Інвентаризація товарів і сировини

Хоча основною умовою облікових даних є правдивість і точність ві­дображення стану господарських засобів, їх джерел утворення та результа­тів діяльності, реальні факти іноді не відповідають цій умові.

Основними причинами розбіжностей можуть бути:

1) природні втрати засобів у процесі їхнього зберігання, внаслідок впли­ву зовнішнього середовища – вологості повітря, змін у температурі повітря та ін., ушкодження мікробами, гризунами, комахами. Зміни ваги або якості товарно-матеріальних цінностей, які спричинені цими явищами, називають усушкою, утрускою, розпилом, привісом і таке інше. Зміни такого плану не оформляються в поточному обліку;

2) неточності і помилки в обліку, що виникають унаслідок неправильних арифметичних підрахунків та описок у первинних документах, а також не­ правильного відображення даних з первинних документів в аналітичному та синтетичному обліку;

3) неточності, помилки та зловживання матеріально відповідальних осіб при прийомі та відпуску засобів зі складу спричиняють прорахунки, промі­ри, недоваги, внаслідок чого об'єктивно створюється різни­ця між обсягами засобів, які вказані в документах, та залишками на складах, причому на останніх утворюються надлишки, нестачі або пересортиці товарно-матеріальних цінностей.

Для усунення вищенаведених розбіжностей між даними обліку та фа­ктичною наявністю об'єктів господарювання застосовують один з основ­них елементів методу бухгалтерськогообліку – інвентаризацію.

Інвентаризацією називається перевірка наявності засобів, товарно-матеріальних цінностей,грошових коштів у матеріально відповідальної особи підприємства на певну дату шляхом перелічення, обміру, зважуван­ня і подальшого зіставлення фактичних залишків з даними бухгалтерського обліку.

Проведення інвентаризації передбачає вирішення таких завдань, як виявлення фактичної наявності основних засобів, грошових коштів, товар­но-матеріальних цінностей, контроль за їх збереженням, перевірка додер­жання правил та умов зберігання та інші.

Отже, інвентаризація, з одного боку, є однією зі складових методу бух­галтерського обліку, а з другого – засобом контролю за збереженням майна підприємства.

Загальні питання порядку проведення інвентаризації майна, коштів, зобов'язань підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності, регламентовані "Інструкцією з інвентаризації основних за­собів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків", затвердженою наказом Міністерства фінансів України №69 від 11.08. 1994 р.

В залежності від призначення і характеру інвентаризації поділяють на планові та позапланові (раптові).

Планові інвентаризації проводять за складеним заздалегідь планом у визначені строки.

Позапланові (раптові) проводять за розпорядженням керівника під­приємства, вищих органів, слідчих органів при встановленні фактів зло­вживань, крадіжок, скоєння пограбувань; при передачі цінностей однією матеріально відповідальною особою іншій; після стихійного лиха; при пе­ресортиці товарно-матеріальних цінностей; при проведенні документальних ревізій за вимогою ревізора; при передачі основних засобів іншим власни­кам (фізичним, юридичним особам).

За часом проведення інвентаризації бувають разові та перманентні. Разові інвентаризації проводять одноразово спеціально створеною для цього комісією. Перманентні інвентаризації проводять постійно діючі комісії.

Залежно від повноти охоплення засобів (коштів, зобов'язань), підпри­ємства розрізняють повну та часткову інвентаризації. Повна інвентаризація охоплює всі товарно-матеріальні цінності, ко­шти і розрахунки підприємства. Вона проводиться у встановлені Інструк­цією строки, як правило, один раз на рік, перед складанням річного звіту.

Часткова інвентаризація охоплює окремі види засобів господарства (основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, грошових знаків у касі тощо). Кількість інвентаризацій у звітному році, дати їх проведення, перелік майна і зобов'язань, що підлягаютьінвентаризації, під час кожної з них ви­значаються підприємством, установою, крім випадків, коли проведення ін­вентаризації є обов'язковим.

У Законі України, ст.10 «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» записано, що для забезпечення вірогідності даних бухгалтерського обліку й фінансової звітності підприємства зобов'язані проводити інвентаризацію активів і зобов'язань, під час якої перевіряються й документально підтверджуються їхня наявність, стан і оцінка. Об'єкти й періодичність проведення інвентаризації визначаються власником (керівником) підприємства, крім випадків, коли її проведення є обов'язковим відповідно до законодавства.

