Соціально-політична та культури а' ситуація на українських- землях 2 page

Цілком закономірно, що біля джерел створення Академії стояв Київський митро­полит Петро Могила (1596-1647 рр.), видатний церковний і культурний діяч, молдова­нин за походженням, із роду княжої династії, порідненої з аристократичними польськими та українськими родами. В історію української культури він увійшов як визначний теолог (автор праць «Літургіон, або служебник», «Православне ісповідання віри», «Треб­ник»), учений, реформатор, організатор вищого шкільництва. Бачення завдань і покли­кання колегіуму П.Могилою полягало в розумінні того, що це перший вищий навчаль­ний заклад у православному слов'янському світі, в якому мусять бути зібраними най-досвідченіші інтелектуальні сили. І справді, в Києво-Могилянській академії працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, ЙоасафКро-ковський, СтефанЯворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щер-бацький. Багато з них — випускники цього закладу, котрі продовжили навчання в за­кордонних університетах та академіях.

Обіймаючи високу церковну посаду, П. Могила не замикався в межах суто кон­фесійних, розуміючи церкву як один із засобів політичної та ідеологічної боротьби ук­раїнського народу за своє визволення. З іменем П. Могили пов'язане розгортання сис­теми вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала захід, а й могла конкурувати з ним. Крім Київського колегіуму, в 1636 р. він організував колегію в Кремінці, слов'яно-греко-латинську академію в Ясах(1640 р.). Дбав про розвиток Киє­во-Печерської Лаврської друкарні, одним з перших почав видавати книги українською мовою, надаючи їй міжнародного значення. Сприяв письменникам і художникам, дбав

про поширення книгодрукування у Валахії і Молдавії, сам підготував 20творів церков­но-теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. Помер 1 і січня 1647 р. у Києві. За кілька днів до своєї смерті склав заповіт, за яким вся його бібліотека, будинок і двори на Подолі, худоба, інвентар з хутора Непологи, понад 80 000 злотих, домашнє начиння і навіть митрополиче вбрання, прикрашене коштовностями, переходило до академії.

Понад усе ставлячи православну віру і необхідністьїїзахисту, П. Могила єдиним носієм віри вважав церкву, яка мала підпорядкувати собі розум і науку, не заперечуючи і не принижуючи ролі та значення останніх. Навпаки, на думку П. Могили, благочестя є необ­хідною передумовою оволодіння світськими науками. Духівництво має бути не лише освіченим, а й передувати в науках. Розглядаючи шляхи розвитку науки, він вважав за необхідне вивчати, осмислювати і засвоювати здобутки західноєвропейської науки і філо­софії на основі греко-слов'янської культури з метою її збагачення і подальшого розвитку. Ці погляди були досить радикальними, і Могила рішуче проводивїх у життя. Гостро кри­тикував православне духівництво, представники якого надавали переваги світським втіхам, прагнув позбавити його від цих вад і тим самим піднести моральний авторитет церкви. Саме завдяки турботам П. Могилиосвітнійрівеньукраїнського духівництва того часу був на голову вищим за російський, і не випадково, що пізніше саме на представників українського духівництва спирався Петро І у реформі культури й освіти.

РОЗВИТОК ДРУКАРСТВА

Розвиток освіти і шкільництва того часу був тісно пов'язаний з розвитком дру­карської справи. У Польщі перші книги друкувалисьлатинською мовою наприкінці XV ст. У ХУ-ХУ1 ст. із середовища польських культурних діячів вийшла ціла плеяда майстрів, які друкували книжки не лише на батьківщині, айв інших країнах Західної Європи.

