Список рекомендованих джерел 3 page

3) вони являють собою фактичні дані, отримані судом з до­триманням встановленого законом процесуального по­рядку;

4) вони є фактичними даними, які отримані судом з передбаче­них законом засобів доказування, тобто пояснень сторін і третіх осіб, письмових та речових доказів, а також виснов­ків експертів¹.

Ю.К. Осипов як ознаки доказів називає їх достовірність та до­статність. На його думку, достовірність доказів - це відповідність їх дійсності. Переконатися в достовірності означає з'ясувати прав­дивість свідчень свідків, відповідність дійсності відомостей, що мі­стяться в документах тощо. Для цього важливо в процесі дослід­ження кожного доказу вивчити властивості джерела, з якого отри­мані докази, обставини, за яких відбувалося їх формування; обста­вини, що могли вплинути на достовірність і повноту доказів. До­статність доказів або їх сукупність означає, що вони дозволяють дійти достовірного висновку щодо існування факту, на підтверджен­ня якого їх зібрано. Якщо такого висновку неможливо дійти, то це вказує на недостатність доказів або їх сукупності. Недостатніми також будуть докази, що суперечать один одному, а також ті, до­стовірність яких є сумнівною².

Слід зазначити, що достовірність і достатність доказів за всієї їх важливості для справи стає такою тільки після їх оцінки і може бути встановленою тільки внаслідок їх дослідження в суді. І тому С.В. Васильєв вважає неможливим повною мірою погодитися з про­позицією Ю.К. Осипова та визнати достовірність і достатність обо­в'язковими ознаками доказів. На думку С.В. Васильєва, судовим доказам властиві такі ознаки:

1) судові докази - це відомості про факти;

2) судові докази - це відомості про факти, що належать вста­новленню при вирішенні конкретної цивільної справи;

¹ Гуреев П.П. Теория судебных доказательств в советском гражданском про­
цессуальном праве II Курс советского гражданского процессуального права. -
Т. 1. - М., 1981. - С. 374-382.

² Осипов Ю.К. Судебное доказывание и доказательства // Гражданский про­
цесс: Учебник для вузов. - М.: БЕК, 1995. - С. 178-179.

3) судові докази - це відомості про факти, отримані за допомо­гою передбачених законом засобів доказування;

4) судові докази - це відомості про факти, що отримані у вста­новленому законом порядку¹.

На підставі викладеного судові докази можна визначити як ві­домості про факти, які належить встановити для вирішення конкрет­ної господарської справи, які отримано в порядку, визначеному гос­подарським процесуальним законодавством і належними засобами. Судові докази - це поняття, яке охоплює два взаємопов'язаних еле­менти: фактичні дані як зміст доказів (вони відтворюють факти реальної дійсності, є їх відображенням) і засоби доказування як про­цесуальну форму, за допомогою якої отримуються фактичні дані.

Важливого теоретичного та практичного значення набуває кла­сифікація судових доказів. Практичне значення класифікації, за­значає Л.М. Ніколенко, полягає в тому, щоб виробити спільні для певних груп судових доказів правила їх отримання й оцінки. У науці господарського процесуального права існує три основних види кла­сифікацій доказів. За джерелом отримання докази поділяються на особисті й речові (предметні). За процесом формування виділяють­ся докази первинні й похідні. За характером зв'язків з шуканим фактом докази поділяються на прямі й непрямі. Крім того, звертає увагу науковець, існують також класифікації доказів, які не мо­жуть належати до загальноприйнятих².

За способом (процесом) формування докази поділяються на:

- первісні докази, тобто докази-першоджерела;

- похідні докази, тобто докази, які відтворюють зміст іншого доказу³.

В одних випадках фактична обставина впливає на джерело до­казу (свідомість людини, предмет) і певним чином відображається в ньому. В інших випадках на джерело доказу впливає не сам факт, що інтересує суд, а його відображення, інформація про факт, яку несе в собі інше джерело⁴. Тому первісним доказом буде свідчення

¹ Васильев СВ. Доказывание и доказательства по делам о возмещении вреда,
причиненного личности. - X.: Факт, 2000. - С. 12-13.

² Більш докладно див.: Ніколенко Л.М. Доказування в господарському судо­
чинстві: Навчальний посібник. - Одеса: Фенікс; Суми ВТД «Університетська
книга», 2007. - С 136-146.

³ Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. - Минск,
1969.-С. 180.

⁴ Иванов И.В. Судебные доказательства в гражданском процессе. - Иркутск,
1973.-С. 40.

114

115

свідка-очевидця, а свідчення свідка, який дізнався про факт від іншої особи, буде вважатися похідним доказом. Поділ доказів на первісні й похідні має значення для практики судового доказування:

- значення процесу формування тих чи інших доказів дозво­ляє правильно вести процес дослідження доказів в ході су­дового розгляду, правильно формулювати питання сторо­нам, свідкам, експерту та з'ясовувати відомості, які необ­хідні у справі;

- закон зобов'язує намагатися отримати первісні докази у ви­падку сумніву в достовірності похідних; при дослідженні доказів необхідне проведення перевірки умов формування похідних доказів та обставин, що впливають на їх достовір­ність; ^

- суд не може відмовити в приєднанні до справи доказів з при­чин, пов'язаних з їх першоджерелами. Достовірність як пе­рвісних, так і похідних доказів оцінюється судом шляхом співставлення тих чи інших з усіма матеріалами справи¹.

За характером зв'язку змісту доказів з тими фактами, які необ­хідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі та непрямі. У процесуальній літературі містяться різні визначення понять прямих та непрямих доказів, а також різні критерії їх роз­межування. На думку одних, прямим доказом вважається доказ, який, взятий окремо, надає можливість дійти лише одного певного висновку щодо істинного факту. Непрямим доказом вважається окремо взятий доказ, який надає підстави не для одного певного, а для кількох передбачуваних висновків, кількох версій відносно пе­вного факту². На думку інших авторів, якщо доказ являє собою дані щодо юридичного факту, який входить у предмет доказуван­ня, то він є прямим. Доказ, який підтверджує чи не підтверджує обставини, що не належать до предмета доказування, але все-таки мають значення для правильного вирішення справи, є непрями­ми³. Автори єдині в думці стосовно того, що розмежування прямих і непрямих доказів здійснюється на підставі відмінності між од­нозначними та багатозначними зв'язками між фактом-доказом та обставинами, що підлягають доказуванню. Відповідно, на під­ставі прямого доказу можна дійти тільки одного висновку: щодо

¹ Треушников М.А. Судебные доказательства. - М., 1997. - С. 113.

² Сергун А.К. Судебные доказательства // Гражданское процесуальное право
России. - М.: Былина, 1996. - С. 161.

³ Иванов И.О. Судебные доказательства в гражданском процессе. - Иркутск,
1973. - С. 40-41.; Тертишник В.М., Слинько СВ. Теория доказательств. - X.:
РИФ «АРСИС» ЛТД, 1998. - С. 13.

наявності чи відсутності доказуваного факту, оскільки зв'язок між доказом і фактом однозначний. Наприклад, прямими доказами в господарській справі можуть бути кредитний договір, акт при­йняття продукції тощо.

Як зазначалося, непрямий доказ має з доказуваним фактом багатозначний зв'язок, що надає можливість суду дійти не одно­го, а кількох ймовірних висновків щодо факту. На підставі одного непрямого доказу не можна отримати достовірний висновок щодо певного факту, і тому на практиці вироблено такі правила їх за­стосування:

1)для того, щоб на підставі непрямого доказу дійти достовір­ного висновку, потрібно кілька непрямих доказів;

2) достовірність кожного із зазначених доказів не має викли­кати сумніву;

3) сукупність зазначених доказів має складати певну систему, яка надавала б підстави дійти єдиного можливого висновку щодо доказуваного факту¹.

Непрямі докази набули широкого застосування в судовій прак­тиці як у випадках відсутності прямих доказів, так і у випадках, якщо прямих доказів недостатньо. За своєю переконливістю не­прямі докази не поступаються прямим доказам, але застосовувати їх значно складніше.

Практичне значення поділу доказів на прямі та непрямі поля­гає в такому:

- відмінність між цими доказами враховується судом при зборі доказів. Непрямі докази мають бути зібрані в такому обсязі, щоб була можливість виключити всі передбачення, які мож­на зробити, за винятком одного;

- наявність прямих доказів не виключає можливості спросту­вання їх змісту, і тому вимоги всебічного дослідження усіх обставин справи мають виконуватися судом і за наявності прямих доказів;

- природа прямих та непрямих доказів впливає на зміст судо­вого доказування: використання непрямих доказів подов­жує доказування, вводить для суду додаткові проміжні сту­пені на шляху вирішення основних питань справи;

- відмінності між прямими та непрямими доказами потребу­ють відповідного урахування їх характеристик при оцінці доказів. Прямі докази, як і непрямі, не мають заздалегідь

¹ Осипов Ю.К. Судебное доказывание и доказательства // Гражданский про­цесс. - М.: БЕК, 1995. - С. 171.

