Мадридська зустріч країн—учасниць НБСЄ

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років панувало уявлення, що, ледь розпочавшись, гельсінкський процес уже вичерпав свої можливості. Згортання політики розрядки, різке загострення міжнародної ситуації, наростання конфронтації та повернення до холодної війни — саме в такій атмосфері проходила робота країн — учасниць НБСЄ в Мадриді. Вона затягнулася майже на три роки — з листопада 1980-го до вересня 1983-го, незважаючи на те, що в ході підготовчої зустрічі щодо організації Мадридського форуму було прийнято рішення завершити оформлення під­сумкового документа не пізніше 5 березня 1981 р.

В ході підготовчих переговорів (Мадрид, 9 вересня — 10 листопада 1980 р.) позиції Сходу й Заходу різко розійшлися у питаннях порядку денного та регламенту майбутньої зустрі­чі. Узгодження цих питань удалося досягти лише в перші дні роботи самого форуму, який розпочався в іспанській столиці 11 листопада 1980 р.

З самого початку зустрічі розгорнулася суперечка щодо ретроспективних та перспективних завдань: обговорення ви­конання гельсінкських зобов'язань та планів на майбутнє.

По-перше, країни — члени НАТО намагалися довести, що в умовах інтервенції Радянського Союзу в Афганістані, його активної участі у подіях в Анголі та інших конфліктах позитивний розвиток загальноєвропейського процесу в країнах «третього світу» стає неможливим. При цьому західні країни спиралися на концепцію «неподільності» розрядки, коли її грубе пору­шення в інших регіонах світу призводить до згортання і на Європейському континенті. За всієї незаперечної логіки такої постановки питання слід зазначити, що розрядка в Європі досягла найбільших успіхів саме в першій половині 70-х років, коли США вдалися до ескалації війни у В'єтнамі. Західна тактика мала й іншу мету — відволікти увагу учасників Мадридського форуму від підготовки до розміщення амери­канських ракет середньої дальності відповідно до «подвій­ного» рішення сесії Ради НАТО у грудні 1979 р. І ця тактика дала результати: радянська дипломатія була змушена зосе­редитися на обороні та захисті своєї політики в Афганістані, розцінюючи претензії Заходу як втручання у внутрішні справи СРСР.

По-друге, Захід чинив масований тиск на східноєвро­пейські країни у сфері прав людини, всіляко підтримуючи тамтешній правозахисний рух. У цьому питанні Схід також перебував у стані «глухої» оборони, звинувачуючи Захід у втручанні у внутрішні справи соціалістичних країн та намага­ючись віднайти контраргументи у прикладах порушення прав людини на Заході.

По-третє, вже в ході самої зустрічі, у зв'язку з політичною кризою у Польщі, забороною руху «Солідарність» та введен­ням у країні воєнного стану (грудень 1981 р.) відбулося різке загострення ситуації. До Мадрида спеціально прибули мі­ністри закордонних справ країн НАТО, які піддали нищівній критиці дії польського керівництва, СРСР та східного блоку в цілому, що викликало адекватну реакцію соціалістичних країн.

На фоні конфронтаційної риторики в Мадриді крок за кроком продовжувалося обговорення одного з найважливіших питань — заходів зміцнення довіри і безпеки та роз­зброєння. Ще у лютому 1979 р. Франція висунула розгорнуту пропозицію проведення європейської конференції з питань роззброєння, що знайшло підтримку Німеччини та інших західноєвропейських країн. У свою чергу у травні 1979 р. країни ОВД виступили з пропозиціями проведення конфе­ренції з питань воєнної розрядки та роззброєння в Європі. Скликання такої конференції стало для СРСР центральним завданням у ході мадридської зустрічі. В той час, коли СРСР та США вели справу до перетворення Мадридського форуму в арену непримиренних баталій, західноєвропейські країни сприяли конструктивному обговоренню проблеми зміц­нення довіри та контролю над звичайним озброєнням в Європі. Це пояснювалося як зацікавленістю цих країн у розв'язанні даної проблематики, так і їхніми намірами від­найти шляхи пом'якшення негативних для Європи наслідків спалаху напруженості між наддержавами. Зрештою учасники Мадридської зустрічі домовилися скликати на початку 1984 р. у Стокгольмі конференцію з питань зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі, що стало одним із найголовніших підсумків цього форуму.

Позитивну роль у Мадриді відіграли нейтральні країни та країни, що не приєдналися (група N+ N). У грудні 1981 р. вони висунули спільний проект підсумкового документа, який містив уже узгоджені положення, а також компромісні формулювання питань, що залишалися відкритими. Цей про­ект був визнаний учасниками зустрічі як прийнятна основа для подальшої роботи. У березні 1983 р. представники групи N+N запропонували оновлений підсумковий документ, який і ліг в основу рішень Мадридської зустрічі. 6 травня 1993 р. Радянський Союз виявив готовність прийняти проект групи N+N та закликав усіх учасників зустрічі погодитися на такий компроміс. Улітку 1983 р. західні країни відійшли від своєї лінії на затягування Мадридської зустрічі та розпочали активний пошук компромісних рішень. Важливим кроком стала ініціатива країни — господарки конференції — Іспанії, яка у червні 1983 р. внесла пропозиції з питань, що зали­шалися неузгодженими. Це відкрило шлях до остаточного оформлення підсумкового документа та завершення Мад­ридської зустрічі у вересні 1983 р. на рівні міністрів закор­донних справ. Підсумковий документ, підписаний 6 вересня 1983 р., зафіксував конкретні домовленості, які покликані були сприя­ти оздоровленню ситуації в Європі та розвиткові міждер­жавних відносин в усіх сферах, що охоплювалися гельсінкським Заключним актом. Серед домовленостей були такі: провести ЗО липня — 1 серпня 1985 р. в Гельсінкі зустріч міністрів закордонних справ, присвячену 10-річчю НБСЄ; скликати на початку 1984 р. у Стокгольмі конференцію про заходи зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі; провести нову загальноєвропейську зустріч у Відні в 1986 р., а також ряд інших багатосторонніх форумів — семінар з еко­номічного, наукового та культурного співробітництва в Серед­земномор'ї (Венеція, жовтень 1984 р.); зустрічі експертів з питань урегулювання міжнародних спорів (Афіни, березень— квітень 1984 р.); нараду експертів з питань прав людини та основних свобод (Оттава, травень 1985 р.); зустрічі експертів з проблем контактів між людьми (Берн, квітень—травень 1986 р.).

У цілому результати Мадридського форуму свідчили про те, що гельсінкському процесові вдалося підтвердити свою життєздатність у період відновлення холодної війни та спри­яти дальшому пошукові спільних кроків щодо оздоровлення політичного клімату на Європейському континенті.