Соціальний інститут

В сучасній літературі поняття «соціальний інститут» можна зустріти в таких контекстах: мова як соціальний інститут, школа як соціальний інститут, наука як соціальний інститут, профспілки як соціальний інститут, армія як соціальний інститут, родина як соціальний інститут, реклама соціальний інститут, і навіть організована злочинність соціальний інститут. Це свідчить про багатоманітність явищ і процесів, які можуть бути позначені цим поняттям.

Під соціальним інститутом розуміють:

1) певну групу осіб, які здійснюють спільну діяльність;

2) певну організацію людей, яка виконує комплекс функцій від імені всієї групи;

3) установи і засоби діяльності, які регулюють поведінку членів групи;

4) деякі соціальні ролі, які є особливо важливими для групи.

Загальне визначення можна дати наступне: Соціальні інститути – це система установ, в яких певні люди, обрані членами груп, отримують повноваження для виконання певних і безособових функцій заради задоволення заради існуючих індивідуальних і суспільних потреб і заради регулювання поведінки інших членів груп.

В організації культурного життя велику роль відіграє держава.

Ті культурні установи і організації можна кваліфікувати за функціями, які вони виконують в державі:

1) соціальні інститути, які призначені для здійснення духовного виробництва (театри, кіностудії, видавництва, творчі колективи);

2) соціальні інститути, що сприяють розповсюдженню культури (концертні і гастрольні об’єднання, кінотеатри, лекторії, бібліотеки, університети, музеї, школи);

3) установи, які організовують і планують культурну діяльність, здійснюють управління культурним процесом (урядові організації культури, науково-дослідні установи).

Культуру слід розглядати лише у взаємозв’язку з суспільством, розглядати як частину суспільства, поряд з виробництвом, політикою. Культура певного типу проявляється в політиці, економіці, мистецтві.

Перший тип – це культура традиційного суспільства. Для неї характерне домінування стійких консервативних традицій і повільне накопичення новацій. Тут має місце мораль ненасилля і гармонія з природою. Спостерігається низька ефективність виробництва. Свобода індивіда фактично відсутня, спостерігається залежність індивіда від спільноти, колективу, держави. Даний тип культури був властивий давнім суспільствам (Єгипту, Китаю, Індії), він до сих пір існує у багатьох країнах «третього світу».

Другий тип – це культура техногенного суспільства. Їй властивий динамічний розвиток науки і техніки, активна предметна діяльність людини і її вторгнення в природу. Сама діяльність розглядається як вище призначення людини. Людина розглядається як творець власного щастя, долі, творець «другої природи», а знання – як її основна сила. «Техногенна» культура створила всі передумови для прогресу людського суспільства. Разом з тим вона підвела людство до власної загибелі, створила екологічну кризу і небезпечні техногенні катастрофи, руйнацію людської духовності.

Традиції і норми. Традиційна культура, сучасна культура. Норми культури.

Новаторство і традиції – дві сторони процесу розвитку культури. Кожна культура є синтезом стійких і змінних елементів в культурі. Стійкість і інерція в культурі – це традиція. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові і інші традиції. Система традицій відображує цілісність, стійкість суспільного організму. Руйнуючі старі духовні цінності, не можна побудувати нове духовне життя, оскільки руйнується історична пам'ять.

Традиційна культура (або суспільство) – це суспільство, в якому регуляція здійснюється на грунті звичаїв, традицій. Традиційна культура розповсюджена в суспільствах, в яких зміни є непомітними для життя одного покоління – минуле дорослих є майбутнім їхніх дітей.

Різне співвідношення традицій і оновлення дає підґрунтя для розподілу суспільств на традиційні і сучасні. Базисною цінністю є новаторство. Будь-яка новація – наукова, художня, технологічна – має індивідуального автора. Справжній учений або художник – це завжди творець нового.

Сучасний тип культури характеризується достатньо швидкими змінами, які відбуваються в процесі беззупиної модернізації. Джерело знань, вмінь, культурних навичок – індустріалізована система виховання і навчання. Типова родина – «діти-батьки», третє покоління, як правило відсутнє. Авторитет старшого покоління не такий високий, як в традиційному суспільстві, в явній формі виражений конфлікт поколінь.

Норми культури – це певні зразки, правила поведінки або дії. Норми змінюються разом з культурою.

Культура і релігія.

Перший тип релігійних вірувань тісно зв’язаний з розвитком первісної ідеології, і до нього слід віднести магію, тотемізм, фетишизм, анімізм. В цей період культура носила синкретичний характер, і всі її складові не мали самостійного статусу.

До другого типу – народно-національним релігіям – належать індуїзм, іудаїзм, конфуціанство. Ці релігії виникали в період становлення класового суспільства, виникнення держави і розвитку таких спільностей, як народність, а пізніше нація. Характерними рисами є сувора ритуалізація, обрядність.

Перша стадія релігії була зв’язана з виникненням і розвитком політеїзму, друга – монотеїзму

Світові релігії, не дивлячись на відмінність, мають і спільні риси:

1) наявність харизматичної особистості (Пророка або Засновника)

2) Священне Письмо;

3) факт існування Священного текста (Біблії, Корану, Вед, Тріпітак, П’ятикнижжя);

4) догматика як засіб впорядкування духовних знань;

5) віра у спасіння душі;

6) культ у вигляді засобу, що визначає єдність дій, закріплених в ритуалі.