Загальна характеристика історичних умов та особливостей розвитку української культури XIV - першої половини XVII ст

Культура України польсько-литовської доби

1. Загальна характеристика історичних умов та особливостей розвитку української культури XIV - перш. пол. XVII ст.

2. Освіта та наука.

3. Література та книгодрукування.

4. Мистецтво.

Загальна характеристика історичних умов та особливостей розвитку української культури XIV - першої половини XVII ст.

Тривале згасання Київської Русі розтяглося більш ніж на сторіччя з 1240-х по 1340-і роки. Культурна дезінтеграція древньої Русі стала очевидною в роки панування Золотої Орди. Ситуація змінилася тільки з ІІ половини XIV до сер. XVII століття, коли практично всі землі України знаходилися під владою Корони Польської й Великого князівства Литовського, Руського й Жемайтійського, що об’єдналися в 1569 р у Річ Посполиту.

У культурному розвитку українських земель у цей, т.зв. литовсько-польський період, мали місце ряд особливостей. По-перше, візантійська (греко-слов’янська), а не римська традиція переважає в культурі, особ­ливо духовній, художній. По-друге, культура русинів надовго стає нездатною до генерування нового, виконуючи лише тільки охоронну функцію. По-третє, головна зміна в умовах розвитку культури - руйну­вання князівської держави. Культура «державних» націй, що панували, мала переваги перед недержавною культурою українців, остання випро­бувала зневагу й утиски.

У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського, де склалися відносно сприятливі умови для культурного розвитку. Приєднуючи до себе українські землі, литовські князі запозичали культуру Київської Русі, православ’я, суспільний пристрій, правові норми, писемність. Україна об'єдна­лася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці нази­вали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Це най­повніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі станови­ли 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським кня­зям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі - Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля - залишились автономними.

Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писали­ся законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до ук­раїнських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику за­конів 1565 р. було записано, що «писарь меський по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мо­ва існувала у двох варіантах - північному (білоруському) і півден­ному (українському).

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церк­ва. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толе­рантність щодо різних конфесій.

Положення різко змінилося після Люблинської унії й переходу центральних і східних українських земель до Польської корони (1569), що відкрито проводила жорстку лінію стосовно «східних схизматиків».

У межах чужої держави, при полонізації й покатоличенні арис­тократії, православне духівництво перетворюється на один з головних носіїв національної спадкоємності й ідентичності. Церква і її прислужники беруть на себе не тільки душопастирські функції, а також функції культурні й політичні. Ототожнення католиків з поляками і православних з русинами починає абсолютизуватися: етнополітична і територіальна консолідація нації поступається місцем етноконфесійній. Відтепер православний - це українець, католик - поляк, а перехід в інше сповідання розглядається як національна зрада. Подібна поляризація тільки і могла забезпечити схоронність культурних традицій України-Русі, захищених тепер не міццю держави, а авторитетом релігійної догми. Тому захист православ’я виходить далеко за межі конфесійної боротьби. Сплеск релігійно-культурного життя в Україні 2 пол. XVI -І пол. XVII ст. називають «національно-культурним відродженням».

Навіть українська аристократія (князі, магнати, шляхтичі), що асимілювалася в польській етнокультурній сфері, часто у своїх діях апе­лює до православ’я, до захисту його культурно-релігійних цінностей. Ще більш яскравого релігійного окрасу отримує культурна діяльність місцевого населення - міщан. Зацікавлене у ліквідуванні правової нерів­ності посеред громадян за етнорелігійною ознакою, міщанство створює свої об’єднання - братства. Початкова мета братств - організація взає­модопомоги, - дуже швидко переросла у завдання загально­на­ціо­нального масштабу. На утриманні братства, як правило, знаходилися лікарня, школа, друкарня, бібліотека. Навколо братств об’єднувалися вчені, письмен­ники, видавці, педагоги... Українські братства виступали за право мирян брати участь в управлінні церковними справами і контролювати діяльність єпископів. Братства намагалися очистити релігійне життя від пишної обрядності. Ці вимоги братчиків були співзвучні цілям західноєвропейських реформаторів.

Отже, без захисту власної держави, при мінімальній участі націо­наль­ної аристократії, при критичному положенні традиційної право­славної церкви, але за активної участі «цивільного суспільства» - коза­ків, міщан, священиків, дрібної шляхти, - формувалася українська куль­ту­­ра.

2. Освіта та наука

Чужоземний гніт українського народу викликав про­тиборство як соціально-політичне, так і духовно-про­світнє. Зросла зацікавленість українців до своєї історії, мови, культури, науки. Пробудження національної са­мосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманіз­му епохи Відродження. Ці ідеї поширювали українці, які навчалися за кордоном — у Краківському, Празь­кому та інших університетах. Серед студентів цих на­вчальних закладів українців записували як ruthenus, roxolanus, russikus і т.ін. (Рутенія та Роксоланія — назви України, поширені у Західній Європі в той час).

