Вища педагогічна освіта в Україні: історія і сучасність

Вища педагогічна національна школа у своєму розвитку пройшла шість основних етапів: зародження вітчизняної педагогічної освіти (1661-1802); становлення педагогічної освіти (1803-1917); пошуки змісту, форм і методів побудови нової вищої педагогічної освіти за різних форм державної влади (1917-1922); формування та інтенсивна підготовка національних педагогічних кадрів (1922-1935); утвердження єдиної всесоюзної системи вищої педагогічної освіти, уніфікація її змісту, форм та методів (1935-1970); модернізація вищої педагогічної освіти в умовах союзного централізму (1970-1991). Оновлення національної вищої педагогічної освіти на демократичних засадах в Україні як незалежній державі можна вважати сьомим етапом, який розпочався у 1991 році і на сьогодні є етапом приєднання національної вищої педагогічної освіти до Європейського освітнього простору. Розкриємо сутність кожного з наведених етапів.

Так, перший етап бере свій початок із заснування Львівского університету, коли 20 січня 1661 р. король Ян Казимир підписав диплом, що надавав Львівській єзуїтській колегії „статус академії і титул університету” з правом викладання всіх сучасних університетських дисциплін і присудження наукових ступенів[7]. Зміст педагогічної освіти, її структура, форми, методи й засоби навчання студентів, керування навчальним процесом формувалися відповідно до конкретних історичних умов, характеру завдань, поставлених перед університетами на окремих етапах їх розвитку. З часу заснування і до 1773 р. Львівський університет був підпорядкований єзуїтському ордену, після ліквідації якого були визначені основні напрями реформ трьох австрійських університетів – Празького, Віденського та Львівського, пов’язаних єдиною проблемою – питанням підготовки професійних кадрів: учителів, суддів та священників. Невелика частка студентів, що виявила педагогічні здібності після закінчення університету, займалася педагогічною діяльністю, продовжуючи навчання. Особливого значення набуло відкриття при університеті українського інституту (1787), головною метою якого стала підготовка учителів для реальних та класичних гімназій, де навчалися українські діти[8]. Незважаючи на те, що програма інституту була дещо обмежена, прогресивним фактом було викладання українською мовою. Український інститут за час свого існування (до 1808 р.) став лідером гуманітарної педагогічної освіти.

Другий етап відзначився створенням закритих трирічних педагогічних інститутів, що було зумовлено проведенням шкільної реформи (1803 р.). За статутом вони вважалися відділеннями уні­верситетів. Студенти протягом трьох років навчання опановували певний цикл предметів, після чого переходили до „головного відділення наук відповідно до їх майбутнього стану״[9]. Особи, які готували себе до педа­гогічної діяльності, вступали до педагогічного інституту, з метою навчитися викладати усі предмети в гімназіях. Професори університе­ту мали присвячувати одну годину на тиждень для „особливого наставлення учительських кадрів”[10]. Вищезазначені інститути були створені при Харків­ському та Київському університетах. Було ви­значено, що досвідчених учителів можна підготувати шляхом впровадження в навчальний процес універсальних лекцій, оскільки майбутній педагог мусив знати про поступа­льний розвиток усіх відомих систем і теорій науки, мати навички само­стійної праці та наукового дослідження, добре й дохідливо викладати учням навчальний предмет. З огляду на це особлива увага в інститутах приді­лялась формуванню в студентів навичок викладання. Професори уні­верситету і викладачі розвивали у майбутніх вчителів красномовство, уміння правильно і чітко висловлювати свої думки, вимагали від студентів усно і письмово викладати матеріал, що мало важливе значення для майбутньої педагогічної діяльності. У кожному інституті навчалося 24 студенти, які після закінчення терміну навчання зобов'язані були працювати в учи­тельському званні не менше шести років. Незважаючи на те, що педа­гогічні інститути здійснювали підготовку вчителів на високому рівні з чітко сформованими професійними інтересами, однак вони існували лише до кінця 50-х років XIX століття. Для осіб з вищою освітою та тих, хто виявляв бажання присвятити себе пе­дагогічній діяльності, були створені дворічні педагогічні курси. Підготовку вчителів на той час в Україні здійснювали шість учительських інститутів: Київський, Вінни­цький, Чернігівський, Глухівський, Миколаївський, Полтавський. Учительскі інститути не давали вищої освіти і права вступу до університету, тому континґент студентів був досить обмеженим.

