Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Міфологія східнослов’янських племен 3 page






33. Острозька академія і братські школи. Острозької академії, яка відіграла непересічну роль не лише в історії нашого народу, а й усього східнослов'янського світу. Саме з Острозькою академією пов'язується ренесанс України, збереження її нації, збереження православної віри.«Перше огнище нової освіти, нового шкільництва, нового духовного життя»,– саме так охарактеризував Острозьку академію ХVІ – ХVІІ століття великий український історик Михайло Грушевський. Неможливо не погодитисьтакож з думкою відомого вченого, культурно-релігійного діяча Івана Огієнка, який писав, що «Острозька академія набула собі правдиво велике значення в історії української освіти й культури...Це була перша висока наша школа, школа «вільних наук» в Україні.» Саме заснування академії в місті Острозі він бачить однією з причин того, що у другій половині XVIст. «український національно-культурний рух досяг такої сили й розмірів, яких не знає наша попередня історія», а XVII ст. стало «золотим віком української культури».Саме з Острозькою академією пов'язані імена перших меценатів вищої

освіти в Східній Європі. Заснував Острозьку князь Василь-КостянтинОстрозький В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи, однак цілком незвичне для українського шкільництва, вивчення семи вільних наук (граматики, риторики,діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищихнаук: філософії, богослів'я, медицини. Спудеї Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку,латинську. Унікальність та оригінальність цього вищого закладу освіти виявилися й у тому, що тут уперше поєдналися два типи культур:візантійська і західноєвропейська ренесансно-реформаційна. Духовна спадщина Острозької академії була яскравим проявом першого культурно-національного відродження та, незважаючи на появу згодом значно потужніших і стійкіших науково-освітніх осередків, живила українську культуру майже до кінця XVIII ст. Орієнтири культурного розвитку українського народу були визначені у працях її діячів, а кадемія апробувала всі основні моделі сприйняття і синтезу західноєвропейських культурних досягнень з власною культурною основою на українському ґрунті. В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Студенти Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську. Першим ректором школи був письменник Г.Смотрицький, викладачами — видатні тогочасні українські та зарубіжні педагоги-вчені, такі як Дем'ян Наливайко, Христофор Філалет,

 


34. Діяльність митрополита Петра Могили. Життя київського митрополита Петра Могили для багатьох людей ще й сьогодні є неабиякою загадкою. Складною і суперечливою була доля цього визначного церковного та культурного діяча, що полишив неабиякий слід вісторії Украіни. Про Могилу написано багато праць у нас і за кордоном.Його діяльність, як правило, аналізується в трьох аспектах:громадсько-політичному, культурному та релігійному. Однією з важливих сторін його діяльності була організація ірозвиток книговидавничої справи. Він надав роботі Лаврської друкарнітакого розмаху й гуманістичного змісту, якого не знала досі історія книгодрукування в Україні. Одним з перших він почав вводитикнигодрукування книжною українською мовою того часу, значно підняв престиж і авторитет слов'янських видань.Меценат українського мистецтва. письменник і публіцист, він залишив близько 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького,філософського та моралізаторського характеру. Зокрема, йому належить належить розробка і обгрунтування обрядів, характерних для життя українського суспільства того часу,скажімр, ритуалу вінчання. Мабуть, Українська православна церква за всю свою історію не знала постаті більш знатнішої і колоритнішої, ніж митрополит Петро Могила. За порівняно короткий час він зумів надати їй чіткої організаційної структури, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого здисциплінованого, чернецтва, здійснив реформу церковного обряду,розробив догматику, забезпечивши її необхідною новітньою теологічною літературою.Петро Могила як архімандрит поновив Успенський собор, печери, побудував у Голосієвому під Києвом монастир, а також притулок для жебраків; і все це — на свої власні кошти. Захищаючи права Києво-Печерської лаври чи інших православних церков, він діяв сміливо і наполегливо.Велика заслуга Петра Могили в тому, що він домігся зрівняння у правах Право­славної Церкви з Греко-Католицькою, про що було записано у «Статтях, або пунктах заспокоєння руського народу» 1632 року. Відтоді польський уряд став визнавати право­славну ієрархію. До цього Православна Церква не мала ніяких прав, а єпархіальні архієреї сиділи в Києві, і їм не було дозволено перебувати на своїх єпархіях.


