Подув із Заходу 2 page

Іпатій Потій був головним творцем Берестейської унії. Походив із сенаторської родини. Вчився в німецьких колегіях. Займав становище володимирського й берестейського єписко­па. По смерті Михайла Рагози став митрополитом у Києві. З намаганням підготовити громадянство до своїх унійних змагань видав уже в 1595 р. «Унію». Крім «Унії», участь у літературній полеміці засвідчив іще творами «Антиррезис», та «Гармонія».

Мелетій Смотрицький. З-поміж письменників, що брали участь у релігійній полеміці, вибився силою таланту, висловом палкого, гарячого почування на одне з перших місць Мелетій Смотрицький. Був сином діяча Острозького гуртка Герасима Даниловича Смотрицького. За молодих літ учився разом із сином вельможі князя Соломирецького у німецьких універси­тетах. У 1610 р. виступив під псевдонімом Теофіла Ортолога з твором під назвою «Плач» («Тренос»).

Твір постав під враженням удару, що його завдали уніати православним відібранням монастиря Св. Трійці у Вільні. В сильних та поетичних словах дав Смотрицький у «Треносі» образ упадку православної церкви, якої плач потряс до глиби­ни серцями православних, схвилював їхні думки й почування. З приводу переходу православних у католицький табір голо­сить православна церква ладом похоронних голосінь: «Горе мені бідній, горе нещасливій, пограбованій, позбавленій усіх моїх маєтків, обдертій із шат моїх на прилюдну ганьбу мого тіла й обтяженій невиносимими тягарами! Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пута в ногах, ланцюг на крижах, над головою вогонь невгасимий; з усіх боків крики, страх, переслідування! Колись гарна й багата — я зогиджена і вбога! Колись була королевою, любленою всім світом, тепер усі гордять мною і знущаються. Все, що живе,— народи і всі люди землі, приступіть і послухайте голосу мого! Довідайтесь, чим була я давніше, і дивуйтеся!.. Родила я діти й виховала, а вони виреклись мене та приложили руку до мого упадку. Чому сиджу тепер, як одна з удів, що ридають,— колись володарка сходу й заходу, півдня і північних країн? Удень і вночі плачу, і сльози, як річні потоки, котяться по моїм обличчі, й нема кому потішити мене — всі повтікали від мене». Завдяки ось таким — повним розжаленого почування, розпучливої скарги, гірких докорів — сильним словам та образам вважали правос­лавні «Тренос» своєю улюбленою книжкою, полишали дітям як дорогу спадщину, веліли класти з собою в могилу. Схвилю-нав також «Тренос» і католицький табір. З відповіддю висту­пив Петро Скарга. Після видання «Треносу» Смотрицький

постригся в ченці і став єпископом у Полоцьку. По вбитті Йосафата Кунцевича виїхав Смотрицький у далеку подорож, в часі якої прийняв у Римі унію. В обороні унії після повернення в Україну пише «Апологію» в 1628 р. «Апологія» викликала нові полемічні писання з боку православних, а саме «Аполею» Йова Борецького та «Антидотум» Антона Мужи-ловського. Хоч на соборі в Києві зрікся Смотрицький «Апології», помер уніатом у 1633 р.

