Місце людини в японській культурі

Досвід спілкування з непедбачуваною природою породив у японців фаталізм, ірраціональне відчуття приреченості, що простежуються в життєвих принципах: змирятися з будь-якою ситуацією, знаходити можливості дотримуватися встановлених правил, обмежувати себе в усьому, вважати причиною всіх нещасть самих себе. Людина в культурі Японії відмовлялася від особистого й інтегрувалася з колективним. Етимологія японської мови зберегла скоріше соціальні характеристики людини (людина – нінген – інтервал; особистість – дзінкаку – клітка, рама; «я» - «во» - водночас «ми»). Злиття з іншими ставало метою самореалізації. Японець відводить собі місце на периферії соціальних груп, водночас відчуваючи постійний зв’язок з ними. Він намагається бачити в окремій людині соціальну групу, до якої вона належить, і, відповідно, ототожнює всю націю або групу з однією людиною, тому і дотримується правила «не втрачати обличчя за будь-яких обставин».

Етичний кодекс японців багато в чому втілений у бусідо (буквально – шлях воїна), яке формувалось як принципи традиційної лицарської поведінки самураїв. Буддизм виховав у послідовників бусідо байдужість до смерті. Конфуціанство закріпило передовсім відданість обов’язку, шляхетність і мужність. Синтоїстський культ природи і предків прищепив повагу до старших. Прихильник бус ідо вбачав мету свого життя не у власному спасінні, його нагородою мала стати гармонія з власним сумлінням. В основу самурайського виховання було покладено навчання терпіння й готовності до ризику. Кодекс увінчувала знаменита посмішка, яка відображала глибоке начертання «радіти зі щасливим і не показувати іншим своїх сліз».

Контекстуальний тип особистості формувався також за допомогою колективної молитви, написання віршів за принципом по колу («поезія зчеплених рядків»), чайної церемонії, «пісенних зборів» тощо. Ідеал гармонійної людини передбачав уміння займатися всім потроху (зразком є принц Гендлі з роману Мурасакі Сікібу «Гендлі-моногатарі»). Впорядкування міжособистісних відносин потребувало етикетної граматики поведінки, яка пов’язувалася перш за все з музикою, що вносила лад і ритм у соціальний хаос.

Принцип загального зв’язку всього з усім позбавив багато в чому японців обтяжливого для європейців екзистенційного відчуження. Однак, у сучасній Японії з болем, що все зростає, констатується самотність людини в цьому, здається, все підтримуючому світі групових цінностей. Так, у повісті відомого японського письменника Кобо Абе «Жінка в пісках» герой залишається сам на сам у своїй приреченій на поразку протидії піску – як символу засмоктуючої рутини повсякденності існування у світі соціальної множинності.