35. Військове мистецтво козаків. Козацькій міф в українській культурі. Українське козацтво не мало окремих родів військ. Козак був універсальним вояком. Він зазвичай володів усіма способами ведення бою та різною зброєю. Хоча, звичайно, окремі козаки відзначалися особливою майстерністю в тому чи іншому виді військового мистецтва.Особливості військо́во́го мисте́цтва козакі́в пов'язані з тими жорстокими умовами, за яких зародилося й формувалося Військо Запорозьке. З одного боку, козаки жили в стані постійної бойової готовності до відсічі нападу кочівників. З іншого — вони не могли сподіватися на сприяння й підтримку держави. Козак зазвичай володів усіма способами ведення бою та різною зброєю. Хоча, звичайно, окремі вояки відзначалися особливою майстерністю в тому чи іншому виді військового мистецтва.Українське козацтво не мало окремих родів військ. Козак був універсальним вояком. Він зазвичай володів усіма способами ведення бою та різною зброєю. Хоча, звичайно, окремі козаки відзначалися особливою майстерністю в тому чи іншому виді військового мистецтва.Ударну силу козацького війська становила піхота. Її бойовий успіх досягався або за рахунок раптової атаки, або веденням щільного рушнично-артилерійського вогню. Козацькі піхотинці, на відміну від європейських вояків, не поділялися на тих, хто володів вогнепальною або холодною зброєю. До речі, у Європі до Тридцятирічної війни піхотинці-стрільці (аркебузьєри, мушкетери) вважалися допоміжними частинами. А в козаків вогнепальна зброя застосовувалася як основний вид озброєння. Це були рушниці, аркебузи, мушкети, гаківниці, яничарки тощо, а кіннотники мали ще й пістолі.Козаки влучно стріляли з луків, прикриваючи стрільців під час перезаряджання ними вогнепальної зброї.Легка кіннота використовувалася як допоміжне військо. На неї покладалася розвідка, переслідування, рейди в тили ворога, флангові атаки, заманювання супротивники в пастки.Під час атаки застосовувалася лава — наступ півколом, що давало можливість вести бойові дії проти ворога не лише з фронту, а й охоплювали його з флангів і навіть заходили в тил.Використання рухомих таборівВедучи воєнні дії в зоні степу й лісостепу козаки застосовували особливий спосіб утворення табору з возів. Це було чотирикутне рухоме укріплення, що складається з кількох рядів возів, зчеплених між собою. Усередині такої «рухомої фортеці» розміщувалося козацьке військо. За потреби вози засипали землею або вкопували в ґрунт, створюючи в такий спосіб оборонний вал. Довкола для швидкого й непомітного переміщення козаки копали шанці (окопи), готували для ворога пастки — «вовчі ями» із загостреним кіллям на дні.Високий рівень на Запорожжі мала сторожова й розвідувальна служби. Запорожці створили оригінальну систему сигналізації. Вона складалася з «маяків», або «фігур», які утворювали своєрідний світловий телеграф. Щойно помітивши ворога, козаки запалювали перший маяк, що стояв на кордоні, за ним спалахував другий, третій… Чорний густий дим та яскравий вогонь попереджали населення про наближення загарбників.Військово-морське мистецтвоЗапорозькі козаки зарекомендували себе як славні моряки. Вони будували човни-чайки на 50 — 70 чи на 20 — 30 вояків. На великих установлювали 4 — 6 гармат, на малих — 1 — 2. До бортів прикріплювати пояси з очерету, які під час бурі утримували човни на хвилях, як поплавки, а в бою вони були додатковим захистом від ворожих стріл і куль.У відкритому морі козаки намагалися наблизитися до ворога непомітно або вночі, або з боку сонця. Відтак вони брали вороже судно на абордаж. У морських битвах козаки сміливо атакували як окремі кораблі, так і турецькі флотилії, часто здобуваючи перемогу.

Козацький міф В давні часи спільного для всіх образу козака не існувало, як не існувало єдиного козацтва. Нам відомо про запорозьке, гетьманське, слобідське козацтво, разом з тим існувала і надвірна міліція великих польських магнатів, яку також сприймали як одну з верств омріяних народних героїв. Але найближчим образом для нас є козак-запорожець, який і вважався справжнім лицарем. Проте і саме Запорожжя було далеко не однорідним.

