Клас Ссавці, або Звірі. Ссавці походять від звіроподібних плазунів

Ссавці походять від звіроподібних плазунів. Найбільш характерні ознаки ссавців: теплокровні, тіло покрите волосяним покривом, живородні, дитинчат вигодовують молоком.

Форма тіла у ссавців різноманітна і пристосована до навколишнього середовища. Наприклад, у бобра розвиваються плавальні перетинки, сплющується хвіст, густе хутро не намокає.

Скелетно-м'язова система ссавців досконала, що відповідає значній різноманітності рухів звірів. Шкіра ссавців багата жировими, потовими залозами, частина з яких перетворена у молочні і пахучі залози. Волосяний покрив виконує термоізоляційну функцію, захищає шкіру від пошкоджень і деяких паразитів, містить дотикові рецептори, покращує аеро- і гідродинамічні властивості тіла, забезпечує видоспецифічність забарвлення.

Верхній ярус хутра утворений остовим волоссям, нижній — пуховим. Щетина кабанів — видозмінений остовий волос. Волосся нахилене в певному напрямку, що забезпечує обтічність тіла. Велике волосся, що видається над хутровим покривом, називають вібрисом. Воно розташоване на тих частинах тіла, якими тварина частіше торкається навколишніх предметів — на кінці морди, череві, кінцівках, і відіграє роль органів дотику.

Серце у ссавців чотирикамерне, є два кола кровообігу. Дихання легеневе. Частота пульсу і дихання у різних тварин неоднакова. У мишей частота пульсу — 600, у бика — 24 удару за хвилину.

У ссавців досконало і по-різному влаштована травна система через значну різноманітність кормів. Як і у птахів, потреба в їжі ссавців пов'язана з теплокровністю. У зв'язку з тим, що температура тіла ссавців нижча, ніж температура птахів, вони споживають менше їжі, і все ж маленькі звірки, наприклад землерийки, з'їдають за добу їжі в 2—3 рази більше від маси тіла. Великі звірі споживають менше кормів. Добування, збір і механічна пере­робка їжі здійснюється за допомогою травного апарату. Зуби у ссавців різні за формою і призначенням залежно від характеру їжі. Вони поділяються на різці, ікла, перед корінні, корінні. Оброблена і змочена слиною їжа з ротової порожнини через глотку і стравохід потрапляє в шлунок. У більшості ссавців шлунок добре розвинутий, однокамерний. У жуйних тварин, що живляться грубими кормами, шлунок складається з кількох відділів: рубця, сітки, книжки і сичуга. У перших трьох відділах відбувається бактеріальне бродіння з допомогою симбіонтів, що його населяють (інфузорій). Обробка шлунковим соком відбувається тільки в сичугу.

Усім ссавцям властивий внутрішньоутробний розвиток, протягом якого зародок росте за рахунок речовин тіла матері, які передаються через особливий орган — плаценту. Ссавці відзначаються високим ступенем піклування про потомство не тільки під час вигодовування молоком, але і на наступних етапах, що дає змогу батькам передавати нагромаджений досвід потомству.

Головний мозок ссавців порівняно з попередніми класами тварин відзначається тим, що найбільших розмірів досягає передній мозок, в якому виділяється кора півкуль. Органи чуття розвинуті по-різному у різних ссавців. Для тварин, що мешкають на відкритих просторах, найважливіше значення має зір, для нічних, присмеркових тварин, що живуть у лісових хащах, норах, і мешканців водойм — нюх і слух. Нюх у ссавців розвинутий краще, ніж у інших наземних хребетних.

Ссавці можуть видавати різноманітні звуки. За широтою звукового діапазону ссавці перевершують птахів, оскільки широко використовують як надзвукові, так і низькі частоти. Звукова сигналізація і слух забезпечують найважливіші життєві явища — пошук їжі, розпізнавання небезпеки, впізнання особин свого і чужого виду, відношення батьків і дитинчат тощо.

Ссавці розрізняють кольори, форми предметів та їхніх частин, а також рухи, позу, міміку. Забарвлення і форма тіла тварин під впливом природного добору набули маскувального значення або служать ознакою загрозливої поведінки.

Високоорганізована нервова система ссавців забезпечує їхню складну поведінку. Вони характеризуються багатою пам'яттю, різноманітністю зв'язків з навколишнім середовищем, тонким пристосуванням до місцевих умов.

Інстинктивна поведінка ссавців складніша і рухоміша, ніж інших хребетних. Виникає і широко використовується здатність передбачати хід багатьох подій, які повторюються, і приймати відповідні рішення. Це властиво вже птахам, але багатше і чіткіше виражено у ссавців.

Значення ссавців у природі і житті людини велике. Заселяючи всю Землю, ссавці є споживачами рослинної і тваринної їжі. Вони мають вплив на еволюцію рослин (розвиток у рослин колючок, появу алкалоїдів, що робить рослини неїстівними, тощо). З діяльністю ссавців пов'язана опірність біоценозів. Помірний випас копитних сприяє підтриманню високої продуктивності пасовищ, а відсутність випасу або надмірний випас веде до загибелі рослинного покриву.

Серед приручених свійських тварин ссавці займають понад 60 %. До цього слід додати тварин, яких розводять промисловим способом, лабораторних тварин. Розведення у неволі супроводжу­ється виведенням нових порід цих тварин. Число порід собак до­сягає 200 і продовжує збільшуватися; у кролів відомо понад 100 порід. Продовжується одомашнювання лося, оленя, морала, нових пушних звірів і лабораторних тварин. Мисливсько-промислові тварини приносять чималий прибуток у багатьох районах.

До списку шкідливих тварин входять хижаки, які нападають на свійських тварин, людину. Напад вовків на людину майже завжди пов'язаний з захворюванням вовків на сказ. Численність хижаків зменшують у місцях, де вони нападають на сільськогосподарських тварин, однак не можна перебільшувати їхньої шкідливості.

Посівам, посадкам, пасовищам шкодять гризуни і зайцеподібні, які здатні до масового розмноження. Багато ссавців є хазяями і переносниками збудників небезпечних захворювань людини і свійських тварин: кліщів, бліх, вошей, москітів. Багато з небезпечних інфекцій — чума, туляремія, лептоспіроз та інші — мають природні осередки. Людина може захворіти, потрапивши на територію осередка і вступивши в контакт з хворим звіром або зараженим переносником.

Дошкільники досить часто бачать ссавців у кутку природи, на ділянці дошкільного закладу, у найближчому оточенні, читають про них у творах художньої літератури. Завдання вихователів — виробити у дітей інтерес і правильне ставлення до цих звірів. Розглянемо представників ссавців, з якими можуть зустрітися дошкільники.

Ряд Комахоїдні об'єднує дрібних і середніх за розмірами тварин, які відрізняються примітивністю будови: зуби недостатньо диференційовані, півкулі мозку майже без звивин. Найбільш розвинуті органи чуття — нюхові і дотикові. До комахоїдних належать їжаки, кроти, землерийки, хохулі.

В Україні поширений їжак звичайний і на південному сході у сухих степових районах зустрічається їжак вухатий.

їжак звичайний — улюблений звірок дітей. Мордочка витягнута і загострена, спина покрита голками, а черевце і голова — грубим темнозабарвленим волоссям. Розповідаючи дітям про життя їжака, слід наголосити на тому, що він любить поселятися на узліссях, в садах, полях і степу. їжак — нічна тварина. Вдень, згорнувшись клубочком, їжак спить під кущем, опалим листям, серед бур'яну або в норі. Живиться переважно комахами, слимаками, черв'яками, жабами, інколи ловить мишей, змій, поїдає пташині яйця. Зрідка їсть плоди. Чому їжака так часто малюють з наколотими на голки фруктами? їжак всеїдний, хоч перевагу віддає тва­ринній їжі. Жуків, їхніх личинок досить часто їжак шукає під плодовими деревами. Яблука, що падають, міцно тримаються на голках їжака. Звільняється він від них тертям об кущ. Деякі зоологи вважають, що їжак навмисно чіпляє на голки плоди, кислий сік від яких стікає на шкіру і виганяє численних паразитів, особливо кліщів.

Восени, у вересні — жовтні, їжаки залягають у сплячку під кущем або під опалим листям аж до березня. Перед заляганням нагромаджують жирові запаси. Ніяких кормів на зиму не запасають. Пробуджуються рано навесні, коли ще в лісах не повністю розтанув сніг. За час сплячки їжаки дуже худнуть. Тіло їжака стає вузьким, плоским з боків. Пошуки кормів стають його основ­ною турботою. Оскільки ночі їжаку не вистачає для пошуків кор­мів, вони бувають активними і вдень. Пробігаючи у різних напрямках у пошуках їжі, їжак шарудить тогорічним листям і його в цей час легко знайти.