Постійна друкарня з латинським шрифтом у Польщі була заснована Яном Галле-ром на початку XVI ст. Порядз книжками, що виходили здрукулатинською, з'явля­ються друковані видання слов'янською мовою. Перша книжка слов'янською мовою глаголицею була надрукована в 1483 р. у Венеції. У 1491 р. у Кракові вийшли книжки кирилицею, яка лягла в основу пізніших азбук російської, української, білоруської, болгарської, сербської та народів сучасної Югославії. Є припущення, що й до 1491 р.у Кракові вже друкував книжки кирилицею відомий друкар Швайпольт Фіоль — вихо­дець з Німеччини. Для друку використовувались виконані в Україні копії церковносло­в'янських рукописів у російській редакції, а також рукописи південнослов'янського походження. Видання Фіоля призначалися для православного населення України, Біло­русії, Молдавії. Досить швидко вони здобули визнання і в Росії. У 1491-1492 рр. Ш.Фіоль був звинувачений інквізицією в антикатодицьких поглядах і мусив припини­ти видавничу діяльність та виїхати із Кракова.

Наприкінці XV ст. друкування книг починається у південних слов'ян. У Чорно­горії в 1494 р. вийшладруком перша книжка південнослов'янського друку «Октоіх»,

або«Осмигласник». Це видання й до цього часу приємно вражає читача своєю технікою і красою оформлення давнього слов'янського друку. НапочаткуХУІ ст. матеріальними заходами воєводи І.Бесараба друковані книжки слов'янською мовою почали видавати у Валахії. Тоді ж книгодрукування шириться і в Сербії.

У східнослов'янських народів найпершими з'являються білоруські друковані кни­ги, видання яких пов'язане з іменем Георгія-Францішека Скорини. У 1517 р. Скорина надрукував першу книжку— «Псалтир» церковнослов'янською мовою в чеській Празі. Великою подією в історії білоруської й української культур була поява в 1517-1519 рр. 22 окремих випусків біблії в перекладі на тодішню білоруську мову, яка була поширена і в Україні. У 1525 р. Скорина заснував словено-руську друкарню у Вільно. Видання Скорини поширювались в Україні і в Білорусії. Таким чином, із західнослов'янських земель Друковані книжки поширились на білоруські й українські землі.

Велику культурно-освітню роль у розвитку українського друкарства відіграла поява друкарської справи в Москві і перенесення її з Росії в Україну.

Першу друкарню для Москви з верстатом, шрифтами було закуплено в 1553 р. у Копенгагені (невідомо, чи це було зроблено для цієї друкарні, чи, може, іншої, заснова-ноїзгодом у Москві). До роботи вдрукарні Іван IV поставив диякона церкви Миколи Густинського ІванаФедороваі його товариша Петра Мстиславця,які вже раніше, але невідомодейза яких обставин, займалися друкарською справою.

1 березня 1564 р. Іван Федоров і Петро Мстиславець відтиснули останні аркуші першої відомої в Росії друкованої книжки «Апостол». У 1565 р. вийшовздруку «Часов-ник». Але незабаром друкарі Іван Федоров і Петро Мстиславець переїхали залитовський кордон. Існувала версія, що їх московська друкарня була сралена«неблагонаміреними» людьми. Але тепер є підстави вважати, що шрифти та деяке інше друкарське обладнання російські друкарі вивезли в Литву. У Москві залишалась якась інша друкарня, в якій друкарі Андронік Невєжата Н икифор Тарасієв продовжували друкувати книги. У1568 р. було надруковано «Псалтир» і ряд інших церковних книг. Ця друкарня діяла і в той час, коли Іван Федоров перебував в Україні.

Іван Федоров і Петро Мстиславець знайшли собі пристановище у князівстві Ли­товському. Тут, у маєтку Григорія Ходкевича в Заблудові, вони заснували друкарню, з якої в 1568-1569 рр. вийшли «Євангеліє учительноє» і «Псалтир».

У 1569 р. Петро Мстиславець переїхав у Вільно і там продовжував свою справу. Іван Федоров залишив подароване йому Ходкевичем село і прибув до Львова. Тут за допомогою львівських міщан він створив друкарню, і в 1574 р. надрукував відомий львівський «Апостол», який став первістком української друкованої книжки.