Лицарський образ козака тьмянішає перед багатьма історичними фактами. Скажімо, під час альянсів с татарами запорожці уганяли невільників для того, щоб продавати їх на ринку Кримського ханства. Це є наслідком того, що на Запорожжі з одного боку існувала старшинська верхівка, яка зазвичай мала шляхетне походження і усвідомлювала свою відповідальність перед українським народом. А з іншого боку були так звані “сорома”, або “галота” з якою і пов’язують антисоціальну поведінку козаків. Співвідношення шляхти та сороми і створювало в різні часи більш негативний чи навпаки більш позитивний образ запорожців.

Згодом цей образ змінювався в залежності від ідеологій. Так, за радянських часів козак, це борець проти феодального гноблення, ревносний поборник єднання братських народів. Історичні факти, що не вписувалися у цей погляд рішуче відміталися. Щоб уникнути національних заворушень на підставі ідеї козацтва, радянському громадянину пояснювали, що зруйнування Запорозької Січі Катериною ІІ, це органічне явище яке сприяло колонізації Південних українських земель дружним російським народом. Проте наприкінці вісімдесятих на початку дев’яностих років українців охопила безоглядна романтизація запорожців. Козак перетворився ледь не на своєрідну ікону, а його образ, навіть, використовувався в дискусії стосовно виходу України з Радянського Союзу.

36. Особливості пісенно-поетичної творчості козацької доби. Кобзарство. Доба козаччини — період жорстоких воєн і безоглядної романтики, творення держави і формування нації. Суспільство висуває зі свого середовища героїв, борців за свободу та незалежність і йде за ними.У цей складний і буремний час зароджується й набирає сили унікальне культурне явище — пісенно-поетичний доробок козацького середовища. Патріотизм, героїзм, мужність, презирство до смерті, волелюбність, миролюбність перелилися у поетичні рядки. Безіменні автори в думах і піснях у високохудожній формі зафіксували історію козацького руху.Українські народні думи, історичні, побутові пісні давно привертали пильну увагу дослідників. Перші публікації народних дум і пісень з'явилися 1648 р.: "Дума про Козака Голоту", пісні "Засвистали козаченьки в похід з полуночі", один з варіантів піснетворки Марусі Чурай, "Був Сава в Немирові" (про Гната Голого і Саву Чалого). Кілька історичних пісень О. Павловський надрукував у "Грамматике малороссийского наречия" (Санкт-Петербург, 1818), І. Котляревський — у першому виданні "Наталки-Полтавки" (Харків, 1819). Ці публікації розбудили інтерес до збирання українського фольклору.Учені, історики та шанувальники творчих набутків народу розгорнули активну діяльність на цій ниві. У Миргородському і Прилуцькому повітах на Полтавщині у 1814—1818 pp. записував думи та історичні пісні М. Цертелєв, а 1819 р. він видав першу збірку "Опыт собрания старинных малороссийских песен".Багато записів українського народного епосу зробив М. Максимович. Він зібрав, уклав та видав кілька збірок: "Малороссийские песни" (М., 1827), "Украинские народные песни. Часть І" (М., 1834), "Сборник украинских песен. Часть I" (К., 1849). М. Максимович доповнив трактування терміну "дума": героїчна пісня, в якій розповідається про боротьбу українського народу з іноземними поневолювачами. За твердженням ученого, кожна дума була присвячена конкретній історичній події чи особі, тісно пов'язана з кобзарським рухом.
Не обійшов увагою пісенно-поетичний спадок України і М. Гоголь. У праці "О малороссийских песнях" він підкреслював, що пісня — "це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу".Тарас Шевченко віддав належну шану українським народним думам. У своїх творах він змалював кобзарів кращими представниками епохи, порівнюючи їх із Гомером ("Гайдамаки", "Сліпий", "Прогулка с удовольствием и не без морали" та ін.).
Значну кількість записів зробили та активно пропагували фольклор доби козаччини Я. Головацький, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Манжура, П. Рудченко (Панас Мирний), С. Руданський, М. Кропивницький, І. Франко, М. Лисенко, Леся Українка, Ш. Колесса та ін. Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було багато освічених людей, майже кожен козак був письменний, тут зазвичай можна було зустріти випускників Києво-Могилянської академії чи інших навчальних закладів України та Європи. Окремі пісні не лише фіксують факт, а й виходять на рівень символічного узагальнення.

Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили надбання української культури великим циклом дум та історико-побутових пісень

Шлях кобзарів - це шлях народу!» - сказав Михайло Стельмах. І це справді так. Кобзарів любили, цінували в Україні, адже вони завжди були з народом: супроводжувати козаків у походах, пробуджували волелюбний дух українців, закликали до боротьби за національне та соціальне визволення, оспівували подвиги героїв, завжди залишалися зацікавленими народними літописцями.Відношення до кобзарів в народі було особливим. В українському фольклорі назавжди закарбувався образ козака Мамая – умілого воїна, бандуриста, образ Мамая – це втілення непоборності українського народу. Ще один тип кобзаря – сліпий дідусь, який зберігає пам’ять багатьох поколінь і втілює в собі мудрість українського народу. Світогляд народних співців значною мірою обумовлював їх репертуар, ідейну спрямованість виконуваних ними творів, в основному це були думи, які оспівували хоробрість запорізьких козаків. Значну роль в розвитку дум, як жанру, відіграли співочі братства, які об’єднували кобзарів і лірників.

 

37. Реформація та Контрреформація в Європі та їхній вплив на культуру українства. Реформа́ція- християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел Християнства, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади.Відомі:Мартін Лютер, Жан Кальвін та УльріхЦвінглі. Реформація викликала відповідну реакційну політику з боку Католицької Церкви, яка отримала назву Контрреформація.Реформація, як церковно-релігійна і політично-соціальна течія почалася при кінці 14 століття і тривали кілька століть у Західній Європі (звідки поширилися й на Україну), пробудивши національну свідомість і розвиток культури окремих народів та витворивши низку протестантських церков.Реформація була спрямована однаково проти догм і устрою, як і проти економічного і політичного становища Католицької церкви (секуляризація церковних земель тощо). На відміну від понаднаціонального характеру Католицької церкви, що вживала у богослужбі латинську мову, діячі Реформації вводили живі мови у церкві, а тим самим і в літературу багатьох народів, зміцнюючи їхню національну свідомість і культурний розвиток. Реформація охопила різні соціальні верстви і цілі держави, а також спричинила між ними гострі зудари, що виявилися у довготривалих війнах.

На Україну Реформація проникла спочатку в незначній мірі у 15 ст. з Чехії, через студентів з України, на яких впливали наука Яна Гуса і гуситські війни, а також через гуситських емігрантів у Польщі й Литві, де в 16 ст. реформаційні течії дуже поширилися серед маґнатів і шляхти. Чимала кількість маґнатів і шляхти: Радзівіли, Воловичі, Кишки, Любинецькі, Морштини, Фірлеї, Сапіги, Гойські, Ходкевичі, Сенюти, Холоневські, Чапличі, Войнаровські, Немиричі та ін. — були захоплені ідеями Реформації. Реформаційні рухи особливо сильно почали проникати на Україну після Люблінської унії 1569, проте вони не охопили усього обширу українських земель і всіх прошарків населення. Однак, поруч з іншими чинниками, Реформація певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство, для яких загрожена католицьким наступом, особливо після Берестейської унії 1596, «руська» віра набрала ознак національної ідентичності. Провідник православної опозиції до унії, князь: Василь-Костянтин Острозький схилявся до зближення з протестантами, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні 1599.Чималий відгук Реформація мала у церковно-культурній ділянці. Чеські переклади св. Письма були знані на українських землях у 15 ст., з'явилися перекладені на тогочасну літературну українсько-білоруську мову такі твори, як «Новий Заповіт» В. Негалевського (1581), Євангеліє В. Тяпинського у кін. 16 ст., Пересопницьке Євангеліє (1556—61), базовані переважно на протестантських текстах. Ці переклади вживано не тільки для приватного читання, але й при богослужбах («Тріодіон», 1664). Одночасно ширилася проповідь живою мовою, а у релігійній полеміці тією ж мовою брали участь не тільки католики й православні, але й протестанти. Таким чином, під впливом Реформації, поряд з традиційною в Україні церковно-слов'янською та з новопоширюваною серед вищих верств польською, почала вживатися книжна українсько-білоруська мова, як мова письменства. Особливо характерні були публікації католиків руською мовою (як «Катехизм или наука всім православним христіяном...», 1585) та двомовні паралельні публікації окремих творів, — українсько-білоруською і польською мовами.

