Духовний світ кожної людини індивідуальний

Життя людини протікає на різних рівнях - індивідуальному та суспільному. Тому й духовне життя людини розглядається як індивідуальне духовне життя суспільства, духовне життя людства. Безумовно, духовне життя людини і суспільства нерозривно пов'язані між собою, наче «вкладені» одна в одну і водночас мають різну специфіку. Індивідуальне духовне життя розгортається завдяки оволодінню духовними надбаннями життя суспільного, коли людина попадає в поле тяжіння визначених духовних цінностей (істинних чи позірних), що функціонують у суспільстві. Але індивідуальне духовне життя не протікає як просте відображення духовного життя суспільства. Вимогою індивідуального духовного життя виступає формування внутрішнього духовного світу, духовної «самості» людини, її духовності. Але й сам процес формування духовності - це частина духовного життя особистості. З іншого боку, в процесі індивідуального духовного життя відпрацьовуються визначені духовні цінності, які об'єктивуючись можуть стати надбанням життя суспільного, тобто індивідуальне духовне життя - безперервний процес перекладу зовнішнього змісту буття у свій внутрішній світ і навпаки. Індивідуальне життя людини можна поділити на особисте і приватне.

Особисте життя людини і є її внутрішнє душевно-духовне життя, творення та функціонування світу думок та відчуттів, ідеалів, переконань і принципів, пристрастей, переживань, устремлінь. Саме в процесі особистого духовного життя кристалізується індивідуальний ціннісно-нормативний стрижень людини, розробляється програма власної життєдіяльності, вирішується питання про сенс життя, усі психічні характеристики - почуття, емоції, воля, уява, мислення — набувають ціннісної спрямованості і визначеності. Поняття приватного життя використовується для відбиття права людини на автономію і свободу в індивідуальному (в тому числі і духовному) житті, права на захист від вторгнення у життя інших людей, будь-яких суспільних організацій чи державних інститутів. Постулювання і гарантування права людини (юридичного і морального) на приватне життя стало наслідком і формою виразу визнання самоцінності особистості, її пріоритетності в системі суспільних цінностей у ставленні до держави і виступає одним з основоположних принципів сучасного правового, демократичного суспільства.

До сфери приватного життя звичайно належать приватна справа і майнові відносини людини, то, чим безпосередньо володіє і розпоряджається як своєю власністю, родинне життя, ставлення друзів та родичів, захоплення, духовно-психологічне життя. Приватне життя людини має фундаментальну індивідуальну значимість. Це та сфера, де коріняться та розгортаються особистісна автономія та свобода, поширюються та розкриваються простори людської душі, криються джерела індивідуальної активності та творчості, формуються і виявляються поривання людського духа. Звичайно, процес самореалізації, прояви, формування і розгортання душевно-духовних якостей людини відбувається і під час суспільної життєдіяльності, політичної і професійної діяльності. Але в таких сферах переважно тривають розвиток та реалізація особистості як соціального виміру людини, а вже через неї - індивідуальність.

Цей розвиток завжди обмежений вимогами соціуму, матеріальними умовами життя. Тут володарює царство необхідності, нехай навіть свідомої і внутрішнє прийнятої. Але людина не тотожна своєї особистості, не повинна повністю розчинятися в ній, безумовно підкорятися умовам її існування. З необхідністю має існувати сфера приватного життя людини, захищена правом на невтручання з боку суспільних та державних інститутів. Побутова сфера приватного життя припускає не тільки вироблення адекватних нормативно-правових механізмів, що гарантували б невтручання в її протікання, але ще здебільшого - напружений пошук людиною справжніх підвалин свого буття, бо автономія - це не просто внутрішня незалежність, але й самозаконність, як і свобода є не просто «свобода від», але й «свобода для». Приватне життя не формується автоматично. У людини повинна бути потреба і здібність до самостійного духовного буття, мужність узяти відповідальність за духовне життя, за себе. Приватне життя, позбавлене справжніх духовних вимірів, набуває спотворених, відчужених форм. Тоді і в сфері свого приватного життя людина не відчуває себе людиною, не може бути сама собою, відчуває тугу, самотність, невдоволеність, відчуває не справжність свого буття. Якщо приватне життя людини втрачає справжні духовні виміри, то її автономія та свобода будуть лише ілюзією. Людина і в цій сфері свого буття буде мислити, відчувати, вибирати за шаблонами та стандартами, які скроєні для неї кимось іншим, буде будувати свої міжособисті стосунки - вирішувати, кого любити, а кого не любити, з ким вступати у дружні стосунки, а кого уникати, хто гідний її поваги, а хто презирства - засновуючись не на власних прихильностях та принципах, а виходячи з міркувань вигоди, спочатку заглушаючи благання душі, а потім і зовсім не чуючи їх. Організуючи власний побут та дозвілля, людина знову ж буде виходити не з особистих нахилів та почуттів, а з міркувань престижності та моди.

Та, нарешті, залишившись на одинці з собою, зі своїми думками, почуттями, переживаннями, людина виявить, що їй нема про що себе запитувати, нема чого сказати собі, що від неї залишилась лише одна оболонка, що користується чи ні попитом на сучасному «ринку особистостей». Крім того, коли приватне життя втрачає справжні духовні виміри, порушується міра його взаємозв'язку з життям суспільним. У такому разі людина або прагне досягти добробуту винятково у сфері свого приватного життя, або розглядає усе суспільне надбання як своє власне, як об'єкт приватних домагань. Це призводить до перетворення людини на «робінзона», який живе власними вузькокорисними інтересами, та водночас, до занепаду суспільного життя, оскільки його надбання розтягуються по приватних закутках. Підкреслюючи фундаментальну значущість індивідуального духовного життя, не слід забувати, що індивідуальне духовне життя є часткою духовного життя суспільства.