Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Доказування





5.2.1. Поняття

 

Кримінально-процесуальне доказування - це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності сторін і суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінального провадження, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обгрунтуванні висновку про доведеність вини особи та йою подальшому обстоюванні у судових стадіях процесу.

 

Доказування є стрижнем кримінально-процесуальної діяльності, воно займає в ній основне місце. За влучним висловом П.А. Л у пінської, доказування становить "серцевину кримінально-процесуальної діяльності".

 

Діяльність сторони обвинувачення з доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який отримав назву "тягар доказування".

 

За своєю гносеологічною суттю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.

 

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно:

 

1) не ставить перед собою мету пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства (пізнавальна діяльність спрямована на з'ясування обставин конкретного діяння);

 

2) не може продовжуватися безкінечно, воно обмежене процесуальними строками;

 

3) здійснюється спеціальними суб'єктами, за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

 

Але кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, насамперед з історичним, оскільки досліджується подія минулого.

 

Сукупність правових норм, якими регламентується порядок доказування у кримінальних справах, утворює підгалузь кримінально-процесуального права - доказове право. Систему доказового права складають:

 

1) норми глави 4 "Докази і доказування" КПК, що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

 

2) норми-засади кримінальною провадження -вільна оцінка доказів; змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; презумпція невинуватості;


 

 

3) норми, якими врегульовані права і обов'язки учасників кримінального провадження в частині доказування - наприклад, право підозрюваного, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази;

 

4) норми, якими регламентується провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій із збирання та перевірки доказів (глави 20-21, ст.ст. 351-363 КПК).

 

5.2.2. Мета

 

Спірним у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

 

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Ця концепція побудована на 2 марксистських тезах:

 

1) світ може бути пізнаний;

 

2) практика є критерієм істинності пізнання.

 

Але останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, коли метою доказування визнається достовірність знань, яка дає можливість прийняти обгрунтоване рішення у кримінальній справі.

 

Противники об'єктивної істини стверджують, що:

 

o її сучасні прибічники висловлюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим, а винний -безкарним. Саме тому відсоток розкриття злочинів у Радянському Союзі становив більше 90 (за рахунок приховання злочинів від обліку та застосування незаконних методів ведення слідства);

 

o вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко коли реалізується на практиці;

 

o органи досудового розслідування, прокурор і суд, сторона захисту не озброєні критерієм визначення істини.

 

Видається, що концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичної, так і з практичної точки зору.

 

Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь- якими засобами ("мета виправдовує засоби").

 

У практичному аспекті концепція об'єктивної істини не є прийнятною через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час провадження у кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями. Навіть в філософи, де істина є одним


 

 

із основних понять, однозначно і остаточно не вирішено, що є істиною. Процес наближення до неї є безкінечним, що є неприйнятним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі - процесуальні строки. Та й вважати об'єктивною істиною ті обставини, що встановлені шляхом голосування суддів під час постановлення вироку (ч. 3 ст. 325 КПК), навряд чи можна.

 

Істина визначається як відповідність знань дійсності. Але досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти разом вдається далеко не завжди. Крім того, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може породити безкінечний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків. Та й навряд чи можна сподіватися на визначення точної відповідності знань, що є потенційно вразливими в аспекті їхньої достовірності, події злочину, що була у минулому і яку не може безпосередньо сприйняти особа (слідчий, прокурор чи суддя), котра повинна зробити висновок про таку відповідність.

 

Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але який не завжди досягається (таке розуміння мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити істину як мету доказування можливо, але навряд чи можна виконати приписи закону щодо її досягнення. Врегулювати з надією на його виконання можна тільки шлях до досягнення мети, яким є процедура доказування.

 

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення.

 

5.2.3. Значення

 

Кримінально-правове значення доказування полягає в тому, що:

 

- тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин і якою є його кваліфікація;

 

- доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність.

 

Кримінальне процесуальне значення доказування дістає вияв у тому, що:

 

- правильне його здійснення в змозі забезпечити реалізацію прав і законних інтересів усіх учасників кримінального провадження;

 

- всі питання, які виникають у перебігу кримінального провадження, можуть бути вирішені лише на підставі обставин, достовірно встановлених під час доказування;


 

 

- участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації засад кримінального процесу (зокрема засади змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);

 

- докази є підставою для прийняття усіх процесуальних рішень у кримінальному провадженні.