Після виходу з зимових сховищ у їжаків починається шлюбна пора. Вагітність триває приблизно 50 днів. Самка народжує найчастіше 4—6 голих сліпих малят з яскраво-рожевою шкірою. Проте вже через кілька годин після народження у них з'являються білі і темні м'які голки. Очі відкриваються на 16-й день. Навіть сліпий їжак може згортатися клубком — це захисне пристосування. Молоком матері їжаки живляться близько місяця. Через два місяці після народження молоді їжаки досягають розмірів дорослих.

У цілому їжаки вважаються корисними тваринами, оскільки живляться багатьма шкідливими комахами.

їжак вухатий, що зустрічається на півдні України, відрізняється від звичайного більшими розмірами вушної раковини. За способом життя він схожий на звичайного їжака. Головну їжу становлять комахи, особливо жуки. На пошуки їжі вухатий їжак виходить пізно ввечері. Бігає він швидше звичайного їжака. Якщо вухатого їжака наздогнати і потурбувати, він неохоче згортається у клубок. Найчастіше він ховає вниз голову, сичить і підстрибує, намагаючись вколоти голками, пізніше робить спробу втекти.

Кількість їжаків у природі невелика, не дивлячись на порівняно високу плодючість. Взимку, під час сильних морозів, гнізда їх, розташовані у неглибоких укриттях, промерзають, і багато звірків гине. їжак вухатий, як досить рідкісний вид, внесений до Червоної книги України. Знайомлячи дітей з цими тваринками, слід наголосити на тому, що їжаки потребують охорони, їх не можна вилучати з природи.

Кріт звичайний — розповсюджений в Україні, в степовій зоні зу­стрічається тільки по долинах великих річок. Самого крота з дітьми побачити важко, але часто видно купки землі, які він викидає, риючи підземні ходи. Розглядаючи їх, треба показати ілюстрацію з зображенням крота, звернувши увагу дітей на цікаві пристосування, які він має через підземний спосіб життя. Тіло крота валькувате, покрите оксамитовим хутром чорного, темно-сірого кольорів. Така форма тіла і коротка шерсть допомагає кротам пересу­ватися підземними галереями. Морда витягнута і закінчується рухливим хоботком, вуха та очі непомітні. Кріт сліпий, його очі містяться під шкірою. Передні лапи лопатоподібну розширені, з кігтями, що допомагає йому рити ходи. Хвіст у крота короткий, на ньому є багато вібрисів.

Найбільш улюблені місця для крота — листяні ліси, долини річок з луками і листяними деревами. Все життя кріт проводить у темних, не сполучених з поверхнею ходах, прокладених у різних горизонтах ґрунту. У пухкому і вологому лісовому ґрунті кроти прокладають горизонтальні ходи, розташовані на 2—5 см завглибшки. Під час їх прокладання кріт піднімає стелю ходу, тому зверху можна побачити невисокий земляний горбочок. На відкритих (не лісових) ділянках, де грунт часто і глибоко пересихає, ходи розташовуються завглибшки 10—15 см від поверхні. Підняти такий шар землі кріт не може, тому лишок її викидає через тимчасові від нірки у вигляді невеликих купок — кротовин. Ланцюжок кротовин відповідає напрямку глибинного ходу. В одному з віднірків недалеко від поверхні землі кріт робить гніздо. Паруються кроти рано на весні. У квітні — травні самка народжує 3—7 малят. Ще через півтора місяця молоді кроти вже ведуть самостійне життя.

Живиться кріт безхребетними тваринами, в основному дощовими черв'яками. Починає їсти черв'яка з кінця, підтримуючи і очищаючи від землі лапами і передніми зубами. Наївшись, кріт підвертає голову і задні лани під черевце, перетворюючись у чорну оксамитову кулю, і засинає на 4—5 год. Прокинувшись, знову починає рити грунт. За 5—6 прийомів кріт з'їдає 50—60 г кормів, що трошки менше за масу його тіла. Всю масу корму кроти з дня на день знаходять у раніше прокладених ходах, бо дощові черв'яки самі мають здатність заповзати у кротові ходи, куди їх приваблює запах кротового мускусу або більш висока температура, ніж у навколишніх шарах ґрунту.

Часті пересування крота тісними підземними галереями призводять до швидкого витирання хутра. Тому у кротів буває не одне, а 3—4 линяння на рік.

Розповідаючи дітям про крота, слід наголосити, що це корисна тварина, яка винищує шкідливих комах — личинок хрущів, поліпшує структуру ґрунту.

Землерийки — маленькі звірки, зовні схожі на мишей, з маленькими очима, витягнутим у вигляді рухливого хоботка носом, оксамитовим хутром. Зустрічаються в лісах, на луках, у населених пунктах. Пересуваються переважно під шаром опалого листя або під землею. Кубла мостять із трави під корінням, в норі якогось гризуна, де 1—2 рази на рік народжують малят. Живляться майже виключно комахами та іншими безхребетними. У землерийок дуже інтенсивний обмін речовин, а тому загальна маса їжі, яку вони споживають, у 2—4 рази перевищує масу самої тварини. В зимову сплячку вони не впадають.

Землерийки — дуже корисні звірки. Вони знищують велику кількість комах, недоступних для багатьох комахоїдних птахів. Деякі види землерийок (бурозубка альпійська, кутора мала, біло-зубка-крихітна) занесені до Червоної книги України.

До рідкісних комахоїдних тварин, що зустрічаються в Україні тільки у водоймах долини Сіверського Дінця та Сейму, належить хохуля звичайна. Хутро її дуже ціниться, і тому їх було нещадно винищено. В наш час хохулю занесено до Червоної книги. Живе вона у норах, вхід до яких міститься під водою. Живиться різними водними рослинами та дрібними тваринами: молюсками, водяними комахами, п'явками.

Ряд Рукокрилі об'єднує тварин, здатних до тривалого польоту. Передні кінцівки у них видозмінені на крила: кістки кінцівок видовжені і між ними натягнута тонка еластична літальна перетинка. Тіло так само, як і в мишей, покрите оксамитовим сірим або темно-сірим, темно-коричневим хутром, яке на черевці дещо світліше. Звірків називають летючими мишами, або кажанами. Незвичайний вигляд, нічний спосіб життя, породжує багато нісенітниць навколо цих корисних і беззахисних тварин, які треба спро­стовувати, формуючи у дітей знання про корисну роль кажанів у природі і необхідність їх охорони.

На нашій території зустрічається понад 20 видів рукокрилих. Найбільш звичайні — кажан, руда вечірниця, підковоніс (див. табл. XVI, 1) нетопир.

Кажани полюють на здобич у сутінках та протягом усієї ночі. Орієнтуються за допомогою ехолокації. Ультразвуки, які утворюються в гортані, відбиваються від навколишніх предметів і сприймаються твариною. Живляться рукокрилі літаючими комахами, активними у присмерковий і нічний час. Власне цим вони і приносять найбільшу користь, оскільки літаючих птахів у цей час мало. Підраховано, що один кажан за рік може знищити понад 4 кг різноманітних комах.

Житла кажани не будують, оселяючись у печерах, дуплах, на горищах людських осель. У більшості рукокрилих народжується по одному, зрідка по два дитинчати. Вони прикріплюються до сосків і тримаються на матері. Деякі самки і в перші дні після народження вилітають годуватися разом з потомством. Пізніше вони залишають малюків в укритті і повертаються до них після полювання. Спочатку малята вигодовуються молоком, а пізніше комахами, що приносить самка. Спіймані комахи становлять біля 1/3 маси тварини. Ворогів у рукокрилих майже немає. На зиму вони збираються часто у великих печерах, де немає різких коливань температури, і, причепившись до стелі вниз головою, сплять. Деякі наші рукокрилі відлітають у теплі краї.

Тепер 13 видів рукокрилих занесено до Червоної книги України. Це — вечірниця гігантська і вечірниця мала, нічниці, широко-вух тощо. Причина цього — зменшення зручних місць для життя, зростання фактора неспокою. Треба виховувати у дітей повагу до цих корисних для природи звірків.

Ряд Зайцеподібні. До зайцеподібних, поширених в Україні, належать заєць-біляк, заєць-русак і дикі кролі. Від гризунів зайцеподібні відрізняються тим, що на верхній щелепі у них не одна, а дві пари різців. Друга пара розвинута слабше і розташовується позаду від першої. Зуби у зайців не мають закритих коренів і постійно ростуть, що пов'язано з швидким стиранням.

