Добре лише те слово, без якого ні мовець, ні його слухач у даній ситуації спілкування обійтися не можуть

Отже, точність однозначна, одноваріантна, у ній співвідноситься мова з реальною (і художньою) дійсністю, на відміну від правильності, яка визначається нормою або її варіантом, правилом чи одним з його винятків.

6. Виразність, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення. Ця якість найбільше залежить від особи мовця, його ерудиції, знання мов, мовленнєвих умінь і навичок. Виражальні засоби – це насамперед засоби художнього мовлення і засоби звукового мовлення, а також образність мовлення (вживання слів і словосполучень у незвичному, метафоричному значенні, що дає можливість образно, художньо відтворювати дійсність). Виражальні засоби можуть бути образними і необразними.

Виразність мовлення включає такі засоби, як інтонація, логічний наголос, звукове оформлення тексту, емоційно забарвлені слова і вирази, фігури поетичного синтаксису.

Виразність мовлення досягається за таких умов:

Ø самостійність (а не за шпаргалкою) мовлення мовця;

Ø інтерес мовця до того, про що він говорить чи пише;

Ø добре знання мови й виражальних засобів;

Ø досконале володіння стилями мовлення;

Ø систематична мовна практика;

Ø свідоме бажання мовця говорити або писати виразно;

Ø розвинутий хист, “чуття” мови.

Виразність усного мовлення розвивається за рахунок виразного читання (літературного читання, поетичного читання, театралізованого читання, дуетного читання, читання з музичним супроводом).

Виразності мовлення сприяють особливі синтаксичні структури (фігури поетичного синтаксису): еліпсис (речення з пропущеними членами), паралелізм (речення з однорідними частинами), повтори (анафора – повтор звуків чи слів на початку рядка; епіфора – повтор звуків чи слів наприкінці рядка), риторичні речення, антитеза (протиставлення) иа інші.

Чіткість висловлювання забезпечується точним дотриманням теми спілкування і якомога кращим, точнішим і логічнішим викладом думок.

7. Доречність та доцільність, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі. Реалізується доречність тоді, коли певні ресурси мови, її фонетичні, лексичні, фразеологічні й граматичні засоби повністю відповідають умовам і меті кожного окремого вияву мовлення, використовуються доцільно й ефективно.

Мовлення може вважатись доречним тоді, коли мовець щоразу максимально враховує такі чинники:

Ø конкретні умови висловлювання;

Ø мету висловлювання;

Ø адресата мовлення;

Ø конкретну мовленнєву ситуацію, контекст;

Ø психологічний стан учасників спілкування, їх загальну і спеціальну підготовку, кругозір, вік, стать тощо

Доречне мовлення ґрунтується на нормативності, етичних і естетичних комунікативних якостях усного й писемного висловлювання, однаково стосується діалогічної і монологічної форм мовлення. Доречність мовлення якнайбільше досягається особистісними якостями мовця, його загальною і мовленнєвою ерудицією, спроможністю висловлюватися вмотивовано, обґрунтовано, отже, й доречно, доцільно.

Різні “види” доречності:

Ø стильова доречність реалізується співмірністю, узгодженістю засобів, їх несуперечністю;

Ø контекстуальна доречність. У контексті єдність змісту і форми, однорідність експресивно-стильової тональності зобов’язує контролювати і словесно-виражальні, і структурно-інтонаційні мовні та екстралінгвістичні засоби виразності;

Ø ситуаційна доречність організує мовлення відповідно до ситуації спілкування; така доречність моделює форму спілкування (монолог, діалог, полілог, внутрішній монолог), форму звертання, висоту тональності і темп мовлення.

Навичок доречного мовлення можна набути за таких умов:

Ø якщо усвідомити необхідність коригувати мовлення для його доречності;

Ø якщо володіти мовленнєвою етикою – діловою, науковою, педагогічною, розмовною і т.ін.;

Ø якщо мати високу загальну культуру і якщо норми етики будуть переконанням, а ввічливість, повага до людей будуть органічними почуттями, а не лише правилами доброго тону;

Ø якщо засвоїти українську мову не лише як шкільний предмет, а як душу і свою, і народу.

8. Стислість, яка передбачає уникнення зайвих слів та надлишку інформації, які перешкоджають сприйняттю основної думки висловлювання. Стисле мовлення малослівне за обсягом, сконденсоване, словесно ущільнене, але не протиставлене мовленню простому. Обидві ознаки мовлення – простота і стислість – синонімічні, споріднені комунікативні якості мовлення, тому розмежовуються тільки частково.

Неправильно: Треба надати допомогу. Треба відчувати повагу до старших.

Правильно: Треба допомогти. Треба поважати старших.

Основний сенс стислого мовлення – щоб мінімумом слів передати якомога більше значень, потрібну інформацію. Потрібно уникати тавтологічних словосполучень, які перевантажують і знебарвлюють мовлення.

9. Логічність висловлювання забезпечується чітким причиново-наслідковим зв’язком окремих думок та послідовністю їх наведення з використанням (при потребі) певної доказової бази тощо. Логічність мовлення найбільшою мірою визначається повною відповідністю сказаного чи написаного певним реаліям життя, передбачає правильність мовлення, розумність, які втілюються в літературно-нормативних формах слів, у структурах речень, словосполучень тощо.

Приклади алогічних словосполучень:

привітати з досягнутими успіхами;

обговорювали підсумки проведених виборів;

треба розглянути внесені пропозиції;

потрібно звернутись до офіційних документів;

на долонях рук, місяць жовтень; моя власна думка; моя автобіографія.

Логічність висловленого виявляєься в таких загальних оцінно-вимірних параметрах, як мова – мислення – мовлення. Щоб висловитись логічно, потрібно добре знати мову і справжню сутність того, про що йдеться в кожному конкретному акті мовлення. Логічність мовлення залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки і ґрунтується на знаннях об’єктивної реальної дійсності, тобто перебуває в тісному зв’язку з точністю.

Логічність буває предметна (відповідність знаків мови у мовленні об’єктам дійсності) і поняттєва (відображення структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв’язках елементів мови у мовленні).

Логічне мовлення формується на основі:

Ø логіки пізнання і навиків логічного мислення, спрямованого на нагромадження нових знань і на передачу цих знань адресатові;

Ø знання мовних засобів, якими можна оформити думку;

Ø володіння техніко-смислової зв’язності, тобто логікою викладу, яка не допускає суперечностей у межах цілого тексту.

Причинами помилок у логіці викладу можуть бути:

Ø поєднання логічно несумісних понять (за винятком оксюморона): жахливо добрий, страшно гарний;

Ø введення у фразу зайвих слів: відступити назад, моя автобіографія;

Ø підміна особової форми дієслова активного стану стилістично неправомірною формою зворотно-середнього стану або навпаки: вибачте мені – вибачаюся, перестань нервувати – перестань нервуватись;

Ø неправильна побудова ряду однорідних членів речення, коли змішуються родові та видові поняття: письменники і поети, молодь і громадяни;

Ø неправильне утворення аналітичних граматичних форм: буду писав, сама найдорожча, дещо грубуватий;

Ø неправильна координація між складним підметом і дієслівним присудком: дехто з нас знали, сто один учень купили;

Ø порушення порядку слів у простому реченні або порядку розташування компонентів складного речення: гнів викликав біль – біль викликав гнів; він знайшов книжку у бібліотеці, яку давно хотів мати;

Ø недоречне вживання дієприслівникових зворотів замість підрядних речень у конструкціях, в яких дію присудка і дію, зазначену у звороті, виконує не один і той же підмет: принісши цю книжку, йому дозволили взяти іншу;

Ø неправильне використання сполучних засобів у реченнях;

Ø порушення смислового зв’язку між окремими частинами тексту;

Ø неправильний поділ тексту на логічні його частини (на письмі – неправильне виділення абзаців);

Ø стилістичний дисонанс, що створюється недоречним вибором синтаксичних конструкцій (парцеляція або невмотивоване стягування);

Ø відсутність у тексті чіткої тричленної структурної побудови (вступ, основна частина, висновки) або інформативна недостатність якоїсь частини.

Отже, логічність – поняття як загальномовне, так і індивідуально-мовленнєве, що залежить від способу мислення, рівня знань, у тому числі й життєвого досвіду людини.

10. Аргументованість, яка досягається доречним використанням доказової бази висловлювання (доказами, тобто аргументами, можуть бути певні цифри, дати, доведені факти, погляди визначних дослідників певної галузі знань тощо).

11. Правильність, тобто відповідність літературним нормам, які існують у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним). З іншого боку, правильність мовлення – це одна з основ мовленнєвої культури. Правильність і культура мовлення – різні поняття. Правильність мовлення – перший ступінь засвоєння літературної мови, а культура мовлення – другий, значно вищий, завершальний ступінь оволодіння літературною мовою.

Критерії правильності – мовна діяльність окремої епохи, еталон – строга відповідність правилам, за допомогою яких створюються сучасні норми.

Правильність і неправильність властиві лише мовленню, бо в мові як системі, що становить колективний, всенародний продукт, який зафіксований у різноманітних наукових джерелах, усе правильне, нормативне. Правильність мовлення – одна з основ його стилістичності, складовими якої є точність, логічність та інші позитивні ознаки мовлення.

Неправильно: Чергові забезпечували хороший порядок. Дані за серпень місяць того року. Сьогодні страшенно приємна погода.

Правильно: Чергові забезпечували порядок. Дані за серпень минулого року. Сьогодні дуже приємна погода.

Основними поняттями, що визначають правильність чи неправильність мовлення, є правило і норма.