 

5.2.4. Структура

5.2.4.1. Загальні положен н я

 

Процес доказування - це шлях відтворення реальної картини події кримінального правопорушення, з'ясування її суті і вироблення на підставі цього стороною обвинувачення відповідних процесуальних рішень, а стороною захисту - своєї "захисно)"' позиції у провадженні.

 

Цей процес складається із комплексу процесуальних дій і відносин, що можуть бути згруповані в окремі, відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінального процесуального доказування.

 

Елементи процесу доказування не є етапами доказування. Етапи - це періоди пошуку істини у різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Наприклад, різними є етапи доказування під час досудового розслідування і в суді; у справах про вбивство і про крадіжку.

 

Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних справ. В окремих стадіях процесу вони можуть різнитися лише своєю роллю і поєднанням.

 

Деякі процесуалісти (О.М. Ларін) зводять кримінальне процесуальне доказування по суті до одного елементу - "дослідження фактів для пізнання істини".

 

Найбільш поширеною (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Але така сукупність елементів не відображає повною мірою зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обгрунтування висновків у кримінальному провадженні.

 

Виходячи з цього, вчені (Ф.Н. Фаткуллін) виділяють 5 елементів процесу доказування.

 

5.2.4.2. Висуван н я ве рсій

 

Висування версій у кримінальному провадженні. У кожному провадженні є, як мінімум, 2 версії:

 

1) подія кримінального правопорушення мала місце;

 

2) події не було.


 

 

5.2.4.3. Збиран н я доказів

 

Збирання доказів - це здійснювана із дотриманням процесуальної форми діяльність сторін обвинувачення і захисту із пошуку та виявлення джерела фактичних даних, вилучення необхідної інформації і її фіксації.

 

Кримінально-процесуальний закон (ст. 93 КПК) передбачає такі способи збирання доказів.

 

Для сторони обвинувачення:

 

1) проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій;

 

2) витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок;

 

3) проведення інших процесуальних дій (наприклад, виїмки). Сторона захисту, потерпілий вправі використовувати такі способи:

 

1) витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок;

 

2) ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій.

 

Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді;

 

3) шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів (наприклад, огляду).

 

Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.

 

5.2.4.4. Пе ре вірка доказів

 

Перевірка доказів - це діяльність слідчою, прокурора, суду із ретельною, всебічною і об'єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильною встановлення обставин кримінальною провадження.

 

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їхні джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими доказами. Перевірку доказів здійснюють державні органи і


 

 

посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші учасники процесу лише беруть участь у перевірці доказів.

 

Докази перевіряються:

 

1) шляхом детального дослідження ознак кожного доказу і його джерела;

 

2) шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (насамперед - одночасного допиту, слідчого експерименту, пред'явлення для впізнання, експертизи);

 

3) логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу, що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).

 

5.2.4.5. Оцін ка доказів

 

Оцінка доказів (ст. 94 КПК) - це розумова (логічна) діяльність представників сторін та слідчою судді під час досудового розслідування, а суду у судовому провадженні, яка полягає в тому, що ці особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінальною провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів -з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідною процесуальною рішення.

 

Жодні докази для суду, прокурора, слідчого не мають наперед встановленої сили (ст. 94 КПК). Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка існує у кримінально-процесуальному праві всіх розвинених демократичних держав.

 

До 1864 року в Україні існувала формальна система оцінки доказів у кримінальних справах. Суть такої оцінки полягала в тому, що кожний доказ мав наперед встановлену силу (вагу). Так, визнання підсудним своєї вини вважалося "лучшим свидетельством всего света", і тільки на підставі цього можна було постановити вирок. Інші джерела відомостей за значущістю прирівнювалися лише до частини цього "досконалого" доказу. Якщо вони у сукупності не могли бути прирівняні до визнання вини, то підсудного залишали "у підозрі". При цьому надавалися переваги за юридичною значущістю чоловікові перед жінкою; знатному перед незнатним; вченому перед невченим; духовному перед світським. Розслідування і провадження у суді покривала канцелярська таємниця, а робота судді полягала у підсумовуванні значення закріплених письмово доказів, що мало гарантувати об'єктивність розгляду справ.

 

Система вільної оцінки доказів побудована за принципом "свідків зважують, а не рахують".