Тіло у всіх зайцеподібних струнке, дещо стиснуте з боків, хвіст короткий. Задні ноги довші за передні, пристосовані до стрибків і швидкого бігу.

Заєць-біляк — мешканець лісових просторів. Заселяє переважно ліси, розріджені луками, заростями кущів, вирубками, де є хороші корми і можливості сховатися. Місця помешкання змінюються за сезонами. До зими зайці збираються біля заростей кущів і молодих дерев, які взимку служать для них основною їжею.

Забарвлення шерсті у біляка міняється за сезонами. Взимку біляк виправдовує свою назву, бо одягнений у чисто біле хутро і тільки кінчики вух у нього чорні.

Влітку колір хутра на спині коричневато-бурий, на боках світліший, а черево біле. Зміна забарвлення супроводжується зміною хутра, яке до зими стає більш густієш і довгим, особливо на нижній частині тіла: це пов'язано з тим, що під час денного відпочинку біляка нижня поверхня тіла притискається до снігу або промерзлого ґрунту. До зими помітно відростає шерсть, що покриває підошви лап. Це зберігає лапи від морозу і забезпечує кращу опору на снігу.

Заєць-біляк — переважно нічна тварина, а найбільша активність у нього спостерігається у передранкові і передвечірні години. День він проводить, лежачи у затишному місці під кущем, вивернутим корінням дерева, у густій траві. Кожного разу місце вибирається нове. Лише під час сильних морозів біляки викопують нору 0,5—1,5 м завдовжки. Під час небезпеки заєць покидає схованку і вискакує з нори.

Ідучи на лежку, біляк два — три рази зупиняється і повертає-називають це «скидкою». Так заєць пристосовується до захисту від хижаків.

У біляків найкраще розвинутий слух, за допомогою якого він орієнтується під час небезпеки. Зір і нюх розвинуті слабко і до людини, яка стоїть нерухомо, заєць підбігає іноді дуже близько. Єдиний засіб захисту від переслідування — це вміння бігати: заєць робить «скидки», «з двійки», заплутуючи сліди.

Живлення зайця істотно міняється за сезонами. Влітку він їсть трав'янисті рослини, віддаючи перевагу бобовим. Охоче їсть хвощі, підземні гриби — трюфелі. Взимку цей корм стає недоступним і заєць живиться дрібними гілками і корою м'яких порід дерев — верби, осики, берези. Навесні зайці концентруються там, де є молода трава. На галявинах їх скупчується по 10—ЗО, і вони бувають настільки зайняті трапезою, що втрачають звичну обережність.

Статева зрілість наступає у біляків у 10 місяців. Малят вони народжують тричі на рік — на початку травня, наприкінці червня і на початку серпня. Парування відбувається бурхливо, з боротьбою між самцями. Вагітність триває близько 50 днів. Самка народжує 3—5 зайченят масою 90—130 г, покритих густим хутром, зрячих. Уже з першого дня після народження вони здатні бігати, а З—4-денне зайченя спіймати дуже важко. Виводок тримається біля матері, не розбігаючись. Під час небезпеки зайчиха, подібно до багатьох птахів, прагне відвести від виводка ворога, прикидаючись хворою або пораненою. Зайченята ростуть досить швидко, оскільки-молоко самки поживне, в ньому 15 % жиру, 12 % білків. Уже в кінці першого тижня зайченята починають їсти траву. Основний засіб захисту маленьких зайченят — затаювання. Зайчиха, погодувавши малят, покидає їх, щоб не привертати увагу ворогів запахом своїх слідів. Якщо голодних зайченят зустріне інша самка, вона їх нагодує своїм молоком.

Заєць-біляк ціниться як мисливсько-промислова тварина. М'ясо його хорошої якості, використовується і хутро. Цей звір є окрасою природи.

Заець-русак трохи більший за біляка. Зовні він відрізняється також довшими вухами та хвостом. Забарвлення хутра у русака жовтувато-руде. Підшерсок не прямий, а хвилястий.

Русак — мешканець відкритих просторів. Оселяється у степах, полях, там, де є зарості бур'янів. Зустрічається на хлібних полях, на лучних заплавах. Бігає русак швидше від біляка, стрибки його довші. На короткій відстані русак розвиває швидкість 50 км/год.

Улітку русак живиться різноманітними трав'янистими рослина­ми, віддаючи перевагу злаковим і бобовим. Якщо дозволяє глиби­на сніжного покриву, він живиться ними і взимку. Поряд з цим охоче поїдає насіння різних бур'янів. Восени і на початку зими ласує сходами озимини. За умов, коли розривання снігу неможливе, заєць-русак переходить на живлення деревною і кущовою рослинністю. Найбільш охоче він їсть кору верби, клена, а також яблунь і груш. Цим він приносить шкоду садам.

Так само як і біляк, заєць-русак веде переважно нічний спосіб життя. Покидаючи кормові угіддя і направляючись до лігва, він, як і біляк, робить «скидки» — стрибки у бік. Лігво влаштовує у борознах, серед бур'янів або в чагарнику. Взимку, під час сильних заметілей, русаки закопуються у сніг.

Розмножуються до чотирьох разів на рік протягом березня — вересня. Зайчиха народжує 2—4 зайченят. Як і у біляка, зайченята народжуються зрячими, покритими хутром. Хоча мати годує малят дуже рідко, інколи навіть раз у кілька днів, ростуть вони дуже швидко. Через тиждень зайченята починають живитися зеленню, а ще через кілька тижнів — починають самостійне життя. Статевої зрілості досягають наступної весни.

Заєць-русак ціниться як об'єкт полювання. З його шерсті одержують найкращий фетр.

У причорноморських районах південно-західної України та подекуди в Криму зустрічається кріль дикий, який був завезений і акліматизований у минулому столітті. Середовище існування кролів досить різноманітне — вони населяють невеликі ліси, зарості кущів, частіше віддають перевагу рельєфу, порізаному балками і ярами. Живуть кролі у норах, найчастіше колоніями. В норі кріль живе з року в рік, збільшуючи в ній кількість ходів. На відміну від зайців, він годується недалеко від нори і в разі небезпеки швидко в ній ховається. Бігає не дуже швидко, але спритно, так що спіймати кроля важко. Кролі активні у будь-яку частину доби, але особливо вночі.

Розмножуються дуже швидко, статевозрілими стають найчастіше наступної весни. Вагітність триває 28—30 днів, кроленята народжуються голими і сліпими. Годування молоком продовжується місяць. Багато малят гине, особливо від кокцидіозу.

Від диких кролів походять численні породи свійських. Розрізняють м'ясо-шкуркові і пухові породи. Найбільш поширеними представниками першої групи є шин шила, віденський блакитний. Білий велетень використовується переважно як м'ясна порода. Основною пуховою породою вважають ангорського кроля, шерсть якого досягає 12 см завдовжки. Пух складає 90 % усієї шерсті. Від дорослої тварини одержують за рік 150—300 г пуху, який ви­користовується для виготовлення фетру і трикотажних пухових виробів.

Знайомлячи дошкільників з життям зайців у різні пори року, слід розповісти про залежність їхнього живлення, захисних пристосувань від змін навколишнього середовища.

Ряд Гризуни — найчисленніша група сучасних ссавців. Характерною особливістю їх є наявність верхніх і нижніх різців, зовнішня поверхня яких — тверда емаль, а решта — більш пухкий ден* тин, що забезпечує різну швидкість стирання і надає постійної гостроти ріжучому краю. Органи травлення пристосовані до перероблення грубої рослинної їжі. Більшість гризунів відзначаються швидким статевим визріванням і високою плодючістю.

Білка — найбільш відомий дітям звір серед гризунів, добре пристосований до життя на деревах. Вона чудово лазить по гілках завдяки довгим пальцям з чіпкими кігтиками. Білка спритно стрибає з одного дерева на інше. У разі потреби може стрибнути з вершини високого дерева на землю, при цьому хвіст їй служить своєрідним рулем. Забарвлення білки міняється залежно від виду, від сезону, віку. Звичайна білка може бути рудою, попелястою. Карпатська білка має темне забарвлення. Прикрашають білку китички на кінцях вух. Поширена у Поліссі, Лісостепу і в Криму. Живе на деревах. Кулясте кубло будує у верховітті з тонких гілочок, моху, шерсті, лишайників. Може оселятися в дуплах і шпаківнях. Білки — денні тварини. У сонячну погоду вони активні протягом цілого дня. В дощові дні і під час сильних морозів і снігопадів білки не виходять годуватися. В сплячку не впадають.