У освітній ділянці визначилася низка реформаційних шкіл, що іноді перевищували своїм рівнем католицькі, і в них охоче вчилася українсько-білоруська молодь

Реформація посилила традиційну рису української церкви — її соборноправність, що особливо виявилося у діяльності церковних братств

 

38. Українське православ”я в часи козаччини (ХVІ-ХVІІІ ст.).Початок його русифікації. Основною релігією в Гетьманщині протягом усього її існування було православне християнство. Козацькі землі входили до складу Київської митрополії, що підпорядковувалася Константинопольському патріархату. За часів гетьманування Богдана Хмельницького, який після повстання перебрав на себе монаршу функцію верховного церковного патронату, митрополію очолював Сильвестр Косів (1647—1657). Незважаючи на конфлікти з гетьманом, він не проводив самостійної політики й узгоджував позицію церкви в світських питаннях з козацькою владою. Після смерті і Хмельницького, і Косова козацька держава поринула в громадянську війну, яка спричинила розкол українського православ'я. На антимосковському Правобережжі утвердилися легітимні наступники покійного митрополита — Діонісій Балабан (1657—1663) та Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663—1675). Вони мали резиденцію в Чигирині, не маючи можливості осіти в Києві. Інша правобережна фракція православних, що займала пропольську позицію, очолювалася митрополитом Антонієм Винницьким (1663—1679), який правив єпархіями Галичини, Волині й Поділля. На промосковському Лівобережжі цих господарювали намісники митрополичного престолу Лазар Баранович (1659—1661, 1670—1685) і Мефодій Филимонович (1661—1668). Наприкінці 18 століття лінія правобержних архіпастирів перервалася, а частина населення прийняла греко-католицьке віросповідання. У зв'язку з цим 1701 року православні парафії та монастирі Правобережної України увійшли до складу Переяславської єпархії Лівобережжя.Починаючи з середини 17 століття московський уряд намагався підкорити Київську митрополію Московському патріархату. Після призначення гетьманом «попівського сина» Івана Самойловича, в липні 1685 року, за дозволу Москви, був скликаний собор для виборів Київського митрополита. Незважаючи на саботування акції українським духівництвом, присутні на соборі миряни і гетьманські посланці обрали митрополитом Гедеона Святополка-Четвертинського, свата нового гетьмана. В листопаді того ж року московський патріарх Йоаким Савьолов, всупереч церковним канонам, висвятив його на Київський митрополичий престол. А в травні 1686 року московські дипломати, підкупивши константинополського патріарха Діонсія, добилися від нього передачі московській патріархії Київської митрополії[6]. Наступники Гедеона — Варлаам Ясинський (1690—1707) та Йоасаф Кроковський (1708—1718) вже висвячувалися в Москві. Загалом, приєднання Київської митрополії до Московського патріархату було сприйнято українськими ієрархами позитивно — вони підтримували тверду царську владу на противагу нестабільним гетьманським режимам, вбачаючи в московській протекції захист від козацьких союзів з сусідами-мусульманами. Саме представники Київської православної митрополії розробили нову візію історії України, виражену в «Синопсисі», як невід'ємної частини історії «триєдиної» Російської держави на чолі з московськими царями[6].

 


39.Могилянська_доба_і_Києво-Могилянська_академія.
«Могилянська доба — це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці. В історії української культури початкове печерське друкарство займає найпочесніше місце».
Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного[4].
У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.
Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною[6].Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито[7]. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.Навчальний процесНавчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року.Процес навчання в Київській Академії складав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою [10][11].


40. Козацьке бароко як самобутнє культурне явище українців. В умовах Запорізької Січі українське барокко поєднується з аскетизмом козацького життя, з військово-оборонними функціями споруд, набирає стриманої урочистості і одержує назву „козацького барокко”. Провідним жанром у музиці став хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Творцями барокової церковної музики були А. Ведель, М. Березовський, М. Ділецький, Д. Бортнянський.
Найяскравіше стиль козацького бароко виявив себе в культовій архітектурі. Козацький собор став своєрідною візитною карткою новочасної козацької України. Риси української культової архітектури: насамперед, це більш помірний орнамент і спрощені, більш природні форми на відміну від західноєвропейської барокової архітектури. До цього слід додати таку унікальну ознаку як відсутність чітко вираженого головного фасаду. Зберігаючи стриманість в декоруванні, козацький собор завжди виділявся пишністю. Козацькі архітектори органічно поєднали традиції європейського архітектурного бароко з власними традиціями будівництва дерев'яних храмів. Особливого поширення набув хрестоподібний храм, який складався з п'яти поєднаних восьмигранних дільниць. Над кожною частиною козацького храму зводився купол, в основі якого був гранчастий барабан. Суто українським мистецьким винаходом для барокової архітектури стали так звані заломи. Заломи вбудовувались у верхів'я храму у вигляді кількох, поставлених один на одного ярусів, кожен з яких прорізає склепіння попереднього. Цей архітектурний елемент розташовувався на барабанах багатьох українських церков. Залом став результатом використання досвіду будівництва дерев'яних храмів, які залишилися і досьогодні суто українськими культовими спорудами. Для козацького собору властивим є також і унікальна грушовидна форма купола, який завершувавався іншим куполом значно менших розмірів.