Іван Вишенський. У релігійній полеміці брав також участь Іван Вишенський, що був, без сумніву, найоригінальнішим письменником в середній добі розвитку української літерату­ри. Був родом із Судової Вишні в Галичині. За молодих літ проживав в Острозі. Потім помандрував на Афонську гору. Афонська гора була після упадку Царгорода головним осеред­ком, відки українці могли ще дістати засоби давньої книжно­сті. На Афоні було багато слов'янських монастирів, між ними монастир Руссікон, у якому проживали українські монахи. З Афонської гори приходили також часто ченці в Україну: просили датків, приносили книжки. Іван Вишенський вів на Афонській горі суворе аскетичне життя. Цей його образ як строгого аскета, що не любить світу та тікає від його приман, знайшов відбиток у ряді його творів. В одному з них, а саме в розмові аскета з дияволом, останній ось як характеризує тогочасний світ: «Всі впали й поклонились славі, царству, красоті й любові цього теперішнього віку, над яким я паную. Від найстарших і до останніх, від названих духівників й до простих, від властей і до підручних — усі полюбили той меч, блиск і картатість красоти царства мого світового, яке я колись на горі Христові відкрив і показав, і всі люди сьогодні­шнього віку до цього мого царства розум, думку, любов сердечну та всю силу тілесну прив'язали, приліпили та приспоїли так міцно, що їх тільки смерть, наслана Богом, від любові мого царства розлучити може, а більше нічогісінько...» («Обличеніє діявола миродержца і прелестний лов єго»). У 1605 р. відвідав Вишенський Україну й проживав у свого приятеля Йова Княгиницького, що дав початок Скитові Ма-нявському. Потім вернувся на Афонську гору, де перебував до своєї смерті (приблизно 1620 р.).

З Афонської гори Вишенський слав в Україну свої сильні, лункі послання з гарячими, пристрасними закликами не кида­ти батьківської віри. Таких послань написав близько двадця­ти, адресуючи їх до князя Острозького, до братств, владик і до всіх українців. Гострими, дошкульними словами докоряв він владикам, що своїм життям принесли неславу православній

церкві, рішучим, безоглядним тоном картав єпископів і панів за знущання над простим народом: «А бідні піддані день і ніч на вас працюють і горюють. А ви, виссавши їх кров і зусилля, повні мішки грошей напихаєте». Сміливо підніс він голос в обороні закріпаченого люду, рабів, що «з однієї миски поливку або борщик хлепчуть», і виказував, що в них так само є людська гідність, що вони так само хотять жити й мають право жити як люди («Посланіє к утекшим от православія єпископом»). Крім релігійної нетерпимості, завзятого релігій­ного фанатизму та щирого демократичного почування, ха­рактеризує Вишенського також його виразна нехіть до західноєвропейської освіти й до тих шкіл, у яких учать грецької й латинської мови та читають твори грецьких філосо­фів Платона, Арістотеля («Порада о очищенію церкви»). Вишенський бачив, що у спорах та змаганнях з православ'ям його противники спираються на добутки західноєвропейської науки, з яких можуть користати. У тому й причина його неохоти до Західної Європи. Виступав також Вишенський проти народних звичаїв та обрядів, добачаючи в них останки давнього поганства. Духовенству радив проповідувати живою мовою, одначе не радив перекладати нею книг Св. Письма, бо вважав, що церковнослов'янська мова Богу наймиліша.

Послання Івана Вишенського робили на його сучасників велике враження. Великий мораліст умів примусити земляків призадуматись над недоліками церковного та громадянського життя і будив у них голос сумління. Постійний тон живого подразнення й розжалення, живі докори, остороги, погрози, картання, то знову гарячі заклики й благання ■— все те нада­вало писанням Вишенського якогось пророчого характеру, ворушило почування, хвилювало уяву. Також і стиль Ви­шенського — оригінальний, пристрасний, бурхливий, часто за­правлений сатиричною їддю, багатий на своєрідні образи, мовні новотвори, порівняння — дражнив, хвилював, грав на нервах.

Про Івана Вишенського та його твори полишив цінну наукову працю Іван Франко, в якій зайнявся насвітленням його думок та поглядів. Крім цього, відтворив він іще постать Івана Вишенського у мистецькому творі — поемі «Іван Ви­шенський».

На її початку описує поет Афонську гору, що, неначе зелена піраміда, иіоситься понад хвилі синього моря під безхмарним небом. Розбиваються об неї в срібних бризках хвилі, а на її верхах гірські хребти, «віковим покриті лісом, вічну тиху пісню грають у задумі без кінця». Але гора дрімає. Не чути гам ні гамору, ні крику. По оселях і хатках, що розкинулися на чудових полянах,— глибока тиша. Як тінь, ворушаться там постаті понурих монахів іч худими обличчями й непритомним, сонним видом. Але ось однієї днини и усіх монастирях дзвонять дзвони. Котяться по горах їхні металеві ридан-

ня. Чи це самітній скитник помер у скиті? Чи чернець у келії, чи який достойник ігумен? Ні,— дзвони голосять, що один із монахів кидає світ і заховується у недоступній норі, вибитій у скелі.