Обов'язкові інвентаризації проводяться:

- при передачі майна;

- у випадках зміни форми власності й матеріально-відповідальних осіб;

- при встановленні фактів крадіжок і псування цінностей;

- перед складанням річної фінансової звітності (річна);

- у випадку надзвичайної події (пожежа, землетрус, повінь і т.п.).

Для проведення інвентаризації створюються комісії на підставі наказу керівника підприємства. До складу комісії входять працівник бухгалтерії, матеріально-відповідальні особи, допоміжний персонал і т.п. До початку інвентаризації всі документи, що підтверджують рух коштів (розрахунків), повинні бути передані в бухгалтерію для перевірки.

Матеріально-відповідальні особи дають «Розписку» у тім, що до початку проведення інвентаризації всі прибуткові й видаткові документи на цінності включені до звіту, здані в бухгалтерію; всі цінності, що надійшли на нашу відповідальність, оприбутковані, а вибулі списані у видаток. Залишки на момент інвентаризації за даними нашого звіту становлять зазначену суму.

Дані про наявність цінностей (найменування, кількість, ціна, сума) заносяться в інвентаризаційні описи, які підписуються всіма членами комісії.

Матеріально-відповідальні особи дають «Підписку» про те, що всі цінності перевірені й у їхній присутності внесені в опис, претензій до інвентаризаційної комісії в них немає.

Інвентаризаційні описи передаються в бухгалтерію для зіставлення даних,

отриманих у ході перевірки з даними бухгалтерського обліку, і виявлення результатів.

Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, недостачі, знищення (псування) матеріальних цінностей затверджено постановою КМУ від 22.01.96 р. №116, з наступними змінами і доповненнями.

Основні операції, пов'язані з обліком результатів інвентаризації, наведені нижче.

1. На вартість виявлених надлишків товарів і сировини:

у коморі Д-т 281 К-т 719

у виробництві Д-т 23 К-т 719

у буфеті Д-т 282 К-т 719

2. Списана на фінансовий результат сума надлишків

Д-т 719 К-т 791

3. На вартість відсутніх товарів і сировини:

у коморі Д-т 947 К-т 281

у виробництві Д-т 947 К-т 23

у буфеті Д-т 947 К-т 282

4. Зменшено суму податкового кредиту на нестачу товару (червоне сторно)

Д-т 644 К-т 641

5. Віднесено на витрати звітного періоду зменшеня суми податкового кредиту на нестачу товара (червоне сторно) суму ПДВ, яка приходиться на відсутній товар

Д-т 947 К-т 641

6. Списані витрати за недостачами на фінансовий результат

Д-т 791 К-т 947

7. Відображено вартість відсутнього товару на позабалансовому рахунку

Д-т 072

8. Віднесена на винну особу сума виявленої недостачі

Д-т 375 К-т 716

9. Списано вартість відсутнього товару з позабалансового рахунку

Д-т - К-т 072

10. Віднесена на винну особу різниця між розміром суми відшкодування недостачі й балансової вартості

Д-т 375 К-т 716

11. Відшкодовані збитки винними особами

Д-т 301, 661 К-т 375

12. Відображено заборгованість у бюджет суми ПДВ, після відшкодування збитків, нанесених підприємству

Д-т 716 К-т 641

13. Відображено заборгованість у бюджет різницю між сумою відшкодування недостачі, балансовою вартістю відсутніх товарів і сумою ПДВ, яка перераховується в бюджет

Д-т 716 К-т 642

14. Перерахована в бюджет сума за розрахунками

Д-т 641, 642 К-т 311

15. Віднесений на фінансовий результат дохід від відшкодування раніше списаного товару

Д-т 16 К-т 791

4.6. Проблемні питання

Не зважаючи на те, що в сучасних умовах господарювання, коли відбулося усунення держави від функцій управління підприємствами, на ринку послуг ресторанного господарства здійснюється державний контроль за порядком реєстрації підприємств; режимом роботи; дотриманням технології та якістю кулінарної продукції; додержання вимог санітарних норм у процесі виробництва, зберігання та реалізації продуктів; за обігом готівки. Але самостійність щодо вирішення питань з обліку та їх недосконалість у законодавчому полі негативно впливають на формування собівартості продукції у ресторанному господарстві. Така ситуація, на наш погляд, потребує чіткої організації обліку витрат, пов’язаних з виробництвом продукції та організацією її споживання.