Початок книгодрукування у Львові внаслідок старання друкаря Івана Федорова слід вважати величезною подією в історії культури українського народу. Друкування книг в Україні відкрило нову важливу сторінку в подальшому розвитку українського письменства. Воно також було одним із дієвих ідейних знарядь у боротьбі з польсько-шляхетським пануванням та наступом католицької реакції в Україні.

Львівський «Апостол» дуже подібний до свого московського попередника, що вийшов на десять років раніше. Він мав такий само формат, як московський, такі ж

початкові літери. Проте помітні й певні відмінності в оформленні та прикрасах львівсько­го «Апостола» від московського у візерунках, орнаменті, що прикрашають книжку, у деяких деталях образа апостола Луки на титульній сторінці тощо. Наприкінці книги львівського видання вміщено герб міста Львова, герб Федорова. Цей герб був своєрід­ним книжковим фірмовим знаком друкаря. З того часу він почав з'являтись на всіх виданнях Івана Федорова. Герб являв собою зігнуту лінію, вершина якої нагадує стрілу. По обидва боки цієї лінії зображені ініціали друкаря «І.Ф.» Гербом міста Львова, як відомо, донедавна було зображення лева на фоні зубчастого укріплення львівського зам­кового муру.

Очевидно, через несприятливі умови друкування у Львові, Іван Федоров назап-рошення князя К.К. Острозького переїхав до Острога, де діяла тоді відома Острозька школа. Тут ще з більшою інтенсивністю розгорнулась його видавничо-друкарська діяльність. В Острозі було вдосконалено друкарню, відлито деякі нові шрифти, вирізь­блено багато нових прикрас. У 1580 р. Іван Федоров надрукував в Острозі на Волині «Новий завіт», а в 1581 р. вийшла друком відома Острозька біблія.

Підготовляли біблію до друку К.К. Острозький і його літературний гурток ще до відкриття Острозької друкарні. Для цього треба було провести велику перекладацьку і редакторську роботу величезної за розм іром і складної за текстом кни ги. На думку М. Максимовича, основою для цього став якийсь рукописний примірник біблії, привезе­ний з Москви посланником Михайлом Гарабурдою в 1570 р.

Отже, підготовкадо надрукування Острозькоїбіблії почалась за десять років до її виходу з друку. З передмови до,Острозької біблії ми дізнаємось про те, що над нею працювало сімдесят два перекладачі, які робили переклад з єврейської і давньої грець­кої мови. Очевидно, московський примірник не міг задовольнити освічених осіб, котрі гуртувались навколо школи Острозького.

Біблія за розміром тексту, складністю змістуїї книг становить найбільший і най­головніший твір церковної літератури, що поєднав у собі старо-іудейські і християнські догмати та ідейні основи двох вірувань. До видання Острозької біблії не існувало взагалі повного перекладу головної книги християнства слов'янською мовою, а були тільки переклади окремих частин.

Спробу дати цілісний твір у 1499 р. зробив у Новгороді архієпископ Геннадій. Але ця спроба не була доведена до кінця. Це завдання виконав великий гурток освічених людей в Україні, що зосереджувався в Острозькій школі. Весь текст Острозької біблії надрукований дрібним шрифтом, створеним в Острозі. Цей шрифт застосовувався в усіх наступнихострозьких виданнях. Титульні сторінки відтиснуті московським шриф­том. Орнаментація біблії відрізняється і від московського, і від львівського «Апостола». Острозька біблія за технікою друку є однією з визначних пам'яток нашої вітчизняної стародавньої книжкової продукції, її видання відобразило успіхи не тільки Івана Федо­рова, а й великої кількості перекладачів, художників, майстрів, палітурників тощо, і становить гордість української, російської і білоруської культур.

В Острозі Іван Федоров надрукував також невелику «Хронологію» у віршах. Цим російський першодрукар закінчив свою діяльність. З надірваним здоров'ям від повер­нувся до Львова і помер там 5 грудня 1583 р. у тяжких злиднях.