 

Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих саме доказів, здійснюваної різними службовими особами, які здійснюють кримінальне провадження. Судді, які входять до складу колегії, що розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Це право також випливає із правила про вільну оцінку доказів.


 

 

Вільна система оцінки доказів не допускає можливості покладання визнання обвинуваченим власної вини (доказу, що був "досконалим" для формальної системи оцінки) в основу обвинувачення. Оскільки невизнання обвинуваченим вини не може бути саме по собі підставою для постановлення виправдувального вироку, то і визнання ним вини не може бути покладено в основу обвинувального вироку.

 

У сторін обвинувачення і захисту є право знати про докази один одного. Однак сторона захисту має певні переваги у реалізації цього права, що полягають у такому:

 

- пред'являти "свої4' докази лише по завершенні досудового розслідування, а із матеріалами сторони обвинувачення ознайомлюватися протягом всього часу розслідування і у будь-який час (за деякими винятками);

 

- ознайомлюватися із усіма доказами, що є у розпорядженні сторони обвинувачення (навіть з результатами негласних слідчих дій).

 

Доступ до матеріалів кримінального провадження, зібраних стороною обвинувачення, забезпечує обвинуваченому право на захист.

 

5.2.4.6. Обґрун туван н я висн овків

 

Обгрунтування висновків у провадженні, яких дійшли суб'єкти доказування, - це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінальному процесуальному рішенні, сукупністю доказів (фактичне обгрунтування) і посиланнями на відповідні норми права (юридичне обгрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і повинні бути переконливими для всіх осіб, які мають відношення до кримінального провадження, а також для всіх інших членів референтної групи, до якої крім службової особи, яка обґрунтовує рішення, суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурорський нагляд (процесуальне керівництво досудовим розслідуванням), адвокатів (захисників обвинуваченого та представників потерпілого) належать всі інші юристи.

 

Від органів, які здійснюють кримінальне провадження, вимагається викласти свої висновки у рішенні, обґрунтувавши їх доказами так, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо правильності цих висновків.

 

Обґрунтуванню підлягають висновки про:

 

1) наявність чи відсутність обставин, які належало встановити;

 

2) доброякісність чи недоброякісність доказів і їхніх джерел;

 

3) належність і допустимість доказів;

 

4) їхні юридично-значущі властивості;

 

5) характер необхідних у справі рішень.


 

 

5.2.5. Предмет

 

Будь-який суб'єкт, звертаючись до дійсності, що його оточує, стикається з безкінечною множиною об'єктів: предметів, явиш, процесів. Спроба вивчення їх всіх одночасно позбавлена сенсу. Через це в ході пізнання виокремлюють в реальному світі лише деякі предмети, явища, процеси, націлюючи на них свій пізнавальний інтерес. Залежно від їх кількості (обсягу) розрізняють: 1) об'єктивну реальність; 2) об'єкт; 3) предмет пізнання.

 

Кримінальне правопорушення є об'єктом дослідження в багатьох галузях права і суміжних науках. Але в кожній із них досліджуються окремі його сторони. Так, в кримінальному праві досліджують поняття, різновиди кримінальних правопорушень, їх склад тощо; у кримінології - рівень і динаміку злочинності та способи запобігання і протидії їй. Виділяються окремі сторони кримінального правопорушення для дослідження в межах інших галузей права і наук: криміналістиці, правовій психології тощо.

 

Коло обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, є предметом кримінального процесуального доказування. Кожне кримінальне провадження є унікальним за "набором" обставин, котрі треба встановити. Тому регламентувати у кримінальному процесуальному законодавстві повний перелік обставин, що с обов'язковими до встановлення у кожному провадженні, є практично неможливим1. Крім того, у доказуванні беруть участь сторони, котрі самостійно, з урахуванням власної позиції і регламентації події у законі про кримінальну відповідальність, визначають коло питань, що є необхідними для дослідження.

 

Предмет доказування складають кримінально-правовий, цивільно-правовий та кримінальний процесуальний елементи.

 

Кримінально-правовий елемент предмету доказування утворюють обставини, встановлення яких дозволяє дати правильну юридичну кваліфікацію певного діяння як кримінального правопорушення і призначити справедливе покарання. До них належать обставини, що становлять склад кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого та обтяжують чи пом'якшують його відповідальність.

 

Цивільно-правовий елемент предмету доказування визначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом та можливою конфіскацією майна обвинуваченого.

 

Кримінальний процесуальний елемент - це ті обставини, доказування яких є необхідним для вирішення поточних питань кримінального провадження. Ними є обставини, які визначаються в законі як підстави прийняття кримінальних процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальному провадженні (підстави до застосування запобіжного заходу чи до закриття провадження), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку).


 

 

Предметом доказування можуть бути і самі докази, коли йдеться про вирішення питання щодо їх допустимості, належності, достовірності, достатності. ЄСПЛ зазначив, що у змагальному процесі належить розглядати не тільки докази, що безпосередньо стосуються фактів цієї справи, а й інші докази, які можуть стосуватися належності, достовірності й достатності перших ("Mirilashvili v. Russia").

 

Не підлягають встановленню у кримінальному процесі загальновідомі факти та ті, що встановлені раніше судовим рішенням, що набрало чинності (преюдиційні факти).

 

Предметом доказування можуть слугувати лише обставини ймовірні. А усе, що належить до сфери "чудес" (неприродного), тобто суперечить законам природи, не може бути елементом предмета доказування. Хоча поняття про природне та неприродне, можливе та неможливе у час інтенсивного розвитку науки та комп'ютерних технологій є відносними. Межі "чудесного" постійно змінюються, а тому у певних випадках для того, щоб встановити, чи належить якесь явище до сфери неприродного, слідчі, прокурори та суд повинні призначити експертизу.

 

Предметом доказування у кримінальному провадженні є певні факти. "Підведення" цих фактів під відповідні статті закону покладається на сторону обвинувачення. Сторона захисту також може бути причетною до встановлення обставин предмету доказування, але предмет доказування сторони захисту не збігається із предметом доказування сторони обвинувачення. Захист може або сприяти встановленню предмету доказування, на осягнення якого спрямована діяльність обвинувачення (наприклад, у разі дійового каяття обвинуваченого), або визначити власний предмет доказування. У будь-якому разі зміст предмету доказування, який опановує захист, обумовлюється предметом доказування сторони обвинувачення.

 

Остаточний висновок про встановлення чи невстановлення обставин предмету доказування сторонами робить суд, який вирішує питання про винність і покарання обвинуваченого.

 

Висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціальною значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального проваджень.

 

Не підлягають доказуванню у кримінальному провадженні негативні положення, котрі полягають у запереченні не якогось конкретного факту, а сукупності можливих фактів, що не допускають їх індивідуалізації. Не можна, наприклад, доказувати, що певний киянин, який не має фізичних вад, ніколи не був на певній вулиці Києва. У тому випадку, коли негативний факт стосується конкретного випадку, то він (факт) уявляється негативним лише за формою, містячи у собі позитивне твердження. Так, наприклад, негативне положення, що підсудний не перебував у відповідному місці у відповідний час, містить у собі позитивне твердження про те, що він знаходився у якомусь іншому місці.


 

 

5.2.6. Межі

 

Межі доказування - це такі межі доказової процесуальної діяльності, які констатують повноту версій, що перевіряються; "глибину" дослідження обставин, що підлягають встановленню; обсяг доказів і їхніх джерел, обов'язкових для визнання наявності або відсутності цих обставин; достатність обгрунтування висновків у кримінальній справі тощо.

 

Межі доказування є індивідуальними у кожному кримінальному провадженні і для кожної із сторін.

 

Неправильне визначення меж доказування стороною обвинувачення може потягнути необґрунтоване звуження або розширення процесу доказування. Перше (необґрунтоване звуження) призводить до того, що деякі обставини, які належать до предмету доказування, залишаються недостатньо дослідженими через прогалини в доказовому матеріалі. Друге (необґрунтоване розширення) має наслідком невиправдане нагромадження доказової інформації, залучення додаткових процесуальних сил і засобів.

 

Межі доказування, здійснюваного стороною обвинувачення під час досудового розслідування і в судовому розгляді, можуть не співпадати внаслідок виникнення необхідності перевірки в стадії судовою розгляду нових версій, різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності та достатності доказів та з інших причин.