З моменту прийняття Положень (стандартів) з бухгалтерського обліку 9 «Запаси» та 16 «Витрати» в економічній фаховій літературі питанням оцінки запасів й обліку витрат у підприємствах ресторанного господарства відводиться достатня увага. Але вони й досі не мають наукового обґрунтування і носять дискусійний характер щодо:

- визначення сутності поняття виду діяльності «громадське харчування»;

- розмежування господарських процесів;

- оцінки сировини та товару;

- формування собівартості власної продукції;

- використання системи рахунків для узагальнення інформації про матеріальні ресурси, витрати і собівартість.

У спеціальних інструкціях і економічній літературі існує неоднозначна трактовка діяльності підприємств ресторанного господарства і його сегментів. Між іншим, це суттєво позначається на організації обліку. Так, у Правилах роботи закладів (підприємств) громадського харчування суб’єктів господарської діяльності всіх форм власності, що здійснюють діяльність на території України під терміном «громадське харчування», мається на увазі сфера виробничо-торговельної діяльності, в якій виробляють і продають продукцію власного виробництва та куповані товари, як правило, призначені для споживання на місці, з організацією дозвілля або без нього [16, с.16]. Такої думки додержуються більшість науковців.

Елементом виробничої діяльності в сфері громадського харчування, на думку окремих авторів, є суто процес виготовлення кулінарної страви, а елементом торгової діяльності – встановлення торговельної націнки, застосування методів визначення фінансових результатів [26, с.6; 24, с.3].

Інші автори погоджуються з тим, що діяльність закладів громадського харчування включає в себе одночасно елементи виробництва й торгівлі, але при цьому виділяють три взаємопов’язані процеси: заготівля сировини (заготівля сировинної бази) для виробництва готової продукції; виробництво готової продукції; реалізація готової продукції [20, с. 129-130].

Існує думка, що характерним для підприємств громадського харчування є те, що вони можуть вести як суто торговельну і виробничу, так і синтезовану виробничо-торговельну діяльність, а також діяльність щодо організації споживання їжі [21, с.5].

Окремі автори погоджуються з цим й передбачають чітке розмежування видів діяльності: кухня – суто виробнича частина, зал для відвідувачів – суто торгова частина, бар – одночасно і торгівля, і виробництво [17, с.7].

На думку інших авторів, діяльність підприємств громадського харчування має свої особливості, характерні для підприємств промисловості, торгівлі і сфери послуг, вони реалізують як куповані товари, так і продукцію власного виробництва [18. с.34].

Характерними особливостями ринку підприємства громадського харчування кінця ХХ початку ХХІ століття є поява вузькоспеціалізованих закладів, що спеціалізуються на певній кухні або на одному виду продукту, та широке розповсюдження підприємств швидкого харчування (ПШХ). На основі аналізу особливостей цих підприємств деякі автори зробили висновок, що такі підприємства знаходяться ближче до підприємств торгівлі, ніж харчування [28, с.363].

Якщо взяти до уваги класифікацію видів економічної діяльності (КВЕД), наведених в Інструкції про заповнення форм державних статистичних спостережень у торговельній мережі і мережі ресторанного господарства, то взагалі термін «громадське харчування» відсутній. Він став аналогом терміну «ресторанне господарство», як вид економічної діяльності суб’єктів господарювання з надання послуг задля задоволення потреб споживачів у харчуванні з організацією дозвілля чи без нього в закладах (об’єктах) ресторанного господарства[6, с.16].

Таким чином, нам зрозуміло, що головну роль виконує надання послуги споживачу, а яким чином необхідно діяти підприємцю, чи самому виробляти, чи купувати в іншого підприємця, або те й інше разом, це його справа. А терміни «виробничо-торгова» чи «торгово-виробнича» більш підходять до виробничих підприємств, які займаються одночасно двома видами діяльності – і виробництвом продукції (товарів) народного споживання, і реалізацією інших товарів оптом чи в роздріб.

Цей термін, на наш погляд, точно характеризує всі заклади мережі колишнього «громадського харчування» за типами: ресторани, кафе, закусочні, буфети (кіоски), бари, столові й заклади з поставки готової їди.

Питання організації бухгалтерського обліку в сфері ресторанного господарства вирішуються власником або вповноваженим органом (посадовою особою). Так, підприємство самостійно визначає облікову політику відповідно до законодавства. Але існують проблеми щодо їх застосування у ресторанному господарстві. Наприклад, П(С)БО 9 «Запаси» дає вибір методів оцінки запасів, але не містить вказівок щодо застосування їх у ресторанному господарстві. Така недомовленість призвела до різних підходів у науковій літературі й на практиці.

Так, прихильники того, що галузь належить до виробничо-торгової діяльності вважають, що треба відокремлювати сировину та матеріали від товарів (купованих). Перша група запасів використовується для виробництва страв, а друга – для продажу без кулінарної обробки. Першу групу, таким чином, слід відображати за первинною вартістю, а другу – за цінами продажу, тобто з торговельною націнкою. Зважаючи на те, що, по-перше, і сировина, і товар належать до запасів підприємств ресторанного господарства, по – друге, при калькулюванні страви торговельну націнку до вартості сировини використовувати некоректно, тому що її треба застосовувати до вартості товару, ми погоджуємося з Методичними рекомендаціями №157, які передбачають облік усіх запасів як товар, що спрощує їх облік.

Досить не врегульовано питання відображення ПДВ при надходженні товарів. У Методичних рекомендаціях №157 ПДВ включається в торговельну націнку. Такої ж думки додержується більшість науковців та практиків [17, 18, 20, 22, 24, 26, 27]. Але існує і інша позиція: на стадії надходження не включати ПДВ до продажної вартості товарів.

Автор цієї позиції вважає, що, якщо ні в одному із серйозних нормативних документів (П(С)БО 9 «Запаси», Інструкція №291) не говориться про те, що до торгової націнки треба додавати ПДВ, то ПДВ ні в якому разі не повинен додаватися до торговельної націнки та пояснює це тим, що рахувати ПДВ у складі продажної вартості ще не проданих товарів є порушенням усіх облікових канонів, як міжнародних, так і національних.

Якщо уважно розглянути основні схеми бухгалтерських проводок, наведених цим автором задля підтвердження своєї позиції, то побачимо, що оприбутковуються товари (продукти) до магазину чи комори за купівельною вартістю – 1000.0 (без ПДВ), далі додається торгова націнка (600.0), а реалізуються вони за продажними цінами, в яких врахована і сума вхідного ПДВ (200.0), і торгова націнка, і ПДВ на націнку (120.0) [19, с.574].

Виникає питання, хіба немає тут порушення – коли у звіт матеріально відповідальному працівнику передані ресурси за меншою вартістю, чим він повинен реалізувати покупцю, тобто у товарному чи виробничому звіті оприбутковують товари на 1600 грн., а виручку спишуть на 1920 грн.

При такому підході будуть мати місце розбіжності між оцінками оприбуткованого товару й реалізованого на суми ПДВ. На жаль, автор не розглянула приклад за умовою надходження товару до підприємця, який не є платником податку на додану вартість. У такому разі до комори оприбутковується товар на купівельну вартість – 1200.0, до нього додається торгова націнка – 600.0, а у разі реалізації до каси надходить виручка на 1800.0 – тобто продажна вартість товару збігається з вартістю оприбуткованого товару. Таке має бути і в першому прикладі, якщо мова йде про кінцевого споживача. Тому ми переконані, що така позиція автора надто помилкова, а заяви щодо відсутності роз’яснень у нових законодавчих актах щодо включення в торгову націнку суми ПДВ не може пояснювати її недоречності.

Суттєва дискусія ведеться в останні роки щодо того, які витрати потрібно відносити до складу собівартості страв. Відповідно до П(с)БО 16 „Витрати” за даними обліку фактична виробнича собівартість включає прямі витрати матеріалів, на оплату праці, соціальне страхування і розподілені загальновиробничі витрати, склад яких також визначено стандартом.