Парування у білок відбувається двічі на рік: перше — у січні — березні, друге — у червні — серпні. Вагітність 35—40 діб. Самка народжує від 3 до 7 більчат, голих і сліпих. Живляться вони молоком матері. Лише на 23—ЗО добу у них прорізуються очі, а ще через півмісяця вони починають бігати і їсти ягоди, недозріле насіння трав. Через п'ять місяців можуть вести самостійний спосіб життя. Основна їжа білок — насіння хвойних — ялини, сосни, ялиці, модрини, а також горіхи ліщини, жолуді, плоди бука, гриби, бруньки і пагони, комахи, іноді яйця птахів. На зиму білка робить запаси. Жолуді, горіхи і шапкові гриби вона відчуває через 1—1,5-метровий шар снігу. Жолуді і гриби не можуть замінити білці насіння хвойних, оскільки вони мають більшу енергетичну цінність. Наївшись насіння хвойних, білка спить майже 22 год. на добу.

Білка — окраса наших лісів. Вона сприяє поширенню лісових культур. Ховаючи горіхи, жолуді на зиму, вона не завжди їх знаходить, а, отже, навесні вони проростають. Про це обов'язково повинні знати дошкільники. Внаслідок зменшення чисельності білок, промислового значення вони не мають. Карпатська білка охороняється.

Дуже цікавий рідкісний гризун — бабак. Зустрічається у степовій зоні. Розміри його досить значні — від 40 до 70 см, маса від 2,5 до 3 кг. Голова плоска, шия коротка, очі великі, вушні раковини маленькі. Волосяний покрив відносно пишний.

Близько8 /10 свого життя бабаки проводять у норах, які мають

різне призначення: є захисні нори — невеликі, з одним виходом, (: виводкові з складною системою ходів і кількома виходами, є нори для зимівлі. У спеціальних від норках бабак влаштовує «туалети», а тому нори ніколи не забруднюються. Земля, що викидається під час риття нір, утворює курганчик до 1 м і більше заввишки. Живляться бабаки різними трав'янистими рослинами, до яких до­дають саранових, молюсків, гусінь. За весну і літо бабаки нагро­маджують 800—1200 г жиру, що складає 25 % маси звірка.

У серпні — вересні бабаки оселяються у постійних норах для зимівлі сім'ями від 2—6 до 20—24 особин. Вхід у нору вони закри­вають сумішшю землі і каміння і впадають у глибоку сплячку, яка триває від 6 до 8 місяців. У цей час вони не живляться, оскільки кормових запасів у нори не збирають. Пробуджуються рано, коли ще лежить сніг. Шлюбний період у квітні — травні. Самка народжує 4—6 голих сліпих малят, яких вигодовує молоком близько 50 днів.

Характер у бабаків мирний. Вони з задоволенням грають навесні один з одним і з матір'ю. Крик бабаків гучний і різкий, означає: «Увага!»

М'ясо і жир бабаків високо ціниться, через це вони здавна стали об'єктами полювання. Жир бабаків використовується у на­родній медицині. Хутро цих звірів користується великим попитом. Зараз через господарське використання степів бабаки стали рідкісними тваринами в Україні і охороняються на ділянках заповідної степової рослинності.

У лісостеповій і степовій зонах поширені ховрахи: крапчастий (див. табл. XVI, 3),малий, європейський.

Ховрахи оселяються групами на ділянках степового типу, на узбіччях шляхів, вигонах, балках тощо. У крапчастого ховраха нори глибокі (4—5 м), у кінці нори він влаштовує кубло. Активними ховрахи бувають у ранкові і вечірні години. Часто можна побачити, як ховрахи стоять «стовпчиками» поблизу своїх нір. У разі найменшої небезпеки вони з різким свистом ховаються. У травні самка народжує 5—7 малят, які вже через місяць можуть жити самостійно. У сплячку залягають у серпні — вересні і пробуджуються тільки в березні — квітні. Живляться ховрахи насінням злаків, в тому числі і сільськогосподарських, поїдають також бульби і цибулини деяких рослин.

Ховрахи вважаються шкідливими тваринами, оскільки поїдають цінні кормові рослини, переносять збудників хвороб. Одночасно ними живляться деякі хижі птахи, звірі.

Бобер європейський — найбільший гризун. Маса його 20—ЗО кг. Добре пристосований до водно-наземного способу життя. Під час розглядання ілюстрації увагу дітей можна звернути на те, що між пальцями задніх кінцівок у нього є плавальні перетинки. Хвіст - плоский, лопатоподібний, допомагає бобрам плавати. Хутро бобра не намокає. Колір хутра — від світло-коричневого до чорного.

Бобри поселяються по берегах повільних лісових річок, стариць і озер. Вони уникають широких річок із швидкою течією, а також водойм, що промерзають до дна. Важлива наявність біля водойми деревно-кущової рослинності з м'яких листяних порід (верби, осики, тополі), а також водної і прибережної рослинності, що складає раціон бобра.

На уподобаній водоймі бобри влаштовують нори або хатки. Нори риють при наявності крутих берегів. Вхід у нору завжди розташовується під водою.

У болотистих місцях замість нір бобри вимушені будувати високу (1—2 м заввишки) конічну хатку, яка складається з хмизу і гілок, скріплених мулом або глиною. Всередині хатки влаштовується простора «кімната», виходи з якої ведуть у воду. Взимку в хатках утримується плюсова температура, вода не замерзає і бобри мають можливість виходити у воду під лід.

У тих водоймах, де рівень води несталий, що після його зниження могло б призвести до осушення виходів з нір або хаток, бобри споруджують греблі. Влаштовують вони їх нижче від рівня поселення зі зрізаних стовбурів дерев, гілок, хмизу, мулу. Інколи бобри проривають довгі вузькі канали, якими сплавляють заготовлений корм — гілки дерев.

За допомогою своїх міцних різців звірі не тільки легко перегризають гілки, але й звалюють великі дерева, підгризаючи їх біля основи стовбура. Осику діаметром 5—7 см бобер звалює за 2 хв. У зваленого дерева бобри відгризають гілки, розділяють його на частини, частково поїдають на місці, а те, що залишилося, сплавляють водою до житла або до місця будівництва греблі. Дерево 10—12 см у діаметрі бобер звалює за одну ніч, так що до ранку на місці роботи звірка залишається лише пеньок і купка тирси. Активні бобри у присмерку і вночі.

Влітку бобри живляться переважно трав'янистими рослинами: лататтям, глечиками, очеретом тощо. Восени інтенсивно звалюють дерева і займаються заготівлею деревного корму на зиму. Пере­носячи гілки ближче до хатки, вони встромляють їх у дно водойми з тим, щоб скористатися ними тоді, коли на водоймі утвориться крига. Всі ці цікаві відомості вихователі можуть використати у своїх розповідях.

Парування бобрів відбувається у січні — лютому. У травні — червні самка народжує 3—4 малят, зрячих, вкритих шерстю. Через 1—2 дні вони вже можуть плавати, а через 3 тижні переходять на самостійне живлення рослинним кормом. Молодняк, що підріс,

довго не покидає батьків, і живуть вони звичайно сім'ями. Повна сім'я складається з пари дорослих і їхнього потомства минулого і поточного року. Лише на третьому році молодняк досягає зрілості і створює своє самостійне поселення.

Бобер — цікава тварина. Хутро бобра високо ціниться. В Україні бобри охороняються законом.

Велику кількість гризунів складають мишоподібні гризуни: пацюки, миші — хатня, польова, жовто-горла, лісова, полівки.

Пацюки сірі — мешканці людських осель, смітників, інколи оселяються по берегах водойм, на полях. Можуть чудово плавати і пірнати. Кубло будують під підлогою, в міжстіниих проміжках. За природних умов пацюк риє власні нори або займає чужі. За сприятливих умов розмножується протягом року від 3 до б разів на рік. Народжує 6—8 (іноді близько 17) малят, які вже через три місяці здатні до розмноження. Живиться пацюк найрізноманітнішою їжею. У людських оселях — харчовими продуктами, іноді нападає на свійських тварин. Пацюки, що живуть у природних умовах, нападають на дрібних гризунів, птахів, жаб, риб, молюсків тощо, поїдають пташині кладки. Пацюки не можуть жити там, де немає води і їжа суха. Цим і пояснюється їх скупчення на свинофермах, м'ясокомбінатах, де вони забезпечені їжею, водою і укриттям. Особливістю біології пацюків є їхнє насторожене став­лення до змін навколишнього середовища: вони уникають різних пасток, здатні подавати сигнал про небезпеку, тому боротися з ними важко. Пацюки небезпечні як переносники чуми, лептоспірозу та інших особливо небезпечних хвороб людини.