116

117

передбаченої сили для суду і повинні оцінюватися в сукуп­ності з іншими доказами¹.

За джерелом отримання судові докази поділяються на особисті т&речові (предметні) залежно від того, хто є джерелом доказів -людина чи матеріальний об'єкт. Якщо має місце предмет матері­ального світу, впливаючи на який отримують відображення яви­ща дійсності, то такий предмет буде джерелом речового доказу. Якщо явище відображається у свідомості людини, впливаючи на її органи відчуття, то джерелом відомостей завжди буде людина незалежно від того, яким чином вони будуть нею закріплені². До особистих доказів належать пояснення сторін, свідчення'свідків, висновки експертів, до речових (предметних) - письмові та речові докази.

При класифікації доказів за їх джерелом окремі вчені, крім осо­бистих та майнових, виділяють ще й змішані докази. Підставою для виділення цієї групи доказів є те, що процес формування змі­шаних доказів складається з двох частин і інформація щодо фактів вилучається з двох джерел - особистого та речового. Так, на думку С.В. Курильова, експерт спочатку досліджує речові докази, які йому надані, перетворює отримані з цього джерела докази й сам стає дже­релом нового доказу - висновку експерта³.

До фактичних даних висуваються такі вимоги: вони мають бути здатними підтверджувати або спростовувати ті обставини справи, які цікавлять суд (причинно пов'язані з ними), а також знімати інформаційну невизначеність фактів, що підлягають встановлен­ню, тобто стосуватися справи⁴. Зазначені дані встановлюються та­кими засобами:

- письмовими й речовими доказами, висновками судових екс­пертів;

- поясненнями представників сторін та інших осіб, які бе­руть участь у судовому процесі. У необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, мають бути викла­дені письмово.

¹ Треушников М.К. Судебные доказательства. - М., 1997. - С. 111.

² Коломыцев В.И. Письменные доказательства по гражданским делам. - М.:
Юридическая литература, 1978. - С. 9.

³ Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. - Минск,
1969. -С. 179.

⁴ Никишин С.В. Процессуальная форма судебных доказательств: Актуаль­
ные проблемы теории юридических доказательств. - Иркутск, 1984. - С. 90.

Господарський суд, вирішуючи справу, повинен встановити об'­єктивну істину. Обґрунтованість позову, а також винесеного щодо нього судового рішення визначається наявністю чи відсутністю до­казів. Тому в рішенні господарського суду наводяться докази, на підставі яких його прийнято, доводи, за якими господарський суд прийняв чи відхилив подані сторонами докази.

Факти, які має встановити господарський суд, є юридичними фактами, з якими закон пов'язує виникнення, зміну та припи­нення господарських правовідносин. Такі юридичні факти з'ясо­вуються та перевіряються господарським судом і встановлюються за допомогою доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 32 ГПК України дока­зами у справі є будь-які фактичні данні, на підставі яких госпо­дарський суд у визначеному законом порядку встановлює наяв­ність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги та за­перечення сторін, а також інші обставини, які мають значення длясправи.

Частиною 2 ст. 32 ГПК України визначено засоби доказування, до яких належать письмові і речові докази, висновки судових екс­пертів, пояснення учасників судового процесу. Письмовими дока­зами є документи й матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Частина 1 ст. 36 ГПК України не розкриває змісту поняття «документи» та «матеріали» і не надає хоча б приблизного переліку документів, оскільки він мав би досить значний обсяг. У судовій практиці це можуть бути установчі документи, договори, акти, довідки, розра­хунки, накази, листи, платіжні документи, накладні тощо. Вони подаються до суду в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення господарського спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг із нього. Копії за­свідчуються нотаріусом, але в судовій практиці, як правило, копії документів та інших письмових доказів засвідчуються уповнова­женими посадовими особами чи громадянами-підприємцями, під­писи яких скріплюються печаткою.