Глянь, у скелях височенних, У стрімких гранітних стінах, Що над морським валом висять — Чи там гнізда ластівок?

Ні, це печери для аскетів. До однієї з них відводять ченці серед похоронних співів Івана Вишенського.

Йдуть монахи бородаті у фелонах-багрянщях, знов монахи бородаті, босі, в простих сіряках. Серед них дідусь похилий, зморщений, сивобородий, в сіряці на голім тілі, хрест березовий несе.

Від моря віє вітер і розвіває білу старечу бороду. Похід затримується на крутім скельнім урвищі. Вдалині видно печеру. «Не дійти туди ногами, ні драбиною не злізти, лиш на шнурі у повітрі долетіти, наче птах». Прощаєть­ся з Вишенським ігумен, прощаються всі братчики й на шнурі опускають у «страшенную глибинь». Він у печері. Вітає свою нову домівку, тиху пристань у життєвих бурях. Гомін світу сюди не доходить. Рівно пливуть дні за днями. Аж ось раз бачить старець понад входом до печери проблиск життя. У сітях павука забриніла муха. Аскет простягає руку, щоб увільнити муху. Але враз приходить думка, що без Божого хотіння навіть ця мушка не згине. Іншим разом долітають у печеру сніжнобілі платки вишневого цвіту, їхній запах нагадує Вишенському пишні садки в Україні, рідні селища, що тепер скрізь обсипані білим вишневим цвітом. Але Вишенський силою волі проганяє ці думки. Однієї днини бачить барку на морі, що простує до Афонської гори. Привиджуються йому в ній козацькі червоноверхі шапки. На другий день у коші з поживою, яку йому раз на тиждень подавали на линві, знаходить він листа. У листі православні, зібрані в Луцьку, просять його вернутися в Україну і стати їхнім духовним провідником у тяжких змаганнях. Під впливом цього листа в душі Вишенського йде боротьба. Обов'язок перед Христом каже йому забути про Україну, і він не дає ніякої відповіді посланцям, коли вони стукають до його печери. Але по їх від'їзді родяться в його душі докори совісті, що він для власних самолюбних цілей покинув свій народ у тяжку хвилину його життя, саме тоді, коли цей народ потребує його помочі. Докори ростуть, кріпшають. Вишенський з усією напругою душі молить Бога, щоб зробив для нього чудо й завернув барку або щоб простелив йому на морі шлях, яким міг би пройти й дігнати барку. У піднесенні душі видається йому, що Бог почув його гарячі молитви:

Він нічого вже не бачив, тільки шлях той золотистий і ту барку ген на морі,— / ступив — / тихо щез.

В обороні православ'я. У писаннях Івана Вишенського знайшла православна віра найсильнішу й найгарячішу оборо­ну. Православ'я боронив Іван Вишенський передусім силою свого почування й вродженого таланту. З науковими доказами виступили інші оборонці. У 1605 р. написав львівський діяч

Юрій Рогатинець твір, відомий під назвою «Пересторога». У творі дав погляд на унійні заходи в Україні і виступав проти верховної влади папи. «Пересторога» не вийшла друком у свій час. Помітний твір з того погляду, що автор добачав причину упадку православної церкви в нестачі шкіл. «І так то вельми зашкодило українській державі,— пише він,— що українці не могли шкіл і наук посполитих розширяти й їх не фундовано: бо коли б були науки мали, тоді через неуцтво своє не прийшли б були до такої погибелі. Читаючи польські хроніки, знайдеш про це досить, як поляки українські землі пообсіда­ли, поприятелювавшися з українцями й царські доньки свої за них давши, через них свої обичаї оздобні й науку вкорінили так, що українці, увійшовши в зносини з ними, позавидували їх обичаям, їх мові й наукам і, не маючи своїх наук, у науки римські свої діти давати почали, котрі з науками й до віри їх призвичаїлися і так науками своїми все українське панство до віри римської привели, що потомки українських князів з віри православної на римську вихрестилися і назвища й імена собі позміняли, немовби не знали, що вони потомки своїх пра­батьків».