У річкових долинах, на озерах, ставках і болотах зустрічається водяний пацюк. На відміну від сірого пацюка він має короткі малопомітні вуха, тонкий короткий хвіст, дещо притуплену морду. Нори риє на березі водойми. Живиться прибережною рослинністю, інколи гризе кору дерев.

Миші хатні так само, як і пацюки, з здавен пристосувалися до життя біля людини. Поширені вони повсюдно. Зустрічаються в людських оселях, на городах, по узбережжях водойм, часто живуть у скиртах. В оселях живуть під підлогою, на горищах. За природних умов риють нори. Жителі Одещини чи Херсонщини, ідучи весною полем, можуть побачити невеличкі купки зерна або насіння бур'яну (від 1 до 9 кг у кожній), присипані зверху землею. Це так звані курганчики (запаси їжі на зиму курганчикових мишей — підвиду хатньої миші).

Хатні миші живляться насінням майже всіх рослин, але найбільш охоче поїдають насіння соняшника, пшениці. Ті миші, що живуть біля людини, можуть споживати їжу і тваринного походження. Особливістю хатніх мишей є те, що вони можуть живитися сухим зерном за відсутності води. Це дає їм змогу поселятися у приміщеннях зерносховищ, де пацюки зустрічаються рідко. Роз­множуються вони 4—8 і більше разів на рік. Самка народжує 6—

2878 (до 14) мишенят, які вже через три тижні можуть жити самостійно, а в двомісячному віці вже здатні розмножуватися. Хатні миші не тільки псують продукти, але й є переносниками чуми, туляремії.

Миші жовто-горла, лісова та польова, на відміну від хатньої, живуть виключно за межами жител людини.

Жовто-горла миша — мешканець старих листяних лісів, а лісова нерідко зустрічається і на полях, особливо у південних районах України. Лісова миша найбільш численна. Риє прості нори під колодами, серед коріння дерев або під купами хмизу, інколи поселяється в дуплах. Живляться ці миші насінням різноманітних дерев і трав'янистих рослин. У лісових мишей дуже розвинутий нюх. Вони здатні знайти горіх, заритий у землю на ЗО см зав­глибшки. Виїдаючи насіння лісових культур, вони приносять шко­ду лісовому господарству. Лісова і жовто-горла миші влаштовують у своїх норах запаси їжі на зиму — добірне насіння.

Миша польова відрізняється бурувато-рудим забарвленням з чорною смужкою по хребту. Живе переважно в більш-менш вологих місцевостях: по узбережжях водойм, узліссях, на полях, порубках тощо. На зиму переселяється в скирти, стіжки, купи опалого листя в садах і лісах, а також до людських осель. Живиться насінням, корінням рослин, інколи гризе пагони і кору дерев.

Досить поширені в Україні полівки (див. табл. XVI, 2), які відрізняються від мишей притупленою мордою, маленькими вухами, невеликим хвостом. Живуть вони на полях, луках. Часто риють складні розгалужені нори. Живляться рослинною їжею, нерідко шкодять сільськогосподарським культурам. Так само як і інші мишоподібні гризуни, розмножуються дуже швидко.

У степовій, лісостеповій зонах і частково в Поліссі поширені хом'яки. Зовні вони дуже гарні. Живуть на полях, городах, степових ділянках, узліссях, населених пунктах. Поводить себе хом'як, як гарний господар, що любить у всьому солідність. Він будує добротні і складні нори до 2,5 м завглибшки з численними від норками — коморами, де запасає їжу. Ближче до осені звірок старанно заповнює свої комори різними припасами: зерном, картоплею, кукурудзою, морквою та іншими продуктами. Загальна маса таких запасів досягає 10—20 кг. Ними хом'як живиться взимку, коли прокидається від сплячки, а також навесні до появи потрібної кількості їжі. В сплячку залягає у вересні — жовтні — спить до квітня. Влітку хом'яки поїдають зелень трав, різне насіння, кореневища, комах, нерідко дрібних гризунів, пташині кладки і пташенят. Хом'яки активні вночі. В разі небезпеки ховаються в нору, а якщо ворог (наприклад, людина, лисиця, собака) раптово відрізає вхід у нору, звір сміливо кидається на ворога і може його боляче вкусити, пробиваючи дорогу додому.

Розмножуються хом'яки тричі на рік. В одному виводку 7—9 (інколи до 15) малят, які вже через місяць живуть самостійно.

Хом'як в багатьох місцях шкодить полям, знижуючи врожай сільськогосподарських культур.

У внутрішніх водоймах України живуть ондатри, що були завезені з Північної Америки і широко розселилися, майже по всій Україні. Маса дорослих ондатр досягає майже 2 кг. Морда у звірка дещо притуплена, вуха малопомітні, хвіст довгий, сплюснутий з боків, пальці задніх лап з'єднані невеликою плавальною перетинкою. Забарвлення руде, під грубим остовим хутром розташований досить густий м'який підверсток.

Ондатра полюбляє затишні неглибокі водойми, зарослі водною рослинністю. Тримається річок, каналів, озер, боліт. Веде переважно нічний спосіб життя. Живе в норах, а в болотистій місцевості будує хатки, що являють собою купу очерету, осоки чи комишу, скріплених мулом або глиною. Вхід у хатку міститься під водою. Розмножуються ондатри 2—3 рази на рік. Менш ніж через місяць після парування самка народжує 6—8 сліпих малят, які вже через 7 місяців здатні розмножуватися. Живиться ондатра прибережною рослинністю, зрідка їсть жаб і молюсків.

М'ясо ондатри смачне, у Північній Америці звіра називають водяним кролем. Ондатра дає цінну шкурку.

Знайомлячи дітей з мишоподібними гризунами, хом'яком, не можна наголошувати лише на шкоді, яку вони приносять. Слід показати дітям, як через ланцюги живлення вони пов'язані з птахами, ссавцями та іншими тваринами.

Ряд Китоподібні в Україні представлений дельфінами, які викликають у дошкільників великий інтерес. У приморській місцевості під час прогулянок до моря з старшими дошкільниками можна простежити інколи за цими тваринами, цікаво розповідаючи дітям про спосіб їхнього життя.

Дельфіни надзвичайно добре пристосовані до життя у воді — тіло їх витягнуте, торпедоподібне, вкрите пружною шкірою. Передні кінцівки у них перетворені у плавці, є спинний плавець. На хвостовому плавці є глибока виїмка. Дельфіни можуть довго перебувати під водою, пірнати завдяки розвинутим легеням. Повітря вони набирають через дихальце, яке розташоване на тімені. Висока температура тіла підтримується завдяки товстому шару підшкірного жиру. У воді дельфіни орієнтуються за допомогою ехолокації.

Діти з цікавістю сприймають розповіді про поведінку дельфінів. Живуть дельфіни великими зграями. Вони люблять гратися біля кораблів, що пропливають повз них, плавають дельфіни легко і стрімко. Дельфіни дуже розумні тварини: вони добре дресируються і виконують за командою різні вправи. Дельфіни сприймають звуки і ультразвуки і можуть навіть наслідувати людський голос. Живляться вони рибою.

В Україні в Чорному морі зустрічається три види дельфінів: афаліна, білобочка і азовка, або морська свиня. Лише азовка заходить через Керченську протоку в Азовське море.

На дельфінів раніше полювали, і кількість їх значно скоротилася. Після заборони на полювання чисельність дельфінів у Чорному морі зросла.

Ряд Хижі об'єднує м'ясоїдних тварин, хоч багато з них споживають рослинну їжу, особливо ведмеді і кунячі. У представників хижих добре розвинуті ікла, корінні зуби часто з ріжучими краями — це так звані хижі зуби. З багатьма представниками хижих діти знайомляться дуже рано і важливо сформувати у них правильні уявлення про спосіб їхнього життя і значення в природі.

Родина Собачі в Україні представлена вовком, лисицею та єнотовидним собакою. Це тварини середнього розміру, добре пристосовані до активного добування тварин шляхом переслідування. Тулуб у них витягнутий, кінцівки пристосовані до бігу (мають не-втяжні кігті), морда витягнута, добре розвинутий нюх.

Звичайний, або сірий, вовк — більший за велику вівчарку, маса його 32—50 кг. Увесь зовнішній вигляд сірого вовка свідчить про могутність цього звіра. Морда видовжена, широкий лоб, гострі трикутні вуха, коротка товста шия з високим загривком. Хвіст товстий, пухнастий, майже завжди висить донизу або навіть підігнутий, ніколи не загинається догори.

