Покладання на сторони судових витрат. 3 page

Цивільним процесуальним законом визначені також зміст, процесуальна форма, умови і порядок виконання процесуальних дій по реалізації цивільних процесуальних прав. Залежно від характеру процесуальних дій їх цивільна процесуальна форма буває усною і письмовою, безпосередньою і опосередкованою, відкритою (гласною) і таємною (закритою), безперервною і перериваною (статті 10, 160,172-176 ЦПК).

105)види судів,як суб'єктів цивільного процесу

1. Поняття судів загальної юрисдикції та їх види

Важливу роль у суспільстві та державі відіграють суди, покликані здійснювати правосуддя і бути важливим елементом стримувань і противаг між гілками влади.

Перші згадки про суди сягають своїм корінням до ранніх цивілізацій. Згадки про функції правосуддя можна знайти у папірусах Давнього Єгипту XVII-XVI століть до нашої ери. "Книзі Суддів" Старого Заповіту. Законах Ману тощо. Існує думка, що саме правосуддя було однією з первинних і найважливіших функцій ранніх держав і навіть первісного суспільства. Зокрема, М. М. Коркунов писав: "Давні царі були, насамперед, суддями, а не законодавцями, і в первісному суспільстві була повністю відсутня уява про можливість довільно змінити встановлені зачатки права. Початковою точкою прояву державного володарювання було судове рішення, а не закон.

З часу виникнення перших судів та становлення судової влади вони пройшли складний історичний шлях розвитку в кожній окремо взятій країні, в тому числі й в Україні. Утім тривалий час суди та судова влада в Україні знаходилися під впливом судових систем Австро-Угорщини. Польщі. Румунії та Російської Імперії, до складу яких входили українські землі.

Спроби сформувати національну судову систему мали місце в Україні в 1918-1921 роках. Так. у Статуті про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки, ухваленому 29 квітня 1918 р. та більш відомому як Конституція УНР 1918 року, було задекларовано прогресивні принципи організації і діяльності національних органів судової влади. Але намагання УНР, Гетьманату та Директорії сформувати повноцінний судоустрій і судочинство виявилися марними і в 20-х роках XX ст. в Україні почала формуватися система радянського судоустрою, що проіснувала до розпаду колишнього СРСР.

Зокрема, судова система УРСР веде відлік своєї діяльності від 1923 року, коли відповідно до затвердженого Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом Положення про судоустрій УРСР на території республіки було затверджено єдину систему судових органів на чолі з Найвищим Судом УРСР.

У радянських конституціях принцип розподілу влади не знайшов належного втілення. У цих конституціях закріплювалася судова система, але нічого не говорилося про судову владу як окрему гілку влади. Уперше принцип розподілу влади був відображений у Декларації про державний суверенітет України.

Перша в незалежній Україні судова реформа відбулася в 1992-1993 роках, коли були прийняті прогресивні на той час закони України про судоустрій, статус суддів та інші, але реалізація цієї реформи гальмувалася відсутністю належних конституційних положень про правосуддя.

Істотний крок вперед було зроблено у зв'язку з підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного Договору "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України", за яким державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Останню здійснюють тільки суди. Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди становлять судову систему України (ст. 36). Таким чином, поняття "судова влада" у сучасному його розумінні уперше з'явилося в нашому законодавстві саме у зазначеному вище Договорі.

Важливою подією в розвитку національного судоустрою і судочинства стало прийняття Конституції України 1996 року, яка закріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6) і визначила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124). Утім тривалий час, до 2002 року, розвиток судів в Україні стримувався застарілим на той час законодавством про судоустрій України.

Проголошення судової реформи в Україні та закріплення її пріоритетних напрямків у Законі України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р, створило об'єктивні передумови для підвищення ефективності функціонування судів загальної юрисдикції. І вже під час виборів Президента України в 2004 році суди загальної юрисдикції на практиці довели здатність справедливо вирішувати правові конфлікти у суспільстві та державі.

За відносно нетривалий час в Україні було створено Вищий адміністративний суд України, продовжує формуватися система судів адміністративної юрисдикції. Також було прийнято нові процесуальні кодекси (Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України та Кодекс адміністративного судочинства України), що оптимізували галузеве судочинство. На краще змінилося правове і соціальне забезпечення суддів судів загальної юрисдикції.

Закон України "Про судоустрій України" в ст. 1 визначив, що судова влада в Україні реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Цивільне, господарське, адміністративне і кримінальне судочинство в Україні здійснюється судами загальної юрисдикції відповідно до Конституції та законів України.

Отже, суди загальної юрисдикції - це самостійні державні органи судової влади, що здійснюють правосуддя шляхом цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства відповідно до Конституції та законів України і утворюють єдину систему судів.

За своєю сутністю суди загальної юрисдикції є державними органами судової влади, уповноваженими здійснювати правосуддя відповідно до Конституції та законів України.

За змістом своєї діяльності суди загальної юрисдикції є органами цивільної, господарської, адміністративної і кримінальної юрисдикції.

За формою суди загальної юрисдикції є колегіальними органами державної судової влади, до складу яких входять судді, призначувані Президентом України та обрані Верховною Радою України безстроково (ст. 128 Конституції України), які здійснюють цивільне, господарське, адміністративне та кримінальне судочинство.

Суди загальної юрисдикції різняться за своєю сутністю, суб'єктами судочинства, предметом судочинства, формою судочинства, територією діяльності тощо.

Зокрема, суди загальної юрисдикції можна класифікувати за суб'єктами судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про судоустрій України", до системи судів загальної юрисдикції в Україні входять такі види судів:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний Суд України.

Місцевими загальними судами, відповідно до ст. 21 Закону України "Про судоустрій України", є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди АРК, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.

Наступною ланкою системи судів загальної юрисдикції є апеляційні суди: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва і Севастополя, Апеляційний суд АРК, військові апеляційні суди регіонів та апеляційні суди Військово-Морських сил України, а також Апеляційний суд України.

Ще однією новою ланкою, відповідно до глави 7 Розділу ІІ Закону України "Про судоустрій України", є вищі спеціалізовані суди, а саме - Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України. Закон також прямо передбачив легітимну можливість утворювати Президентом України інші вищі спеціалізовані суди в порядку, передбаченому Законом України "Про судоустрій України". У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціалізації судової юрисдикції.

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він здійснює правосуддя і забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

Слід зазначити, що складність функцій, які здійснює Верховний Суд України, його внутрішня структура є досить розгалуженою. На чолі Верховного Суду України стоїть Голова Верховного Суду України. До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України. До складу судових палат, що здійснюють розгляд судових справ із питань юрисдикції спеціалізованих судів, призначаються судді, які мають стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років або відповідному апеляційному спеціалізованому суді не менше п'яти років.

Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. у ст. 18,32-37 та інших також передбачав можливість утворення касаційних судів, але Рішенням Конституційного Суду України № 20-рп/ 2003 від 11 грудня 2003 р. створення касаційних судів було визнано неконституційним і відповідні статті Закону втратили чинність.

Існують й Інші класифікації судів загальної юрисдикції. За предметом судочинства суди загальної юрисдикції можна класифікувати на: 1) цивільні суди; 2) господарські суди; 3) адміністративні суди; 4) кримінальні суди. За формою судочинства: 1) кримінальні суди; 2) цивільні суди; 3) спеціалізовані суди. За територією: 1) загальнодержавні суди та 2) місцеві суди тощо.

Попри диференціацію системи судів загальної юрисдикції, для них властивий і процес інтеграції, що визначається принципом єдності системи судів загальної юрисдикції. Реалізація цього принципу забезпечується єдиними засадами організації та діяльності судів; єдиним статусом суддів; обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом; забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції; обов'язковістю виконання на території України судових рішень; єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів; фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів загальної юрисдикції.

Система судів загальної юрисдикції України - це нормативно-упорядкована та структурована сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених місцевих, апеляційних, спеціалізованих судів та Верховного Суду України, що будується на засадах територіальності й спеціалізації і забезпечує здійснення правосуддя в Україні

Для системи судів загальної юрисдикції, що представлена місцевими судами, апеляційними судами, Апеляційним судом України, витими спеціалізованими судами і Верховним Судом України, властиві такі ознаки, як: регулювання діяльності системи судів загальної юрисдикції виключно Конституцією та законами України; заборона делегувати функції системи судів загальної юрисдикції іншим органам державної влади та місцевого самоврядування; організаційно-правова єдність системи судів загальної юрисдикції; застосування принципів територіальності та спеціалізації до системи судів загальної юрисдикції; динамічність системи судів загальної юрисдикції, що зумовлює її постійний розвиток і вдосконалення тощо.

Система судів загальної юрисдикції перебуває в постійному розвитку. Одні її елементи втрачають своє значення, тоді як з'являються інші, нові елементи цієї системи. Наприклад, на сьогодні актуальним завданням судово-правової реформи є формування ефективної системи адміністративних судів, яких до 2005 року в Україні не було.

106)колегіальний та одноособовий розгляд справ(принцип)-

закріплений в ч. 2 ст. 129 Конституції, за якою судочинство провадиться суддею одноособове і колегією суддів. В ст. 10 Закону «Про судоустрій» до цього додано: або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних, у випадках визначених процесуальним законом (в редакції Закону № 2531-ІП від 21 червня 2001 p.).

Відповідно до ст. 124і ЦПК суддя одноособове розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду по першій інстанції. В колегіальному складі суду розглядаються справи у спорах про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, у разі скасування рішення, постановленого одноособове суддею. Колегіальне розглядається також справа, якщо в ній об'єднані вимоги, частина яких підлягає колегіальному розгляду.

Колегіальний розгляд цивільних справ провадиться в складі трьох суддів. У такому ж складі здійснюється розгляд справ у апеляційному порядку. Розгляд справ у касаційній інстанції здійснюється не менше як трьома суддями судової палати Верховного Суду України чи колегією суддів судової палати Верховного Суду України у складі не менше двома третинами суддів палати. При перегляді рішень або ухвал за нововиявленими обставинами суд діє в тому ж кількісному складі, в якому їх було постановлено, якщо інше не передбачено ЦПК (статті 16, 3474 ЦПК). При колегіальному розгляді справ судді користуються рівними правами з головуючим у судовому засіданні у вирішенні всіх питань, що виникають при розгляді справи і постановленні рішення (ст. 7 ЦПК).

Питання, пов'язані з рухом справи у суді, діями суду по підготовці справи, з виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособове, крім випадків, коли ці питання виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів. Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені суду (статті 7, 16 ЦПК).

Аналіз функціонування цього принципу на практиці свідчить, що колегіальний розгляд справ створює кращі умови для повного, всебічного і об'єктивного з'ясування всіх матеріалів справи і постановлення законного рішення. Одноособовий розгляд судом цивільних справ має бути винятком і застосовуватися для незначних і нескладних справ. Чи не цим пояснюється наявність правила, визначеного ч. 4 ст. 127 Конституції, про те, що в спеціалізованих судах судці відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

107)Відновлення прав на втрачені цінні папери та векселі(визовне провадження)

§ 9. Відновлення прав на втрачені цінні папери на пред`явника

.

§ 9. Відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника

Законом України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу» цінними паперами називаються грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Ними є: акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання республіки, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. Відновлення втрачених іменних цінних паперів провадиться державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що їх випустили (статті 1, 3). Відновлення втрачених цінних паперів на пред'явника цим Законом не передбачено. Але відповідно до ст. 276 ЦПК в судовому порядку можуть бути відновлені права лише на втрачені цінні папери на пред'явника, видані установами Ощадного банку: про вклад грошових сум чи про прийняття на зберігання цінностей або цінних паперів.

Судовий порядок (статті 276-284 ЦПК) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника, видані установами Ощадного банку, поширюється як на випадки втрати цих документів, так і на випадки, коли документи втратили ознаки платіжності внаслідок неналежного їх зберігання або з інших причин (на ощадній книжці або контрольному листку до неї не зберігся запис номера рахунку, неповністю зберігся запис залишку вкладу на ощадній книжці тощо).

Питання про втрату ощадною книжкою або контрольним листком до неї ознак платіжності вирішується установою Ощадного банку під час розгляду нею заяви пред'явника про проведення операції по виданому цією установою документу. В разі відмови провести таку операцію у зв'язку з втратою документом ознак платіжності відновлення прав здійснюється в судовому порядку.

Особа, яка втратила цінний папір на пред'явника, може просити суд про визнання його недійсним і про відновлення прав на втрачений цінний папір. Для порушення справи в суді подається заява з додержанням вимог, передбачених статтями 137 і 277 ЦПК. У ній має бути зазначено: прізвище, ім'я та по батькові заявника і місце його проживання; обставини, за яких втрачено цінний папір; назву установи, що видала цінний папір, і характерні його ознаки. Така заява за підсудністю подається до районного (міського) суду за місцем знаходження установи Ощадного банку, що видала втрачений цінний папір на пред'явника.

Суддя з прийняттям справи до провадження ухвалою постановляє зробити публікацію про виклик держателя цінного папера до районного (міського) суду та забороняти установі, яка видала цінний папір, провадити по ньому операції.

Публікація робиться коштом заявника у місцевій пресі і за змістом повинна відповідати вимогам ст. 279 ЦПК, тобто вона має містити: прізвище, ім'я, по батькові і місце проживання заявника; назву і характерні ознаки цінного папера, з приводу якого подано заяву до суду, пропозицію держателю цінного папера повідомити суд в тримісячний строк про свої права на нього.

Держатель втраченого цінного папера зобов'язаний у встановлений строк подати до суду разом з оригіналом цінного папера заяву про те, що він є його держателем.

При надходженні такої заяви суддя постановляє ухвалу про залишення заяви про відновлення прав на втрачений цінний папір без розгляду та надає особі, яка заявила про визнання недійсним цього папера, строк не більше двох місяців для пред'явлення в загальному порядку позову до держателя цінного папера про його відібрання. Якщо такий позов не буде пред'явлено, втрачає силу заборона судді провадити за названим цінним папером операції по видачу вкладу, про що суд повідомляє установу Ощадного банку, яка видала цінний папір. По-іншому відбувається провадження у справі, якщо протягом тримісячного строку з дня публікації про виклик держателя цінного папера до суду від нього не надійде разом з оригіналом цінного папера заява про те, що він є його держателем. Суддя призначає справу до розгляду. В судове засідання викликаються заявник і заінтересована особа — представник установи Ощадного банку.

Рішення суду про те, що втрачений цінний папір є недійсним, стає підставою для видачі заявникові вкладу чи цінного папера замість визнаного недійсним.

З метою забезпечення майнових прав держателя цінного папера ст. 284 ЦПК надає йому право на відшкодування збитків.

Відповідно до неї держатель цінного папера, який не заявив вчасно з будь-яких причин про свої права на нього, може подати в той же суд позов про безпідставне придбання або зберігання майна до особи, за якою визнано право на одержання вкладу та інших цінних паперів на пред'явника. Він має також право стягнути із заявника збитки, завдані йому забороною видачі вкладів та інших цінних паперів на пред'явника.

Ухвала про таку заборону приймається суддею. Причому не за його ініціативою і не за клопотанням заявника, а згідно з вимогою ст. 278 ЦПК. Дії судді щодо заборони провадити операції по документу є правомірними, а відповідальність покладається на заявника. Це пояснюється тим, що обов'язок останнього відшкодувати збитки настає, якщо суд відмовляє йому у відновленні прав на втрачені цінні папери на пред'явника. Отже, заявник, порушивши справу в суді, діяв протиправне, порушив обов'язок добросовісно користуватися правом звернення до суду за захистом і прагнув до безпідставного одержання майнових благ. Через неправомірні процесуальні дії заявника (цивільні процесуальні правопорушення) і була встановлена суддею заборона щодо проведення операцій по цінному паперу, яка завдала збитків його держателю.

108)розгляд справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності

3. Надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також аедоднйдіїніллсобіААїкаАялисана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмової згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду (ст.35 ЦК).

Порушення справи. Заява неповнолітньої особи, яка досягла шістнадцятирічного віку, про надання їй повної цивільної дієздатності у випадках, передбачених ЦК України, за відсутності згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника подається до суду за місцем її проживання (ст.242 ЦПК).

У заяві про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності повинні бути викладені дані про те, що неповнолітня особа працює за трудовим договором або є матір'ю чи батьком дитини відповідно до актового запису цивільного стану.

Розгляд справи в суді. Справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності суд розглядає за участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також представників органів опіки та піклування. Участь представників органів опіки та піклування у розгляді справи є обов'язковою (ст. 244 ЦПК).

Рішення суду. Суд, розглянувши заяву про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності по суті, ухвалює рішення, яким задовольняє або відмовляє у задоволенні вимоги заявника. У разі задоволення заявленої вимоги неповнолітній особі надається повна цивільна дієздатність після набрання рішенням суду законної сили. Рішення суду про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування (ст. 245 ЩІК).

109)судовий контроль та порядок оскарження судових рішень за винятковими обставинами

Стаття 353. Право оскарження судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами

1. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а такожособи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання проїх права і обов'язки, мають право оскаржити до Верховного СудуУкраїни судові рішення у цивільних справах у зв'язку з винятковимиобставинами після їх перегляду у касаційному порядку.

1. Відповідно до коментованої статті рішення, ухвали судів першої, апеляційної та касаційної інстанції, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті у зв'язку з винятковими обставинами.

Такий перегляд є процесуальним засобом, що забезпечує їх законність і обґрунтованість, захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і держави, а, отже, й виконання завдань і досягнення мети цивільного судо­чинства.Це особливий, винятковий вид перегляду, який у ЦПК визначений як особлива стадія розгляду справи. Такий перегляд можливий лише за умови, що відповідне судове рішення переглядалося у касаційному порядку.

2. Право на оскарження судового рішення у зв‘язку із винятковими обставинами мають сторони, інші особи, які брали участь у розгляді справи, особи, питання про права і обов‘язки яких вирішив суд, їх правонаступники.

3. Предметом оскарження можуть бути рішення і ухвали судів, які переглядалися у касаційному порядку. З огляду на це, не можуть бути предемотм перегляду за винятковими обставинами ухвали, які не можуть переглядатися в апеляційному або касаційному порядку.

110)судовий контроль за виконанням судових рішень

§ 3. Судовий контроль за виконанням судових рішень

Низкою норм законодавства про виконавче провадження (ст.ст. 7, 83, 111, 17, 24, 26, 32, 36, 37, 40, 401, 42, 45, 46, 57, 59, 87, 88 Закону України «Про виконавче провадження») передбачено право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб Державної виконавчої служби. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справ визначений розділом VII (ст.ст. 383-389) ЦПК.Предметом оскарження виступають рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби виконання судових рішень у цивільних справах. Відповідно до ст. 85 Закону України «Про виконавче провадження» до судової юрисдикції відносяться справи за скаргами на будь-які рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців, незалежно від того, що є підставою виконання. У цьому випадку слід керуватися положеннями ст. 15 ЦПК щодо цивільної юрисдикції суду. Отже, не належать до цивільної юрисдикції суду справи щодо контролю за виконанням рішень господарських та адміністративних судів, оскільки щодо них встановлений інший порядок судового вирішення (ст. 1212 ГПК, ст. ** АПК).Правом на звернення до суду наділені учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, якщо вважають, що їх права порушені (ст. 383 ЦПК).Цивільним процесуальним законом встановлена правила альтернативної юрисдикції у цій категорії справ, тобто відповідно до ст. 384 ЦПК скаргу може бути подано до суду безпосередньо або після оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби. Однак, у деяких випадках рішення державного виконавця можуть оскаржуватися виключно до суду. Так, наприклад, постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена тільки до суду (ст. 46 Закону України «Про виконавче провадження»).Право на звернення до суду строкове. Так, скаргу може бути подано до суду:1) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод;2) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій.Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом (ст. 385 ЦПК).Підсудність скарги. Скарга у виконавчому провадженні по виконанню судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника відділу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ. Скарги по виконанню інших рішень подаються до суду за місцем знаходження відповідного відділу державної виконавчої служби, крім скарг на дії (бездіяльність) державних виконавців та посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, які подаються до апеляційного суду за місцем знаходження відповідного органу державної виконавчої служби (ст. 85 Закону України «Про виконавче провадження»).Про подання скарги суд повинен повідомити відповідний відділ державної виконавчої служби не пізніше ніж наступного дня після прийняття її судом.Розгляд скарги. Скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржується.Якщо заявник, державний виконавець або інша посадова особа державної виконавчої служби не можуть з’явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто за участю їхніх представників.Якщо суд встановить, що особа, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються, не працює на попередній посаді, він залучає до участі в справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод заявника (ст. 386 ЦПК).Судове рішення та його виконання. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи.Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (ст. 387 ЦПК).Окрім вирішення справи по суті, судовим рішенням повинно бути дано відповідь на питання про розподіл судових витрат у справі. Так, витрати, пов’язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було ухвалено судове рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на відділ державної виконавчої служби, якщо було ухвалено судове рішення про задоволення скарги заявника (ст. 388 ЦПК).Про виконання такого судового рішення відповідний орган державної виконавчої служби повідомляє суд і заявника не пізніше ніж у місячний строк з дня одержання ухвали суду (ст. 389 ЦПК).