Адміністративні та збутові витрати до складу собівартості не входять і відносяться (списуються) на фінансовий результат (на зменшення прибутку). Такий порядок не задовольняє багатьох економістів, які знаходять його економічно необґрунтованим. На їхню думку, він не відповідає реальному змісту витрат. Одні із них мають традиційні погляди й упевнені, що необхідно обов’язково визначати повну собівартість. Інші економісти ратують за включення до собівартості реалізованої продукції безпосередньо виробничу собівартість і витрати на збут. Вони не враховують, що на сучасному етапі розвитку економічної науки собівартість може мати різні аспекти.

Існуючий порядок відображення на рахунку 23 «Виробництво» тільки вартості сировини (з націнкою), а витрат, пов’язаних з нарахуванням заробітної плати працівників кухні, офіціантів, нарахування на неї, оренду виробничих приміщень, комунальні послуги тощо на рахунку 93 «Витрати на збут»; списання собівартості реалізованої власної продукції в продажних цінах на субрахунок 902 «Собівартість реалізованих товарів»; списання націнки методом „сторно”, одним із учасників дискусії називається «старорежимним» підходом [17, с.7].

На думку цього автора, якщо визнавати процес приготування страв виробничою діяльністю, то треба використовувати „прогресивний” підхід, який передбачає чітке розмежування виробничої і торгової частини підприємства ресторанного господарства. Він полягає у введенні рахунка 91 «Загальновиробничі витрати», на якому слід накопичувати заробітну плату працівників, безпосередньо зайнятих приготуванням страв, нарахуванням на неї, амортизацію кухонного обладнання, оренду та ін., на рахунку 93 «Витрати на збут» – зарплату офіціантів та інші витрати, пов’язані з реалізацією. Передбачити субрахунки до собівартості реалізованої власної продукції та товарів 901 й 902.

Дохід від реалізації теж фіксувати на різних субрахунках 701,702. Якщо на підприємстві є інші підрозділи, крім кухні, то до субрахунків вводять аналітичні рахунки – бар, лоток тощо

На думку іншого фахівця, прямі матеріальні витрати протягом місяця доцільно відбивати на дебеті рахунка 23 «Виробництво», а готову продукцію списувати в реалізацію, використовуючи метод оцінки вибуття запасів за нормативними витратами. Суть цього методу полягає в тому, що в процесі реалізації готова продукція буде списуватися в собівартість за нормами витрат, установленими підприємством на підставі нормальних рівнів використання сировини, праці й інших елементів майбутньої виробничої собівартості.

Після закінчення звітного місяця й формування інших (крім вартості сировини) елементів виробничої собівартості готової продукції з обліком фактичних (а не нормативних) витрат на її виробництво й відповідно коректувати собівартість реалізованої продукції [23]. Ці підходи відповідають П(С)БО 16 «Витрати».

Але автори статті «Собівартість готової продукції у сфері громадського харчування прийшли до висновку, що підприємства громадського харчування «постраждають» від введення П(С)БО 16, бо облік ускладниться, а витрати з його ведення економічно не виправдані [18, с.39].

Цікаві методи обліку витрат та собівартості мають місце також на практиці. Наші спостереження, проведені у харчоблоках санаторіїв курортів м. Трускавця, показали, що в них вартість страви зовсім не визначається. На кожну страву складається технологічна картка із вказівкою тільки набору продуктів (брутто й нетто), виходу готового продукту, технології готування й характеристики готового продукту, а також хімічного складу готового виробу. Витрати на сировину по санаторію визначають, виходячи із собівартості сировини, завезеної на склад і відпущеної за нормами на кількість замовлених страв. Але далі, у розрахунок вартості харчування на один день на одного відпочиваючого, скажімо, «шведський стіл» включають інші прямі витрати (експлуатаційні), прямі витрати на оплату праці, відрахування на соціальне страхування, податки, амортизацію основних фондів, загальновиробничі витрати (постійні).

У такий спосіб визначають собівартість реалізованої продукції, яку збільшують на адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні й фінансові витрати. Таким чином, на нашу думку, можливо виділяти центри витрат (кухню, бар, ресторан), собівартість визначати тільки з виробництва всіх страв за прямими затратами без розподілу загальновиробничих витрат.

Немає однозначного визначення щодо використання Плану рахунків. Так, висловлюється думка, й ми її поділяємо, про доцільність відкриття субрахунків другого порядку з метою обліку сировини, продуктів і товарів у місцях зберігання, наприклад, 2821 «Комора»; 2823 «Бар» [20, с.132].