Острозька друкарня, заснована Іваном Федоровим разом з групою працівників Острозької школи, продовжувала видавничудіяльність протягом останніх двох деся­тиліть XVI ст. після видання Острозької біблії і в першій половині XVII ст. До її видань належатьтвори Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587 р.), «Острозька книжиця» (1588 р.), відомий викривальний і наступальний твір «Апокрисис» Христо-фора Філарета (1598 р.), спрямований проти католицизму, в якому відображено протест українськихдемократичних кіл проти Берестейської унії.

Острозькі видання наслідувало Львівське братство, яке по смерті ІванаФедорова придбало частину його друкарського приладдя. У друкарні Львівського братства було надруковано книгу «Адельфотес». Це був підручник з граматики грецької мови для братсь­ких шкіл. У 90-х роках Львівське братство надрукувало книжку «Просфоніма» («Привіт»), що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи. Друкування книжок в Україні було могутнім поштовхом для розвитку письменства, освіти і всіх галузей художньої культури України.

АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО

В архітектурі Ренесанс втілився найяскравіше — це був період високого розквіту зодчества. Це був час, коли відновлювалисьзруйновані міста, засновувались нові, зво-дилисьоборонні споруди, арсенали, житла — переважало світське будівництво, будува-лисьтакожхрами та монастирі. Архітектура в Україні набувала нового політичного та філософсько-релігійного змісту. Вспоруді втілювались нетільки культурнідосягнен-ня, вона ставала виразом ідеологічних настанов, трактатом естетичних поглядів, утвер­дженням переконань, отже, тодішня архітектура посідала активне місце в духовному житті. В ній все підлягало багатогранній регламентації: доцільність, ідейна заванта­женість, краса, стильове вираження. Неабиякого значення набувало збереження давніх традицій, в чому демонстративно засвідчувались патріотичні прагнення.

Отже, ренесансна архітектура в Україні спиралась на міцну основу раніше вироб­лених норм будівельної техніки, функціональних вимог, типів споруд. Саме вони стали вихідними у її подальшому поступі. Ознаки її стилю відповідали за своїм характером складній системі ренесансного стилю в архітектурі європейських країн: чітка симет­ричність, ордерність, горизонтальність членування, використання декоративно-орна­ментального оздоблення фасадів, інтер'єрів. У жилих будинках прагнули до зовнішньої репрезентативності та зручніших умов побуту. Фасад став головним об'єктом художньої уваги. Пам'ятки такої архітектури збереглисьу Луцьку, Кам'янці-Подільському, Жовкві, Бродах та Львові. Центральна частина Львова — майдан Ринок є рідкісною пам'яткою ренесансного світського зодчества. Тут при розташуванні будинків ще дотримано попе­редніх регламентацій (магдебурзьке право), одначе воформленні фасадів яскраво вияв­лені ренесансні естетичні норми: ордерне вирішення порталів, орнаментально-декора­тивне обрамлення вікон, порталів, карнизівта інтер'єрів.

У ХІУ-ХУ! ст. в архітектурі і мистецтві створюються загальнонаціональні особли­вості українського стилю. Хоч українська архітектура і мистецтво й мали національну своєрідність, проте вони розвивались у взаємозв'язках з мистецтвом інших слов'янсь­ких народів.

У рештках кам'яних укріплень українського архітектурного стилю є спільні риси із стилем кремлівських укріплень великого князівства Московського і Новгорода. Крім того, у кам'яному будівництві України помітні західноєвропейські впливи, що прони­кали сюди через Польщу й Угорщину. Найбільше вони були помітні в містах Західної України, де стиль ренесансу поєднувався з народним українським стилем, перенесеним з дерев'яного будівництва в кам'яні споруди замків, церков та великих міських жител.