Поширені вовки по всій Україні, проте зустріти їх можна в тих місцевостях, де вони можуть знайти собі притулок для лігва: ліс, перелісок, балка, очерет, болото, чагарники тощо.

Для вовків характерний типовий сімейний спосіб життя. Пари у них утворюються практично на все життя. Основу зграї становить виводок сього літок з батьками, до яких можуть приєднуватися тогорічні звірі та самці-одинаки. У зграї рідко буває 10— 12 особин.

Вовки тримаються вибраного лігва і полюють у межах певної, досить значної території. Території окремих сімей ізольовані одна від одної і суворо охороняються господарями. Межі зайнятої території вовки мітять за допомогою сечі на добре помітних місцях.

Для лігва вовки обирають найчастіше природні схованки під вивернутим з корінням деревом, на схилах ярів, у скелях, у чагарнику, часом розширюють старі нори лисиць і борсуків. Своє житло розташовують у глухих, важкодоступних місцях, обов'язково недалеко від водойми, ретельно маскують його. Вовки ніколи не полюють поблизу житла, а лише на відстані 7—10 км від нього, що також сприяє безпеці виводка. Після того як вовченята підростуть, звірі перестають користуватися постійним лігвом, а влаштовуються на відпочинок у різних безпечних місцях.

Вовк — типовий хижак. Основна здобич його — копитні тварини: козулі, кабани, домашні вівці, корови, коні. У живленні вовків велику роль відіграє також дрібна здобич: зайці, ховрахи, мишо­подібні гризуни, особливо в роки їх масового розмноження. Влітку вовки поїдають кладки яєць, пташенят, полюють на гусей в місцях, де вони линяють, нападають і на домашніх гусей. Здобиччю вовка може бути лисиця, єнотовидним собака, а також свійські собаки. Вовки можуть поїдати своїх ослаблених або поранених родичів. На відміну від інших звірів, вовки часто повертаються до рештків власної здобичі. Не гидують вони і мертвечиною. Вовки відомі своєю ненажерливістю. Голодний вовк з'їдає близько 10 кг м яса. Однак за звичайних умов його раціон становить 2 кг. Вовки здатні довго голодувати.

Під час полювання на жертву вовки нерідко практикують розподіл обов'язків — один стає загонщиком, інший ховається у засідці. При цьому вони невтомно переслідують здобич, заганяючи козуль на слизький лід, або у глибокий пухкий сніг.

Парування у вовків відбувається в січні. Оскільки у вовків спостерігається надлишок самців, між ними виникають жорстокі бійки за самок. У березні — квітні самка народжує 6—8 (іноді до 11) темно-бурих вовченят. Вони сліпі, з закритими вушними раковинами. Півтора місяця самка годує малят молоком, але ще до цього вони починають їсти на пів перетравлене м'ясо, відригнути самцем, який весь час постачає вовчицю і вовченят їжею. Вовченята ростуть швидко, поступово привчаються убивати принесених батьками дрібних тварин, а потім вчаться і справжньому полюванню. Дорослими вовченята стають на другому році життя. Вовки активні переважно у нічні години, але іноді їх можна зустріти і вдень. Про свою присутність вони заявляють голосним завиванням. За допомогою різних звуків вовки обмінюються інформацією про наявність здобичі, появу інших вовків тощо. З органів чуття у них найкраще розвинутий слух, слабкіше зір і нюх. Вовки швидко ходять і бігають. Ці сильні тварини можуть нести у зубах вівцю. Інколи спостерігається помітне збільшення чисельності вовків. Сучасні зоологи вважають, що кількість їх треба регулювати.

У природі вовк відіграє роль санітара, оскільки, як показали дослідження, його жертвами стають у першу чергу хворі і слабкі особини. Однак у районах інтенсивного освоєння людиною, з розвинутим тваринництвом, вовки можуть завдавати великої шкоди. На відміну від вовків, у лисиць довге, але приземкувате тіло, голова з видовженою гострою мордою, великі загострені вуха, очі з вертикально-овальним з рачком. В Україні скрізь поширена зви­чайна руда лисиця. В більшості випадків забарвлення хутра руде або рудувато-сіре. Кінчик хвоста білий. Зустрічається лисиця в усіх природних зонах: від сухих степів до глухих лісів. Полюбляє відкриту місцевість, де є окремі гаї, яри, де взимку сніговий покрив не дуже глибокий.

Живиться лисиця різноманітною їжею. Основу її харчування становлять дрібні гризуни, в основному полівки. Крупніша здобич, наприклад зайці, трапляється лисицям нечасто. Рідше, ніж гризуни, потрапляють у меню лисиці птахи. В літні місяці лисиці добувають плазунів, їдять жуків, мертвечину. До складу їжі лисиць входить і рослинна — плоди, фрукти, ягоди.

Нори лисиці риють самі або займають ті, що належали борсукам. Частіше всього лисиця оселяється на схилах ярів, горбів. Нора завжди має кілька вхідних отворів, які через похилі тунелі ведуть до гніздової камери. Звичайно житло добре сховане в густих заростях, хоч його виказують рештки їжі, екскременти. У норах лисиці живуть здебільшого тільки під час виведення молодняка, а в інший час і взимку відпочивають у відкритих лігвах у снігу, у траві, моху. Однак, рятуючись від переслідування, лисиця нерідко ховається у будь-якій норі.

Як і вовки, лисиці моногами. Парування відбувається наприкінці зими. Залежно від умов життя не всі самки щорічно мають потомство. Народжується у них найчастіше 5—6 (іноді до 10) лисенят, покритих темно-бурим пухом. Півтора місяця дитинчата вигодовуються молоком і поступово привчаються батьками до звичайної їжі, а також до її добування. У вихованні малят беруть участь обоє батьків. Лисенята, що підростають, рано починають відлучатися з «дому». Восени вони стають дорослими і деякі самки вже на наступний рік починають розмножуватися. Лисиці живуть у неволі 20—25 років, а в природних умовах менше.

Полюють лисиці переважно вночі, а інколи і вдень, особливо там, де їх не переслідують. Поводиться лисиця надзвичайно обережно, має здатність тікати від переслідувача, заплутуючи сліди. Тому у казках вона завжди хитра і спритна.

Знайомлячи дітей з життям лисиці взимку, цікаво розповісти їм, як вона «мишкує» — полює за мишами. Рухаючись полем, вона то прислухається до писку гризунів під снігом, то робить граціозні стрибки, починає швидко рити, розкидаючи навколо себе сніг і намагаючись швидше схопити здобич. Лисиця так захоплюється полюванням, що близько підпускає до себе мисливця. З органів чуттів у лисиці найкраще розвинутий нюх і слух, зір гірше. У стані збудження лисиця видає голосні звуки, що нагадують гавкання, а звірі, що б'ються, різко вищать.

Кількість лисиць у природі коливається залежно від умов харчування (чисельності гризунів), метеорологічних умов і масових хвороб (сказ, чума тощо), під час яких гине багато тварин.

Лисиця вважається корисною твариною як енергійний винищувач шкідливих гризунів і комах. Цінна вона і як хутровий звір. Шкоду, якої вона завдає, полюючи за свійськими птахами, не можна порівняти з користю цього хижака. Саме таке ставлення треба формувати у дошкільників, знайомлячи їх з лисицею.

Єнотовидний собака (див. табл. XVI, 6") — невеликий звір, що має вигляд кудлатого собачки. Забарвлення бурувато-сіре з чорним. На морді чорна «маска», облямована світлим. За природних умов єнотовидний собака зустрічається тільки на Далекому Сході, звідки і був завезений до нас і добре акліматизувався. Тримається густих заростей по берегах річок і озер, зарослих травою і чагарником лук. Живиться єнотовидний собака найрізноманітнішою тваринною їжею: дрібними гризунами, жабами, рибою, яйцями тощо. Інколи їсть ягоди і плоди.

Єнотовидний собака активний переважно вночі та у передвечірній час. За одне полювання проходить 10—12 км, а взимку лише кілька сот метрів. У снігу хижак сильно в'язне. Захоплений людиною або собакою єнотовидний собака не захищається, а тільки вищить, і ним оволодіває навіть звичайний дворняжка.

Паруються єнотовидні собаки наприкінці зими — на початку весни. У травні — червні народжується 5—7 (інколи 10) малят, які стають дорослими вже через рік.

Багато єнотовидних собак знищують вовки, лисиці, бродячі собаки. Кількість їх скорочується також у зв'язку з хворобами. Великої шкоди їм завдає повінь, особливо пізня, коли звірі вихову­ють молодняк. Єнотовидний собака використовується як хутровий звір.