Визначною віхою у створенні нової соціалістичної системи вищої педагогічної освіти України стало заснування Педагогічної академії в Києві (для підготовки вчителів українознавства); Україн­ського державного університету (у Кам'янці на Поділлі) з початковою кількістю студентів 493 особи; Українського відділення Ки­ївського вищого педагогічного інституту Фребелівського товариства (першим директором якого була С.Ф. Русова); товариства ״Просвіта״, яке відкрило історико-філологічний факультет на Полтавщині.

Політичні процеси, що відбулися в Україні на початку ХХ ст., спонукали до змін в освітній галузі. Важливою подією у життті вищої педагогічної освіти зазначеного періоду стало прийняття декларації Генерального секретарі­ату на чолі з І.М. Стешенком (з 12 січня 1918 р. – незмінний міністр на­родної освіти УНР), якою було визначено основну програму розвитку національної школи та підготовки педагогічних кадрів. На цьому етапі було проведено два Всеукраїн­ських вчительських з'їзди, Всеукраїнський професійний з'їзд, які окреслили шляхи розвитку національної освіти та організації українського вчительства. Нагальним для вищої педагогічної освіти означеного періоду стало заснування науко­вим товариством та Київським кооперативним комітетом Київського Українського народного університету, освітню діяльність у якому розпочали три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний і правовий, а також підготовчі курси, загальна кількість слухачів на яких складала 1400 осіб. Підготовку учителів в Україні здійснювали вчительські інститути на тьох факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному і природ­ничо-географічному. Богослов'я викладалося на І-ІІ курсах – дві годи­ни на тиждень. Відовідно до наказу Міністерства освіти УНР мовою викладання в освітніх закладах мала бути українська (національно розмежовані школи мали послуговуватися для навчання мовою своєї нації).

Перехід до радянської влади в Україні спонукав до створення вищої соціалістичної педагогічної школи, завданням якої стала підготовка вчительських кадрів нового суспільства. Нарком освіти України розробив спеціальну інструкцію про реорганізацію навчального процесу в учительських семінаріях та інститутах, головними положен­нями якої були: вивчення історії революційного руху, історії побудови соціалізму, опанування основ українознавства, образотворчого мистецт­ва, ручної праці; набуття певного досвіду у застосуванні методів дослідження здібностей учнів та самоврядування у школі, щодо розвитку в майбутніх учителів почуття любові до продуктивної праці; ознайомлення їх як з теорією, так і з практичними методами організації самоврядування у школі. На цьому етапі було впроваджено нову форму вищого навчального закладу – інститут народної освіти (ІНО), що являв собою вищу педагогічну установу, яка здійснювала підготовку праців­ників освіти для всіх галузей освітньо-виховної роботи. Воднораз Київський, Хар­ківський, Одеський, Кам'янець-Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Миколаївський, Чернігівський, Житомирський, Херсонський педагогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реор­ганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії – у вищі педагогічні курси.

Наступним етапом розвитку вищої педагогічної освіти в Україні стало формування та інтенсивна підготовка національних педагогічних кадрів. У результаті роботи Першої Всеукраїнської наради з питань освіти урядом була прийнята постанова «Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту» і визначена система народної освіти в Україні. На підставі вказаного кодексу у вищих закладах освіти були створені предметні комісії, до складу яких входили викладачі і студенти. Першочерговим завданням комісій була підготовка навчальних планів, нових методик навчан­ня. На базі ректорату працювало бюро для здійснення контролю за дисципліною, інформація про яку надходила через відповідні комісії. Усі заклади вищої освіти працювали на основі тимчасового положення, яким передбачалось три форми контролю: поточний (перевірка відвідування), періодичний (заліки з обов'язкового мінімуму знань) та індивідуальний (здійснюва­вся контрольно-методичною комісією). Основними формами організації навчання були лекції, практичні заняття. Даний етап відзначений створенням системи заочної освіти. Першим було відкрито заочне відділення при Дніпропетровському ІНО, через рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО) зі щорічним планом прийому 1400 студентів, при якому діяв екстернат (екзамени проводилися двічі на рік), навчання було платним.