У плануванні найбільшого міста українських земель, що знаходнл ися під владою Великого князівства литовського, — Києва виділилося три основні центри, які загалом становили єдиний міський організм. Найбільш важливим було Нижнє місто (Поділ), оскільки воно мало найбільш розвинену соціальну і економічну структуру, притаманну феодальному місту. У джерелах XVI ст. саме ця частина Києва називається «містом». У плані Нижнє місто наближається до неправильного трикутника. Головним компози­ційним центром забудови виступала ринкова площа. Планування вулиць було нерегу­лярним, але, водночас, простежувалася орієнтація до Дніпра. Вулиці забудовувалися дерев'яними будинками садибного типу. Висотними архітектурними будовами були тільки культові споруди. Другим за значенням районом концентрації населення Києва була місцевість, яка примикала до Печерського монастиря. Поблизу його стін зводили­ся будинки монастирських підданих, зокрема ремісників. Третім міським центром був Київський замок, який відігравав важливу роль в обороні міста. Суттєве значення мали його адміністративно-політичні та ідеологічні функції — у замку знаходилася резиден­ція київського воєводи, атакождіяли кілька церков. Територія цієї частини міста була порівняно малозаселена.

На цей час припадає бурхливий розвиток будівництва оборонних споруд в Ук­раїні. Найбільше повністю збережених міст-фортець, замків, культових споруд або ж їх решток лишилось саме з цих часів. Великі землевласники, шляхта, настрашені селянсь­ко-козацькими повстаннями під проводом Криштофа Косинського, Северина Нали­вайка й Григорія Лободи, перетворювали свої оселі на справжні фортеці. Фортифікува-ли церкви, костели, синагоги й монастирі. Навіть сільські кладовища та млини подеку­ди перетворили на фортеці. Численні міста-фортеці, навіть замки бастіонного типу здебільшого споруджували назалишках давньоруських городищ.

Поряд зі спорудженням власне укріпленихзамківзводили міські укріплення, щоб боронитися від ворожих нападів.

Будівництво кам'яних замків було поширене переважно на Правобережжі Дніпра, а головне на Поділлі, Волині, у Галичині, Буковині і Закарпатті. Замки в Україні вини­кали поступово, із поширенням тут панування литовських і польських феодалів, зміцненням влади місцевих магнатів, а також у зв'язку з будівництвом міст як центрів ремесла і торгівлі. Міста потребували захисту від навали татар, турків та інших інозем­них загарбників. Вони разом із замками феодалів були оборонними центрами цілих

областей. Так, на Волині були укріплені давні стратегічні пункти — міста Луцьк, Воло­димир-Волинський, Кременець.

Луцьк являв собою давнє князівське укріплення, переважно дерев'яне, з комп­лексом земельних валів і ровів. Наприкінці XIV або на початку XV ст. на невисокому пагорбі, що трикутником вклинився між ріками Стир і Малий Глушень, було побудова­но укріплення з цегли. Цегляні мури, що досягали 10-12 м висоти, мали по кілька рядів бійниць у вигляді вузьких отворів; на кутах укріплення були три декоровані квадратні башти, які досягали 27 м висоти. Замок був досить великий. У ньому були палаци влас­ника замку і єпископа, кафедральний собор, будинки замкового управління та сторожі. У замку були споруджені також невеликі житла для втікачів з околиць на випадок напа­ду ворога.

Протягом XVI ст. Луцький замок значно розширився в зв'язку із зростанням са­мого міста і потребами оборони в умовах появи та ширшого застосування вогнепальної зброї. На пізніших мурах помітні сліди стилю архітектури ренесансу.

Загалом оборонні укріплення Луцька становили два архітектурні ансамблі — За­мок Верхній (XI11-XIV ст., з перебудовами XVI-XVIІ ст.) і Замок Нижній, або Окруж­ний (ХІУ-ХУІ ст.). Головним укріпленням був Замок Верхній з кам'яною стіною і башта­ми Владичною (XIІІ-ХІVст., з перебудовою протягом ХУ-ХУП ст.), надворітною (ХІІІ-ХІУст.,зперебудовамиХУ-ХУІІст.)таСтировою (ХШ-ХІУст., з перебудовами ХУ-ХУІІ ст.). До періоду XIУ-ХУІ ст. належать кам'яні церкви в межах міста — церква Димитрія (XIVст.), Покрови (XVст.) і замковий костьол (1545 р.). У 1619-1620 рр. була збудована Христовоздвиженська церква Луцького братртва.