Знаменитою обороною православ'я була також «Паліно-дія» («Книга оборони») Захари Копист енського, готова вже в 1622 р. Захарія Копистенський був архімандритом Києво-Печерського монастиря. «Палінодію» написав він у відповідь на книжку Льва Кревзи «Оборона церковної єдності», яку Кревза зложив, як догадуються, разом із Йосафатом Кунце-вичем. «Палінодія» Копистенського — це вершок усього того­часного православного знання. «Про цю книгу знай, читачу,— каже автор,— що вона в ласці Божій з працею великою написана, доказуючи зі Св. Письма, Старого й Нового Завіту і з поважних теологів, і з певних авторів і істориків, що добре річ знали». Крім блискучого знання, виявив Копистенський у своєму творі об'єктивний спокій і холодну рівновагу духу. Мову оживив приповідками, стиль — дотепами. Крім цього, Копистенський брав участь у різних виданнях як перекладач, редактор і видавець.

Проти католиків та уніатів виступили також із полемічни­ми писаннями визначні українські проповідники XVII в. Ла-:шр Баранович та Йоаникій Галятовський. Писали вони свої твори в тогочасній книжній та в польській мові. Крім того, Галятовський виступав у своїх творах за боротьбу з магоме­танським та жидівським світом. Зокрема, помітний є його твір «Мессія правдивий». Генеза цього твору така. У 1666 р. і'явився у Смирні чоловік, що звався Сабета Себі та удавав себе за жидівського Мессію. Проти нього й проти жидів, що

дуже раділи з його появи, виступив Галятовський, який доказував, що правдивим Мессією був Христос.

Намагання православних виказати правдивість і святість своєї віри виявилося також у таких творах, як «Тератургіма» Кальнофойського, де автор за дорученням Петра Могили доводив, що і в сучасну йому хвилину діються чудеса в Печерському монастирі.

Проповіді. На прикладі єзуїтів бачили православні, яким дійовим засобом у релігійній боротьбі є проповідь. Це й спонукало їх зайнятися підготовленням добрих проповідників. Для того в усіх православних школах було поставлено рито­рику на одне з перших місць у шкільному навчанні; її метою було виробити проповідників, що своїм хистом і знанням дорівняли б католицьким. Ці зусилля дали гарний успіх. У XVII в. буйно розвинулася проповідницька література, що знайшла визначних представників у постатях Лазаря Барано-вича, Йоаникія Галятовського й Антона Радивилівського.

Лазар Баранович народився приблизно 1593 р. та прожив близько ста літ. Перед його очима пройшов довгий ряд українських гетьманів — від Петра Сагайдачного до Івана Мазепи. Замолоду вчився він у польських єзуїтських колегіях. Педагогічно-наукову працю розпочав доволі пізно. В 1650 р. став ректором Київської колегії, в 1657 р.— чернігівським і новгород-сіверським єпископом за згоди Богдана Хмель­ницького. Свячення отримав в Яссах. Його життя припало на бурхливі часи козацьких змагань, і ці воєнні настрої найшли відгомін у наголовках збірників його проповідей: «Меч духов­ний», «Труби словес проповідних». Але у самих проповідях не знаходимо натяків на прояви тодішнього революційного руху. І змістом проповіді Барановича сухі, нецікаві, своєю церков-нослов'янщиною далекі від життя. Баранович писав багато. Мав дивну й невиправдану схильність до віршування. Поли­шив цілу збірку релігійно-моралізаторських віршів «Лютня Аполлонова».