Родина Ведмежі в Україні представлена бурим ведмедем, який зустрічається тільки в Карпатах. Це великий звір, маса якого досягає 80— 120 кг. Тримається великих лісів, але нерідко виходить за їжею на полонини.

Влітку ведмідь влаштовується на відпочинок, лягаючи просто серед трави, кущів, моху. Восени починає шукати місце для барлоги. Влаштовує її під корінням поваленого дерева, інколи просто у лісовій гущавині, наносивши туди купу моху, ялинових гілок. Барліг має вигляд великого пташиного гнізда. Найдовше в барлозі живуть ведмеді з ведмежатами, менше всього — старі самці.

У справжню сплячку ведмеді не впадають. їх стан вірніше було б назвати зимовим сном, оскільки вони зберігають повну життєздатність і в разі небезпеки можуть покинути барліг. Під час сплячки у барлозі ведмеді витрачають не дуже багато енергії, існуючи за рахунок нагромадженого восени жиру і, таким чином, з найменшими втратами долають суворий зимовий період. Взимку ведмедям важко ходити по пухкому, глибокому снігу. Якщо ведмеді не відгодовуються до осені, вони не залягають у сплячку і стають бездомними шатунами, зустріч з якими небезпечна.

Чи ссе ведмідь у барлозі лапу, як про це розповідається у багатьох дитячих віршах? Одностайної думки про це немає. Вважають, що взимку товста шкіра на лапах злазить, а нова — чутлива до холоду, і, ведмідь, підносячи лапи до рота, зігріває їх своїм диханням. Інша точка зору на це явище пов'язана з тим, що перед сплячкою ведмеді перестають їсти. їх шлунки заповнюються гус­тим слизом, що створює відчуття ситості. В процесі метаболізму частина води всмоктується, і щоб поповнити її, ведмідь лиже лапу, а слина, що виділяється при цьому, поповнює кількість рідини в шлунку.

Ведмеді живляться переважно вегетаріанською їжею — кореневищами, бульбами, зеленню, ягодами, насінням, плодами. Проте не гребують гризунами, пташенятами, яйцями; інколи ловлять молодих копитних звірів, свійську худобу. При наявності поблизу полів з вівсом ведмеді охоче поїдають зерно, а ще більше витоптують. Дуже псують вони і дерева, на які вилазять, щоб поласувати плодами.

Парування у ведмедів відбувається влітку. Тоді звірі починають ревіти, між самцями відбуваються бійки. Вагітність триває 6—8 місяців, ведмежата (1—2) народжуються у барлозі, де, на пів зігнувшись, ведмедиця лежить на спині і тримає дитинчат на черевце прикриваючи їх лапами і головою. Маса малят після народження становить 400—500 г. Вигодовуючи ведмежат молоком, сама ведмедиця нічим не живиться. Очі у ведмежат прорізаються через місяць, а до весни вони підростають розміром з невелику собаку і, крім молока, починають їсти зелень, ягоди, комах. Інколи поруч з ведмежатами сьогорічними з ведмедицею ходять минулорічні ведмежата, так звані пестуни. Самець участі у вихованні не бере, в барліг він залягає окремо.

В Україні бурий ведмідь охороняється. Ведмідь не вважається шкідливим для лісу, хоч навесні у Карпатах він обдирає з хвойних порід кору. М'ясо ведмедів смачне і за якістю не поступається свинині. Шкури бурих ведмедів використовують як килими.

Родина Котячі в Україні представлена риссю та диким котом. Усі котячі — спеціалізовані хижаки, пристосовані до добування тваринної їжі переважно шляхом вистежування. Такий спосіб життя наклав відбиток на їхню будову: лапи м'які з втяжними кігтями, що забезпечує безшумність пересування, можливість лазити по деревах, робити великі стрибки. Охайність багатьох кошачих також є доцільним пристосуванням, під час вистежування здобичі. Живляться котячі виключно тваринною їжею.

Рись — мешканець лісів. Це досить великий хижак, розміром із середнього собаку, схожий зовні на величезну кішку. Ноги довгі, хвіст короткий, ніби обрубаний, на вухах китиці. Забарвлення рудувато-сіре, плямисте. Поширена у Карпатах та деяких районах на заході Полісся. Улюблені місця рисі — глухі ялинові ліси. Там вона полює на глухарів, тетеруків і копитних. Рись не кидається на жертву з дерева, як вважають чимало людей, а вистежує із засідки і наздоганяє великими стрибками. Це спритний і дужий звір.

Парування у рисі відбувається наприкінці зими. Через 63— 70 днів з'являється 2—3 рисяти. Кубло рисі влаштовують під корінням поваленого дерева, в невеликих земляних печерах, у старих норах борсуків. У вихованні малят беруть участь обоє батьків. Молоді рисята тримаються поруч з дорослими до наступного сезону розмноження.

Рись так само, як і інші хижаки, відіграє селекційну роль. Не бажана вона там, де розводять козуль, плямистих оленів, фазанів. Хутро рисі високо цінується на світовому ринку.

Лісовий кіт за зовнішнім виглядом дуже подібний до свійського кота, хоча значно більший. Товстий, шерсть пухнаста. Хвіст порівняно короткий, пухнастий, товстий, на кінці наче обрубаний. Забарвлення рудувато-сіре, з темними розпливчастими смугами. Хвіст у чорних кільцях, на кінці чорний. Поширений у Карпатах і рідко зустрічається на Західному Поліссі та в плавнях Дністра. Живе в заростях кущів, очерету, полюбляє глухі, безлюдні місця. Для схованок використовує дупла, старі нори борсуків і лисиць. Полює вночі, а у похмуру погоду і вдень. Живиться дрібними гризунами і птахами. Парується наприкінці зими. Як і у свійських котів, це супроводжується бійками і дикими криками самців. Самки добре піклуються про потомство, однак багато кошенят гине в перші місяці життя. Дикі коти можуть паруватися з свійськими.

Лісовий кіт — рідкісна тварина (занесена до Червоної книги України).

Родина Куницеві. Переважна більшість куницевих має дрібні і дуже дрібні розміри. Більшість має гарний волосяний покрив, веде наземний спосіб життя. Серед кунячих є виключно цінні хутрові звірі. До куницевих належать ласка, горностай, норка, видра, куниця кам'яна і лісова, тхір чорний і степовий, перегузня, борсук.

Ласка звичайна (див. табл. XVI, 5)— найменша з усіх хижих. У неї тонке, витягнуте, гнучке тіло з коротким хвостиком. Влітку ласка світло-бура, знизу біла або жовтувата, взимку світліша. Найчастіше ласка зустрічається там, де є мишоподібні гризуни — на полях, серед кущів. З дивною спритністю і енергією ласка знищує мишей, полівок, переслідуючи їх навіть у нірках і вбиваючи більше, ніж може з'їсти. Цим ласка приносить користь.

Горностай подібний до ласки, але більший і відрізняється чорним кінчиком хвоста. Як і ласка, на зиму горностай біліє, і лише кінчик хвоста залишається чорним. Найчастіше зустрічається по перелісках, узліссях, на полях тощо. Тут він полює на різноманітних гризунів, часом руйнує пташині гнізда. Якщо гризунів не вистачає, їсть жаб, рибу, ягоди. Якщо їжі багато, влаштовує запаси. Полює, як і ласка, не лише на поверхні, але й у норах гризунів і часто, знищивши хазяїв, оселяється сам у їх кублах. Горностай гарно плаває і спритно лазить по деревах і кущах. Розмножується один раз на рік. Парування відбувається навесні або на початку літа. Вагітність триває 9—10 місяців. Новонароджені мають масу З—4 г, але ростуть досить швидко і через два місяці покидають нору.

Чисельність цього звіра залежить від наявності їжі — гризунів. Горностай діяльний у різні години доби, нерідко і вдень. Під час сильних морозів він подовгу укривається в сховищі. Горностай приносить користь, регулюючи чисельність гризунів. Хутро його високо ціниться.

До куницевих належить норка. Це відомий пишний звір, добре пристосований до водно-наземного способу життя. Поширена нор­ка по всій Україні, крім Криму. Живе переважно біля водойм з захаращеними берегами, де багато надійних схованок серед коріння, в дуплах і де у великій кількості зустрічаються водяні полівки, ондатри, жаби, риба, раки. Парується у березні. У квітні — травні народжується 4—7 малят, які через 2—3 місяці стають самостійними, а через рік досягають статевої зрілості. Норки нале­жать до цінних хутрових звірів.