Дещо розширені були укріплення та інші будови Володимира-Волинського, який, до речі, поступово втрачав своє колишнє політичне і культурне значення.

Значне місце в системі укріплення посідав Кременець, що лежав на південній межі між Волинською землею і Поділлям. Це давнє західноукраїнське місто мало укрі­плені мури ще під час навали Батия. Кременецький замок ХУ-ХУІ ст., що стояв на ви­сокій горі, бувподібнимдо Луцького замку на Волині і Бучацького в Галицькому Поділлі. Бучацький замокбув менший за розмірами, ніжЛуцький.

На Волині великий укріплений замок був побудований у XV ст. в Острозі, рези­денції князів Острозьких. Уперше це містечко згадується в Іпатіївськомулітописі під 1100 роком, коли тут уже була дерев'яна фортеця. Цей давній город і дав початок пізнішо­му мурованому замкові, який мав вигідне оборонне розташування, а завдяки природно­му захистові — стратегічне значення. У другій половині XIV ст. було споруджено потуж­ну оборонну башту— Вежу Муровану, перша згадка про яку і опис датується ібОЗроком. 1386 року на підставі привілею польського короля замок був наданий нащадкові короля Данила Галицького — Федорові Даниловичу. З переходом замку від Даниловичів у власність князів Острозьких його ще більше зміцнили. Однак, незважаючи на розвиток артилерії, він, завдяки своєму розміщенню, ніколи не був замком бастіонного типу. Цей тип замків, запозичений із Заходу у зв'язку з новою тактикою ведення війни, зокрема штурму, замінила так звана багатобаштова система. Крім Вежі Мурованої, тут були збудовані Богоявленська церква (XV ст.), башта Нова, або Кругла (кін. XVI ст.) і

надбрамна вежа, заміненау 1905 році надбрамною дзвіницею. Усі ці споруди і складали комплекс Острозького замку. Він не раз витримував ворожі штурми і облоги, був виз­начним центром розвитку української культури і науки. До нашого часу відносно добре збереглась так звана Нова башта Острозького замку.

УХУ-ХУІ ст. деякі православні монастирі Західної України були оточені мурамиз баштами і мали значення фортець. На Волині такими фортецями були монастирі в Ме­жиріччі недалеко від Острога та в Дермані біля Дубно. Дерманський монастир стояв на високому горбі, обнесений кріпосним муром заввишки 7 м. Біля стін проходив напов­нений водою рів. Вхід до фортеці зроблений був через триярусну, подібну до Острозької, вежу, яка правила також за дзвіницю. Тут був споруджений перекидний міст через рів.

Після спустошення Наддніпров'я татарами, а особливо після захоплення турками Молдови, головним об'єктом татарських нападів і завойовницьких планів турків стали Галичина і Польща. У зв'язку з цим велике місце в стратегічному плані оборони Украї­ни, Польщі та Литви належить Поділлю. Тут споруджуються укріплення більшого і меншого значення. Головне місце серед них посідають замки в Меджибожіі Кам'янці-Подільському.