Висока ідеологізація науки того періоду спричинила поступове усталення у вищій педагогічній школі одноманітних форм і універсальних методів навчання і виховання, впровадження яких відбувалося без урахування потреб та інтересів учнів, студентів. Перед суспільством ставилися завдання: забезпечити суцільну писемність населення (до кінця першої п’ятирічки), запровадити обов’язкове початкове чотирирічне навчання дітей, перевести загальноосвітню школу на викладання рідною мовою, збільшити кількість шкіл і відповідно – вчителів. Контроль більшовицької партії за освітою і педагогічною діяльністю вчителів посилився.

Відповідно до урядових постанов “Про реорга­нізацію вищих навчальних закладів: технікумів і робітфаків”, “Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні” були створені такі типи навчальних закладів: вищі педагогічні школи (педагогічні інститути), середні педагогічні школи (педагогічні технікуми), короткотермінові педагогічні курси. Основним навчальним закладом вважався інститут, базою для якого були робітфаки і педагогічні курси, термін навчання встановлювався від трьох до чотирьох років. В Україні почали діяти інститути різних типів, які здійснювали підготовку педагогічних кадрів (інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути). Крім того, були реорганізовані робітфаки за принципом спеціалі­зації й цільового призначення із закріпленням їх за відповідними галу­зевими вищими навчальними закладами; відкриті ро­бітфаки у Житомирському, Полтавському, Чернігівському, Кам'янець-Подільському, Херсонському інститутах народної освіти. Із запровадженням єдиної системи вищої педагогічної освіти 11 педтехнікумів були реорганізовані в інститути. Згідно з урядовою постановою “Про екстернат за курс вузів” до екстернатів приймали громадян, які працювали за фахом не менше п'яти років, що сприяло збільшенню кіль­кості педагогів з вищою освітою та підвищенню їх кваліфікації. Частина інститутів со­ціального виховання і професійної освіти реорганізувалася у педагогі­чні інститути з чотирирічним терміном навчання (Київ, Харків, Одеса, Ніжин). При інститутах на базі добре обладнаних педагогічних техніку­мів були сторені вчительські інститути, що здійснювали підготовку педагогічних кадрів для V-VІІ класів. Учительські інститути мали п'ять відділень (історичне, мови і літерату­ри, фізико-математичне, географічне і природознавства). До навчання приймали осіб із середньою освітою. Після триріч­ної роботи в школі випускники вчительських інститутів мали право без іспитів вступати на III курс відповідних педагогічних інститутів.

П’ятий етап розвитку вищої педаго­гічної освіти України характеризується створенням двох типів навчальних закладів: педагогічних та вчительських інститутів. Для поліпшення організації підвищення кваліфікації педагогів заочний інститут був реорганізований у Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів (ВІПКП). Інститут включав сектори: докваліфікаційної підготовки для вчителів, які не мали педагогічної освіти; підвищення кваліфікації вчителів масових шкіл соціалістичного виховання і позашкільних працівників; перепідготовки і підготовки нових кадрів. Розширення структури заочної освіти зумовило збільшення кількості вчителів-заочників.

На особливу увагу заслуговує питання підготовки вчительських кадрів у роки Великої Вітчизняної війни, коли частина педінститутів припинила свою діяльнсть через окупацію, деякі евакуювалися (Київський і Харківський – у Кизил-Оруд Казахської республіки (490 студентів, 500 викладачів); Одеський – у Байрам-Алі Туркменської республіки (400 студентів)). У цей період Всесоюзний комітет у справах вищої школи запровадив скорочений термін навчання (три з половиною роки в універ­ситетах і три роки – у педінститутах). 13 педагогічних і вчительських інститутів здійснювали під­готовку кадрів, незважаючи на скрутні умови. У звільнених від окупантів містах України працювали 25 пе­дагогічних навчальних закладів (3 університети, 10 педагогічних і 12 вчительських інститути), у яких навчалося 6966 студентів, із них 935 – на першому курсі. Професорсько-викладацький склад становив 518 осіб. Через нестачу кадрів були відкриті курси: чотириміся­чні – для підготовки вчителів І-ІV кл. (21 100) і шестимісячні – для викладачів V-VІІ кл. (4 470).

Після Великої Вітчизняної війни почався період відбудови і розви­тку вищої педагогічної освіти України, зокрема, збільшився континґент студентів, урізноманітився перелік спеціальностей. Для підвищення якості підготовки вчите­лів, поліпшення навчально-матеріальної бази вищих навчальних закладів, раціонального використання кваліфікованих кадрів викладачів урядом був ухва­лений план розвитку вищої школи на 1946-1950 рр. На жаль, було припинено підготовку вчителів у Київському і Харківському вчительських інститутах, відділеннях (Ворошиловградське, Кірово­градське, Львівське, Сталінське). Білоцер­ківський і Житомирський учительські інститути реорганізувалися в педаго­гічні інститути іноземних мов з чотирирічним терміном навчання, а Кремене­цький, Станіславський, Рівненський, Бердичівський, Ізмаїльський, Черні­гівський, Глухівський, Слов'янський і Уманський – у педагогічні інститути. Був заснований педагогічний інститут фізичного виховання в Одесі, вечір­ні відділення при Київському, Львівському, Харківському, Одеському педа­гогічних інститутах (з факультетами: природничим, іноземних мов, дефек­тології), факультет фізичного виховання – у Ворошиловградському і Хар­ківському педагогічному інститутах та факультет іноземних мов – у Він­ницькому.

На останньому етапі – модернізації вищої педагогічної освіти педагогічними вищими навчальними закладами України було впроваджено двадцять двопрофільних спе­ціальностей. Основний недолік організації нових факультетів полягав у тому, що їх створення здійснювалося в кожному ВНЗ, без урахувань регіональних потреб у відповідних кадрах. Розширення денної форми навчання, підвищення вимог до якості підготовки молодих фахівців зумовило необхідність не лише створювати нові факультети й кафедри, впроваджувати нові спеці­альності, а й розвивати мережі педагогічної освіти. Так, на базі Донецького педінституту створено університет, що здійснював підготовку кадрів за 25 спеціальностями; Кримський педінститут реорганізовано в Сімферопольський державний університет, де студенти здобували освіту за 11 спеціальностями; у Запоріжжі педагогічний навчальний заклад пе­ретворено на державний університет. Процес удосконалення мережі педагогічних інститутів і розширення спеціальностей природно супроводжувався ліквідацією окремих із них. Після затвердження основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи посилилася тенденція до збільшення прийому в педагогічні ВНЗ. 1984/85 навчальний рік став роком запровадження в педагогічних інститутах України нових двопрофільних спеціальностей: “Росій­ська мова і література, іноземна мова”, “Географія і біологія”, “Педаго­гіка і методика початкового навчання та музики”, “Фізика з основами ін­форматики та обчислювальної техніки” та ін. З метою поліпшення підготовки ви­кладачів та підвищення їх кваліфікації, як і керівного складу педагогічних інститутів, була розроблена цільова програма “Кадри”, комплексна програма “Наука”, якою передба­чалася шестимісячна творча відпустка для підвищення рівня кваліфікації. Проте рівень підготовки професорсько-викладацького складу не вповні відповідав тогочасним вимогам, а отже, вища освіта потребувала реформування.

Сьогодні в Україні триває етап пошуку шляхів розбудови національної освіти, переходу до неперервної профе­сійної освіти, визначення ключових короткотермінових стратегій розвитку та узгодження національної нормативно-правої бази із стандартами і рекомендаціями Європейського простору вищої освіти.

Період з 2010-2020 року повинен стати ключовим у реалізації довготермінових стратегій забезпечення сталого розвитку та удосконалення системи вищої освіти України, визнання її у європейському і світовому просторі в контексті забезпечення якості.

Етап оновлення вищої освіти характеризується тенденцією до створення класичних університетів на базі державних (сьогодні в Україні функціонують 22 класичні університети).

Протягом останніх років суспільство подолало державну монополію в галузі вищої освіти. У Запоріжжі на базі Гуманітарного університету “Запорізький інститут державного та муніципального управління” створено “Класичний приватний університет”. Відкрито ВНЗ різної форми власності: комерційні, приватні, спільні, міжнародні, які надають можливість отримати вищу освіту великій кількості випускників середніх та вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації. Здійснення навчання за контрактами та за рахунок бюджетних коштів, з одного боку, відкриває можливість підготовки спеціалістів на комерційній основі за договорами, а з іншого – суттєво зменшує кількість місць для вступу до ВНЗ за кошти державного бюджету.