Якщо документи, підготовлені за допомогою електронно-обчи­слювальної техніки, мають значення для правильного вирішення спору й підписи на них, виготовлені стороною за допомогою будь-яких технічних засобів, то вони повинні прийматися господарським судом як письмові докази, досліджуватися й оцінюватися за загаль­ними правилами, передбаченими ГПК України.

Оригінали документів подаються, коли обставини справи від­повідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими до­кументами, а також в інших випадках на вимогу господарського

118

119

суду, наприклад, якщо подані копії документів викликають сумні­ви в суду.

Від письмових доказів слід відрізняти письмові пояснення пред­ставників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому про­цесі. Під іншими особами маються на увазі прокурор, представни­ки третіх осіб, а також посадові особи та інші працівники підпри­ємств, установ і організацій, коли їх викликано для давання пояс­нень, потреба в яких виникає під час розгляду справи. Відмінність цих засобів доказування від письмових доказів полягає в тому, що письмові пояснення є формою викладення так званих особистих доказів, джерелом яких є фізичні особи.

Відповідно до ст. 37 ГПК України речовими доказами є предме­ти, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору. Такими властивостя­ми можуть бути зовнішній вигляд, внутрішні якості, місце знахо­дження та інші ознаки предмету. У судовій практиці господарсь­ких судів речові докази використовуються досить рідко.

У тих випадках, коли подання доказів ускладнюється, а це, як правило, стосується речових доказів, господарський суд може про­вести огляд і дослідження доказів у місці їх знаходження. За ре­зультатами огляду і дослідження складається протокол, який під­писується суддею. Протокол приєднується до матеріалів справи.

Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій, неза­лежно від їх участі в справі, документи і матеріали, необхідні для вирішення спору.

Порядок повернення письмових і речових доказів визначено ст. 40 ГПК України. Оригінали письмових доказів, що є в справі, за клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та подання засвідчених копій цих доказів. Речові докази, які знаходяться в господарському суді, піс­ля вирішення спору повертаються підприємствам та організаціям, від яких вони були одержані, або передаються стороні, за якою го­сподарський суд визнав право на речі.

5.2. Доказування в судовому процесі

Основним способом пізнання фактичних обставин справи, які підтверджують вимоги та заперечення сторін та інших обставин справи, що мають значення для правильного вирішення госпо­дарської справи, є їх встановлення за допомогою судових доказів,

тобто судове доказування. У теорії процесуального права відсутній єдиний підхід до питання сутності, мети, змісту діяльності щодо доказування, суб'єктів доказування, етапів доказування та еле­ментів доказування.

Зміст судового доказування тісно пов'язаний з метою доказу­вання, під якою розуміється досягнення істини. Однак питання щодо обсягу судової істини, того, які явища об'єктивної дійс­ності мають бути пізнані судом у процесі доказування, у теорії процесуального права вирішуються неоднозначно. У теорії цивільного процесуального права найбільшу підтримку одержа­ло положення, згідно з яким вимога щодо досягнення істини сто­сується тільки обставин справи, які встановлюються доказуван­ням¹. Але існує й інша точка зору, згідно з якою до змісту істини включається й висновок щодо спірного правовідношення, прав та обов'язків сторін².

Розуміючи істину як мету судового доказування, деякі автори протиставляють поняття доказування і судового пізнання чи пра-возастосування³. При цьому доказування визначається як спосіб пізнання істини тільки стосовно фактичних обставин справи. Що ж стосується правової кваліфікації фактів і відносин, то як спосіб їх пізнання вказується не на доказування, а на судове пізнання. Але в той самий час судове доказування не може бути ні протистав­лене судовому пізнанню, ні ототожнене з ним, оскільки воно є спо­собом судового пізнання.

За загальним уявленням судове доказування охоплює процесу­альну діяльність усіх суб'єктів процесу, незважаючи на те, що їх функції в доказуванні різні. Крім того, правова оцінка фактів і рі­шення у справі є результатом процесуальної діяльності не тільки суду, а й інших осіб, що беруть участь у справі. Інший же підхід призведе до недооцінювання ролі інших осіб у процесі формування в господарського суду правильних висновків щодо правової квалі­фікації фактів, а також і по суті справи. Обов'язком суду є встанов­лення дійсних фактичних обставин справи, виконанню цього обо­в'язку сприятиме активна діяльність усіх інших суб'єктів доказу­вання. І тому судове доказування є різновидом пізнання, що перед­бачає діяльність суду та осіб, що беруть участь у справі.

