Види юридичного процесу

З приводу видів юридичного процесу в юридичній літературі висловлювалися різні точки зору. Наведемо наукові погляди різних наукових шкіл щодо класифікації юридичного процесу.

Автори монографії «Теорія юридичного процесу» за функціональною ознакою виділяли: засновний, правотворчий, правозастосовний та контрольний процеси^[8].

В. Д. Сорокін, виділяє конституційний, законодавчий, цивільний, арбітражний, адміністративний, бюджетний, кримінальний і деякі інші юридичні процеси^[9].

В. П. Бєляєв, зазначаючи, що юридична діяльність здійснюється шляхом прийняття державно-владних рішень загального чи індивідуального характеру, виокремлює правотворчу, правозастосовну, засновну, інтерпретаційну, координаційну, контрольну і наглядову діяльність^[10].

Д. М. Бахрах до юридичних процесів відносить адміністративний, кримінальний, цивільний, законодавчий і бюджетний процеси^[11].

У вчених України єдності в цьому питанні теж немає. Так, О. В. Фатхутдінова виокремлює лише два види юридичного процесу: правотворчий та правозастосовний^[12]. Правотворчий процес за різновидами актів, що приймають, вона поділяє на законотворчий та нормотворчий. Правозастосовний процес поділяється нею на юрисдикційний (кримінальний, цивільний, господарський, конституційний, адміністративний) та неюрисдикційний (реєстраційний, ліцензійний, нотаріальний, контрольний).

Зазначені позиції утворюють систему поглядів щодо структури юридичного процесу, і будь яка аргументована позиція має право на існування, оскільки правова діяльність має різнопланові характер і зміст, що спонукає до нових досліджень, котрі зумовлюватимуть нові наукові погляди.

Найбільш загальновідомою і сприйнятою всіма науковцями-процесуалістами є класифікація юридичного процесу за предметною ознакою, коли за основу беруться галузі матеріального права, норми якого застосовуються у діяльності публічних суб’єктів.

Відповідно, у юридичному процесі виділяють:

- цивільний,

- кримінальний,

- адміністративний,

- господарський тощо.

Однак наведена класифікація не дозволяє визначити функціональний зв’язок юридичного процесу з механізмом правового регулювання, розкрити системний характер юридичного процесу. Тому за функціональною ознакою юридичні процеси поділяють на:

- правотворчий,

- правозастосовний,

- установчий.

Правотворчий процес — це специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що складається із системи дій з підготовки, затвердження й офіційного оголошення нормативно-правових актів. Вона дістає вияв насамперед у тому, що створює та підтримує систему права в належному стані, який відповідає потребам правового регулювання на відповідному етапі розвитку суспільства.

Стимулюючими обставинами правотворчого процесу є об’єктивна потреба у правовому оформленні певних суспільних відносин, а також право правотворчої ініціативи.

Правотворчість (нормотворення) необхідно розглядати в межах більш широкого поняття — правотворення (або формування права) і не ототожнювати з ним.

Правотворчість — офіційна частина правотворення, спрямована на оформлення моделей поведінки, правових статусів індивідуальних і колективних суб’єктів права; самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень) правотворення; ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоч з ініціативи може початися правотворчість.

У процесі правотворення відбувається визрівання відповідних нормативних рішень. Перш ніж почнеться правотворчість, у суспільстві має виникнути потреба в регулюванні певної сфери громадського життя або внесення змін до її регулювання. Правотворчість починається тоді, коли приймається державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, наприклад закону.

Завершальною стадією правотворення є правотворчість.

Правотворчість (англ. legislation) — правова форма діяльності держави і громадянського суспільства із встановлення, зміни і скасування правових норм, зовні виражених у джерелах (формах) права: нормативно-правових актах, правових прецедентах, правових звичаях, нормативно-правових договорах тощо; вона полягає в їх підготовці, ухваленні, опублікуванні та систематизації.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм, тобто моделювання суспільних відносин, які з позицій держави або громадянського суспільства є припустимими (бажаними) чи необхідними (обов’язковими або забороненими).

Ознаки правотворчості:

• здійснюється уповноваженими суб’єктами: а) державою — безпосередньо шляхом формулювання або шляхом попереднього дозволу норм поведінки, що сформувалися в суспільстві; б) громадянським суспільством (народом) і його суб’єктами (органами місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями, трудовими колективами);

• виражається у встановленні (санкціонуванні, деталізації) нових, зміні чинних і скасуванні застарілих правових норм — на підставах, передбачених законом;

• одержує завершення у письмовому акті-документі, що називається нормативно-правовим актом, а також у правовому прецеденті, правовому звичаї, нормативно-правовому договорі тощо;

• здійснюється (значною мірою) відповідно до правового регламенту, тобто з дотриманням процедури підготовки і прийняття акта можна виділити такі рівні правотворення:

— гносеологічний — відбиває процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомості:

— матеріальний — виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин, правомірної поведінки;

— інституціональний — відображає існування права як системи правових норм.

Функції правотворчості (англ. functions of legislaion) — напрями діяльності із встановлення, зміни або скасування правових норм, створення і розвитку законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і необхідність у цьому виникла вперше.

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чинних норм) передбачає заміну законів, які застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку.

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної чи часткової відсутності у чинних нормативних актах необхідних юридичних норм.

4. Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодифікація законодавства, що передбачає його обґрунтоване відновлення.

Правозастосовний процес — втілення правових норм і принципів у правомірній поведінці суб’єктів права, їх практичній діяльності. Її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Правозастовний процес — здійснювана в процесуально-процедурному порядку владно-організуюча діяльність уповноважених публічних органів, організацій і посадових осіб, яка полягає у реалізації ними правових норм стосовно конкретних суб’єктів і конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-правових рішень; з точки зору формальної логіки, це підведення конкретного життєвого випадку під загальну правову норму і винесення на цій підставі акта застосування норм права.

Даний вид юридичного процесу характеризується такими ознаками:

1) має владний характер, оскільки це діяльність компетентного органу посадової особи, однак владно-організуюча діяльність здійснюється лише в межах наданих повноважень. Серед органів, що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції — суди (загальні, господарські (арбітражні), адміністративні тощо). Наприклад, лише в судовому порядку можливе безперечне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних і фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності;

2) має індивідуалізований, персоніфікований характер, оскільки спрямований на вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права, тобто полягає у «прикладанні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин:

3) має процесуально-процедурний характер, оскільки є своєрідним процесом — офіційним порядком дій, що складається з низки послідовних дій;

4) має творчий, інтелектуальний характер, оскільки це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій;

5) у процесі визначається, яка конкретно норма права має бути застосована до конкретного випадку, що розглядається;

6) має юридично оформлений характер — завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків — письмового), який називається актом застосування норм права, або правозастосовним актом.

Правозастосування полягає:

— у наділенні одних учасників правовідносин суб’єктивними правами і покладанні на інших юридичних обов’язків;

— у вирішенні спору про право — про наявність або міру суб’єктивних прав і юридичних обов’язків;

— у визначенні міри юридичної відповідальності правопорушника.

Залежно від суб’єктів і процедури правозастосування розрізняють три форми застосування права: управлінську, адміністративну, судову.

Функції застосування права можна класифікувати у такий спосіб:

1. Загально-соціальні: економічні, політичні, соціально-культурні тощо.

2. Юридичні (за функціями права): регулятивні — закріплення існуючих суспільних відносин, їх урегульованість; стимулювання розвитку нових відносин; охоронні — охорона суспільних відносин, правопорядку.

Установчий процес — це специфічна діяльність уповноважених органів держави, посадових осіб і громадських організацій з реалізації норм матеріального права, що встановлюють їх правомочність по формуванню, ліквідації чи перетворенню.

Треба відзначити, що система норм, якими врегульована установча діяльність держави по створенню відповідних органів, має неоднорідний характер. Поряд з матеріально правовими нормами, якими визначаються правовий статус відповідного органу, загальний зміст і мета його діяльності у системі механізму держави та інших його ланок, до структури установчого інституту включаються і процесуальні норми. Вони регламентують як загальний порядок організації, реорганізації та ліквідації відповідних органів та інших державних ланок (підприємств, установ, організацій), так і більш конкретні питання, пов’язані з визначенням суб’єктивних прав та обов’язків учасників цього процесу (наприклад ініціювання створення тих чи інших ланок з відповідним погодженням тощо).

Загальна процедура створення органів виконавчої влади, судових органів та прокуратури передбачена Конституцією і визначена законами. Що стосується процедури формування інших численних державних органів — підприємств, установ, організацій, то вона врегульована розгалуженою системою процедурно-процесуальних норм. Зазначене дозволяє дійти висновку, що установчий процес та відповідні йому процедурно-процесуальні норми у публічно-правовій діяльності становлять об’єктивну реальність, з якою неможливо не рахуватися.

Установчий процес можна розглядати і в аспекті процесуального режиму, оскільки юридичні норми щодо формування органів держави, посадових осіб і суб’єктів права мають різний характер і діють у різних умовах.

Правомірно виділяти такі установчі режими:

- публічний режим — вибори всіх представницьких органів держави;

- режим призначення посадових осіб;

- режими утворення юридичних осіб — розпорядчий, дозвільний тощо.

Як уже зазначалося, юридичний процес є комплексним утворенням, яке включає п’ять самостійних, наділених індивідуальними ознаками, процесів:

- конституційний,

- кримінальний,

- цивільний,

- арбітражний,

- адміністративний.

Розмежування між ними обумовлені особливостями відповідних галузей матеріального права.

Водночас, необхідно враховувати і такі обставини.

По-перше, галузей матеріального права набагато більше, ніж процесуальних. Саме тому правозастосовна діяльність у разі відсутності процесуального інституту здійснюється за процедурами одного з установчих процесів.

По-друге, у межах однієї галузі матеріального права різні норми потребують різних процедур їх забезпечення.

По-третє, необхідно враховувати особливості кожної конкретної справи.

Відтак, у рамках однієї процесуальної галузі, одного виду юридичного процесу мають місце різні види процесуальних проваджень.

Від формування процесуальних галузей треба відрізняти інше явище, характерне для правової системи, — розвиток процедурних форм та інститутів, що опосередковують правотворчу і правозастосовну (індивідуально-регулятивну) діяльність компетентних органів з регулювання суспільних відносин. Розвиток цих процедурних форм та інститутів не має наслідком утворення самостійних галузей права. Водночас, вони потребують регламентації, що безпосередньо відбиває управлінську природу правового регулювання даних відносин (накопичення інформації, система узгодження, прогнозування тощо). Такого роду процедурні форми та інститути — що особливо суттєво — невіддільні від матеріально-правового регулювання і разом з матеріально-правовими інститутами включаються до відповідної матеріальної галузі, зокрема адміністративного права, земельного права, права соціального забезпечення.