У 2007/08 навчальному році, за даними Державного комітету статистики, мережа вищих навчальних закладів в Україні нараховувала 904 заклади усіх рівнів акредитації та форм власності, зокрема 192 університети, 57 академій, 123 інститути, 1 консерваторію, 205 коледжів, 188 технікумів та 138 училищ.

До вищих навчальних закладів державної форми власності належало 224 навчальні заклади ІІІ-ІV рівнів акредитації та 255 навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації.

До комунальної форми власності належало 12 вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації та 211 вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації.

Серед приватних функціонувало 115 навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації та 87 – І-ІІ рівнів акредитації.

За роки незалежності в Україні відбувалися інтенсивні процеси формування розгалуженої мережі вищих навчальних закладів, характерною динамікою для якої стало збільшення кількості вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації (з 156 до 351) і їх зменшення – І-ІІ рівнів акредитації (з 754 до 553). Постійне зростання кількості вищих навчальних закладів приватної форми власності (з 25 до 202) є примітною ознакою часу і переходу до ринкових відносин.

Водночас в останні роки спостерігається стала тенденція щодо скорочення і оптимізації мережі. У порівнянні з 2006/07 навчальним роком відбулося скорочення мережі на 16 вищих навчальних закладів здебільшого за рахунок оптимізації мережі та реорганізації вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації у структурні підрозділи вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації.

Континґент студентів вищих навчальних закладів (I-IV рівнів акредитації у 2007/08 навчальному році нараховував майже 2814 тис. осіб, зокрема за денною формою навчання – понад 1627 тис. осіб.

В університетах, академіях, інститутах вищу освіту здобували понад 2372 тис. осіб, у коледжах, технікумах, училищах – понад 441 тис. осіб. У цілому в порівнянні з 2006/07 навчальним роком континґент студентів збільшився більше ніж на 49,5 тис. осіб. У відокремлених структурних підрозділах головних вищих навчальних закладів навчається понад 306,6 тис. студентів.

Загалом за кошти державного та місцевого бюджетів у вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації навчалося понад 232 тис. студентів, за кошти фізичних та юридичних осіб – майже 209 тис., у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації відповідно за кошти державного та місцевого бюджетів навчалося понад 826 тис. студентів, за кошти фізичних та юридичних осіб – понад 1 млн. 546 тис. Зокрема, за денною формою у вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації навчалося понад 327 тис. студентів, у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації – понад 1 млн. 300 тис. студентів. У вищих навчальних закладах І-ІV рівнів акредитації приватної форми власності здобували вищу освіту майже 433,5 тис. студентів.

У 2007/08 навчальному році на кожні 10 тис. населення у вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації навчалося 95 студентів, у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації – 511 студентів.

У 2007 році за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста було прийнято всього 204609 осіб, з них за кошти державного та місцевого бюджетів – 109353 особи (54%), за кошти фізичних осіб – 95008 осіб (46%), за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра зараховано всього 413121 особа, з них за кошти державного та місцевого бюджетів 147961 особа (36%), за кошти фізичних осіб – 263349 осіб (64%).

На денну форму навчання до державних вищих навчальних закладів за кошти державного бюджету за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста було зараховано 62 % студентів, за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра – 59 % студентів.

Дещо поліпшилася ситуація із зарахуванням до державних вищих навчальних закладів І-IV рівнів акредитації осіб різних категорій. На навчання до державних вищих навчальних закладів зараховано майже 30 тис. осіб пільгових категорій населення (у 2006 році – 23,9 тис. осіб).

Відповідно до міжнародних зобов’язань України в галузі освіти у 2007 році МОН виділило для іноземних громадян з 39 країн світу 483 державні стипендії на перший курс у 80 вищих навчальних закладах. Фактично зараховано 462 іноземних громадянина, які прибули на навчання. Всього у 2007/08 навчальному році у вищих навчальних закладах України І-ІV рівнів акредитації навчалося майже 39,7 тис. іноземних студентів.

Усього у вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації працювало 34727 штатних педагогічних працівників та 222 науково-педагогічних; у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації – 15467 штатних та 117512 науково-педагогічних працівників. Із їх числа – 63518 кандидатів наук (з них 45300 мають вчене звання доцента) та 12330 докторів наук (з них 12252 мають вчене звання професора).

До найактуальніших завдань подальшого розвитку вищої освіти України відносимо такі:

• запровадження незалежного зовнішнього оцінювання навчальних досягнень випускників навчальних закладів системи загальної середньої освіти, які виявили бажання вступати до вищих навчальних закладів, у формі тестування;

• розроблення і запровадження нових економічних механізмів солідарної участі держави і громадянського суспільства у забезпеченні рівного доступу до якісної освіти;

• удосконалення системи фінансування навчальних закладів на основі собівартості навчання та утримання одного учня (вихованця, студента);

• диверсифікація організаційно-правових форм та моделей навчальних закладів;

• модернізація вищої освіти відповідно до вимог Болонського процесу;

• розширення автономії вищих навчальних закладів з навчальної, наукової та фінансово-господарської діяльності, розроблення з цією метою проектів законодавчих актів;

• всебічна підтримка наукової та науково-технічної діяльності щодо подальшого розвитку науки у провідних вищих навчальних закладах, оновлення їх матеріально-технічної бази, зокрема, шляхом забезпечення сучасним високовартісним обладнанням; розвиток інфраструктури інноваційної діяльності та трансферу технологій для впровадження науково-технічних розробок.

Процес реформування системи вищої освіти Україні на сьогодні здійснюється відповідно до вимог Міжнародної стандартної класифікації знань (ISCO-88 МСКЗ), Міжнародної стандартної класифікації освіти (ISCED-97 МСКО), Міжнародного стандарту якості (ISO 9000) та вимог, критеріїв та стандартів, які узгодили країни-учасниці Болонського процесу. Наказом Міністерства освіти і науки України від 16 жовтня 2009 року за № 943 з 2009/2010 навчального року у вищих навчальних закладах країни запроваджується Європейська кредитно-трансферна система (ЄКТС) та її ключові документи (“Аплікаційна форма студента”, “Угода про навчання”, “Угода про практичну підготовку та зобов'язання про якість”, “Академічна довідка”, “Додаток до диплома європейського зразка”). Нововведення впроваджується відповідно до вимог Довідника користувача ЄКТС, затвердженого Європейською комісією 6 лютого 2009 року.

Українські стандарти професійної освіти знаходяться на стадії оновлення, розробки, перегляду, апробації. При­йнято ряд державних документів (“Закон про Освіту”, 1996 р., Націона­льна програма розвитку освіти (“Україна XXI століття”) 1992 р., Національна док­трина розвитку освіти України у XXI столітті, 2001 року), Концепція Державної програми розвитку освіти в Україні на 2006-2010 роки, Державна програма “Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці” на 2006-2010 роки спрямованих на реформування вищої освіти, наближених до світових стандартів. Вища освіта ґрунтується на принципах фундаменталізації, демократизації, гуманізації, гуманітаризації, диференціації, індивідуалізації та етнізації.

Принцип фундаменталізації [11] полягає у забезпеченні оптимальних умов для формування у молоді гнучкого, багатогранного наукового мислення, різних способів сприйняття дійсності, вироблення внутрішньої потреби в саморозвитку і самоосвіті впродовж усього життя. Реалізація принципу передбачає створення фундаментальних наукових курсів з традиційних природничо-наукових і гуманітарних дисциплін, узгоджених між собою. Гуманітарну освіту слід доповнити циклом загальних природничо-наукових дисциплін і відповідно природничо-наукову і технічну освіту – гуманітарними.

Принцип демократизації передбачає здійснення та організацію навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах відповідно до умов сучасного суспільства і тенденцій розвитку цивілізації; врахування варіантів навчання у приватних та державних ВНЗ залежно від розвитку особистості студентів та застосування ефективних форм впливу на її розвиток, реальної педагогіки співробітництва викладача та студента.

Принцип гуманізації полягає у створенні максимально сприятливих умов для самовизначення особистості студента, розкриття й розвитку її здібностей; передбачає уважне ставлення до складності й неоднозначності її внутрішнього світу, турботу про здоров’я. Реалізація принципу гуманізації можлива за органічного поєднання особистісного і колективістського, що робить суспільно користне особисто значущим для підростаючого покоління.

Принцип гуманітаризації забезпечуться за умови, коли вищі навчальні заклади вибудовують навчально-виховний процес, спираючись на джерела національної і світової культури, зразки духовних цінностей, удосконалюють освіту на засадах історизиму як неперервного історичного процесу розвитку цього знання. Реалізація цього принципу передбачає уведення до навчальнних планів вищих навчальних закладів гуманітарних дисциплін (історії, філософії, психології, педагогіки, культурології, релігієзнавства, політології, соціології, музики тощо) для усіх без винятку спеціальностей.

Принцип диференціації навчального процесу. Передбачає врівноважений обсяг навчального матеріалу для студентів із урахуванням їх загального розвитку, бажання кожного студента розвивати свої власні здібності на основі відповідних умов, існуючих у вищих навчальних закладах.

Принцип індивідуалізації. Реалізація принципу полягає в доборі викладачами вищих навчальних закладів таких технологій, прийомів і темпів навчання, які би гармонували з індивідуальними особливостями студентів.

Принцип етнізації полягає в наповненні навчально-виховного процесу вищого навчального закладу національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості майбутнього фахівця. Принцип етнізації однаково стосується всіх народів України. Він забезпечує можливість усім студентам виховувати національну гідність, національну свідомість, відчуття етнічної причетності до свого народу. Виховує у студентів повагу до менталітету свого народу, почуття необхідності збереження специфічного, що є в кожній нації, виховання майбутніх фахівців як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи попередніх поколінь.

? Запитання та завдання для самоконтролю

1. Наведіть основні етапи розвитку вітчизняної вищої педагогічної освіти.

2. Охарактеризуйте етап зародження вітчизняної педагогічної освіти.

3. Проаналізуйте та дайте власну оцінку подіям, що відбувалися на етапі становлення педагогічної освіти в Україні. Охарактеризуйте етап активних пошуків змісту, форм і методів будівництва нової вищої освіти за різних форм державної влади. Обґрунтуйте власну думку.

4. Охарактеризуйте етап формування та інтенсивної підготовки національних педагогічних кадрів. Висловіть власну думку щодо подій, які відбувалися на цьому етапі.

5. Проаналізуйте події, що відбувалися на етапі утвердження єдиної всесоюзної системи вищої освіти, уніфікації її змісту, форм і методів. Обґрунтуйте власну думку.

6. Наведіть і проаналізуйте завдання подальшого розвитку вищої освіти України.

7. Обґрунтуйте викладені у статті (Тимошенко О. Освіта України в контексті розвитку світових освітніх тенденцій // Вища освіта України. – 2009. – №3. – С. 90-96.) основні напрями поліпшення розвитку вищої освіти України.

8. Підготуватися до проведення круглого столу на тему: “Сучасна вітчизняна педагогічна освіта у процесі реформування”, попередньо ознаймившись із матеріалами:

· Андрущенко В., Бондар В. Модернізація педагогічної освіти відповідно до викликів ХХІ століття // Вища освіта України. – 2009. – №3. – С. 90-96.

· Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи: Підручник за модульно-рейтинговою системою навчання для студентів магістратури / С.С. Вітвицька. – Київ: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 293-318.

· Кремень В.Г. Освіта і наука України: шляхи модернізації (Факти, роздуми, перспективи). – К.: Грамота, 2003. – С. 80-86.

· Сапожников С.В. Основні етапи розвитку вищої педагогічної освіти в Україні // Педагогіка вищої та середньої школи: Збірник наукових праць №25/редкол.: Буряк В.К. (гол. ред.) та ін. – Кривий Ріг: КДПУ, 2009. – С. 441-451.

· Скулиш Є.Д. Сучасні тенденції модернізації вищої освіти України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія “Соціологія. Психологія. Педагогіка”. – Вища освіта України – Додаток 4, том ІІ (14) – 2009 р.– Тематичний випуск №3 “Вища освіта України у контексті інтеґрації до європейського освітнього простору”. – С. 92– 99.