Кінець історії» Ф.Фукуями

«Кінець історії?» американського філософа японського походження Френсіса Фукуями, безсумнівно, одна із найбільш цитованих та широко обговорюваних статей свого часу. Опублікувавши її влітку 1989 року в журналі The National Interest автор сміливо стверджував, що світ може стати свідком не тільки кінця холодної війни, але і «кінцевої точки ідеологічної еволюції людства, а також повсюдного поширення західної ліберальної демократії як кінцевої форми управління».

ХХ століття, на думку Фукуями, «від початку настільки впевнене у тріумфі Західної ліберальної демократії, повертається тепер, під кінець, до того, з чого почало: не до пророкованого ще не так давно «кінця ідеології» або конвергенції капіталізму і соціалізму, а до незаперечної перемоги економічного і політичного лібералізму».

В минулому столітті лібералізму були кинуті два головні виклики – фашизм та комунізм. «Життєздатний фашизм» був знищений Другою світовою війною, але це була не тільки матеріальна поразка, а також, як показав час, і поразкою ідеї. Інший виклик лібералізму – комунізм, мав набагато серйозніші перспективи. Марксистське засадниче положення про антагонізм між працею та капіталом, на думку автора статті, нівельоване американським егалітаризмом (тут Фукуяма посилається на Алєксандра Кожева). Класові протиріччя на Заході зійшли нанівець[18].

Надзвичайно широкий резонанс, викликаний статтею, пояснювався її своєчасністю: вона з’явилася напередодні демократичних революцій, що охопили Східну Європу, до остаточного краху комуністичного режиму залишалися лічені дні.

Однак дебати про «Кінець історії?» Фукуями відрізняються від інших інтелектуальних баталій однієї вражаючою особливістю: серед численних критичних відгуків, від вельми хвалебних до майже нищівних, не знайшлося жодного, де тези автора підтримувалися б цілком і повністю.

У книзі «Кінець історії та остання людина» Фукуяма продовжує лінію статті і стверджує, що поширення у світі ліберальної демократії західного зразка свідчить про кінцеву точку соціокультурної еволюції людства та формування остаточної форми управління. В трактуванні Фукуями кінець історії, однак, не означає кінець історичних подій як таких, але означає кінець доби ідеологічних протистоянь, глобальних революцій і війн, а разом з ними – кінець мистецтва і філософії.

Втримавшись від того, щоб розібратися, де і як його неправильно інтерпретують, він створив широкомасштабний, ретельно структурований твір, відобразивши в ньому глибокі роздуми про проблеми та перспективи ліберальної демократії. Оперуючи з однаковою свободою творами класиків політичної філософії і сучасними роботами в галузі політичних і соціальних наук, він майстерно підбирає переконливі докази на користь внутрішнього здоров’я та зовнішньої безпеки ліберально-демократичного суспільства.

Перша частина книги починається дослідженням історичного песимізму епохи, закономірного продукту світових воєн, жахів геноцидів та ості сторичн, характерних для ХХ століття. Лихоліття, що повалилися на людство підірвали не тільки наївну віру в прогрес, притаманну XIX сторіччю, але і всі уявлення про спрямованість та безперервність загальної історії людства.

Тим не менш, Фукуяма задається питанням, наскільки виправданий наш песимізм, і простежує глибоку кризу авторитаризму, характерний для останніх десятиліть: «З наближенням кінця тисячоліття на рингу залишився єдиний суперник, який претендує на потенційну універсальність ідеології – ліберальна демократія, доктрина індивідуальної свободи і народоправства». Цю систему сприймає все більше число країн, в той час як її критики не в змозі запропонувати послідовну альтернативу. Вона перевершила і знекровила всіх серйозних політичних супротивників, дала гарантії, що ліберальна демократія являє собою кульмінацію в історії людства [19, 29 - 43].

У Другій та Третій частинах книги Фукуяма дає два самостійних, але ості стор один одного нарисів загальної історії. У першому нарисі, підкреслюючи загальний характер сучасних природничих і технічних наук, автор зосереджується на імперативах економічного розвитку. Суспільство, яке прагне до процвітання або просто захищає свою незалежність від технічно більш розвинених держав, змушене вступити на такий шлях модернізації. Хоча комуністична командно-адміністративна система неначе пропонує альтернативний шлях індустріалізації, ця модель виявилася сьогодні абсолютно неадекватною в умовах постіндустріальної економіки. Таким чином, на противагу очікуванням К. Маркса, логіка економічного розвитку йде до краху соціалізму і тріумфу капіталізму [19, 101 - 139], [19, 227 - 254].

Попри те, що ця економічна інтерпретація дозволяє точно описати перемогу лібералізму, Фукуяма попереджає, що вона недостатня для пояснення руху до ліберальної демократії будь де і будь коли, це не рецепт. Він зазначає, що ринково-орієнтовані авторитарні країни на зразок Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру, Іспанії Ф. Франко та Чилі А. Піночета домоглися виняткових економічних успіхів, але при цьому відступили від політичної демократії [19, 211 - 226]. Тут потрібно інше пояснення, і Фукуяма знаходить його, інтерпретуючи думки Гегеля у викладі Алєксандра Кожева. Для А. Кожева ліберальна демократія являє собою етап історії, оскільки вона «повністю задовольняє» прагнення до визнання [19, 108]. Правда, сам Фукуяма цього не стверджує. Скоріше, він вважає це проблемою і розглядає її в заключній частині книги.

Найбільш складними питаннями насичена Третя частина, що містить багато посилань на Платона, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, А. Сміта, І. Канта та Ф. Ніцше, а також на Ф. Г. Гегеля. Тут Фукуяма вносить істотні корективи в ості сторичної і та інші односторонні описи ліберальної демократії.

Фукуяма припускає, що головна рушійна сила історії є те, що Ф. Г. Гегель та вслід за ним А. Кожев, вже згадано, називають боротьбою за визнання. Прагнення до того, щоб оточуючі визнали їх людську гідність, спочатку допомогло людям не тільки подолати в собі простий тваринний початок, але й дозволило ризикувати своїм життям в боротьбі. У свою чергу це призвело до поділу на панів і рабів. Однак таке аристократичне правління в кінцевому результаті не змогло задовольнити прагнення до визнання не тільки рабів, а й панів. Протиріччя, які породжує боротьба за визнання, можуть бути усунені лише за допомогою держави, заснованого на загальному і взаємному визнання прав кожного громадянина.

Фукуяма ототожнює спрагу визнання з платонівським поняттям thymes (духовність) і поняттям Руссо amour-propre (самолюбство), а також з такими сучасними термінами, як самоповага, самооцінка, гідність і самоцінність. При цьому автор стверджує, що привабливість демократії пов’язана не тільки з процвітанням та особистою свободою, але також з бажанням бути визнаним, рівним один одному.

Важливість цього фактора збільшується з ходом прогресу і модернізації: «В міру того, як люди стають багатшими, освіченішими, космополітичнішими, вони вимагають визнання свого статусу». У цьому Фукуяма вбачає пояснення прагнення до політичної свободи, навіть в умовах економічно успішних авторитарних режимів. Жага до визнання – це «втрачена ланка між ліберальною економікою і ліберальною політикою» [19, 36 - 79].

Початок Четвертої частини автор присвячує деяким перехідним проблемам, з якими стикаються ті держави, які грузнуть у болоті історії в спробах знайти стабільну ліберальну демократію. Тут можна знайти цікаві думки про націоналізм, культури, релігії, громадянське суспільство, зміни в міжнародних відносинах на тодішньому етапі. Фукуяма критикує традиційниі теорії реальної політики як прихильник ліберального підходу до поширення демократії [19, 321 - 370].

Хоча головна тема останньо, П’ятої частини – це безперервний тріумф ліберальної демократії та її принципів, автор цим не обмежується. Фукуяма не тільки визнає тенденцію до утвердження культурної самобутності, але й приходить до висновку, що «лібералізм повинен домогтися успіху окрім своїх принципів», а політична модернізація «вимагає збереження чогось несучасного». Більше того, є ймовірність, що, незважаючи «на очевидну відсутність у даний час будь-якої альтернативи демократії, деякі нові авторитарні альтернативи, раніше невідомі історії, зможуть утвердитися в майбутньому».

Також остання частина книги безпосередньо присвячена питанню, чи дійсно ліберальна демократія повністю задовольняє прагнення людини до визнання і, таким чином, виразно являє собою кінцевий пункт людської історії. Хоча, як вважає Фукуяма, «ліберальна демократія є найкращим рішення людських проблеми», він також робить висновок, що їй притаманні ряд внутрішніх протиріч, через які вона може зазнати краху як система. По-перше, це протиріччя між свободою та рівністю, які відкривають можливості атаки на ліберальну демократію з боку лівих; вони не забезпечують рівного визнання меншин та бідних. По-друге, довгий шлях ліберальної демократії руйнує релігійні та інші до ліберальні погляди, що важливі в суспільному житті, від якого вона в кінцевому результаті залежить. І, по-третє, нездатність суспільства, заснованого на свободі та рівності, забезпечити простір для прагнення до переваги.

Фукуяма вважає, що це останнє протиріччя – найсерйозніше з усіх. У зв’язку з цим він використовує ніцшеанське поняття «останньої людини» (що і дає другу частину назви його праці), або ості сторичної людини натовпу, яка ні в що не вірить і нічого не визнає, крім свого комфорту, і яка втратила здатність відчувати святість будь чого. Головне побоювання для Фукуями викликає не ця «остання людина», а те, що ліберальна демократія буде зруйнована через нездатність стримати прагнення людини до боротьби. Якщо ліберальна демократія здобуде повсюдну перемогу, то тоді і людина почне боротьбу проти самої причини. Вона буде боротися заради самої боротьби. Іншими словами, люди будуть боротися просто від нудьги, вони не уявляють собі життя у світі без боротьби. Фукуяма вважає, що задоволення може принести не тільки ліберальна демократія, і тому «ті, хто залишився незадоволеними, завжди зможуть відновити хід історії» [19, 431 - 505].