 

У процесуальних системах, які є змагальними у "чистому вигляді", межею доказування може стати визнання обвинуваченим своєї вини. Так, у США доктрина і практика (судова і законодавча) виходять із такого постулату: якщо кримінальний процес - це спір, і якщо один із його учасників (обвинувачений) визнає себе винним ("таким, що потерпів поразку"), то тим самим втрачає сенс продовження такого спору, оскільки те, що вважається у будь-якій справі суперечливим (факт вчинення злочину конкретною особою), після заяви обвинуваченого про те, що він визнає себе винним, перестає бути таким. Від позиції обвинуваченого значною мірою залежить зміст дій поліції під час досудового провадження. Якщо така особа погоджується з тим, що ставиться їй у провину, то не треба шукати даних, які б могли її викрити, оскільки вони не знадобляться у суді. Визнання обвинуваченим своєї вини відкриває можливість для спрощеного закінчення кримінальної справи за допомогою переговорів з приводу угоди про визнання вини. Визнання вини може також бути підставою для того, щоб журі присяжних не комплектувалось і судова перевірка доказів, в тому числі обвинувальних, не здійснювалась.

 

Українське кримінальне процесуальне законодавство регламентує процедуру так званого "скороченого судового слідства", згідно з якою у суді можна не досліджувати обставини, якщо сторони вважають їх встановленими (доведеними) і не наполягають на їх дослідженні.

 

Отже, межі доказування у кримінальному провадженні визначаються кримінальним законом, а якщо вирішуються цивільно-правові питання, то й цивільним законом;


 

 

сторонами з урахуванням ситуації провадження; формою кримінального провадження, яка дозволяє припинення провадження за угодою про визнання вини.

 

5.2.7. Стандарти д оказування (переконання)

 

Суд обґрунтовує доказами різноманітні процесуальні рішення як у досудовому, так і у судовому провадженні, в тому числі підсумкове рішення - вирок. На різних стадіях і етапах кримінального провадження ступінь переконання судді може бути різним. Так, наприклад, під час вирішення питання про законність затримання підозрюваного ступінь доведеності вини у вчиненні кримінального правопорушення може бути значно меншим, ніж коли ухвалюється обвинувальний вирок.

 

У кримінальному процесуальному законі стандарти доказування можуть регламентуватися або ні. У тих державах, де стандарти встановлені, кількість їх може бути різною: від 1 ("проста перевага доказів") до 4 ("розумної підозри"; "переконання за більшою вірогідністю"; "вагомого переконання"; "переконання поза розумним сумнівом").

 

Підстава застосування того чи іншого стандарту у конкретній ситуації визначається законом і може залежати від тяжкості злочину. Як правило, чим тяжчим є злочин, тим "суворішим" має бути стандарт доведеності вини під час ухвалення вироку. "Найсуворішим" є стандарт переконання "поза розумним сумнівом". Розумним є сумнів, який грунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду усіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.

 

Градація стандартів доказування залежно від тяжкості злочину, у якому особа обвинувачується, обумовлена ціною можливої судової помилки і призначенням у зв'язку з цим меншого або більшого покарання.

 

В українському кримінальному процесі стандарт доказування "поза розумним сумнівом" стосується ухвалення вироку судом. Якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом, то суд повинен ухвалити виправдувальний вирок (ч. 2 ст. 17 КПК).

 

5.2.8. Обов'язок д оказування

 

Зміст цього обов'язку полягає у необхідності доводити вину, а не довести її. Інакше на посадових осіб органів кримінального переслідування, як вже йшлося вище, довелося б покладати юридичну відповідальність за невиконання обов'язку у кожному випадку постановления судом виправдувального вироку. Відповідальність компетентних службовців, які представлять сторону обвинувачення, встановлена лише за невжиття всіх заходів для встановлення вини обвинуваченого. Тобто за неналежне


 

 

здійснення процесу доказування, а не за отриманий під час законного і об'єктивного доказування результат, яким е невстановлення вини обвинуваченого.

 

Обов'язок сторони обвинувачення доказати усі елементи складу злочину обумовлений кількома чинниками.

 

1. Потреба протидіяти злочинності. Протидія злочинності є функцією держави. Тому завдання щодо виявлення злочинів і осіб, які їх вчинили, покладається на створені державою органи: прокуратуру, органи досудового розслідування (органи кримінального переслідування), які у кримінальному провадженні виконують процесуальну функцію обвинувачення. Доказавши усі елементи вчинення злочину перед судом, органи кримінального переслідування можуть розраховувати на покарання винних, що є одним із напрямів протидії злочинності.