МеджибіжвідомийщезХПст. Після утворення Кримської орди він опинився на перетині двох головних шляхів — Кучманського і Чорного, що вели з південного сходу в Західну У країну та Польщу. Цими шляхами найчастіше проривалисьтатари. 1240 р. містечко було зруйноване татарами, 1331р. захоплене великим литовським князем Оль-гердом, який віддав Меджибіж своїм синам Коріантовичам, які збудували тут знамени­тий замок. Після захоплення Казимиром III Белзької, Холмської земель і Волині,замок переходить у власність Любарта. Меджибіж був розташований на півострові, що утво­рився від злиття річок Південного Бугу і Бужка. Цей важливий стратегічний пункт був укріплений ровом, який сполучав води двох річок. Таким чином, тут, на штучно утворе­ному острові, між XIV і XVI ст. і будується укріплення міста. Так виріс Меджибозький замок, яким з 40-х років XVI ст. володіли пани Сенявські. Поряд із замком були інші фортифікаційні оборонні споруди, які не збереглись до наших часів. Але замок зберігся добре. У систему оборони входили також жилі кам'яні будівлі, церква Успіння, що явля­ла собою башту-фортецю,таспостережний пункт.

З кінця XIII ст. значну роль у західній частині Поділля починає відігравати Кам'я-нець-Подільський. Він посідає центральне місце як торговий і перевалочний пункт на кордоні між Україною та Молдовою. Між Польщею та князівством Литовським, з од­ного боку, і татарами, а особливо турками після завоювання Молдови, з іншого, точить­ся боротьба за нижнє і середнє Придністров'я, зокрема, за Кам'янець з його областю.

Польські королі в XVI ст. звільняють кам'янець-подільських купців від мита та інших податків; замість них купці повинні були відраховувати певну частку своїх при­бутків на спорудження укріплень Кам'янця. Королівська адміністрація збирала великі мита також від чужоземних купців, що проїжджали відомим тоді татарським шляхом через Кам'янець. Цей шлях вів у Туреччину, Галичину, Литву, Київ, у Чернігівську землю, а звідти в російські міста. Іншими шляхами купцям проїжджати було небезпеч­но. Вони повинні були дотримуватись установленого порядку, переїжджати через виз-

начені литовським урядом «стадії» на зразок Кам'янця-Подільського і платити вста­новлені мита. Значні кошти з цихдоходів асигнувались назахисні укріплення. Кам'я-нець-Подільські оборонні укріплення ХУ-ХУІ ст., що були побудовані замість давніх дерев'яних укріплень, добудовувались і поновлялись протягом ХУІІ-ХУШст. Незважа­ючи нарізні пізніші архітектурні нашарування, Кам'янець-Подільськийзамокзберіг свою початкову основу.

Кам'янець-Подільські укріплення становлять одну з складних форм архітектур­них стилів оборонних і містобудівних споруд України ХУ-ХУІ ст. із різноманітними нашаруваннями. Замок, що стояв на невеликому гребені, який розділяв р. Смотрич на її природно створеній дузі, захищав в'їзд у місто. Місто являло собою мережу кривих ву­лиць з ринковою площею в центрі, як це було властиво всім великим містам України. Навколо ринкової площі були розташовані торговельні і жилі приміщення. Церква, ра­туша і жилі будинки купецької та ремісничої знаті, так звані кам'яниці, були величез­них розмірів. Жилі будинки бідноти були дерев'яні або незграбно складені кам'яні халупи.

М іста середньовіччя не мали ні належного постачання водою, ні каналізації. Се­ред населення часто спалахували епідемії.

До нашихднівпри вході в Кам'янець-Подільський замок праворуч найбільше помітна п'ятикутна башта, відома з опису замка 1544 р. На ній відсутні будь-які архітек­турні прикраси; вона має суворі форми, властиві військовим оборонним укріпленням.

Міські будови Кам'янця-Подільського близькі за своєю формою і стилем до інших укріплень міст Правобережної України, Поділля і Галичини, споруджених українськи­ми майстрами. У них, як і в інших містах цієї частини України, особливо Поділля і Галицької землі, помітні західноєвропейські, зокрема польські та чеські, впливи. В описі Кам'янець-Подільського замку 1544 р. у зв'язку з побудовою п'ятикутної башти зга­дується ім'я архітектора Претвича, очевидно чеха за походженням.

Культурні взаємини, атакож взаємовпливи архітектурних стилі в України зїї най­ближчими західними сусідами були дуже помітними. Найбільше ці взаємовпливи відчу­ваються в архітектурі галицьких і закарпатських міст, як-от: Львів, Галич, Перемишль, Ужгород, Мукачів.

Особливо це стосується забудови центральної частини міст. Тут провідне місце мала забудова навколо ринкової площі. На першому місці стояла ратуша, навколо якої зосере­джувалось політичне життя міста. Площу оточувалиторговельні і жилі приміщення. Фа­сади їх були оздоблені ліпленням у стилі ренесансу. Планування і забудова ринкової площі Львова дуже нагадує забудову таких площ-ринків у містах Польщі і Чехословаччини. Так само архітектурний стиль у більшості жител, так званих кам'яниць, галицьких міст мав багато спільного з архітектурою Польщі і Чехії. Такого вигляду вони, звичайно, набрали не зразу, а внаслідок тривалих економічних, політичних і культурних зв'язків Західної України з Польщеюта іншими західноєвропейськими державами.

Яків попередні часи, Львів залишався найбільшим західноукраїнським містом. Він мав розвинуту міську фортифікацію. Його зовнішні муровані укріплення почали зводити ще у другій половини XIV ст., за часів Казимира Великого, коли сформувалося

перше кільце оборонних мурів. На 1410 рік припадає ухвала про створення другої лінії мурів. Усередині XVI ст. з'являється третій пояс укріплень. За деякими даними у Львові було збудовано 65 окремих оборонних баштта ще більш як ЗО інших споруд оборонного призначення.

ДоХУІст. архітектура Львова була тісно пов'язана з староруськими традиціями. Тут панував стиль, успадкований від української народної архітектури дерев'яних спо­руд. Дерев'яні і цегляніжитла будувались на зразок українських хат, переважно з відкри­тими галереями навколо. Ці галереї віддаляли дощові води і сніг від основної будівлі і оберігали житло від вогкості. Крім того, аркові галереї надавали будівлі певної краси. Великі кам'яниці в такому стилі з кінця XVI ст. збереглись у Львові як цікаві залишки народної архітектури, перенесеноїздерев'яного будівництва в кам'яне.

Зразком такої архітектури є будинок Костянтина Корнякта на площі Ринок у Львові, збудований у 1580 р. італійським архітектором Петром з Барбони. Цей будинок свого часу був резиденцією польського короля Яна Собеського. Він має інкрустований і декорований різьбою партер та два поверхи. Вікна обох поверхів прикрашені ліплен­ням у формі трикутників, на зразок трикутних дощаних одвірків українських хат з ор­наментним різьбленням. При вході в будинок із площі Ринку великий портал оздобле­ний різьбленням по каменю і двома коринфськими колонами. Колони закінчуються бароковим ліпленням — гірляндами, що підтримуються маскоюлева посередині і двома ліпленими чоловічими головами з вусатими обличчями по боках. На задвірку будинку — подвір'я з триярусною арковою галереєю, властивою для української народної архі­тектури.

Однією з цікавих будов приблизно такого типу, як будинок Корнякта, є Чорна кам'яниця, побудована, якгадають, італійським архітектором Петром Красовським, що прийняв львівське громадянство наприкінці XVI ст.

Менше збереглось архітектурних споруд, зокрема оборонних, на Лівобережній Україні. Укріпляти міста тут почали головним чином у XVI ст., після приєднання Черніго-во-Сіверської землі до Росії. При достатку лісу, відсутності близьких покладів каменю, дорогому виробництві цегли укріплення Чернігова, Новгород-Сіверського, Путивля та інших міст були земляними і дерев'яними. Система таких споруд мало цікава з погляду архітектури. Жилих будинків з того часу на цій території, так само як і на Правобережжі, до нашого часу не збереглося. Щодо селянських помешкань, то вони мало чим відрізня­лись від решти помешкань України і мали так само місцевий, самобутній український характер. Особливо близькою до архітектури Наддніпров'я і всієї Київщини була архі­тектура Полтавщини.