При відображені первісної вартості товару, на суму ПДВ збільшують суму товару, але в кореспонденції з рахунком 285 «Торговельна націнка». Якщо у коморі матеріальні цінності обліковують за ціною продажу, то вартість товару збільшують на суму націнки підприємства.

Ми погоджуємося із думкою, що об’єднання на рахунку 28 «Товари» активних субрахунків для обліку товарів і тари з контрактивним пасивним регулюючим субрахунком 285 «Торгова націнка», з точки зору теорії і практики бухгалтерського обліку, явище не нормальне. Для обліку товарних націнок доцільно закріпити резервний код у Плані рахунків – 29 та замість рахунку 285 «Торгова націнка», до нього ввести такі субрахунки: 291 «Товарні надбавки на товари в оптових складах», 292 «Товарні надбавки на товари в роздрібній торгівлі», 293 «Товарні надбавки в громадському харчуванні» [22, с.217].

Щодо транспортно-заготівельних витрат, то, на думку фахівця, їх доцільно обліковувати на рахунку 93 «Витрати на збут» (на окремому субрахунку) [22, с.259]. А розрахунок на розподіл та списання витрат має складатися у порядку, встановленому П(С)БО 9 «Запаси» для транспортно-заготівельних витрат», відповідно їх списання в дебет 791, а на залишок товарів наприкінці місяця на рахунку 93 залишається сальдо [22, с.263]. Ми не поділяємо цієї думки та вважаємо, що треба відображати їх на рахунку 289 «Транспортно-заготівельні витрати» згідно з Планом рахунків і Методичними рекомендаціями.

Методичними рекомендаціями чітко визначено, що синтетичний облік товарів і сировини у виробництві ведеться на рахунку 23 «Виробництво» [7]. За дебетом рахунка відображається вартість товарів і сировини, які надійшли на виробництво, а за кредитом – їх вартість, використаного для виготовлення продукції власного виробництва, вартість повернених товарів та сировини до комори, вартість нестачі товару і сировини.

Але виходячи з того, що облік витрат з виробництва, відповідно до цих рекомендацій, ведеться тільки за однією статтею, тобто тільки в частині вартості сировини, один із науковців пропонує два варіанти обліку витрат на випуск продукції: його можна вести на рахунку 23 «Виробництво» або на окремому субрахунку другого порядку до субрахунку 282 «Товари в торгівлі», до якого пропонує відкрити субрахунки 2821 «Комора», 2822 «Кухня», 2823 «Бар». [20, с.132].

Обидва варіанти, на наш погляд, прийнятні і можуть використовуватися залежно від складності виробництва. Немало аргументів щодо захисту «торгового» методу визначення собівартості реалізованих продуктів знаходять фахівці – «…він набагато простіший і більш прийнятний, ніж виробничий» [27, с. 87]

Якщо до собівартості реалізації продукції власного виробництва включається тільки первинна вартість продовольчої сировини та не враховуються виробничі витрати у собівартості реалізації, то, на думку дослідника, порушується принцип превалювання сутності над формою. А заради того, щоб відповідним чином оцінювати формування витрат у центрах відповідальності, враховуючи право кожного центра на частку прибутку, пропонує диференціювати торгові націнки на дві категорії: перші покриватимуть виробничі витрати; другі – витрати на реалізацію купованих товарів і продукції власного виробництва, які є однорідними, і витрати, пов’язані з організацією споживання продукції [21, с.6].

Однак, на нашу думку, рекомендації щодо ведення обліку виробництва продукції за схемою формування виробничої собівартості згідно з П(С)БО 16 «Витрати» недоцільні, оскільки дуже важко розмежувати витрати, пов’язані з виробництвом продукції у ресторанному господарстві, і витрати, що пов’язані з обробкою купованих товарів. Тому доцільним є вживання терміну «ресторанне господарство» замість «громадське харчування», що відображає сучасну суттєвість цієї діяльності; визначення собівартості продукції знаходиться у тісній залежності від конкретного сегменту ресторанного господарства та можливості використання комп’ютерної технології для обробки інформації. Цим, власне, обумовлені різні підходи до складу та обліку собівартості і методів калькулювання; не слід поділяти, незважаючи на різні сегменти підприємства ресторанного господарства, запаси на сировину і товари, а враховувати їх як товар, що спрощує облік; оприбуткування товарів доцільно вести за продажними цінами з урахуванням ПДВ та торгових націнок.

Розмір торгової націнки вибирається підприємством самостійно залежно від того, передбачений ПДВ у сумі торгової націнки чи окремо додається до торгової націнки; доцільно внести зміни в чинний План рахунків щодо виділення окремого регулюючого рахунка 29 «Торгівельна націнка»; можливе використання різних рахунків для обліку витрат на виробництво залежно від сегментів виробництва: 23 «Виробництво», або окремі субрахунки до рахунка 28 «Товари» без використання рахунків виробництва; виділення центрів витрат у конкретному сегменті ресторанного господарства заради контролю й управління ними.

Питання для контролю знань

1. Які нормативні документи регламентують організацію обліку запасів у ресторанному господарстві?

2. Які основні завдання організації обліку сировини і товарів?

3. Яким чином організувати аналітичний облік запасів?

4. Як ведеться первинний облік запасів?

5. Який порядок формування первісної вартості сировини та товарів?

6. Які витрати не включаються до первинної вартості запасів?

7. Які методи оцінки товарів використовують при їх вибутті?

8. Як здійснюють облік транспортно-заготівельних витрат?

9. Які рахунки використовують для обліку придбання сировини і

товарів?

10. Яка інформація про сировину та товари повинна бути зазначена в

наказі про облікову політику підприємства?

11. Якими документами оформлюють рух сировини у виробництві блюд?

12. Як слід оцінювати готову продукцію – за собівартістю чи за продажними цінами?

13. Які рахунки використовують для обліку придбання сировини?

14. Наведіть проводки обліку процесу виробництва власної готової продукції

15. Якими документами оформлюють рух товарів та готової продукції у буфетах?

16. Який порядок ціноутворення товарів в роздрібній мережі ресторанного господарства?

17. Які рахунки використовують для обліку списання реалізованих товарів, використаних для приготування блюд?

18. Як розраховують реалізовану торгову націнку?

19. Коли виникая право на податковий кредит?

20. Які форми реалізації використовують підприємства ресторанного господарства?

Зміст

Частина 2. Облік у будівництві 221

Вступ. 221

Глосарій. 223

Розділ 1. роль обліку В діяльності будівельного підприємства 225

1.1. Будівництво як вид економічної діяльності Ошибка! Закладка не определена.

1.2. Завдання бухгалтерського обліку в будівництві 228

Питання для контролю знань

Розділ 2. ДоКУМЕНТАльне оформлення робіт у будівельному господарстві 230

2.1. Порядок одержання і обліку ліцензій. 230

2.2. Документальний супровід права на землю та її використання. 233

2.3. Дозвільні документи на будівельні роботи. 239

Питання для контролю знань

Розділ 3. Облік та правові аспекти фінансування будівництва житла і будівельних робіт. 242

3.1. Облік фонду фінансування будівництва. 242

3.2. Облік пайового будівництва. 246

3.3. Облік спільної діяльності 252

3.4. Облік інвестицій у вигляді облігацій. 257

Питання для контролю знань

Розділ 4. Облік необоротних, оборотних активів і розрахунків 262

4.1. Склад і оцінка основних засобів. 262

4.2. Документальне супроводження операцій з руху основних засобів. 268

4.3. Синтетичний та аналітичний облік руху основних засобів. 273

4.4. Облік устаткування та тимчасових споруд. 291

4.5.Облік нематеріальних активів. 297

4.6. Облік виробничих запасів та розрахунків. 304

4.7. Облік малоцінних та швидкозношувальних предметів. 314

Питання для контролю знань

Розділ 5. Бухгалтерський облік витрат у будівництві 325

5.1. Класифікаційні ознаки витрат будівельних підприємств. 325

5.2. Документування та синтетичний облік витрат у будівництві 338

5.3. Формування собівартості будівельно-монтажних робіт. 346

Питання для контролю знань

Розділ 6. Облік операцій за договорами підряду.. 352

6.1. Договір підряду. Ошибка! Закладка не определена.

6.2. Первинні документи для складання кошторису. 361

6.3. Визнання витрат і доходів за договором підряду та їх облік. 366

6.4. Приймання в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів. 374

6.5. Реалізація-покупка незавершеного будівництва. 376

Питання для контролю знань