Близькі до норок тхори. Тхір чорний має темне, майже чорне забарвлення, але з боків помітні жовтуваті відтінки. Зустрічається по всій Україні. Тримається переважно листяних і мішаних лісів, річкових долин, озер, боліт, чагарників, ярів, нерідко зустрічається біля людських осель. Веде нічний спосіб життя. Кубло влаштовує під корінням дерев, у купі хмизу, в камінні, під підлогою будівель, у скиртах, старих норах інших тварин. Живиться переважно дрібними гризунами, рідше жабами, рибою, птахами, ящірками, комахами.

Тхір степовий, як і свідчить про те назва, поширений в Степу, Лісостепу, в Поліссі тільки на відкритих місцевостях. Відрізняється від чорного тхора світло-жовтим з коричнюватим відтінком забарвленням. Він найбільший з тхорів. Живиться переважно ховрахами, хом'яками та іншими гризунами, рідше птахами, жабами, ящірками.

У деяких степових областях іноді зустрічається надзвичайно рідкісний тхір перегузня (див. табл. XVI, 4), який від степового тхора відрізняється строкатим забарвленням (жовті, чорні і білі плями).

Парування у чорного та степового тхора відбувається у березні, а у травні народжується до 10 малят, які стають дорослими лише на другому році життя.

Тхори приносять користь знищенням гризунів, але деякі з них (тхір степовий і перегузня) стали рідкісними і занесені до Червоної книги України.

Цікавими представниками кунячих є кам'яна і лісова куниця. На горлі у кам'яної куниці є велика біла пляма, тому її часто називають біло душкою. У лісової куниці пляма жовта або жовтогаряча. Тіло у куниць видовжене, вкрите густим пухнастим дуже гарним хутром. Кам'яна куниця поширена по всій Україні і зустрічається в гірських лісах, кам'янистих балках, ярах, заплавах річок. Часто селиться в людських оселях, садах, парках. Кубла влаштовує в щілинах скель, під поваленими деревами, на горищах.

Діяльні куниці переважно в темні години доби, але інколи їх можна зустріти і вдень. Живиться кам'яна куниця дрібними гризунами, птахами, жабами, ящірками, плодами та ягодами. Білодушки, що живуть у селах, нерідко нападають на свійських птахів, хоча досить і іншого корму. Часто ловить мишей і пацюків.

Лісова куниця є типовим мешканцем лісу, де полюбляє старі, захаращені темнохвойні ліси з великими дуплистими деревами. У степовій зоні зустрічається тільки по долинах річок. Чудово лазить по деревах, часто мандрує по верхівках, перестрибуючи, як білка, з дерева на дерево. Живиться дрібними гризунами, також ловить зайців, рябчиків, глухарів, на деревах білок. Куниця охоче поїдає мед і личинок диких бджіл.

Цікаво куниці розмножуються. їм властивий латентний період вагітності (коли ріст зародка затримується), внаслідок чого вагітність триває 236—276 днів, хоч власне розвиток зародка триває 17—28 днів. Дитинчат (2—6) народжують у квітні — травні. Статевої зрілості вони досягають на другому році життя.

Куниці належать до цінних хутрових звірів.

До кунячих належать видри. Це досить великі звірі — понад півметра завдовжки, з гарним темно-коричневим блискучим хутром. Зустрічаються в усіх зонах України, крім Криму. Охоче оселяються видри біля водойм: річок, озер, боліт, особливо там, де є підмиті водою, захаращені береги, де є багато схованок. Кубло влаштовують в норі, вихід з якої під водою. Видри чудово плавають і пірнають. По землі пересуваються незграбно. Живляться переважно рибою, причому дрібною. Поїдають жаб, раків, молюсків, інколи ловлять водяних пацюків і водяних птахів. Паруються видри у березні, в травні народжується 2—5 малят, які ходять з матір'ю до осені. Дорослими вони стають на третьому році життя.

Видра — граціозний звір, що легко приручається людиною, якщо взятий маленьким. Дитинчата грайливі, часто влаштовують ковзання з гірок. Дошкільників цікаво познайомити з поведінкою приручених звірків з книги В. Чаплиної «Вихованці зоопарку».

Видра — цінний хутровий звір.

Борсуки — типові мешканці лісів. Розміром вони подібні до невеликого собаки. Тіло товсте, приземкувате. Характерно забарвлена морда — біла з темною широкою смугою. Розповсюджені борсуки по всій Україні. Живуть у глибоких норах, виритих на підвищених місцях, недалеко від води. Нора має кілька вхідних отворів, які ведуть до гніздової камери, розташованої на значній глибині. Нору борсука відрізняє охайність. На відміну від лисячої, біля борсучої нори ніколи немає залишків їжі. Живиться борсук різноманітною тваринною і рослинною їжею: дрібними гри­зунами, жабами, пташенятами та яйцями, комахами, молюсками, червами, ягодами, плодами, бульбами і кореневищами. На полювання відправляється після заходу сонця. Восени, перед заляганням у сплячку, борсуки дуже жиріють. З настанням холодів вони закривають свою нору і засинають. Температура тіла падає до + 34,5 °С.

У Криму, де зима тепла, борсуки не засинають. У травні борсуки паруються. Майже через рік у березні — квітні народжується 3—5 борсученят, які вже через місяць починають виходити з нори, грітися на сонці, грати, а в трьохмісячному віці самостійно годуватися.

Знищуючи шкідників лісу, борсуки приносять користь лісовому господарству. Хутро борсука не має великої цінності, хоч досить гарне. Жир має лікувальні властивості, м'ясо їстівне. Борсуків потрібно охороняти.

Ряд Парнокопитні об'єднує копитних тварин, характерних найбільшим розвитком III і IV пальців, між якими проходить вісь кінцівки. Інші бічні пальці у більшості розвинуті слабко і розташовані вище від середніх. Кінцеві фаланги всіх пальців — це копита. У більшості парнокопитних шлунок складний (складається з кількох відділів). Парнокопитні поділяються на жуйних і нежуйних.

До нежуйних належать дикі кабани, поширені майже по всій Україні. Це тварини з міцним тілом, вкритим жорсткою щетинистою шерстю, клиноподібної витягнутою вперед головою з маленькими очима. Рило закінчується п'ятачком. Забарвлення від чорного і рудувато-бурого до сірого. Поросята смугасті.

Дикі кабани полюбляють жити в дубових і букових лісах, прирічкових заростях, очеретах, болотах. Живляться різноманітною їжею: кореневищами, бульбами, плодами, їдять також червів, комах, інколи ловлять дрібних гризунів. Близько 2/3 кормів кабан добуває з ґрунту або з лісової підстилки. Риття — дуже характерний для кабана спосіб добування їжі.

У межах ділянки, де живуть кабани, є лігво. Влітку звірі лягають просто на землю, лише розгрібаючи підстилку або каміння. Взимку лігво влаштовується під захистом густої крони дерева або у гущавині молодняка. Воно являє собою заглибину серед нагромадження гілок. Лігво самки перед опоросом, в якому поросята проводять перші два тижні життя, має товсті стіни, м'яку підстилку і стелю з гілок або сухої трави.

У місцях мешкання кабанів завжди є купальня — це заглиблення, заповнене водою.

Кабани, за винятком дорослих самців і самок з маленькими поросятами, ведуть стадний спосіб життя. Влітку стадо кабанів виходить на годування перед заходом сонця і жирує до світанку. З наступом холодів, у жовтні — листопаді час добової активності зсувається на денні години. Взимку кабани харчуються вдень.

Парування починається пізньої осені і триває до січня. У цей час між самцями зчиняються запеклі бійки. Кабанам властива обмежена полігамія, оскільки на одного самця доводиться 1— З самки. У квітні — травні самка народжує 4—8 (інколи більше) поросят. Перший тиждень після народження вони не покидають лігва і при відсутності самки тихо лежать, притулившись один до одного. Самка повертається до лігва через 3—4 год. і покидає по­росят після 15—20-хвилинного годування. Ніч самка проводить з поросятами. Починаючи з тижневого віку, поросята виходять з матір'ю і повертаються відпочивати у лігво. Під час небезпеки вони розбігаються, ховаються у траву або стоять, не рухаючись, у густих заростях. Смугасте забарвлення добре їх захищає, ро­бить непомітними. Мати годує поросят 2,5—3,5 місяця. Добувати невелику кількість кореневищ і тваринного корму вони починають у віці 2—3 тижнів.

Основний ворог кабана — вовк. Від нього особливо страждають кабани у багатосніжні зими, коли вовк знищує майже цілком поросят, підсвинків, чимало дорослих тварин. Страждаю