 

2. Потреба виконувати конституційну засаду судочинства щодо "забезпечення доведеності вини". Ця засада сформульована у п. 3 ч. 3 ч. 129 Конституції. Суд, не переконавшись у тому, що вина особи доведена, не вправі визнати її винуватою у вчиненні злочину, а отже, і призначити покарання. Забезпечення доведення перед судом переконливості доказів вини особи Основний Закон поклав на сторону обвинувачення.

 

3. Потреба перевірити, чи може бути спростована презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції, ст. 11 Загальної декларації прав людини, ч. 2 ст. 6 ЄКПЛ).

 

Презумпція невинуватості належить до числа спростовних правових (процесуальних) презумпцій. Обов'язок спростувати її у кримінальному провадженні покладається винятково на сторону обвинувачення. ЄСПЛ вирішив, що у кримінальних справах правило ч. 2 ст. 6 ЄКПЛ (презумпція невинуватості) вимагає, щоб обов'язок доказування покладався на сторону обвинувачення ("Capeau v. Belgium").

 

Одним із елементів, що складає зміст презумпції невинуватості, є те, що сумніви щодо винуватості особи повинні тлумачитися на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції). Тому у разі виникнення певних сумнівів щодо доведеності вини суд має постановити виправдувальний вирок. На момент постановлення вироку сторона обвинувачення повинна довести вину поза розумним сумнівом.

 

4. Потреба обгрунтувати обвинувачення. Обвинувачення, сформульоване органами кримінального переслідування під час досудового розслідування, у судових стадіях кримінального провадження виконує роль кримінального позову. Як і будь-який інший позов до суду, кримінальний позов має бути обґрунтований доказами. Обгрунтування позову покладається на сторону, яка його подає, тобто на сторону обвинувачення.

 

5. Відсутність у обвинуваченою обов'язку доводити свою винуватість. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції).


 

 

Якщо у обвинуваченого (сторони захисту) відсутній обов'язок доводити свою невинуватість, то тим паче він не зобов'язаний доводити свою винуватість. Оскільки суд теж не зобов'язаний це робити, то обов'язок доказати елементи складу злочину покладається саме на сторону обвинувачення.

 

5.2.9. Тяг ар доказування

 

На відміну від обов'язку доказування, що полягає у доведенні стороною обвинувачення перед судом винуватості особи у вчиненні злочину, тягар доказування стосується інших обставин. Покладання на сторону захисту тягаря доказування цих обставин не суперечить презумпції невинуватості.

 

На сторону захисту може бути покладено тягар доказування окремих обставин, що складають кримінальний процесуальний (належність і допустимість поданих нею доказів), цивільно-правовий (розмір процесуальних витрат) елементи предмету доказування та кримінально-правовий елемент в частині, що не стосується винуватості особи у вчиненні злочину, наприклад обставини, що характеризують обвинуваченого, пом'якшуючі обставини.

 

В окремих державах на сторону захисту може покладатися тягар доказування й інших обставин. Наприклад, у Франції існують загальні і спеціальні правила про покладання тягарю доказування на сторону захисту.

 

На виконання загального правила саме захист повинен довести наявність обставин, що виключають злочинність діяння (наприклад, необхідної оборони). Іноді суди вимагають, щоб захист довів суб'єктивні обставини, які роблять кримінальну відповідальність неможливою, наприклад, неосудність в момент вчинення діяння. Захист доводить також: наявність імунітету від кримінальної відповідальності, факт засудження за той саме злочин в закордонній державі тощо.

 

Спеціальні випадки є достатньо численними. Наприклад, згідно з п. 3 ст. 225-6 КК Франції особа визнається винною у звідництві, якщо вона "за неможливості обгрунтувати джерела доходів, які відповідають її способу (характеру) життя, проживає з особою, котра систематично займається проституцією Інший приклад - ст. 418 Митного кодексу Французької Республіки, де зазначено, що товари, вилучені в митній зоні у зв'язку з відсутністю належних документів, презюмуються контрабандою.

 

ЄСПЛ, виходячи із конкретних обставин справ, неодноразово не визнавав порушення презумпції невинуватості (ч. 2 ст. 6 ЄКПЛ) у випадках застосування зазначених положень Митного кодексу Французької Республіки ("Pham Hoang v. France", "Salabiaku

v. France"). Водночас згідно з практикою ЄСПЛ особливості митного права не можуть виправдати порушення права будь-кого, кому "висунуто кримінальні обвинувачення", зберігати мовчання або не давати свідчень проти себе ("Funke v. France").


 

 

5.2.10. Зобов'язання над авати в ід омості

 

Зобов'язання надавати правдиві відомості "підкріплюється" встановленням кримінальної або іншої юридичної відповідальності, присяги, клятви тощо з метою забезпечення правдивості (достовірності) відомостей, що надаються. Причому встановлення таких засобів забезпечення достовірності відомостей не є примусом до їх надання. ЄСПЛ констатував, що хоча обов'язок свідка скласти присягу й покарання, передбачені на випадок відмови від цього, містять елемент примусу, однак його призначення - забезпечити правдивість будь-яких наданих судді свідчень, а не примушувати свідків до них ("Serves v. France").

 

Зобов'язання надавати відомості у кримінальному провадженні не поширюється на певні категорії осіб, які володіють професійною таємницею (адвокат, нотаріус, медичні працівники, священнослужителі, журналісти) або щодо відомостей, які їм стали відомі у зв'язку із участю у кримінальному провадженні (суддя - щодо обставин обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення; особа, яка брала участь в укладенні та виконанні угоди про примирення; особа, щодо якої застосовані заходи безпеки; особи, які мають відомості про дійсні дані про осіб, до яких застосовані заходи безпеки).

 

Із обігу у кримінальному провадженні мають бути взагалі виключені відомості про приватне життя, стан здоров'я особи тощо, якщо вони не мають значення для вирішення питання про кримінальну відповідальність.

 

Обіг зазначених відомостей може бути і обмеженим. Це відбувається тоді, коли відомості мають значення для встановлення обставин злочину, але в умовах, що виключають їх розголошення. У справі "Z. v. Finland" ЄСПЛ не встановив порушення права на приватне життя у ситуації, коли суд допитав лікарів-консультантів у міському суді за зачиненими дверима і розпорядився, щоб усі документи, зокрема протоколи допитів, залишалися секретними. Усіх, хто брав участь у процесі, суд зобов'язав дотримуватися конфіденційного характеру цих матеріалів, а порушення цього зобов'язання могло б, відповідно до фінського права, бути підставою для притягнення до цивільно-правової та (або) кримінальної відповідальності. ЄСПЛ зробив висновок, що залучення лікарів-консультантів до надання свідчень було достатньо вмотивоване обставинами справи й відповідало вимогам, продиктованим правомірною метою, а співвідношення між цими заходами й цілями було розумним.

 

Вирішуючи питання про те, чи треба покладати на особу зобов'язання надати відомості, які здатні розкрити професійну таємницю, суд повинен зважати на можливість отримання таких відомостей з іншого джерела. Тому у справі "Voskuil v. the Netherlands" ЄСПЛ вирішив, що не бачить необхідності розглядати питання про те, чи може за якихось умов обов'язок держави забезпечити справедливий судовий розгляд виправдати примушування журналіста розкрити своє джерело. Хоч би якою потенційно важливою для кримінального провадження була інформація, яку апеляційний суд прагнув одержати від заявника, ніщо йому не заважало розглянути по суті обвинувачення, висунуті трьом підсудним. Суд мав можливість використати свідчення інших свідків замість інформації, яку він прагнув отримати від журналіста.


 

 

5.2.11. Зобов'язання нерозголошення щод о відомостей

 

Відомості щодо приватного життя учасників кримінального провадження, якщо вони не мають значення для вирішення питання про кримінальну відповідальність обвинуваченого, не повинні розголошуватися протягом провадження.

 

З цією метою суд може проводити закриті судові засідання, відбирати письмові зобов'язання про нерозголошення відомостей тощо. Розголошення під час провадження відомостей про приватне життя є порушенням ст. 8 ЄКПЛ. Так, у справі "Panteieyenko v. Ukraine" ЄСПЛ констатував, що розголошення у суді конфіденційної інформації про психічний стан і відповідне медичне лікування особи не могло вплинути на результат судового провадження, а отже, було порушенням ст. 8 ЄКПЛ.

 

Зобов'язання щодо нерозголошення може діяти протягом певного часу і після закінчення кримінального провадження. Продовження дії зобов'язання передбачається у законі, а конкретний строк встановлюється судом. Строк повинен бути таким, щоб не було порушене право особи на приватне життя. Наприклад, у справі "Z. v. Finland" ЄСПЛ відзначив, що наказ про встановлення 10-річного терміну нерозголошення не відповідає побажанням або інтересам сторін у судовому процесі, які всі без винятку клопотали про триваліший термін, і вирішив, що внаслідок оприлюднення відповідної інформації на судовому процесі без згоди особи її право на повагу до особистого й сімейного життя вже зазнало серйозного втручання. Подальше втручання, якого вона могла зазнати, якщо медичні відомості про неї стали би надбанням гласності через 10 років, не мало б підстав, які б можна було визнати за достатні, щоб переважати її інтерес у збереженні медичних відомостей конфіденційними протягом тривалішого часу.

 

5.2.12. Суб'єкти

 

Суб'єкти доказування - це суб'єкти, які беруть участь у формуванні системи (сукупності) доказів у кримінальному провадженні. Суб'єкти доказування поділяються на 3 групи:

 

1) державні органи і посадові особи, які зобов'язані (ч. 1 ст. 92 КПК) висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази: слідчий, прокурор - в межах їхньої компетенції, а в певних випадках - потерпілий (в разі відмови прокурора від обвинувачення; у провадженнях, здійснюваних у формі приватного обвинувачення);

 

2) особи, які мають право брати участь в доказуванні певних обставин справи: підозрюваний, обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий (коли на нього не покладено обов'язок доказування) та інші суб'єкти, заінтересовані у результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти клопотання про витребування і приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо;


 

 

3) сторона, яка подає дані щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого. На неї покладається тягар доказування належності та допустимості цих доказів (ч. 2 ст. 92 КПК).

 

5.2.13. Зберіг ання доказів після закінчення кримінальног о провад ження

 

Матеріали, надані сторонами суду і визнані ним доказами, зберігаються у кримінальних справах протягом часу, відведеного законом для зберігання справ.

 

Окремі із доказів (зразки клітинного матеріалу, профілі ЛНК, відбитки пальців засуджених осіб) можуть зберігатися і після закінчення кримінального провадження. ЄСПЛ не вважає необгрунтованим зобов'язувати проходити процедуру геномної "дактилоскопії" всіх осіб, які були засуджені за злочини певної тяжкості, і визнає такі заходи "необхідними у демократичному суспільстві". Такий висновок ЄСПЛ обґрунтовує тим, що реєстрація геномної інформації зробила в останні роки значний внесок у боротьбу зі злочинністю, і що втручання у приватне життя, яке у цьому разі не є значним, може принести певну користь і особі, щодо якої постановлено вирок, оскільки внесення профілю її ЛНК в національну базу даних дозволить швидко усувати її зі списку осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, під час розслідування яких виявляють матеріал, що містить ДНК ("Van der Velden v. the Netherlands").

 

Для того, щоб втручання у приватне життя, зумовлене зберіганням зазначених матеріалів після закінчення провадження, було законним, держава повинна визначити підстави їх зберігання і механізм незалежної перевірки цих підстав. Підставами до цього можуть бути тяжкість вчиненого злочину, попередні арешти, вагомість підозр щодо особи та деякі інші особливі обставини.

 

У разі ухвалення виправдувального вироку докази, що містять особисті дані, не повинні зберігатися безстроково після закінчення кримінального провадження. ЄСПЛ не прирівнює збереження особистих даних до висловлення підозр, однак вважає, що відчуття осіб, ніби до них ставляться як до невинуватих, загострюється через те, що їхні дані зберігаються так само без обмеження строку, як і дані засуджених, тоді як дані тих, кого ніколи не підозрювали в учинені правопорушення, підлягають знищенню. На підставі цього ЄСПЛ зробив висновок, що збереження відбитків пальців, зразків клітинного матеріалу і профілів ДНК осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, але не засуджених за них, не забезпечує справедливого балансу між конкурентними суспільними і приватними інтересами. Отже, збереження таких доказів є непропорційним втручанням у право заявників на повагу до приватного життя і не може бути визнаним за необхідне в демократичному суспільстві ("S. and Marper v. the United Kingdom").


 

 

Date: 2015-07-24; view: 1391; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию