Невербальні засоби спілкування

• Значення і функції невербально! комунікації

• Засоби невербальної комунікації і проблема інтер­претації невербальної поведінки • Міміка і жести у невербальному спілкуванні • Просторово-часовий фактор спілкування • Візуальний контакт • Поза як джерело невербальної інформації у спілкуванні

Ключові слова:

• невербальна комунікація; • екстралінгвістика; • жестику­ляція; • невербальна поведінка; • проксеміка; • пантоміміка;

• невербальна мова; • такесіка; • міміка; • функція фасцинації;

• хронотоп; • постурологія; • кінесика; • візуальне спілкування;

• паралінгвістика

Значення і функції невербальної комунікації

Невербальна комунікація являє собою обмін невербаль-ними повідомленнями між людьми, а також їхню інтерпретацію. Невербальна комунікація — комплексний процес, що задіює лю­дину в цілому, при цьому мають значення тон голосу, а також ру­хи тіла. Тобто невербальні повідомлення можуть бути закодовані за допомогою:

• виразних рухів тіла — так званої експресивної поведінки особистості (міміки, жестів, поз і т. ін.);

• звукового оформлення мовлення (висоти, голосності, швид­кості, ритмічності і т. ін.); >

• певним чином організованого мікросередовища, що оточує людину (тобто того простору, який індивід може контролювати чи змінювати: від вигляду квартири до відстані, на якій він воліє говорити зі співрозмовником);

• використання матеріальних предметів, що мають символічне значення (наприклад, букет на свято).

Глава 3. Невербальні засоби спілкування

Виділяють кілька функцій, які невербальні повідомлення ви­конують під час взаємодії з вербальними:

1. Доповнення (включаючи дублювання й посилення) верба­
льних повідомлень.

Невербальні повідомлення роблять мовлення більш виразним, уточнюють і прояснюють його зміст. Невербальні засоби можуть також використовуватися для посилення найбільш важливих мо­ментів мовлення. З цього складається функція фасцинації невер-бальних засобів спілкування.

2. Спростування вербальних повідомлень.

Іноді невербальне повідомлення суперечить вербальному. Це пов'язано з тим, що невербальна поведінка в значній мірі є спон­танною і менше контролюється свідомістю. Навіть якщо свою пе­ршу реакцію людина контролює, справжній її стан виявиться піз­ніше, приблизно через 4 —5 секунд. Посмішка чи вираз подиву, що тривають довше цього часу, можуть вказувати на нещирість.

3. Заміщення вербальних повідомлень.

Заміщення означає використання невербального повідомлення замість вербального. Наприклад, викладач може без слів, за до­помогою погляду, запропонувати якомусь учню відповісти на по­ставлене запитання.

4. Регулювання розмови.

Це використання невербальних знаків для координації взаємо­дії між людьми. Поворот голови убік, дотик до руки співрозмов­ника, як символ його підтримки, схвальні чи несхвальні вигуки — ці і багато інших знаків регулюють процес комунікації.

Природно, звуки голосу, рухи тіла чи навколишні символи сприймаються як певні послання тільки в тому випадку, якщо за кожним з них закріплене відповідне значення, зрозуміле оточую­чим. Наприклад, у нашій та у більшості соціокультур погойду­вання головою з боку убік означає незгоду, а чорний одяг — си­мвол жалоби. Таким чином, «невербальна мова» аналогічна вер­бальній: жест чи поза, подібно слову, також мають закріплені за ними в даній культурі (а можливо — у групі людей) значення. Однак, на відміну від слів, багатьом невербальним знакам легше додати альтернативне прочитання.

Вербальна комунікація має багато відмінностей від невер-бальної. Особливістю невербальних повідомлень є їх ситуатив-ність: міміка і тон голосу вказують на нинішній стан того, хто говорить, і його ставлення до співрозмовника, але не можуть свід­чити про його переживання через тиждень. Різноманітні експре­сивні рухи (жести, погляди, міміка, тон голосу і т. ін.), що допов-

80

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

нюють і суперечать один одному, співвідносяться з психічними станами людини, які змінюються, її ставленням до партнера і си­туації взаємодії.

Важливою особливістю невербальних повідомлень є їхня син­тетичність. На відміну від мовлення, у якому виділяють окремі слова і речення, експресивну поведінку важко розкласти на окре­мі одиниці.

Мимовільність, спонтанність багатьох невербальних дій — ще одна їхня особливість. Навіть якщо люди намагаються прихо­вати свої наміри чи емоції, замаскувати свої справжні пережи­вання, у більшості людей вони неодмінно заявлять про себе через експресивні прояви, що «вислизають» з-під контролю.

І нарешті, якщо говорити дітей навчають спеціально, то біль­шість невербальних знаків люди більш-менш успішно засвою­ють самі — через спостереження, копіювання, наслідування.

Найважливішою особливістю невербальної комунікації є те, що вона здійснюється за допомогою різних сенсорних систем: зору, слуху, шкірно-тактильного почуття, смаку, нюху. На основі полісенсорної природи невербальної комунікації виділяють різні її види.

Кінесика — різновид невербальної комунікації, яка викорис­товує оптико-кінетичну систему знаків, що містить жести, мімі­ку, пантоміміку, тобто ця система представлена властивостями загальної моторики різних частин тіла (рук — жестикуляція, об­личчя — міміка, поз тіла — пантоміміка).

Ця загальна моторика різних частин тіла відображає емоційні реакції людини, тому включення оптико-кінетичної системи зна­ків у ситуації комунікації додає спілкуванню певні нюанси. Ці нюанси виявляються неоднозначними при вживанні тих самих жестів, наприклад, у різних національних культурах.

Тактильно-кінестетична система невербальної комунікації (та-кесіка) містить інформаційне навантаження, яке мають рукостис­кання, поглажування, поплескування, поцілунки.

Ольфакторна система невербаліки використовує як джерела і канали передачі інформації запахи: запах тіла, запах косметики.

Паралінгвістична й екстралінгвістична системи знаків явля­ють собою також «додатки» до вербальної комунікації.

Паралінгвістична система — це система вокалізації, тобто якість голосу, його діапазон, тональність.

Екстралінгвістична система — це включення в мовлення пауз, інших вкраплень, наприклад, покахикування, плачу, сміху, а та­кож сам темп мовлення.

Глава 3. Невербальні засоби спілкування

Усі ці доповнення виконують функцію фасцинації, тобто збільшують семантично значиму інформацію, але не за допомо­гою додаткових мовних включень, а завдяки «білямовленнєвим» прийомам.

За результатами одного дослідження, в якому було зіставлено обсяг пауз і безпосередньо мовлення в спонтанному й офіційно­му регістрах, виявилося, що при переході до офіційного мовлен­ня обсяг пауз зростає від 1,3 до 1,8 (Оптимизация речевого воз­действия. М., 1990. С. 205).

Мірче Еліаде говорить про мову шамана як про імітацію ле­менту птахів і інших тварин: «Як правило, під час ритуалу шаман говорить високим голосом, використовуючи лише «головний ре­зонатор», чи фальцетом, показуючи цим, що говорить не він, а дух чи бог. Але необхідно відзначити, що такий же високий го­лос звичайно використовується для монотонно-протяжного про­голошення магічних заклинань. Магічний та протяжний — особ­ливо у пташиній манері виконання — часто виражаються тим самим терміном. Німецька вокабула для магічного заклинання galdr часто використовується з дієсловом galan, «пекти», термін, що переважно застосовується до лементу птахів» (Элиаде М. Мифы, сновидения, мистерии. М.; К., 1996. С. 66).

Типи голосів оцінюються аудиторією як приємні чи ні. Так, фахівці з паблік рилейшнз намагалися перевести британського прем'єра Едварда Хіта на говоріння голосом, аналогічним тому, яким він говорив у неофіційній обстановці. Для цього потай за­писали його розмови, щоб продемонструвати йому самому інші можливості. А от як французька газета «Експрес» пише про ту­рецького прем'єр-міністра Ербакана: «З удаваною недбалістю хитрого торгаша на стамбульському базарі Ербакан здатний кого завгодно заворожити своїм співучим голосом, пригощаючи за­прошених своїм вишневим соком» («Ведомости», 1996, 15 серп.). Мері Спіллейн іронічно запитує: «Якщо б в Річарда Бартона був такий голос, як у Джона Мейджора, чи був би він таким відомим актором? Зміг би містер Мейджор домогтися таких успіхів у по­літиці, якби говорив, як Річард Бартон? Була б Мерилін Монро такою ж сексуальною, якби в неї був голос Хілларі Клінтон?» (Спиллейн М. Создайте свой имидж. Руководство для женщин. М., 1996. С. 119). Вона ж згадує про те, що 38 % враження, що ви справляєте на оточуючих, залежить від вашого голосу.