Всі прикмети схоластичної, далекої від життя проповіді мають також проповіді Йоаникія Галятовського. Галятов­ський учився в Київській школі. Коли Баранович відійшов із Києва на становище чернігівського єпископа, Галятовський заняв його місце як ректор Київської колегії. Полишив збір­ник проповідей «Ключ разумінія». Наголовок треба розуміти так, що його збірник відмикає людям небо, як ключ замок. До проповідей додає порадник, як їх укладати. Є ним «Наука, албо способ зложеня казаня». Радить тут автор ділити проповідь на три частини, йдучи, зрештою, за планом єзуїтських пропові­дей. Перша частина — це ексордіум, що має подавати пропо-

зицію, тобто вияснити, про що проповідник задумує говорити; друга — це наррація, в якій проповідник проводить свою думку; третя — конклюзія, що кінчає проповідь. Автор повчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як будувати пропо­відь. Ці вказівки дуже цікаві. «Можеш,— говорить він,— спо­нукати людей до слухання, коли чи то в неділю, чи в свято обіцяєш їм на проповіді яку нову річ показати, якої вони не бачили й про яку не чували». Посилається на свою проповідь на Покров Пресв. Богородиці, в якій він показав, як Пречиста Діва зважила вогонь, змірила вітер і завернула минулий день.

Автор вчить також будувати проповідь на імені. «На святого Василія можеш говорити, що Василій значить король; і справді, бо він царював над своїм тілом, над тілесними пристрастями і тепер царює на небі». Всі ці теоретичні при­писи здійснював Галятовський у своїх проповідях. Виказав у них не тільки знання Св. Письма та писань християнських теологів і філософів, але також знання історії й міфології. В його проповідях знаходимо подекуди відгомін народних вірувань: «Коли місяць блідий,— буде дощ, коли червоний,— буде вітер, коли білий,— буде погода». Є також сліди апокри­фів. Мова наближена до народної. Галятовський був також автором збірки оповідань про чуда Пресвятої Богородиці — «Небо новоє».

Деякі чуда Богородиці звершилися на українській землі, як ось це.

«Почаівська Богородиця» (виїмка із «Неба нового»). Іван Босий із села Почаєва бачив Пречисту Діву Богородицю, яка стояла на скелі. Перед нею в покорі схилився чернець і говорив Іванові Босому і хлопцям із села Почаєва, які близько тієї скелі пасли вівці, що Пресвята Богородиця стояла на скелі, й її стопа є там витиснена. І в тій стопі завжди є чиста вода, якою вилікуються різні недуги. На тій скелі вимурувана прегарна церква й при церкві славний монастир, обведений довкола муром. Цей монастир в українській землі на Волині від села Почаєва зветься Почаївський.

Антін Радивилівський. Якщо Баранович і Галятовський тільки з замилування принагідно займалися проповіддю, то проповідником за покликанням був Антін Радивилівський. Радивилівський був учнем Лазаря Барановича й учився в Київській колегії. Полишив два збірники проповідей. Перший із них, на найважливіші свята — «Огородок Марії Богородиці» 1676 р., другий — «Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних... сплетений» 1688 р. Помітною рисою проповідей Радивилівського є велика релігійна нетерпимість. Поруч із тим цікаву рису його проповідей становить віра н ворожбу комет та в чародіїв, що своїми чарами можуть шподіяти лихо. Подібно до Галятовського користував Радиви­лівський апокрифічними переказами. Щоб зацікавити людей,

вплітав у проповіді народні казки та приповідки. Крім того, пересипав їх різними прикладами, що їх вишукував у західно­європейських збірниках. На Заході існували саме такі збірки цікавих оповідань і анекдотів, що їх укладали з метою подати проповідникові готовий пригожий матеріал. До найбільш по­ширених належали збірники «Велике дзеркало» та «Римські історії». Який характер мали ці оповідання, можемо пізнати на прикладах. Так, у Радивилівського подибуємо оповідання про левову пайку:

Одного разу осел, лисиця й лев уклали таку спілку, що здобич, яку хто-небудь із них роздобуде, мають ділити поміж себе. Пригодилося роздо­бути велику поживу. Лев, як старший, казав робити поділ ослові. Цей, думаючи, що є рівний левові, розділив здобич на рівні частини. Лев не міг цього стерпіти, кинувся на осла й роздер його. Потім казав ділити лисиці, але вона, як мудрий і хитрий звір, зрозуміла, що осел за свою гордість утратив життя, тому тільки малу пайку собі полишила, віддаючи все левові. Лев похвалив її та запитав: «Лисице, хто тебе навчив такої штуки?» Вона відповіла: «Випадок з ослом».

У проповіді Радивилівського вплетене також оповідання про покарану зажерливість.

Один багач загубив мішок із грішми і чимскорше наказав розголосити про свою згубу, обіцяючи нагороду. Якийсь убогий чоловік знайшов мішок і віддав багачеві. Цей перелічив гроші й побачив, що нема одного дуката. Зачав гнобити бідного чоловіка, натискати, щоб віддав дуката. Чоловік виправдовувався перед суддею, що віддав гроші так, як їх знайшов із мішком. Суддя побачив невдячність багача і так вирішив: «Якщо багач рішуче запевняє, що в його мішку було триста дукатів, а тут є тільки двісті дев'ятьдесять і дев'ять,— це ясний доказ, що знайдені гроші не його, а когось іншого. А через те, що ніхто інший у згубі не признався, суд призначає ці гроші тому чоловікові, який їх знайшов і якому принесла їх доля, щоб вирятувати його з біди та дати йому їх на віно для доньок».

Радивилівський найбільше з усіх проповідників намагався свою проповідь зробити доступною для ширшого загалу. Одначе проповідь, витворена вимогами схоластичної науки, подобалася тільки освіченим людям, бо подавала їм відомості з міфології, історії й філософії, натомість не була доступна для широких народних кіл. Не звертали також тогочасні проповідники уваги на умовини життя. Прикро вражає в тодішніх проповідях нестача якого-небудь зв'язку з подіями, що потрясли під ту пору життя усього народу, нестача якого-небудь відгомону найважливіших історичних подій. Все-таки цей схоластичний напрям довго утримався в Україні. Пізніше занесли його українські вчені Єпіфаній Славинець-кий, Симеон Полоцький, Дмитро Туптало Ростовський у Московщину.

«Перелітні птахи». По довгих кривавих війнах злучив Богдан Хмельницький на Переяславській угоді в 1654 р.

Україну з Москвою на основах повної федерації. Устами своїх поручників запевнили російські володарі шанувати й зберігати всі давні права українського народу. Але умов не додержува­ли. Зачали звільна, систематично змагати до вкорочення всіх прав та свобод українського народу. Ці змагання російського уряду, з одного боку, й відрухи та спроби оборони українських гетьманів й українського громадянства, з другого, знайшли свій вираз у дальшому ході літературної праці. У 1685 р. Київська митрополія підпала під зверхність московського патріарха. Ця подія, що була наслідком нещасної Пере­яславської угоди, спричинила велику еміграційну хвилю українських наукових сил на північ. Багато українських уче­них та письменників, що виховалися й добули освіту в Київській колегії, перенеслися тепер у Московщину й розпо­чали працю на користь чужої культури. Там виправляли вони книжки, що їх попсували неграмотні переписувачі й видавці, ставали єпископами, митрополитами, придворними вченими, поетами й учителями царських дітей та помічниками Петра Великого в його праці над перестроєм Російської держави й перебудовою громадянського життя. Переселення цих «пе­релітних птахів» було болючим ударом для України, яка втратила найкращих наукових робітників. Натомість на півно­чі, в Росії, своєю працею вони клали основи під розвиток російської культури. До тих учених належали Єпіфаній Сла-винецький, Симеон Полоцький, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович та інші.

