ч. 1 ст. 387 КК винні у розголошенні без дозволу прокуро­ра, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання, попереджені в установленому законом порядку про обов'язок не розголошувати такі дані, — кара­ються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років. Цією статтею КК передбачена відповідальність за розголошення та­ких даних і суддею, прокурором, слідчим та іншими службовими осо­бами.

Сказане не означає повної негласності розслідування. В інтересах розкриття злочину, вирішення профілактичних завдань нерідко ви­никає необхідність оприлюднення деяких відомостей. Так, можливе використання засобів масової інформації для звертання до населення іа проханням сприяти в розкритті злочинів. На зборах трудових ко­лективів нерідко обговорюється інформація слідчого про злочин, вчи­нений членом колективу, виявляються причини і умови, які сприяли злочину. Таємниця слідства має тимчасовий характер: після закін­чення досудового слідства та у суді усі матеріали кримінальної справи стають доступними сторонам.

Рекомендовані нормативно-правові акти, судова практика і література

Конституція України, прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.

Кримінально-процесуальний кодекс України.

Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. із наступ­ними змінами і доповненнями. Останні зміни до цього Закону були прийняті Законом України від 19 грудня 2006 р. № 489-V.

Закон України «Про судоустрій України» № 3018 від 7 лютого 2002 р.

Закон України «Про мови в Українській РСР» № 8312-Х1 від 28 жовтня 1989 р. (статті 18-23) // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1989. — № 45 (додаток). — Ст. 631.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 20 жовтня 2003 р. «Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, об­винуваченому, підсудному право на захист».

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 р. «Про незалежність судової влади» // Вісник Верховного Суду Украї­ни. — 2007. — № 6.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні пра­восудця».

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадя­нина».'

Гриненко А.В., Кожевников Г.К., Шуми лин С. Ф. Принцип пре- зумпции невиновности и его реализация в досудебном уголовном про- цессе. — X., 1997.

Добровольская Т.Н. Принципи советского уголовного процесса: Вопросьі теории и практики. — М., 1971.

Либус И. Презумпция невиновности в советском уголовном про- цессе. — Минск, 1969.

Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочин­ства. — К.: Юрінком, 1999.

Михеенко М.М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. — X., 1997. — № 2 (9).

Репешко П. И. Принципи уголовного процесса. — Николаев: Атолл, 2001.

Смирнов А. В. Модели уголовного процесса. — СПб.: Наука, 2000.

Тема 4