¹ Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. - Минск,
1969. - С. 35

² Гурвич М.А. Судебное решение (теоретические проблемы). - М., 1976. -
С. 49-54.

³ Наприклад: Ванеева Л.А. Судебное познание в советском гражданском про­
цессе. - Владивосток, 1972. - С. 38.

120

121

Загальновідомо, що в судовому доказуванні органічно поєдну­ються дві рівноцінні сторони - логічна і практична. Логічна сторо­на доказування підпорядковується законам логічного мислення, а практична (процесуальна діяльність) - приписам правових норм (заснована на них). Норми права приписують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення став істинним. А законодавство, у свою чергу, не може суперечити законам, правилам пізнання та логіки.

Зважаючи на зазначене, можна визначити доказування як ло­гічну й процесуальну діяльність господарського суду та інших учас­ників господарського процесу, спрямовану на встановлення істини в конкретній справі й вирішення спору між сторонами.

Судове доказування як спосіб пізнання реалізується в практич­ній діяльності господарського суду й осіб, що беруть участь у справі щодо встановлення фактів, за наявністю чи відсутністю яких за­кон пов'язує виникнення, зміну чи припинення господарських ма­теріальних та процесуальних правовідносин. Розглядаючи судове доказування як пізнавальну діяльність, слід вивчити його зміст, структуру, тобто встановити елементи, з яких складається діяль­ність щодо доказування.

Доказування - це пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється у врегульованому процесуально­му порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також по­дання, прийняття, збір, витребування, дослідження і оцінка до­казів¹.

Судове доказування, на думку Л.М. Ніколенко, що є способом пізнання фактичних обставин справи, це не єдиний спосіб судового пізнання, предметом якого є як фактичні обставини справи, так і права й обов'язки сторін. Об'єктами судового пізнання є події, дії, що мають юридичне значення, обставини, знання про які може ви­конати доказову функцію, обставини, що стали причиною пору­шення законності, причиною недоліків у господарській діяльності підприємств, установ, організацій².

Доказування є логічним процесом, за допомогою якого суд до­ходить висновку про наявність або відсутність тих чи інших фак­тів, явищ, дій, відносин, зв'язків тощо. Це здійснювана на основі

¹ Штефан М.Й. Цивільний процес. Підручник. - К.: Ін Юре, 2001. - С. 268.

² Ніколенко Л.М. Доказування в господарському судочинстві: Навчальний
посібник. - Одеса: Фенікс; Суми ВТД.«Університетська книга», 2007. - С. 21

122

процесуального закону діяльність суб'єктів щодо збирання, закріп­лення, перевірки й оцінки доказів, необхідних для встановлення істини у справі й вирішення завдань судочинства¹. На думку К. Юдельсона, під судовими доказуваннями слід розуміти діяль­ність суб'єктів процесу щодо встановлення за допомогою визначе­них законом процесуальних засобів і способів об'єктивної істин­ності наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами².

Інші автори під доказуванням розуміють діяльність, яка має на меті переконати суд в істинності фактів, що ним розглядаються. А.Ф. Клейнман під доказуванням у господарському процесі розуміє процесуальну діяльність тільки сторін, яка полягає в поданні до­казів, спростуванні доказів іншої сторони, заяві клопотань, участі в дослідженні доказів³.

Але остання позиція, на думку деяких авторів, не підтверджу­ється ні законодавством, ні практикою, оскільки відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Та це не означає, що в господарському процесуальному законодавстві знай­шла вираження концепція судового доказування як засобу переко­нання суду, оскільки термін «доказування» застосовується тільки щодо діяльності сторін, а не суду. Безперечно, суд бере активну участь у процесі судового доказування, зокрема, має право зажада­ти від сторін, осіб, що беруть участь у справі, подати необхідні до­кази, якщо визнає неможливим розглянути справу на підставі на­явних доказів (ст. 38 ГПК України), провести огляд, дослідження письмових і речових доказів (ст. 39 ГПК України), призначити екс­пертизу (ст. 41 ГПК України), здійснити інші дії, спрямовані на встановлення фактичних обставин справи.