Простір і час організації комунікативного процесу виступають також особливою знаковою системою, несуть значеннєве наван­таження як компоненти комунікативних ситуацій.

82

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

Так, наприклад, розміщення партнерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, символізує увагу до того, хто гово­рить, у той час, як окрик у спину також може мати певне значення негативного порядку. Експериментально доведена перевага деяких просторових форм організації спілкування як для двох партнерів по комунікативному процесу, так і в масових аудиторіях.

Так само деякі нормативи, розроблені в різних субкультурах, щодо часових характеристик спілкування виступають як свого роду доповнення до семантично значимої інформації. Прихід заздалегідь на переговори символізує ввічливість, і навпаки.

Проксеміка як спеціальна галузь, що займається нормами про­сторової і часової організації спілкування, має на сьогодні вже врликий експериментальний матеріал.

Засновник проксеміки Е. Хол називає проксеміку «просторо­вою психологією».

Оптимальна організація простору спілкування відіграє певну роль лише «за інших рівних», але навіть тільки заради цієї мети її дослідженням варто займатися.

Ряд досліджень у цій галузі пов'язаний з вивченням специфіч­них наборів просторових і часових констант комунікативних си­туацій. Ці більш-менш чітко виділені набори дістали назву «хро-нотопів».

Описані, наприклад, такі хронотопи, як: хронотоп «лікарня­ної палати», «вагонного попутника» та ін. Специфіка ситуації спілкування створює тут іноді несподівані ефекти впливу: на­приклад, не завжди з'ясовану відвертість стосовно першого зу­стрічного, якщо це «вагонний попутник». Дослідження наших хронотопів знаходяться в зародковому стані, тим часом вони могли б значною мірою сприяти виявленню механізмів кому­нікативного впливу.

Наступна специфічна знакова система, використовувана у ко­мунікативному процесі, — це «контакт очей», що має місце у ві­зуальному спілкуванні.

Контакт очей, на перший погляд, видається такою знаковою системою, значення якої дуже обмежено, наприклад, рамками су­то інтимного спілкування.

Дійсно, у первісних дослідженнях цієї проблеми «контакт очей» був прив'язаний до вивчення інтимного спілкування. Анг­лійський дослідник М. Аргайл розробив навіть «формулу інтим­ності», з'ясувавши залежність ступеня інтимності зокрема і від такого параметра, як дистанція спілкування, яка у різній мірі до­зволяє використовувати контакт очей.

Глава 3. Невербальні засоби спілкування

Однак тепер спектр таких досліджень став значно ширшим: знаки, що пов'язані з рухами очей, включаються у більш широ­кий діапазон ситуацій спілкування.

Зокрема, є праці про роль візуального спілкування для дитини. Виявлено, що дитині властиво фіксувати увагу насамперед на людському обличчі. Експеримент на дорослих також показав, що найбільша реакція виявлена на два горизонтально розташованих кола (аналог очей). Навіть якщо не говорити про медичну прак­тику, явище це виявляється дуже важливим в таких сферах, як робота педагогів і взагалі осіб, що мають відношення до проблем керівництва.

Як і всі невербальні засоби, контакт очей має значення допов­нення до вербальної комунікації.

Для всіх систем невербально!' комунікації постає одне загаль­не питання методологічного характеру. Кожна з них використо­вує свою знакову систему, яку можна розглядати як певний код. Природно, що всяка інформація повинна кодуватися, причому так, аби система кодификації і декодифікації була відома всім учасникам комунікативного процесу.

Але якщо стосовно мовлення ця система кодификації більш-менш відома, то під час невербальної комунікації важливо у кож­ному випадку визначати, що можна тут вважати кодом, і, голо­вне, забезпечити, щоб інші учасники спілкування знали цей са­мий код. У протилежному разі ніякої значеннєвої добавки до вербальної комунікації описані системи не дадуть.

Для побудови такого зрозумілого всім коду необхідним є ви­ділення яких-небудь одиниць усередині кожної системи знаків за аналогією з одиницями в системі мовлення. Виділення таких більш-менш визначених одиниць у невербальних системах ста­новить головні труднощі. Не можна сказати, що ця проблема ви­рішена цілком на сьогоднішній день. Однак різні спроби її вирі­шення мають місце.

Наприклад, одна з таких спроб у галузі кінесики належить шведському вченому Бьордвістлу, що запропонував виділити оди­ницю рухів тіла людини, і з цих одиниць скласти своєрідний ал­фавіт рухів тіла. Однак до цього часу це все є досить невизначе-ним і суперечливим.

Є пропозиція про побудову словника жестів.

Усі види невербальних повідомлень не ізольовані, вони зна­ходяться у взаємодії, іноді доповнюючи один одного, іноді супе-речачи один одному. Але кожен засіб експресії має самостійну традицію дослідження.

84 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

У соціальній психології були розпочаті дослідження, у яких проблеми невербальної комунікації розглядаються, з одного бо­ку, з урахуванням розробки проблеми емоцій у загальній психо­логії, з іншого боку, у контексті принципу діяльності.

Таким чином, аналіз усіх систем невербальної комунікації по­казує, що вони, безсумнівно, грають велику допоміжну (а іноді й самостійну) роль у комунікативному процесі. Маючи здатність не тільки підсилювати чи послабляти вербальний вплив, усі системи невербальної комунікації допомагають виявити такий істотний па­раметр комунікативного процесу, як намір його учасників.

, Засоби невербальної комунікації і проблема

інтерпретації невербальної поведінки

До засобів невербальної комунікації належать жести, міміка, інтонації, паузи, поза і т. ін., що утворюють знакову сис­тему, яка доповнює і підсилює, а іноді й заміщує засоби вербаль­ної комунікації — слова.

Засоби невербальної комунікації можна об'єднати в наступні групи:

1. Тілесний контакт, що виражається у різноманітних фор­мах — поштовхи, поплескування, погладжування і т. ін.

2. Дистанція між тими, що спілкуються. Відстань між учас­никами спілкування свідчить про його формальність чи нефор-мальність, про ставлення партнерів один до одного, про ступінь зацікавленості у розмові.

3. Орієнтація, тобто розташування тих, що сидять (чи сто­ять), відповідно один до одного. Орієнтація може змінюватися в залежності від ситуації і свідчить про ступінь суперництва чи співробітництва.

4. Зовнішній вигляд. Основна мета — повідомлення про се­бе. Через свій імідж партнери інформують оточуючих про свій соціальний стан, вид діяльності, самооцінку і т. ін.

5. Поза тіла. Поза звичайно вказує на ті чи інші міжособисті-сні відносини, на соціальний стан партнера. Вона може змінюва­тися в залежності від настрою й емоційного стану людини. Однак за інтерпретації необхідно враховувати культурний потенціал людини і загальноприйняті етикетні умовності, яких варто до­тримуватися в тих чи інших конкретних ситуаціях.

6. Кивок головою — використовується для схвалення чи під­твердження чого-небудь, а також як сигнал, що дає партнеру під­ставу вступити в діалог.

Глава 3. Невербальні засоби спілкування

7. Вираз обличчя (міміка) — дає можливість для широкої ін­терпретації емоцій, які приховуються чи демонструються, допо­магає зрозуміти інформацію, що передається за допомогою мов­лення, сигналить про ставлення до кого-небудь чи чого-небудь.

8. Жести — можуть бути не дуже виразні, наприклад, рухи голови чи тіла, але використовуються паралельно з мовленням, щоб щось у ньому виділити, підкреслити, а іноді й замінити його.

9. Погляд — дозволяє зчитувати найрізноманітніші сигнали: від прояву інтересу до когось чи чогось до демонстрації абсолю­тної зневаги. Вираз очей знаходиться в тісному зв'язку з мовною комунікацією.

10. Паравербальні і екстравербальні сигнали. Зміст вислов­лення може змінюватися в залежності від того, яка інтонація, ритм, тембр голосу були використані для його передачі. Мовлен­нєві відтінки впливають на зміст висловлення, сигналізують про емоції, стан людини, її впевненість чи сором'язливість.

Таким чином, мова тіла сама по собі є різновидом «паралельної» мови, що супроводжує, як правило, мовленнєві висловлення люди­ни та охоплює всі її рухи, зокрема й душевні (психомоторні).

Той факт, що людина здатна мовчати, але не може цілком контролювати рухи свого тіла, надає партнеру по спілкуванню, який вміє «зчитувати» невербальну інформацію, приголомшли­вий за своїми можливостями «інструмент», що дозволяє йому адаптувати і реадаптувати власну комунікаційну техніку відпові­дно до реакції (невербаліки) співрозмовника, яка залежить від:

• його статі, анатомічних особливостей і типу;

• ступеня інтровертованості чи екстравертованості характеру;

• психологічних, фізичних і духовних потреб;

• ступеня його рухливості;

• місця проведення бесіди, переговорів і т. ін. Невербальна комунікація підкорюється певним правилам, яким

ми підкорюємось несвідомо, але чуйно реагуємо на їхнє пору­шення. До цих правил можуть бути віднесені наступні:

1) використання невербальних знаків повинно бути визначе­ним і таким, що пізнається;

2) ми повинні бути здатними переводити наші почуття і намі­ри у невербальні засоби («кодувати»);

3) спостерігач повинен бути здатним до інтерпретації невер­бальних знаків («декодувати»).

Разом з тим виконання цих правил виявляється не таким прос­тим завданням. Основні проблеми інтерпретації невербальних

86 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

повідомлень (їхнього кодування і декодування) пов'язані з самою природою невербально!' комунікації.

Розглянуті раніше особливості невербальних повідомлень — контекстуальність, багатозначність, спонтанність і ненаміреність — визначають складність процесу інтерпретації невербальної по­ведінки. Ми не можемо «читати людину, як книгу», так само як інші не можуть «читати» нас. Проте люди, що спілкуються з нами, надають певного значення нашій поведінці і на підставі власних спостережень можуть робити важливі висновки та приймати рішення.

Встановлено, що стійкими й однозначними є лише експре­сивні коди основних емоційних станів людини: радості, стра­ху, гніву, уваги, подиву, презирства і деяких інших. Інші спо­соби невербального кодування піддаються впливу безлічі факто­рів, серед яких:

> загальна ситуація спілкування;

> індивідуальні особливості прояву станів кожним з учасни­ків спілкування;

> стать;

> вік;

> ступінь значимості партнерів один для одного;

> культурні й етичні норми прояву індивідуальних особливос­тей особистості.

Очевидно, що врахувати усі ці фактори в ситуації безпосеред­ньої міжособистісної взаємодії для точної інтерпретації неверба­льних послань практично неможливо. Тому ми постійно помиля­ємося у визначенні змісту багатьох невербальних повідомлень, перевіряємо раз за разом свої висновки, уточнюємо їх, а іноді так і залишаємося в омані.

Отже, інтерпретуючи невербальні послання, необхідно врахо­вувати наступні моменти:

S унікальність невербальної мови;

S неминучість протиріч між невербальним проявом і його психологічним змістом;,

S мінливість способів невербального вираження;

S залежність успішності кодування від уміння людини адек­ватно виражати власні переживання, від рівня сформованості у неї навичок кодування невербальних повідомлень.

Інтерпретація невербальної поведінки перетворюється у твор­чий процес, що вимагає від його учасників спостережливості, ін­тересу й уваги до людей, соціального інтелекту, тобто того, що називається комунікативною компетентністю.

Глава 3. Невербальні засоби спілкування

87

Міміка і жести у невербальному спілкуванні

Міміка — рух м'язів обличчя, що відбиває внутрішньо-емоційний стан — здатна дати щиру інформацію про те, що пе­реживає людина. Мімічні вирази несуть більше 70 % інформації, тобто очі, погляд, обличчя людини здатні сказати більше, ніж вимовлені слова.

До міміки відносяться всі зміни, які можна спостерігати на обличчі людини, включаючи і психосоматичні процеси, напри­клад, почервоніння чи збліднення. Сюди ж можна віднести і за­гальний рух тіла, наприклад, кивок головою, напівоберт (останнє, в залежності від контексту, можна трактувати і як позу).

Міміка є найважливішим аспектом невербальної комунікації. Важливість міміки така, що за її відсутності (наприклад, у ре­зультаті хвороби) спілкування виявляється неможливим. Чому обличчя має настільки велике значення? Насамперед тому, що це основний канал передачі людських емоцій. Скорочення м'язів обличчя змінює вираз обличчя, чим сигналізує про стани люди­ни. Емоційні прояви складаються зі спонтанних довільних міміч­них реакцій. Соціальне наслідування, як одна з умов розвитку міміки, можливе саме завдяки тому, що людина може керувати кожним окремим мускулом свого обличчя. Суспільство заохочує прояв одних емоцій і не вітає, забороняє — інших.

Чоло, брови, очі, ніс, підборіддя — ці частини обличчя вира­жають основні людські емоції: страждання, гнів, радість, подив, страх, відразу, щастя, цікавість, сум і т. ін. При цьому легше за все розпізнаються позитивні емоції: радість, любов, подив; гірше, важ­че сприймаються людиною негативні емоції — сум, гнів, відраза. Важливо відзначити, що основне пізнавальне навантаження в си­туації розпізнання щирості почуттів людини несуть брови і губи.

Вираз натуральних емоцій завжди є симетричним. Однак пра­ва та ліва сторони нашого обличчя знаходяться під контролем різ­них півкуль мозку, і тому можуть відбивати емоції по-різному. Робота домінуючої лівої півкулі (у результаті перехреста зв'язків управління) відбивається на правій стороні обличчя і додає їй ви­раз, який піддається більшому контролю (не у ліваків). Робота правої півкулі відбивається на лівій стороні обличчя, відповідно, на цій стороні важче сховати почуття (особливо негативні емо­ції). За асиметрією обличчя тренований спостерігач може вияви­ти маніпуляцію, розрізнити природну і штучну поведінку.

Контроль за виразом обличчя дозволяє нам підсилювати, стримувати, нейтралізувати, ховати пережиті емоції.

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

Для підсилення емоції ми робимо нашу міміку більш вираз­ною, більш точною за малюнком, відповідно до очікувань людей, що спостерігають за нами. Однак для збереження гарних відно­син може знадобитися й уміння стримувати експресію обличчя.

Емоції нерідко треба маскувати, тобто демонструвати проти­лежні. Одні люди краще контролюють свою міміку, інші гірше. Однак, зважаючи на обставини, усім людям досить часто треба управляти виразом свого обличчя.

У процесі спілкування за інтерпретації міміки особливу увагу варто звертати на злагодженість. Поки міміка узгоджується зі словесними висловленнями, ми зазвичай не сприймаємо її окре­мо. Як тільки узгодженість стає достатньо сильною, це відразу,стає помітним, навіть недосвідченій людині.

Обличчя партнера по спілкуванню притягує нашу увагу. Ви­раз обличчя дозволяє нам отримати зворотний зв'язок про те, ро­зуміє нас партнер чи ні. Міміка свідчить, як було відзначено, про емоційні реакції в момент взаємодії, про відносини, що склада­ються між партнерами.

Сигнали мімічної виразності можуть бути: млявими, бідни­ми, живими, багатими, маловиразними, напруженими, спокій­ними і т. ін.

Вираз обличчя — це відображення емоцій, що «чути краще, ніж мовлення». Саме тому люди завжди прагнули опанувати фі-зіогноміку — мистецтво читання обличчя. Ця наука склалася ще в далекі часи.

Відомий дослідник Поль Екман разом з колегами розробив техніку, що дістала назву «Система кодування рухів обличчя» (Facial Action Coding System — FACS). Заснована на аналізі м'язових змін методика дозволяє звести будь-які рухи обличчя, що спостерігаються, у систему одиниць дії. Принцип тут такий: обличчя поділяється на три зони горизонтальними лініями (очі і чоло, ніс і зона носу, рот і підборіддя). Потім виділяють шість основних емоцій, що найчастіше виражаються за допомогою мі­мічних засобів: радість, гнів, подив, відраза, страх, смуток. Фік­сація емоції «за зоною» дозволяє реєструвати більш-менш вираз­но мімічні рухи. Ця методика набула поширення в медичній (катопсихологічній) практиці, у даний час є ряд спроб застосу­вання її в «нормальних» ситуаціях спілкування. Однак навряд чи можна вважати, що і тут проблема кодів цілком вирішена. В да­ний час виділено 24 дискретні одиниці дій, що мають анатомічну специфіку, і 20 змішаних, анатомічна основа яких не ясна (на­приклад, кусання губ) (Екман, 1999).

Глава 3. Невербальні засоби спілкування

Жодна з зон обличчя не виявляє емоцію вичерпно. Описані симптомокомплекси міміки відповідають інтенсивно виявленим станам. Для розпізнання така міміка суб'єктивно менш складна, тому що представлена чітко. Складніше розпізнавати ті вирази, що відповідають перехідним станам, неінтенсивним почуттям. У них мімічні ознаки, як система відповідних відносин, непостійні, представлені нечітко. Змішані емоції виявляються в обставинах, що викликають більше одного почуття.

Жестикуляція містить всі жести рук («мова рук»), а також ба­гато інших сигналів у вигляді дій (співрозмовник відчиняє двері чи кватирку, виймає сигарети, протирає окуляри і т. ін.).

Жест — це зовнішній прояв внутрішнього емоційно-психоло­гічного стану людини.

Знаменитий оратор давнини Демосфен на питання, що потріб­но для гарного оратора, відповів так: «Жести, жести і жести!»

Кожен жест людини — це як слово в мові. Читаючи жести, ми здійснюємо зворотний зв'язок, що відіграє головну роль у ціліс­ному процесі взаємодії, а групи жестів — це важливі складові зворотного зв'язку. «Безсловесний» зворотний зв'язок може по­передити про те, що нам потрібно змінити поведінку, зробити що-небудь, аби досягти потрібного нам результату в спілкуванні.

Багатий «алфавіт» жестів можна розбити на шість груп:

1. Жести-ілюстратори — це жести-повідомлення: покажчики («перст, що вказує»); диктографи, тобто образні картини зобра­ження («от такого розміру і конфігурації»); кінетографи — рухи тілом; жести-«біти» (жести-«відмахування»); ідеографи, тобто своєрідні рухи руками, що з'єднують уявлювані предмети.

2. Жести-регулятори — це жести, що виражають ставлення того, хто говорить, до чого-небудь. До них відносять усмішку, кивок, напрям погляду, цілеспрямовані рухи руками.

3. Жести-емблеми — це своєрідні замінники слів чи фраз у спілкуванні. Наприклад: стиснуті руки на манер рукостискання на рівні руки означають у багатьох випадках — «здрастуйте», а під­няті над головою — «до побачення».

4. Жести-адаптери — це специфічні звички людини, пов'яза­ні з рухами рук. Це можуть бути:

а) почісування, посмикування окремих частин тіла;

б) торкання партнера;

в) погладжування, перебирання окремих предметів, що знахо­
дяться під рукою (олівець, ґудзик та ін.).

5. Жести-ефектори — жести, що виражають через рухи тіла і
м'язів обличчя певні емоції. Існують і мікрожести: рухи очей,

90 Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

почервоніння щік, збільшена кількість миготінь у хвилину, по­смикування губів і ін.

Практика показує, що коли люди хочуть показати свої почут­тя, вони звертаються до жестикуляції. От чому для уважної, спо­стережливої людини важливо надбати уміння розуміти оманливі, удавані жести. Особливість цих жестів полягає в наступному: во­ни перебільшують слабкі хвилювання (демонстрація посилення рухів руками і корпусом); придушують сильні хвилювання (за­вдяки обмеженню таких рухів); ці оманливі рухи починаються, як правило, з кінцівок і закінчуються на обличчі.