41. Сатира — гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Походження своє веде від давньоримської сатури. Художні засоби сатири — гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах —поезії, прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатирі притаманні гумористично-сатиричний малюнок, карикатура.Поряд із численними творами полемічної літератури починає зароджуватися віршована література і драматургія. Спроби застосувати до української мови метричну систему віршування, побудовану на чергуванні коротких і довгих складів слова (за античними зразками), виявилися невдалими, тому віршування починається під впливом усної народної творчості, вірші пишуться нерівноскладові, і від прози відрізняються лише заримованими закінченнями окремих рядків. Найдавнішими з таких творів вважають вірші Герасима Смотрицького, прикладені до «Острозької Біблії». На розвиток віршування, безперечно, вплинули братські школи, одним із обов'язкових предметів у яких була піїтика, тобто теорія і практика віршування. Учні братських шкіл писали так звані похвальні вірші, тобто вірші, присвячені релігійним святам або видатним особам. З часом віршування вийшло за межі шкіл, і тематика творів розширилася в історію та соціальну дійсність. Існує багато творів, присвячених Визвольній війні 1648-1654 рр., твори проти кріпацтва.
Великою популярністю у той час користувалися сатиричні вірші про духовенство та владу. До нашого часу дійшла лише невелика частина таких творів: «Вірш про попа Негребецького», «Плач Лаврських монахів», «Вірш про Марка Пекельного» та інші. Більшість сатиричних творів анонімна, бо автори остерігалися переслідувань з боку влади. Велику роль у розвитку віршованої літератури і драми відіграли твори «мандрівних дяків», тобто студентів духовних шкіл, що заробляли собі на їжу хоровими співами та постановкою невеличких сценок. Уся їхня творчість мала гумористичний характер, і різдвяні та великодні вірші були зовсім не про божественні події, а про те, як люди «вминають ковбаси» та «пиво, меди, горілку» п'ють. Саме завдяки творчості «мандрівних дяків» виникла бурлескна традиція в українській літературі. На ґрунті бурлескної, гумористичної літератури виникають сатиричні вірші, спрямовані проти феодальної сваволі, духовенства, чиновників.
Ще одним витком у розвитку української віршованої літератури стала поява романсів. Поряд з нерівноскладовою системою віршування виникає рівноскладова силабічна система («силаба» — від лат. «склад»). Найбільш відомими поетами цього періоду були Климентій Зинов'їв, Іван Некращевич, Касіян Сакович, Лазар Баранович, Си-меон Полоцький, Семен Климовський та інші. Перші драми XVII століття з'являються у школах, їх авторами були викладачі, а виконавцями — студенти. Тематика таких драм була історичною або соціальною. Наприклад, драма «Володимир» Феофана Прокоповича, «Милість Божа» невідомого автора, «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського. У драмі «Володимир» розповідається про життя й. діяльність князя Володимира Великого, у «Милості Божій» прославляється Богдан Хмельницький, а у «Воскресінні мертвих» звучать соціальні мотиви — загарбання козацькою старшиною селянських земель та насильство чиновників. До шкільних драм, як правило, додавалися інтермедії, або інтерлюдії (від лат. іпtег — між, medius — середина, ludus — гра) — гумористичні сценки побутового характеру, які як невеличкі вистави показували між діями основної драми або в антракті. Сюжетну основу інтермедій складав фольклор (народні жарти, анекдоти, побутові ситуації), а їх завдання вбачали у розважанні напруженого і стомленого глядача. Але цікаві, веселі, злободенні інтермедії цікавили глядача набагато більше, ніж «серйозні» драми. Велику роль у розвитку драматургії відіграла також, творчість «мандрівних дяків». Під час різдвяних свят вони створювали вертеп — старовинний пересувний ляльковий театр, і ставили вистави з колядками. Вертепник нагадував двоповерховий будиночок ніби у скриньці. Кожний поверх відповідав релігійному чи побутовому змісту: у верхньому ярусі показували релігійні сценки, а в нижньому — побутові, переважно комічного характеру. Замість актора роль виконувала лялька, а схована за вертепом людина її «озвучувала». Вертепні п'єси показували на ярмарках та в хатах, і вони користувалися народною любов'ю за, гумор; гостру сатиру та правдиве зображення народного життя. Віршова сатира, історична драма, інтермедія, вертепна драма. Як відомо, теорія класицизму поруч з такими «високими» жанрами, як ода, епопея, трагедія, визнавала право на існування й функціонування «низьких» жанрів, зокрема комедії й віршової сатири.Саме гумористично-сатиричні жанри класицистичної поезії обєднували в єдине ціле стильову домінанту бурлеску. Бурлескно-травестійна поезія характеризується посиленою увагою до такого предмета зображення як людські недоліки, які, в свою чергу, зумовлювалися соціальними пороками та абсурдними недоречностями. Для творів цієї художньо-стильової течії властиві поєднання епічних (наявність сюжетної канви, широкі побутові описи, нагромадження деталей), ліричних (субєктивність і пристрасність в оцінках і характеристиках зображуваного) та драматичних (гостра конфліктність розгортання дії, наявність діа- і полілогічних форм у змалюванні певних явищ) способів моделювання дійсності засобами слова.Дра́ма — п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.В українській літературі драма з'являється на початку 19 ст. («Наталка Полтавка» Івана Котляревського.Видом драми є іторична драма.Історична драма - п'єса, в якій розповідається про життя й діяльність державних діячів,полководців та інших історичних осіб. Взірцями таких драм є "Володимир" Феофана Прокоповича,"Йосип Патріарх" Лаврентія Горки, анонімна "Милість Божа".Інтерме́дія (лат. intermedius — проміжний, середній) — невеличкий розважальний драматичний твір, який виконують між актами вистави.
В європейському театрі пережила кілька видозмін — від коментувань Дияволом і Богом попередньої дії, інтерпретації античних сюжетів до музичних і танцювальних номерів інтерлюдій.В українській драматургії 17-18 ст., де в основному експлуатувалися старо- та новозавітні сюжети, які не давали можливості адекватно й оперативно реагувати на тодішні суспільно-політичні події, інтермедія віддзеркалювала дійсність, починаючи з 17 ст.: зафіксовано міжнаціональні стосунки, конфесійні проблеми тощо. Збереглося понад 50 інтермедій, зокрема Митрофана Довгалевського та Георгія Кониського. Інтермедії лягли в основу української побутової драми, комедії.Вплив інтермедії відчутний у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, М. Старицького та інших.
Мова — народна; герої — прості люди; форма викладу змісту — жартівлива, тому була можливість висміяти певні негативні процеси того часу.
Верте́п — мандрівний театр маріонеток, поширений в основному в Україні, в барокову добу (17-18 століття). Мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника. До сьогодні зберігся переважно на західноукраїнських землях у вигляді різдвяних вистав на релігійну тематику.Число дійових ляльок доходило іноді до сорока. У драматургічному сенсі різдвяна вертепна драма вкрай примітивна: в ній нема розвитку дії, а є лише ряд окремих сцен; рух обумовлюється появою і зникненням, танцями та бійками. Вертепна драма завжди супроводжується музикою.

Date: 2015-07-24; view: 443; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию