Архітектура та живопис

Значного рівня розвитку досягла українська архітектура. Архітектурні пам'ятки ХVІ-ХVІІ ст. будувалися в стилях:

• готики (переважно в Північно-Західній Україні);

• ренесансу (переважно в Північно-Західній Україні);

• бароко (по всій території тогочасної України).

Це були: а) оборонні споруди; б) культові споруди; в) міське житло.

Постійні напади турків і татар, козацькі війни, повстання городян і се­лян змушували феодалів вести масштабне фортечне будівництво. Кожне українське місто мало оборонні укріплення, що складалися з ровів, валів, дерев’яних або кам'яних мурів. У більшості міст були зведені замки феодалів. Великі замки постали в Галичині, на Волині та Поділлі. До споруд такого типу належав Київський замок на Замковій горі над Подолом. Він був оточений кам'яним муром з 15 дерев'яними вежами, стіни мали навісні бійниці, а до замку можна було потрапити лише через звідний міст і браму, які охоронялися вартою. Замки такого зразка збереглися у Вінниці, Житомирі, Черкасах. Постійна військова загроза сприяла будів­ництву нових фортець, які мали форму трикутників і квадратів.

На цивільне та міське будівництво вплинули:

• розвиток феодальних відносин,

• піднесення ремесла и торгівлі.

Багаті магнати споруджували розкішні палаци, а заможне міщанство, світські й духовні феодали та купці — великі просторі будинки.

Типовим став будинок, пристосований як до ремісничої чи торговельної справи, так і для проживання. У підвалі чи на першому поверсі розміщу-ішлася майстерня, крамниця або контора, на другому й третьому — жит­лові приміщення. Таких будинків чимало збудовано у Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку та інших містах.

Одним з найвидатніших архітекторів і будівничих доби Ренесансу був Петро з Барбони, італієць за походженням. Протягом свого перебування у Львові він збудував там у 1572-1582 рр. дзвіницю при Братській (Ус­пенській) церкві, яку називають «вежею Корнякта», та палац у стилі італійського Відродження для купця К. Корнякта (1571-1580 рр.). Петро

Барбон мав великий вплив на творчість та­ких українських архітекторів як П. Римлянин і А. Прихильний.

Українські архітектори середини XVII ст. добре поєднували в будівництві народні традиції з найкращими тогочасними зразками європейської архітектури — такий стиль дістав назву українського бароко, найбільше пам'яток якого представлено в храмовому будівництві. Найвидатнішими пам'ятками цього стилю є архітектурні ан­самблі в Києві (на території Печерської лаври, Софійського собору та Кирилівського монастиря), Успенська церква у Львові, церкви Чернігова та Переяслава.

Персоналії. Павло Римлянин (7—1618). Народився в Римі. Уперше згадується в церковних книгах Львова 1585 року. Був членом цеху будівничих у Львові у 1585—1616 рр., 1589 року став молодшим цеховим майстром, я з 1595 року — старшим.

У творчості П. Римлянина поєднувалася архітектура італійського Відродження з місцевими архітектурними мотивами. У 1591—1598 рр. будував Успенську (Волоську) церкву, будівництво якої завершували А. Прихильний і В. Купинос у 1598—1631 рр. З 1595 року зодчий працював разом з П. Щасливим на будівниц­тві костьолу та монастиря бенедиктинок у Львові. У 1600 році розпочав будівництво костьолу бернардинів, яке з 1619 року очолив А. Прихильний і закінчив 1630 року. 1618 ро­ку П. Римлянин збудував каплицю Кампіанів у Львові, а також брав участь у будівництві па­рафіяльного костьолу й замку в Жовкві. По­мер у Львові.

Федір Сенькович (7-1631).Один з провідних художників львівської малярської школи. Народився в с. Щирці в ро­дині маляра, 1602 року переселився до Львові. Підтримував тісні стосунки зі Львівським Успенським братством. З осені 1616 року почав працювати над іконостасом і плащаницею Успенської церкви, які завершив у період від їх сні 1628 року до весни 1630 року. До пер­шого етапу праці Ф. Сеньковича належить «Воскресіння — Зішестя до пекла», до другого «В'їзд до Єрусалима», «Воскресіння Лазаря» (обидві зроблені в Успенській церкві), а також храмове «Успіння», «Благовіщення» й «Срітення» в церкві у Великих Грибовичах біля Львова.

Крім робіт для Львівського братства, виконував «мовлення для львівського цеху золотарів (корогва 1617 року), магістрату (ікони для міських воріт 1628 року), львівського ста­рости Станіслава Боніфація Мнішка, підканцлера Томаша Замойського, луцького греко-католицького єпископа Єремії Почаповського. 1617 року Ф. Сенькович був радником під час перебудови та оздоблення міської ратуші. Його учнями були Микола Муха, Гаврило Слонь (Кузьмич), Андрій Попович (Калатайко) і, мож­ливо, Іван Корунка та Микола Мороховський-Петрахнович, який очолив майстерню Ф. Сеньковича після його смерті. Помер у Львові. (За «Довідником з історії України»)

Основними напрямками українського живопису, як і в часи феодальної України-Русі, залишався настінний живопис та іконопис. Серед релігійних сюжетів перева­жали страждання Ісуса Христа та зобра­ження святих. Одним з найвидатніших художників цього періоду був Федір Сенькович, один з провідних представників львів­ської малярської школи, з ім'ям якого пов'язане утвердження нової традиції українського релігійного малярства.

Велике значення для подальшого роз­витку живопису мало створення цехів художників. Один з найбільших таких це­хів виник у Львові. Художники, об'єд­нані в цехи, багато зробили для розвитку жанрів світського живопису: з'явилися портрети, краєвиди, історичні та батальні картини. Багато художників почали пра­цювати на замовлення вельмож, і саме тоді були створені портрети польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького та ін.

Видатні пам'ятки народного живопису створили художники Київщини, Чернігів­щини, Поділля та інших українських зе­мель. Головним героєм цих картин став козак Мамай — узагальнений образ запо­рожця, оборонця рідної землі.

Художники України досягли високої май­стерності в оздобленні книг мініатюрами та малюнками. Характерною особливістю книжкової мініатюри кінця XVI — початку XVII ст. став поступовий перехід від міфологічних образів до реалістичного зображення людини.

Розвивалася й українська гравюра — відбиток ма­люнка, який гравер вирізьблював на дошці. Центрами граверного мистецтва були Київ та Львів. Серед ченців і Києво-Печерського монастиря з'явилося чимало майстрів, які створили власні школи. Часом виникнення світської гравюри вважають 1622 рік, коли були ство­рені ілюстрації Касіяна Саковича до «Вірша на жалоб­ний погреб... гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного», серед яких були зображення гетьмана на коні та батальна сцена «Здобуття Кафи». Прикрашалися гравюрами й релігійні книги — Требники, Служебни­ки, Євангелія.

Таким чином, протягом XVI-XVII ст. у складних умовах іноземного поневолення та постійної агресії чужинців самобутня українська культура не тільки збереглася, а й далі розвивалася.