У Краківському університеті вихідці з України на­вчалися з часу його заснування (1364). Лише в XV — XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель у знаменитій. Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзько­му, Віттенберзькому, Лейпцизькому та ін. Українські студенти були в Італії — у Болоньї та Падуї. Так, у списках Падуанського університету XVII ст. було по­над 2 тис. українців.

Отримавши належну освіту, вихідці з України ста­вали відомими вченими, педагогами, медиками, митця­ми. Так, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) був док­тором філософії та медицини у Болонському універ­ситеті, читав там у 1478—1482 рр. лекції з математики, посідав посаду ректора факультету медицини. У 1483 р., лише через ЗО років після виходу перших друкованих книг Гутенберга і майже за століття до випуску у Львові книг Івана Федоровича (Федорова), у друкарні Януаріуса Зільбера побачила світ перша в нашій історії дру­кована праця українського природодослідника під на­звою «Прогностична оцінка поточного 1483 року Юрія Дрогобичу з Русі, доктора мистецтва і медицини Бо­лонського університету».

Лукаш із Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії (1582) був магістром та викладачем Краківського університету. У цьому університеті у XV ст. працювали 13 професорів-українців. Павло Русин із Кросна, який постійно у працях наголошував на своєму українському походженні, викладав у Кракові уні­верситетський курс римської літератури, писав вірші, що мали певний вплив на розвиток польської ренесанс­ної поезії початку XVI ст.

Навіть за несприятливих умов іноземного панування в Україні виникали школи грамоти. Відомо, що такі школи існували на Волині ще в XIII ст., у Києві — у XIV ст. Із часом кількість шкіл збільшувалася. Перша українська школа у Львові виникла в 1546 р. Відомою була також школа грамоти у м.Красноставі в Гали­чині. Школи з'явилися й на Правобережжі та в Закар­патті, їх відкривали переважно при церквах і монасти­рях, де викладачами були церковнослужителі. У по­чаткових школах навчалися діти різного віку — і малі, й підлітки. Навчали дітей письма, читання, початків арифметики, молитв, співу.

Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька академія (колегіум), яку відкрив бл. 1576 р. князь Костянтин Острозький у м. Острозі {тепер у Рівненській обл.). Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому кращі укра­їнські та іноземні вчені викладали граматику, ритори­ку {мистецтво виголошувати промови), арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та ін.

Культурному піднесенню в Україні наприкін. XVI — на поч. XVII ст., зокрема розвитку освіти, сприяли брат­ства. При кожному з них було засновано братські шко­ли. Першим ректором Львівської братської школи став відомий учений Іов Борецький, а викладачами — брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставрове-цький, Памво Беринда та ін. Навчання у братських шко­лах регламентувалося статутом — «Порядком шкіль­ним». У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл мандрували по Украї­ні, поширюючи знання, закликаючи громадянство до опору польсько-католицькому наступу.

На поч. XVII ст. центром освіти й науки п Україні шову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита Київська братська школа й групувалися визначні вчені — Іон Борецький, який переїхав зі Львова й став ректо­ром, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Та­рас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та' ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. школи було об'єднано и Києво-Могилянський колегіум {згодом перейме­нований в академію), що став на рівень західно­європейських університетів. Цей колегіум Давав досить широку освіту: там викладали філософію, математику, риторику, слов'янську, грецьку, латинську, польську мови. Колегіуму підпорядковувалися школи у Вінниці, Кре­менці та інших містах. Його вихованці часто продовжу­вали навчання в університетах Парижа, Рима, Відня, Гейдельберга.

Братські школи були значним конкурентом католи­цьким і уніатським школам, спротивом ополячуванню української молоді, виховуючи в неї патріотизм, повагу до свого народу, його минулого, мови, культури. Головна увага приділялася вивченню слов'янської та української книжної мов. Вивчали також грецьку мову, що сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських бого­словських джерел. Поширеною у школах і серед вче­них була й латинська мова, без якої не можна було уві­йти в тогочасну європейську науку і культуру.

Чимала підтримка школам в Україні йшла з боку заможних людей. Так, багата, освічена й інтелігентна жінка (дружина мозирського маршалка) Гальшка Гу-левичівра в 1615 р. урочисто передала свою спадкову землю в Києві на Подолі у власність братства. Багато допоміг Київській братській школі гетьман Петро Са­гайдачний. Він був палким прихильником національ-но-освітньбго руху, у 1620 р. з усім військом вступив до Київського братства, став ктитором {опікуном) братсь­кої школи, особисто дбав про її розвиток. Майже всі свої кошти він заповів Київській, Львівській та Луцькій школам.

Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Учені, які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць із філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприяли розвитку слов'янського мовознавства, української мови, розроб­ляли проблеми філософії, логіки, психології й інших наук. Йосип Кононович-Горбацький створив «Підручник логіки», а Інокентій Гізель написав «Загальний нарис філософії».

В Україні тривалий час працював військовий інженер із Франції Гійом Левассер де Боплан, який у 1650 р. склав «Опис України» — першу наукову працю з еко­номічної і фізичної географії України.