Станом на сьогодні деякі докази позивач не може отримати без допомоги суду (наприклад, інформацію від банку про платоспромож­ність відповідача). Тому активна, координуюча роль суду полягає в наданні допомоги сторонам в отриманні достовірної та повної інфор­мації у справі⁴.

¹ Муравин А.Б. Уголовный процесе. Вопросы Общей части. - Одесса, 1997. -
С. 107.

² Юдельсон К.С. Проблемы доказывания в советском гражданском процессе.
-М., 1953. -С. 33.

³ Клейнман А.Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процес­
суального права. - М., 1967. - С. 47.

⁴ Степанова Т. Поняття, сутність та предмет доведення в господарському
процессі // Право України. - 2002. - № 2. - С. 50.

123

Одним із засобів доказування є висновок експерта. Господар­ський суд призначає судову експертизу для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору та потребують спеціальних знань. Проведення експертизи має бути доручено ком­петентним організаціям або безпосередньо спеціалістам, які мають необхідні для цього знання. Порядок призначення та проведення судової експертизи визначається Законом України «Про судову екс­пертизу» і нормами Господарського процесуального кодексу Укра­їни, зокрема, ст. 31 «Участь в судовому процесі судового експерта» та ст. 42 «Висновок судового експерта».

Частиною 1 ст. 34 ГПК України встановлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, що розглядається. Цю вимогу щодо належності доказів позивач має враховувати при складанні позовної заяви відповідно до ст. 54 ГПК України, а відповідач - при підготовці і надісланні відзиву на позо­вну заяву відповідно до ст. 59 ГПК України.

Підстави для звільнення від доказування визначені ст. 35 ГПК України, яка передбачає, що:

1. Обставини, визнані господарським судом загальновідоми­ми, не потребують доказування.

2. Факти, встановлені рішенням господарського суду або іншо­го органу, який вирішує господарські спори під час розгляду однієї справи, не доводяться при вирішенні інших спорів, у яких беруть участь ті самі сторони.

3. Вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов'язковим для господарського суду при вирішенні спо­ру з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені.

4. Рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

5. Факти, які відповідно до закону вважаються встановлени­ми, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку.

Практичне значення принципу належності доказів полягає в тому, що витребування й аналіз доказів, які не стосуються справи, уповільнює процес і призводить до зайвих витрат коштів. З іншого боку, відсутність необхідних для розгляду справи доказів призво­дить до неможливості встановити істину і до винесення незаконно­го і необґрунтованого рішення. Тому важливе значення має стадія підготовки матеріалів до розгляду на засіданні господарського суду, на якій суддя в разі необхідності викликає представників сторін для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали можуть

бути подані додатково; витребує від сторін та інших підприємств і організацій документи, відомості, висновки, необхідні для вирішен­ня спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження; вирішує питання про проведення судової екс­пертизи; проводить огляд і дослідження письмових і речових дока­зів у місці їх знаходження (ст. 65 ГПК України).

Обставини, що мають значення для справи, можуть бути під­тверджені будь-якими доказами, передбаченими ГПК України. Проте для певного кола суб'єктів матеріальних правовідносин у встановлених законодавством випадках такі обставини мають бути підтверджені лише за допомогою певних засобів доказуван­ня. Тому в ч. 2 ст. 34 ГПК України зазначається, що обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Так, відповідно до ст. 129 Стату­ту залізниць України обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача під час залізничного перевезення, засвідчу­ються комерційними актами або актами загальної форми, які скла­дають станції залізниць.

Рішення з господарського спору мають прийматися відповідно до норм матеріального і процесуального права та фактичних обста­вин справи, з достовірністю встановлених судом. Тому, розглядаю­чи справу, суд з'ясовує, зокрема, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються. Рішення господарського суду може ґрунту­ватися лише на тих доказах, які були предметом дослідження й оцінки судом.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переко­нанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді в господарському суді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. При цьому жодні докази не мають для госпо­дарського суду заздалегідь встановленої сили. Унаслідок цього саме пізнання визначає сутність судового доказування в господарсько­му процесі. Установлення істини в процесі розгляду господарських спорів, хоча і є одним із різновидів загального процесу пізнання та виражає всі його істотні межі, має також і свої особливості та спе­цифіку:

- воно обмежене певними строками, тобто не можна нескінчен­но або протягом невизначеного часу пізнавати подію правопо­рушення, - процесуальний закон установив жорсткі й чіткі строки, протягом яких має бути прийняте рішення у справі;