Єпіфаній Славинецький, один із найбільших українських учених XVII в., був перший, що перенісся до Московщини. Знав добре класичні мови. В Росії зайнявся перекладами церковних книжок і виправляв похибки різних московських неуків у текстах богослужебних книг. Зладив лексикон греко-слов'яно-латинський і другий — філологічний для вияснення малозрозумілих місць у Св. Письмі. При кінці свого життя був учителем у патріаршій школі.

Симеон Полоцький. Властивим його ім'ям було Петров-ський, але тому, що походив із Полоцька, прозвано його Полоцьким. Був отже білорусом. У Полоцьку пізнав його цар Олексій Михайлович і покликав у 1664 р. до Москви. Тут він зблизився з Ртіщевим, що був прихильником західно­європейської освіти, і став учителем царевича Федора й ца­рівни Софії. На це становище винесли Полоцького його висока освіта й талант. Полоцький розвинув багату й різнорід­ну наукову діяльність. Писав проповіді (збірники «Обід духов­ний» і «Вечеря духовная»), теологічні твори («Вінець віри»), полемічні проти секти розкольників («Жезл правленія»). Був також автором збірок віршів «Псалтир ритмотворная», «Вер-

тоград многоцвітний», автором драм «О блуднім сині» та «О Навуходоносорі». З писань Полоцького тільки деякі появили­ся друком. Своїми теологічними писаннями обурив патріарха Йоакима, і цей кинув на нього прокляття.

Дмитро Туптало народився 1615 р. в Макарові на київському Поліссі в козацькій родині й при хресті отримав ім'я Данило. Після вступу до монастиря взяв ім'я Дмитро. Був проповідником у різних місцевостях і визначався проповід­ницьким хистом. Головним ділом його життя є Четії-Мінеї — збірка життєписів святих. Над Четіями працював довгі літа в Україні та Московщині. В 1701 р. цар Петро Великий покликав його на тобольського митрополита у Сибіру. У 1702 р. став митрополитом у Ростові. Помер 1708 р. Синод визнав його святим. Ростовський писав ще інші твори, як «Руно орошенноє», збірник оповідань про чуда Пресвятої Богородиці в чернігівськім монастирі, літописи і драми.

Стефан Яворський. Був родом із Галичини. Вчився в Київській колегії, де пізніше став учителем. У 1700 р. імено­вано його рязанським митрополитом. Двома роками пізніше був призначений намісником («блюстителем») патріаршого престолу. Головним його твором є «Камень віри».

Феофан Прокопович. Учив поетики в Київській колегії. Надав великі услуги Петрові Великому в його реформаційній праці. Написав історичну драму «Владимір».

Діяльність українських учених на Півночі не була по нутру московським грамотіям. Вони спонукали своїми доносами єрусалимського патріарха Досіфея написати до царя Петра Великого, щоб він не ставив українців митрополитами, але родовитих москалів, «аще і немудрії суть».

9. Під брязкіт козацької зброї

Віршування. Багатий відділ письменства середньої доби складають вірші. До буйного розвитку тієї галузі причинилася в головній мірі наука поетики, що була важливим предметом навчання в єзуїтських і православних школах. Очевидно, розуміння поезії було інше, ніж сьогодні, бо поезію вважали тільки наукою укладання віршів. Не була вона вільною творчі­стю поета, витвором його уяви, висловом його почувань, тільки штучним витвором школи й учених. Віршування при­йшло в Україну з Західної Європи через Польщу. З погляду на зміст вірші були спочатку релігійними. Складали релігійні пісні, гімни, канти, псалми, християнські легенди. З дальшим розвитком віршування, в міру зросту замилування до цього роду творчості тематика віршів ширшала. Поставали віршові

привітання, похвальні оди, славословні панегірики, епіграми, віршовані присвяти видань, описи гербів, післяслова. Кожне шкільне свято (зокрема в Київській колегії), кожна подія, цікава у шкільному житті, а саме іменини ректора, професо­рів, приїзд визначного гостя (митрополита чи іншого достой­ника), свята Різдва й Воскресіння — все це давало привід до укладання віршів. Щодо форми вірші були силабічними, бо їхньою ознакою було точно вимірене число складів. Нерідко автори користувалися всякими вишуканими штучними форма­ми: акростихами (із розв'язкою власного імені), раками, яйцями, пірамідами, чарками, сокирами тощо. З такими вір­шами ходили студенти в часі рекреацій по домах визначніших міщан і виголошували їх у формі привітань, за що отримували дарунки. Молодий темперамент, життєва радість молодих школярів вносили навіть у вірші поважного релігійного харак­теру, в яких славили Христове Різдво чи Воскресіння, багато молодого школярського гумору, натякали зі своєрідним доте­пом на гірку школярську долю.

Так, в одному різдвяному вірші гріх Адама та Єви знайшов такий вислів:

Зайшов із іншого чорт краю,

Адама в гості попросив,

А цей кликнув його до раю

Та й яблука з ним укусив.

Очнувсь на другий день — аж лихо;

Адам питає Єви тихо:

«А з ким я вчора так гуляв?»

«Не знаю, що були за гості,

Але у нас чогось нема.

Ой, буде ж нам, старий, по хлості,

Не викупимось із сорома.

Бо вже мені погано снилось:

Вуж укусив, аж кров текла,

І щось за мной чудне гонилось,

Я ледве-ледве утекла».

Адам задумавсь, ліг в куточку,

Прийшов Господь, його збудив

Та й каже: «Де ж ти дів сорочку?»

«Я, Тату, вчора загубив».

«Неправду кажеш ти, небоже!

Я знаю, де вже ви були!»

«Прости мені і Єві, Боже,

Бо ми сорочку пропили...»

«Пішов же вон, Адаме, з раю,

Об'ївся яблук, аж сопеш!

Це так ти доглядаєш гаю?

Без попиту що хоч ірвеш!

І ти іди, небого, прясти!

Адам тебе щоб наглядав!

А щоб не сміла яблук красти,

Адаму я нагайку дав».

Пам'ятки віршової літератури. З багатої й різнорідної віршової спадщини XVII—XVIII вв. тільки невелика частина появилася друком. Причиною того були обставини політично­го життя. Після злуки з Москвою, а ще більше після трагічно­го бою під Полтавою щораз сильніше налягала на українське національне життя важка рука російського уряду. З боку царату пішли вперті, систематичні намагання не тільки в тому напрямі, щоб вирвати в українського народу раз і назавжди всяку думку, всяку мрію про власне самостійне державне життя (Малоросійська колегія, знесення Гетьманщини, зруй­нування Січі, закріпачення селянства), але також у тому напрямі, щоб затерти навіть його національне ім'я.

Цій останній меті мали служити різні перепони з боку російської цензури й синодальні заборони вживати українську народну мову в письменстві, як, наприклад, серед багатьох інших синодальний указ 1721 р., що з усією рішучістю засте­рігав проти «особого наречия». Була це пора, коли витворюва­лася вже літературна російська мова, що завдяки своїй дер­жавній позиції з кінцем XVII в. стала втискатися в народне життя, в адміністрацію, між українське дворянство, що зачало нею послуговуватися, щоб відрізнитися від селян, і в пись­менство. Ці обставини й були причиною, що найцінніші пам'ятки українського письменства кінця XVII в. і першої половини XVIII в. з проблисками живої думки та колоритом живої мови уникали друку й переходили в рукописних відпи­сах із рук до рук.

Із давніх творів віршової літератури, крім віршованих передмов до поодиноких видань, вийшли друком: «Лямент дому княжат Острозьких» із приводу смерті Олександра Кос­тянтиновича Острозького; «Лямент» з нагоди острозької трагедії; Памви Беринди: «Вірші на Різдво Христове» (у Львові, 1616 р); Касіяна Саковича: «Вірші на похорон гетьма­на Петра Конашевича Сагайдачного» (в Києві, 1622 р.); Кирила Транквіліона Ставровецького: збірник віршів «Пер­ло многоцінноє», збірник духовних віршів «Богогласник» (1790 р.).