Що ж піддається більше змінам – норми чи правила?

Правила стосуються мовних рівнів, це конкретні положення про використання мовних одиниць в усному і писемному мовленні.

Норми – історично і соціально зумовлені, більш динамічні, ніж правила.

Зміни норм призводять до змін правил, правила частіше змінюються, ніж норми. На норми впливають як зміни в суспільному розвитку, зміни психології народу, так і фактори суб’єктивні.

Мовна норма – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації і вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.

Сталість норм – один із показників досконалості кожної літературної мови.

12. Чистота: якщо у мовленні немає порушень лексичних, стилістичних, орфоепічних та інших норм, воно вважається чистим. Чисте мовлення – таке, в якому немає нелітературних елементів, виявляється вона в орфоепії, у слововживанні та в інтонаційному аспекті.

Мовлення засмічується просторічними словами (мають знижений колорит), жаргонізмами, діалектною лексикою, канцеляризмами і професіоналізмами (крім офіційно-ділового і професійно-виробничого стилів), лайливими і вульгарними словами, недоречно вжитими іншомовними словами, словами-паразитами.

Чистота мовлення – це його естетичність, а краса ніколи не втомлює, не набридає, зокрема тому, що вона змінюється відповідно до ситуації, а отже, й до потреб спілкування.

13. Достатність і ясність мовлення.

Достатнім є мовлення, яке не викликає запитань щодо його змісту, зрозуміле для співрозмовника без додаткової інформації, не залишає нез’ясованим жоден аспект розмови.

Ясне, тобто зрозуміле мовлення теж характеризується доступністю його змісту і форми, а отже, виразністю суті думки і засобів її реалізації в усній чи писемній формі (засобів лексичних, емоційно-експресивних, структурно-логічної організації фрази) тощо.

Достатність і ясність мовлення залежить як від суто мовної його структури, так і від численних позамовних обставин спілкування (усного чи письмового) – від психологічної сумісності / несумісності співрозмовників, спорідненості / неспорідненості виду діяльності, рівня освіченості (поінформованості) щодо теми спілкування, ординарності / неординарності ситуації спілкування тощо.

14. Етичність і естетичність мовлення.

Етичним вважається тільки таке мовлення, яке відповідає усталеним у суспільстві позитивним нормам поведінки. Етичність мовлення ґрунтується на загальнолюдських і національних засадах, відображає найкращі риси українського народу.

Естетичним є мовлення, яке сповнене краси у колективному (груповому) і в індивідуальному вияві та сприйманні.

Естетичність і неестетичність як особливі поняття й елементи розумово-почуттєвої сфери людини значною мірою стосуються мовної і мовленнєвої семантики, яка закріпилась за словами й сприймається в межах окремого слова чи речення, тексту. Розрізняють слова з позитивним змістом і слова, з якими пов’язані певні негативні асоціації мовців (негативних більше, оскільки позитив ми сприймаємо як норму). Естетичне в мовленні одночасно є витвором, породженням і соціальним, і індивідуальним.

Фонетико-граматичний склад мови сам по собі рівноцінний з погляду етичного й естетичного. Неетичність і неестетичність сказаного чи написаного сконцентровується у семантиці багатьох слів, висловів, про ритмомелодику фрази, її інтонування.

Етичність й естетичність мовлення найповніше виявляються в мовленнєвій стилістиці, яка має в своїй основі усталені норми літературної мови. Порушення цих норм, усе випадкове в мовленні (крім найбільш вдалих оказіоналізмів), як правило, несумісне з мовленнєвою культурою, з її етикою й естетикою. Кожен стиль мови й мовлення має свою естетику, неповторну красу й привабливість.

15. Образність мовлення. Це спосіб передавання певних понять через художні образи, якими відтворюється не зовсім звичне бачення, сприймання людиною навколишнього світу і себе в ньому. Найповніше образне мовлення реалізується в художньому стилі мовлення.

Образне мовлення звичайно стосується емоційної сфери людини, позитивно чи негативно налаштовує її щодо інших, спонукає до словесної відповіді, певної фізичної дії, роздумів, міркувань. Воно протиставляється мовленню звичному, нетропеїчному, позбавленому переносності, образності.

Творці образно-художнього мовлення створюють свою художню модель життя в різних його виявах, типізують зображуване, індивідуально-особистісне перетворюють на узагальнене. Так з’являється певний художній образ з його типовими ознаками – поняттями і мовними формами. Образність художнього мовлення досягається широким використанням метафоризації, яку створюють тропи (епітети, порівняння, метафори, метонімії, синекдохи).

16. Милозвучність мовлення (евфонія). Ця якість мовлення досягається переважно лексичними й фонетичними мовними засобами. Винятково важливими й прямими елементами мовленнєвої евфонії є евфемізми – слова чи сполучення слів, якими замінюють точні назви з негативним, непристойним чи неприємним емоційним забарвленням. Досить часто евфемістичними тенденціями спрощується, отже й полегшується, фонетичне звучання слів. Деякі евфемізми породжені мислено-мовленнєвим табу. Евфонія мовлення найчастіше створюється такими мовними одиницями:

Ø певними словами, сполученнями слів. реченнями, котрими гармонійно відтворюється позитивний мовно-почуттєвий стан людини;

Ø стилістично вдалим використанням певних фонетико-звукових ресурсів мови, якими може стоврюватись мелодійність звучання, образність висловлюваного.

Розрізняють евфонію мови й евфонію мовлення.

Евфонія мови – це своєрідна матеріально-фонетична, лексична, фразеологічна, граматична й стилістична можливість, здатність мови, тобто природна милозвучність її різнотипних одиниць.

Евфонія мовлення – це конкретне милозвучне використання наявних у мові засобів, її одиниць – від фонетичних до синтаксичних.

Одним із засобів евфонічного мовлення слугують такі різновиди звукових повторів, як асонанс, алітерація, анафора, епіфора, ритм, ритмомелодика. Найчастіше милозвучність мовлення створюється на фонемному й фонемно-морфемному рівнях, добором стилістично зручного для вимови службового слова, певної фонеми чи афікса у складі слова.

Евфонії також сприяють:

Ø спрощення в групах приголосних;

Ø вставлення голосного між приголосними (вікно – вікон, весни – весен) чи приголосного між голосними (павук, героїка);

Ø додавання додавання голосного на початку окремих слів: іржа, імла, вухо, вулиця;

Ø зникнення початкової фонеми: голка, гра, Гнат;

Ø вставлення між приголосними голосного звука з метою усунення збігу приголосних: огнь → вогонь;

Ø явище дисиміляції (розподібнення): хто із къто (два проривні → фрикативний + проривний).