Загальноправові принципи кримінального процесу

Принцип верховенства права. Незважаючи на загальне визначен­ня верховенства права як глобальної цінності, воно залишається по­няттям надзвичайно нечітким. Верховенство права посідає особливе місце — воно сьогодні є виключним і легітимуючим політичним іде­алом сьогоднішнього світу, проте водночас згоди щодо його точного значення немає.

Принцип верховенства права припускає дію в державі правових за­конів та пов'язаність держави цими законами. Принцип верховенства права ґрунтується на забезпеченні трьох свобод особи: політичної, правової та особистої та інституціональний захист свободи через по­кладання застосування закону на суд.

Політична свобода полягає у можливості реальної участі в ухвален­ні колегіальних рішень відповідно до наявної політичної та правової структури суспільства і передбачає право голосу і посідання виборної посади, захист свободи слова, зібрань і спілок. Правова свобода — у можливості передбачати дію законів, внаслідок їх публічного прого­лошення, ясного та чіткого формулювання, однакового для всіх та не­двозначного застосування. Особиста свобода означає мінімальний об­сяг автономності, який індивіди зберігають за собою, погоджуючись підкорятися закону. Дія вказаних свобод передбачає накладання на державу обмежень на втручання матеріально-правового характеру (змістовних) та процедурного (представники держави, щоб виконати певну дію примусового характеру, мають довести крайню необхід­ність, що обумовлює таке втручання).

Але існування вказаних свобод буде примарним, якщо не буде забезпечено ефективний механізм їх правового захисту, яким є, насам­перед, суд та судова влада.

Найбільшого нормативного розвитку принцип верховенства пра­ва набув у практиці Європейського суду з прав людини відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Більшість норм Конвенції допускають можливість обмеження прав людини, гарантованих цією Конвенцією, лише на підставі відповідно­го національного закону.

Так, п. 2 статті 8 Конвенції встановлює, що «органи державної вла­ди не можуть втручатися у здійснення цього права [права на повагу приватного життя] інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання за­ворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб». Аналогічні вказівки на пов'язаність втручання органами держави у права, що захищаються Конвенцією, містяться і в п. 1 ст. 5 — щодо права на свободу та особисту недотор­канність, і в п. 2 ст. 6 — щодо права вважатися невинуватим, і в інших нормах Римської конвенції.

Оригінальним у цій ситуації є те, що Європейський суд викорис­товує автономне поняття закону, яке було сформоване в його судо­вій практиці, що не співпадає з вітчизняним визначенням закону як нормативно-правового акта, що приймається лише Верховною Радою України, і використовується у Конвенції перш за все з метою обме­ження свавільності у діях державних органів.

У справі «Мелоун проти Об'єднаного Королівства» і в справі «Клас та інші проти Німеччини» (які стосуються застосування ст. 8 Конвен­ції, що гарантує право на повагу до приватного життя) Суд встановив, що будь-яке втручання (зокрема спостереження за особою) повинне проводитися відповідно до національного закону, який задовольняє наступним вимогам:

а) «доступності» — «...положення закону повинні бути сформульо­вані досить чітко, для того, щоб дати громадянам належну вказівку щодо обставин і умов, при яких публічні органи вправі звернутися до прихованого і потенційно небезпечного втручання в здійснення права на повагу приватного життя і кореспонденції» (справа «Мелоун проти Об'єднаного Королівства» (Melon v. United Kindom). У справі «Крюслен проти Франції» (Kruslin v. France) Суд констатував, що щодо пункту 2 статті 8 Конвенції він завжди розумів термін «закон» не в його формальному, а в його сутнісному значенні, а тому включає в нього і нормативні акти, що знаходяться рівнем нижче, ніж закони і норми неписаного права. Стаття 57 Конституції України гарантувала кожно­му право знати свої права і обов'язки, та встановила обов'язок держави довести до відома населення закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян (однак до цього часу не при­йнято закон, який встановлює порядок оприлюднення законів та ін­ших нормативних актів, як це передбачено Основним законом);

б) «передбачуваності» — особа повинна бути здатною (якщо необ­хідно — за допомогою адвоката) передбачати наслідки будь-якої дії, тому ♦...закон повинен досить чітко визначати межі будь-якого такого дискреційного права, що надається компетентним органам, і спосо­би його здійснення з урахуванням законної мети або іншого заходу, для того щоб забезпечити індивідові належний захист від свавільного втручання» (справа «Мелоун проти Об'єднаного Королівства»);

в) «якості» — закон повинен передбачати адекватні й ефективні за­слони можливим зловживанням (справа «Клас та інші проти Німеч­чини»).

Як заходи, що попереджають зловживання правами з боку держав­них органів при втручанні в приватне життя Суд виділив наступні:

санкціонування прослуховування тільки на підставі мотивованої письмової заяви визначеної високої посадової особи (справа «Клас та інші проти Німеччини»);

дозвіл провадження прослуховування тільки після одержання санкції органу або посадової особи, які не відносяться до виконавчої влади, бажано судді (справа «Клас та інші проти Німеччини»);

встановлення обмеження на тривалість прослуховування, зокре­ма, повинен бути зазначений період, протягом якого діє санкція на прослуховування (справа «Крюслен проти Франції»);

визначення правил щодо звітів, що містять матеріали перехопле­них повідомлень (справа «Крюслен проти Франції»);

наявність попереджувальних заходів проти обміну цими матері­алами між різними державними органами (справа «Крюслен проти Франції»), та інше (зокрема, визначення обставин, при яких запис можна або потрібно знищити і визначення дій, проведених з копіями або переписаними матеріалами, якщо обвинувачувана особа буде ви­правдана).

Принцип законності. Принцип законності є основною засадою, від­повідно до якої особи, які ведуть кримінальне судочинства, при здій­сненні кримінально-процесуальної діяльності пов'язані Конститу­цією України, законами України, чинними правилами судочинства.

Даний принцип як загальноправовий випливає з вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однак принцип законності має більш широке значення. Під законністю прийнято розуміти точне і неухильне дотримання і виконання положень Конституції України законів і відповідних їм інших правових актів усіма державними і не­державними установами та організаціями, посадовими особами, гро­мадянами. Принцип законності прямо випливає і з конституційних положень, згідно з якими органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. б Конституції).

Вимога точного і неухильного дотримання закону вважається од­ним з найбільш важливих і універсальних правових принципів, що мають істотне значення для всіх галузей права і діяльності всіх право­охоронних органів зокрема.

Вимога дотримуватись закону при здійсненні правосуддя містить­ся й у інших конституційних положеннях. Так, відповідно до ст. 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і під­коряються тільки закону.

Порушення вимог закону є підставою для скасування судових рі­шень (ст.ст. 366, 370 КПК).

Виходячи з принципів верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України, Конституційний Суд України виклав пра­вову позицію, за якою «Україна є правовою державою (стаття 1 Кон­ституції України), а в правовій державі існує сувора ієрархія норма­тивних актів, відповідно до якої постанови та інші рішення органів виконавчої влади мають підзаконний характер і не повинні викривля­ти сутність і зміст законів» (Рішення Конституційного Суду України від 19 червня 2001 року № 9-рп/2001 у справі щодо стажу наукової роботи).

Рівність усіх перед законом. Конституція України встановлює принцип рівності (недискримінації) громадян, відповідно до якого всі люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах (ст. 21). Громадя­ни мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед зако­ном. Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч.ч. 1 і 2 ст. 24). Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, корис­туються тими ж правами і свободами, а також мають такі ж обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституці­єю, законами або міжнародними договорами України (ч. 1 ст. 26).

Конституційні положення про законність судочинства і рівно­правність всіх учасників процесу перед законом і судом (ст. 129 Кон­ституції) зобов'язують суд забезпечити всім рівні можливості щодо надання і дослідження доказів, подання клопотань і здійснення ін­ших процесуальних прав (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя» від 01.11.96 р. № 9).

Рівність громадян перед законом означає наявність однакових мате­ріальних і процесуальних законів, які не створюють громадянам будь- яких переваг або обмежень залежно від обставин, передбачених ст. 24

Конституції. До осіб, які вчинили однакові суспільно небезпечні діян­ня, застосовується те саме кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство в процесі порушення, розслідування і судового розгляду кримінальних справ, при цьому нікому не надаються будь-які переваги і не допускається обмеження прав. Реалізація положення про рівність громадян перед судом пов'язана з тим, що суд не повинен встановлю­вати при вирішенні кримінальної справи будь-яких переваг, привілеїв або обмежувати права громадян за ознаками раси, кольору шкіри, по­літичних, релігійних чи інших переконань т. ін.

Деякі винятки встановлені для окремих категорій осіб:

1) для осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, — у зв'язку з особливістю їхнього фізичного і психічного розвитку встановлені до­даткові процесуальні гарантії охорони їхніх прав і законних інтересів при проведенні процесуальних дій, зокрема участь педагога під час допиту (ст. 168 КПК), т. ін.;

2) для певних категорій посадових осіб держави (Президента Укра­їни, народних депутатів, суддів і адвокатів) встановлений особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності, порушення кримінальної справи, застосування запобіжних заходів, що зумовле­но не особистістю конкретної людини, а особливим характером пуб­лічної функції, яка виконується нею і вимагає особливого захисту її законних прав та інтересів;

3) для іноземців, у разі їх затримання або арешту, — у частині, що стосується повідомлення Міністерства закордонних справ України, консульської установи про застосований арешт, а також у частині прав на їх відвідування консульськими посадовими особами (ст. 161 КПК, ст. 36 Віденської конвенції про консульські відносини від 24.04.63 р.);

4) для осіб, які користуються дипломатичним імунітетом.

Ці правила і порядок не створюють переліченим особам будь-яких привілеїв, а є лише однією з гарантій здійснення ними своїх прав або повноважень, враховуючи їх особливий правовий статус.

Заборона катування, нелюдського або принизливого поводження з особою. Докази, зібрані шляхом насильства, погроз та інших незакон­них заходів, не можуть бути використані при обґрунтуванні висновків про винуватість або невинуватість особи. З інститутом недоторкан­ності особи тісно пов'язаний інститут заборони катувань, нелюдсько­го і принижуючого гідність поводження або покарання. Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу «Ірландія проти Сполученого Королівства», визнав такими, що суперечать ст. З Конвенції про за­хист прав людини і основоположних свобод 1950 р. п'яти методів сен­сорної депривації («дезорієнтації» або «втрати чутливості»), що засто­совувалися поліцейськими органами Великобританії під час допитів підозрюваних у терористичній діяльності у Північній Ірландії: стоян­ня біля стіни в надзвичайно незручному положенні, покриття голови непрозорим каптуром, шумовий вплив на підозрюваних, позбавлення підозрюваних сну, позбавлення підозрюваних необхідної їжі і питва. У даній справі Європейський суд провів розмежування між трьома групами забороненого поводження з особами: а) катування, яке полягає в умисному нелюдському поводженні, що викликає дуже серйозні і жорстокі страждання; б) нелюдське поводження — у нанесенні осо­бі сильних фізичних і моральних страждань; в) принижуюче гідність поводження — у поганому поводженні, спрямованому на виклик в особи почуття страху, болю і неповноцінності, які можуть принизити, знеславити її та, можливо, зламати її фізичний або моральний опір.

Недоторканність особи. Відповідно до п. 1 ст. 5 Конвенції про за­хист прав людини і основоположних свобод 1950 р. «кожен має право на свободу і особисту недоторканність і ніхто не може бути позбавле­ний волі інакше ніж у порядку, встановленому законом, і в наступних випадках: а) законне утримання особи під вартою після її засуджен­ня компетентним судом; Ь) законний арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом; с) законний арешт або затримання особи, застосовані для того, щоб вона стала перед компе­тентним законним органом на підставі обґрунтованої підозри у вчи­ненні злочину або якщо є розумні підстави вважати, що необхідно за­побігти вчиненню нею правопорушення або перешкодити їй зникнути після його вчинення; сі) затримання неповнолітнього на підставі за­конного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього для того, щоб він став перед компетентним законним органом; е) законне затримання з метою запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне за­тримання душевнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; і) за­конний арешт або затримання особи, застосовані з метою запобігання незаконному в'їзду в країну, або особи, щодо якої застосовуються за­ходи з метою депортації або екстрадиції». Міжнародні стандарти не­доторканності особи встановлюють й інші міжнародно-правові акти, зокрема Загальна декларація прав людини 1948 р. (ст.ст. З, 9), Між­народний пакт про громадські та політичні права (ст. 9).

Вказана норма Конвенції захищає право людини на фізичну свобо­ду і особисту недоторканність, тобто можливість самостійного вибору особою способу правомірної поведінки, і встановлює заборону позбав­ляти людину волі, заарештовувати, затримувати за підозрою у вчи­ненні злочину, здійснювати особистий обшук, огляд, освідування, судову експертизу або примусовий привід інакше ніж на підставах і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до ст, 29 Конституції України, ніхто не може бути за­арештований або триматися під вартою інакше ніж за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених зако­ном. У разі нагальної потреби запобігти злочину або його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірене судом. За­триману особу негайно звільняють, якщо протягом сімдесяти двох го-

дин з моменту затримання їй не вручене мотивоване рішення суду про утримання під вартою. Кожному заарештованому або затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту або затриман­ня, роз'яснені його права і надана можливість із моменту затриман­ня захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою за­хисника. Кожен затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини мас бути негайно повідомлено родичам заарештованого або затриманого. Про­цесуальний порядок застосування до особи таких запобіжних заходів, як тримання під вартою (арешт), а також затримання встановлений ст.ст. 106, 148, 155, 156 КПК. Кожен, хто затриманий за підозрою у вчиненні злочину, або у разі, коли є достатні підстави вважати, що необхідно запобігти вчиненню ним правопорушення або перешкодити йому зникнути після його вчинення, має бути негайно доставлений до судді і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення до суду (п. З ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.).

Під позбавленням волі в цій статті розуміється один з видів кримі­нального покарання, передбачений ст. 63 КК, що може застосовуватися тільки за обвинувальним вироком суду.

Незаконним є позбавлення волі, що було застосовано не у зв'язку з виконанням обвинувального вироку суду. Незаконним є також позбав­лення волі, пов'язане з виконанням необґрунтованого обвинувального вироку, або коли він є незаконним внаслідок несправедливості застосу­вання такого виду покарання, як позбавлення волі, неправильного за­стосування норм матеріального закону. Дані обставини встановлюються в апеляційному, касаційному порядку, або в порядку виключного про­вадження.

Незаконним повинне визнаватися тримання людини під вартою, обране як запобіжний захід за відсутності необхідних на те підстав (ст. 148 КПК), або без урахування обставин, які слід брати до уваги при обранні певного запобіжного заходу (ст.ст. 150, 155 КПК), або в порушення встановленого законом процесуального порядку (ст. 155 КПК). Взяття особи під варту (арешт як запобіжний захід) допуска­ється тільки за рішенням суду, прийнятим у порядку, встановленому чинним КПК (ст.ст. 156, 165, 165-1,165-2 КПК).

Незаконним є тримання особи під вартою понад строки, встановлені законом. Строки тримання особи під вартою і порядок їхнього продов­ження під час досудового слідства встановлені ст.ст. 156, 165-3 КПК. Максимальний строк тримання особи під вартою під час провадження досудового слідства не може перевищувати вісімнадцяти місяців.

У зв'язку з відсутністю в КПК визначення строків тримання під вартою на судових стадіях кримінального судочинства для визначення законності тривалості арешту на даних стадіях підлягає застосуванню концепція розумного строку судового розгляду кримінальної справи щодо особи, яка перебуває під вартою. Дана концепція заснована на вимогах п. З ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і практиці Європейського суду з прав людини, згідно з яким «кожна заарештована або затримана відповідно до положення підпункту «с» пункту 1 цієї статті особа негайно доставляється до суд. ді або до іншої посадової особи, уповноваженої законом здійснювати судові функції, і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення до суду». Дана концепція заснована на не­допустимості тримання особи в місцях попереднього ув'язнення про­тягом невизначеного часу, що може мати місце у разі відсутності зако­нодавчого врегулювання строку тримання під вартою або при зловжи­ванні даними строками з боку влади. Практика Європейського суду ₃ прав людини свідчить про те, що для оцінки обставин у зв'язку з кон­кретною справою важливо враховувати наступні критерії: а) фактич­ну тривалість затримання (арешту); б) тривалість попереднього затри­мання (арешту) щодо характеру правопорушення, встановленого пока­рання і покарання у разі пред'явлення обвинувачення; в) матеріальні, моральні та інші наслідки для затриманого (арештованого); г) поведін­ку обвинуваченого (підсудного); д) порядок проведення дізнання і до­судового слідства; є) поведінку відповідних судових органів.

Загальна декларація прав людини 1948 р. (ст. 9) і Міжнародний пакт про громадські та політичні права (ст. 9) передбачають, що ніхто не може бути підданий свавільному арешту або утриманню під вар­тою. Термін «свавільний» не ототожнюється з поняттям «протизакон­ний» і відповідно до тлумачення Комітету ООН з прав людини містить у собі елементи недоречності, несправедливості та непередбачуваності. Зокрема, Комітет з прав людини вважає також, що викрадення державою свого колишнього громадянина з території іншої держави є свавільним арештом у порушення п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадські та політичні права, а суд над даною особою слід розгляда­ти як зловжив'ання процесом.

Відповідно до ст. 20 Закону України «Про попереднє ув'язнення» від 30.06.93 р. у стадії дізнання і досудового слідства підставами для звільнення з-під варти є: скасування запобіжного заходу; зміна запо­біжного заходу; закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо цей строк не продовжений у встановленому законом порядку.

Право на недоторканність особи може обмежуватися при прове­денні особистого обшуку особи або примусової виїмки в неї будь-яких предметів і документів. Обшук особи або примусова виїмка в неї доку­ментів і предметів повинні провадитися з дотриманням процесуаль­ного порядку, встановленого ст.ст. 177,178, 184 КПК.

Примусовий привід підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого чи свідка здійснюється лише у випадках, коли вони без поважних причин не з'явилися до органу дізнання, слідчого, прокурора або суду на їхній виклик, органами внутрішніх справ за постановою органу ді­знання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду (ст.ст. 70, 72, І07,136, 288, 290, 292 КПК). Порядок виконання даних постанов ви- значений Інструкцією про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюва­них, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих, затвердженої наказом МВС України № 864 від 28.12.95 р.

Чинним законодавством України встановлені додаткові гарантії недоторканності окремих категорій осіб.

На час виконання своїх повноважень Президент України ко­ристується правом недоторканності (ч. 1 ст. 105 Конституції).

Згідно зі ст. 111 Конституції, Президент України може бути змі­щений зі свого поста Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Дане питан­ня ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (тобто більш ніж 225 народними депутатами).

Частиною 3 ст. 80 Конституції України встановлена депутатська недоторканність. Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані або заарештовані.

Закон України № 2328-ІІІ «Про статус народного депутата Украї­ни» від 22.03.2002 р. (ч. 2 ст. 27) передбачає, що обшук, затримання народного депутата або огляд особистих речей і багажу, транспорту, житлового або службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції і застосування інших заходів, які відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, якщо Верховною Радою України дано згоду на притяг­нення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способа­ми одержати інформацію неможливо.

Відповідно до п. 1.4 Рішення Конституційного Суду в справі про конституційне подання Міністерства внутрішніх справ України про офіційне тлумачення положень ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27.10.99 р., депутат­ська недоторканність поширюється на народного депутата України з моменту визнання його обраним за рішенням відповідної виборчої комісії і до моменту припинення повноважень народного депутата України. У разі пред'явлення громадянинові України обвинувачення у вчиненні злочину і/або його арешту до обрання народним депута­том України подальше провадження в кримінальній справі відносно такого депутата може бути продовжене за наявності згоди Верховної Ради України на його притягнення до кримінальної відповідальності і/або тримання під вартою.

Учасники виборчого процесу: кандидати в Президенти України і кандидати в народні депутати додатковими гарантіями права недо­торканності не володіють.

Відповідно до ч. 1 ст. 126 Конституції, суддя не може без згоди Вер­ховної Ради України бути затриманий або заарештований до постановлення обвинувального вироку судом.

Відповідно до п. З ч. 2 ст. 44 Закону України № 1789-XII «Про прокуратуру» від 05.11.91 р., на прокурора як на особу, що здійснює нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень в кри­мінальних справах, а також при застосуванні інших заходів приму­сового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи грома­дян, покладений обов'язок негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру.

За завідомо незаконне затримання, привід або арешт передбачена кримінальна відповідальність (ст. 371 КК).

Недоторканність приватного життя, житла або кореспонденції осо­би. Статтями 30 і 31 Конституції гарантована недоторканність житла і таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції, що є невід'ємним правом особи.

Недоторканність житла полягає в негативному обов'язку держа­ви утриматися від здійснення дій з боку її органів і посадових осіб, пов'язаних із таємним або відкритим вторгненням у будь-якій формі в житло, як з подоланням перешкод або опору людей, так і безпере­шкодно, а також за допомогою різних способів, які дозволяють чини­ти будь-які дії в житлі без входу в нього.

Під житлом розуміється приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, кімната в готелі, дача, садовий будиночок та ін.), а також ті його скла­дові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання май­на або для задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, ко­мори та ін.) (п. ЗО постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25.12.92 р. № 12). Інші приміщення і об'єкти, як ті, що перебувають у власності фізичної особи, так і ті, що перебувають у його користуванні, належать до категорії іншого володіння особи.

Частина 1 ст. 14-1 КПК забороняє будь-якому державному органу, посадовій особі порушувати право на недоторканність житла або об­межувати його інакше ніж у порядку, передбаченому законом. Будь- яке проникнення в житло або інше володіння особи може бути визнано законним лише у разі, якщо підстава і порядок такого проникнення передбачені в чинному законі України і відображені в мотивованому рішенні компетентного органу.

Законами України врегульовані підстави і порядок проведення об­шуку житла або іншого володіння (ст. 177 КПК), виїмки (ст. 178 КПК), негласного проникнення в житло (ч. 2 ст. 8 Закону України № 2135- XII «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.92 р.).

Входження в житло є здійсненим проти волі проживаючих у ньому осіб, якщо відсутня ясно виражена згода на те даних осіб. Цю згоду може бути дано ними працівникам судових і правоохоронних органів як в усній, так і в письмовій формі.

Особисте життя громадян — де сфера інтимних, сімейних та інших, не публічних відносин фізичних осіб, пов'яааних з облаштуванням і розпорядженням особистим часом, веденням домашнього господар­ства, а також їхні думки, переконання, інтереси, звички.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних сво­бод 1950 р. встановлює, що кожен має право на повагу до його приват­ного і сімейного життя, недоторканність його житла і кореспонденції (ч. 1) і що не допускається втручання з боку державних органів у здій­снення цього права за винятком втручання, передбаченого законом і необхідного в демократичному суспільстві в інтересах національної та суспільної безпеки і громадського спокою, економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для охорони здоров'я або моральності або захисту прав і свобод інших осіб (ч. 2).

Конституція України передбачає особливий порядок захисту осо­бистого життя громадян, зокрема, кожному гарантується таємниця листування, телеграфної та іншої кореспонденції, винятки можуть бути встановлені тільки у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочину або встановити істину при розслідуванні кримі­нальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію не­можливо (ст. 31 Конституції). Відповідно до ст. 32 Конституції, ніх­то не може піддаватися втручанню в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання і поширення конфіденційної ін­формації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини. До конфіденційної інформації про особу належить інформа­ція банківського характеру (про банківські вклади і рахунки).

Охорона особистого життя громадян також може бути гарантована шляхом розгляду в закритому судовому засіданні справ про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, про статеві злочини, а також інших справ з метою запобігання розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, і у разі, якщо цього вимагають інтереси захисту безпеки осіб.

Обшук, виїмка, освідування, огляд приміщень у громадян, накла­дення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитися тільки на підставах і в порядку, вста­новлених КПК.

Дозвіл на проникнення в житло або в інше володіння особи надає суддя місцевого суду, а на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах і на зняття інформації з ка­налів зв'язку — голова апеляційного суду або його заступник, про що складається постанова.

У разі наявності погрози вчинення насильства або інших проти­правних дій щодо осіб, узятих під захист, за письмовою заявою або письмовою згодою цих осіб може проводитися прослуховування теле­фонних.та інших переговорів, візуальне спостереження із застосуван­ням або без застосування звуко-, відеозапису, фото- і кінозйомки.

У практиці Європейського суду з прав людини знайшла відображення система критеріїв правомірності втручання в приватне життя що містить у собі вимоги: а) втручання відповідно до закону; б) необхідності втручання в демократичному суспільстві.

Європейський суд встановив, що будь-яке втручання повинне про­вадитися відповідно до національного закону, що відповідає наступ­ним вимогам: доступності, передбачуваності і якості.

Необхідність втручання в демократичному суспільстві зумовлена легітимністю мети втручання і дотриманням принципу пропорційнос­ті, тобто балансу інтересів захисту національної безпеки і серйозності втручання. Пункт 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і осново­положних свобод 1950 р. встановлює допустимість втручання лише в інтересах національної і суспільної безпеки або економічного добро­буту країни, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я або моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. Крім того, до сфери приватного життя особи може входити і ін­формація, що містить банківську таємницю.

Під розкриттям інформації, що містить банківську таємницю, розу­міється повідомлення банком, якому така інформація довірена, її зміс­ту особі/органу, у провадженні якого перебуває кримінальна справа, матеріали перевірки заяв і повідомлень про злочини, особі/органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, або будь-якій третій особі, якій ця інформація не була довірена.

Згідно зі ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» від 07.12.2000 р., банківською таємницею є інформація щодо діяльності і фінансового стану клієнта, що стала відомою банку в про­цесі обслуговування клієнта і взаємин з ним або третіми особами при наданні послуг банку, і розголошення якої може нанести матеріальну або моральну шкоду клієнтові. До неї, зокрема, належать: 1) відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські ра­хунки банків у Національному банку України; 2) операції, які були проведені на користь або за дорученням клієнта, укладені ним угоди; 3) фінансово-економічний стан клієнтів; 4) системи охорони банку і клієнтів; 5) інформація про організаційно-правову структуру юридич­ної особи — клієнта, його керівників, напрямки діяльності; 6) відо­мості щодо комерційної діяльності клієнтів або комерційної таємни­ці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комер­ційна інформація; 7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; 8) коди, які використову­ються банками для захисту інформації.

У зв'язку з тим, що законом не визначається процедура прий­няття судом рішень про розкриття банківської таємниці, повинен застосовуватися за аналогією закону процесуальний порядок, вста­новлений відповідно для обшуку в іншому володінні особи (ст. 177 КПК) — щодо розкриття інформації, яка містить банківську таєм­ницю (у порядку, погодженому з керівником відповідної установи), прослуховування інших розмов, що ведуться не через канали зв'язку, і для зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 187 КПК) — щодо про­слуховування телефонних та інших розмов, які ведуться а викорис­танням каналів зв'язку.